Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Психологічні особливості ставлення батьків до дітей з особливими потребами





Олена Горецька, кандидат психологічних наук, доцент, завідувач кафедри психології Бердянського державного педагогічного університету

УДК 159.922.76:173

 

У статті висвітлено психологічні особливості ставлення батьків до дітей з особливими потребами, визначено коло психолого-педагогічних проблем сімей, які виховують дитину з порушеннями психофізичного розвитку, розглянуто умови формування оптимальної батьківської позиції до дітей з особливими потребам.

Ключові слова: батьківське ставлення, батьківські настанови, особливості батьківського ставлення до дітей з особливими потребами, феномен прийняття, спеціальні функції родини

 

В статье освещены психологические особенности родительского отношения к детям, которые имеют особенные потребности, определен круг психолого-педагогических проблем семей, которые воспитывают ребенка с нарушениями в психофизиологическом развитии, рассмотрены условия формирования оптимальной родительской позиции к детям, которые имеют особенные потребности.

Ключевые слова: родительское отношение, родительские установки, особенности родительского отношения к детям, которые имеют особенные потребности, феномен принятия, специальные функции семьи

 

Psychological peculiarities of parents’ attitude to children with special needs are given in the article. The list of psychological and pedagogical problems of families with children with disabilities in psychological and physiological development has been defined. Conditions of forming of optimal parents’ position to children with special needs have been considered.

Key words: parents’ attitude, parents’ installation, peculiarities of parents’ attitude to children with special needs, phenomena of adoption, special function of the family

 

Орієнтація в нашій країні на гуманістичні цінності та реалізацію прав людини вимагає вирішення вкрай важливої й актуальної проблеми сьогодення: соціальної підтримки та забезпечення професійного психологічного супроводження сімей, які мають дітей з особливими потребами.

Мета статті: визначити психологічні особливості ставлення батьків до дітей з особливими потребами.

Практика останніх років засвідчує збільшення кількості родин, які виховують дітей з особливими потребами. Ця тенденція вимагає вирішення питання щодо створення ефективної кваліфікованої допомоги цій категорії сімей, оскільки саме родина забезпечує соціалізацію та виступає основним вихователем дітей із порушеннями у фізичному та психічному розвитку.

Результати численних сучасних досліджень підкреслюють значимість родинного оточення як одного з основних факторів, що впливає на покрашення здоров’я дитини з особливими потребами.

Концепція сімейного виховання дитини з відхиленнями в розвитку має основну мету — досягнення гармонійного психологічного простору родини з нестандартною дитиною, максимального розвитку її потенційних можливостей і забезпечення успішної інтеграції в суспільство.

Однак у своєму прагненні допомогти дитині сім’ї стикаються зі складними психологічними проблемами: прийняття/неприйняття дитини з особливими потребами, неадекватне батьківське ставлення до неї, порушення структури родини та ускладнення взаємин між її членами, виникнення цілого ряду емоційних проблем батьків, відсутність порозуміння та підтримки подружжя.

Перші дослідження проблем емоційної сфери батьків, які мають дітей із особливими потребами, належать зарубіжним авторам. Так, М. Стоун описав проблеми сімей, які виховують дитину з порушеннями у психофізичному розвитку, визначив види стресів таких родин, виділивши насамперед фінансовий, емоціональний, фізичний [9].

Вивченню процесу адаптації до стресу сімей, які мають дітей з порушеннями у розвитку, учені надають особливого значення. Детальну періодизацію кризових станів емоційної сфери батьків запропонував Е. Шухардт:

1. Невизначеність (стан панічного жаху перед невідомим, шок, відчуття краху «нормального» життя).

2. Визначеність (суперечність між розумінням проблеми на раціональному рівні та заперечення її існування на емоційному).

3. Агресія (поява негативних почуттів, емоційних спалахів, гніву).

4. Активна, безрезультативна, хаотична діяльність (нераціональні спроби опанувати безвихідь ситуації, пошук чудодійного зцілення).

5. Депресія (відчуття апатії, втоми, безвихідності, спустошеності, відчаю).

6. Прийняття проблеми (віднаходження нового сенсу життя).

7. Активізація (прийняття проблеми, розкриття внутрішнього потенціалу, активна побудова та реалізація життєвих планів).

8. Солідарність (створення об’єднань з іншими батьками, які мають аналогічні проблеми) [9].

Вивченням психотравмуючого впливу порушення розвитку дитини на психіку та поведінку батьків, дослідженням деструктивних батьківсько-дитячих стосунків у досліджуваних родинах займалися В. Вишневський, Р. Майрамян, І. Мамайчук. Автори підкреслюють наявність у матерів дітей, які мають порушення в розвитку, різних психологічних та психосоматичних проблем, а саме вираженого афекту туги, синдрому тривожної депресії, виснаження та сильної втоми, неврозів, головних болей, нудоти, коливань артеріального тиску, психогенного свербіжу, порушень менструального циклу, частих застуд та алергій, серцево-судинних та ендокринних захворювань тощо [1; 3; 4].

Під впливом сильних психотравмуючих факторів: народження хворої дитини, проблеми в її вихованні та навчанні, труднощів спілкування з нею — особистість матері може зазнавати значних змін. На думку В. Вишневського, негативні емоційні переживання матерів можуть трансформуватися в невротичний розвиток особистості й суттєво порушити її соціальну адаптацію [1].

За результатами дослідження особливостей батьківсько-дитячих стосунків Г. Мішина виділяє шість неадекватних моделей співпраці батьків з дитиною: ізольованість, передбачувану взаємопов’язаність, мовленнєву взаємопов’язаність, «мовчазну співприсутність», «вплив і взаємовплив», активний взаємозв’язок [9].

І. Скворцов визначає чотири типи матерів, які по-різному ставляться до дітей з порушеннями: домінуючий, агресивний, приязний, підлеглий [9].

Сім’ї по-різному ставляться до проблеми захворювання дитини. Якщо всі члени родини приймають проблему, конструктивно вирішують складні ситуації, намагаються ефективно спілкуватися, мають позитивне ставлення до дитини та до себе, готові прийняти допомогу, то все це сприяє створенню зони благополучного особистісного розвитку дитини та поступово актуалізує в неї потенціал власної життєдіяльності.

Проте сім’я може стати причиною формування негативних якостей дитини, затримувати її розвиток та адаптацію до соціуму. Деструктивне ставлення до проблеми вад дитини й порушень у батьківсько-дитячих стосунках гальмують розвиток, призводять до погіршення здоров’я дитини виявляються серйозною перешкодою у його взаєминах з оточуючим світом. Дитина з особливими потребами в таких сім’ях відчуває подвійне навантаження: неприйняття суспільством і схильність до відчуження у власній родині [6].

Аналіз різних аспектів проблем сім’ї з дітьми із відхиленнями у розвитку здійснено у працях Н. Мазурової, І. Мамайчук, Є. Мастюкової, Г.А. Мішиної, А.Г. Московкіної, А. Співаковської, В. Ткачової та інших. Однак, незважаючи на достатню кількість досліджень, актуальним є вивчення саме проблеми ставлення батьків до дітей з особливими потребами під кутом зору родинних взаємин.

Проблеми дисгармонійності родинної атмосфери, неконструктивність моделей дитячо-батьківських взаємин, неадекватність стилів виховання дітей з відхиленнями у розвитку обумовлюються характером і ступенем вираженості порушень у дитини, їх незворотністю, тривалістю; особистісними якостями батьків, їхніми психологічними особливостями; родинними ціннісними орієнтаціями; ступенем освіченості батьків; соціальним середовищем та умовами, які перешкоджають реалізації батьками своїх виховних завдань тощо [5].

У сім’ях із неприйняттям дитини з особливими потребами ставлення батьків характеризується її емоційним відторгненням, невмінням створювати ситуацію спільної діяльності, неадекватним стилем виховання, недостатньою потребою спілкування з дитиною, відсутністю взаємодопомоги, наявністю деструктивних настанов. Найпоширенішими помилковими настановами батьків є:

– неприйняття ситуації («За що мені таке?!»);

– перенесення провини на дитину («Безпорадна істота! Стільки сил, грошей — усе безрезультатно!»);

– пошук винних («Це все твоя «гнила» кров!»);

– фальшивий сором («Мені неприємно та соромно, що в мене «ненормальна» дитина);

– синдром жертви («У мене немає життя!»);

– комплекс провини («Це мене Бог покарав! Мій борг — спокутувати провину»);

– самоприниження («Я завжди була нещаслива. Тільки зі мною може таке трапитися!»);

– манія «особливості» («Наша родина особлива, не така, як усі»);

– споживацькі потреби («Нам повинні усі йти назустріч — у нас таке горе!»);

– «убивча» жалість («Ця дитина така безпорадна! Вона нікому не потрібна такою. Без мене вона загине!») [2, с. 22–24].

Наявність таких настанов призводить до погіршення родинного клімату, зациклювання на власних проблемах, до почуття безвиході, створює напружену емоційну атмосферу, підштовхує до непродуманих вчинків, порушує взаємини між членами сім’ї, ускладнює ситуацію соціалізації дитини, виключає співпрацю та підтримку, демонструє небажання батьків допомогти дитині.

Ставлення батьків до дітей з особливими потребами в цілому має такі загальні риси: жалість, опіка, контроль, надмірна батьківська турбота, надзвичайна відданість або ж має суперечливий характер і супроводжуватися емоційним відторгненням хворої дитини, що може виявляється навіть у жорстокому поводженні з нею.

Поняття «батьківське ставлення» має загальний характер, вказувати на взаємні зв’язок, приналежність, залежність і включає суб’єктивно-оцінне та свідомо-вибіркове уявлення про дитину, що в цілому визначає особливості її сприйняття, спосіб спілкування, характер, дії. Як правило, у структурі батьківського ставлення виділяють когнітивний (пізнання та розуміння дитини), емоційний (прийняття дитини як самостійної цінності, емоційна чуйність, емпатія, терпимість) і поведінковий (взаємодія батьків з дитиною, адекватною до її потреб, здатність до співпраці, ініціативність, гармонійні стосунки) компоненти. Прояви взаємного ставлення більш тісно пов’язані з емоційними переживаннями, тому порушення емоційного зв’язку між батьками та дітьми може призводити до формування стійкого емоційно-негативного тла у взаєминах, труднощів взаєморозуміння, тобто стосунки батьків із дитиною, яка має особливі потреби, можуть бути, з одного боку, тісними, близькими, дружніми, з іншого — далекими, ворожими, холодними. При віддаленні від полюсу теплих взаємин з’являється «зона психічного неблагополуччя».

За результатами дослідження особливостей батьківського ставлення до дітей з особливими потребами за методикою А. Варга, В. Століна (14 сімей), яка дозволила виявити батьківські позицій щодо виховання дітей з особливими потребами та спілкування з ними, отримуємо результати, відображені в табл. 1.

 

Ставлення батьків більшості сімей (11) за шкалою «Прийняття відштовхування» має високі та середні показники, тобто дорослі намагаються підтримувати дитину, приймають її такою, якою вона є, люблять її, визнають індивідуальність дитини, симпатизують їй, беруть активну участь у її житті, виявляють готовність до співпраці та конструктивного вирішення проблем, проводять з нею досить багато часу й анітрохи не шкодують про це.

Проте низькі бали за шкалою «Прийняття відштовхування» мають 3 родини, в яких визначено рівень зневажання дитини, сприймання її як нездатної досягти успіху в житті, відсутність довіри, поваги. Батьки часто ставляться до дитини негативно, відчувають роздратування, злість, досаду.

За шкалою «Соціальна бажаність» більшість сімей (12) має середні показники, що свідчать про певні труднощі у сприйманні дитини, котра може досягати успіхів, і саме батьки заохочують її до дій та прояву ініціативи.

Дорослі не завжди виявляють інтерес до того, що цікавить дітей, недооцінюють їх здібності та вважають, що їх діти не зможуть чогось досягти в майбутньому, самостійно адаптуватися.

За шкалою «Симбіоз» високі та середні показники свідчать про те, що батьки дітей, які мають особливі потреби, не мають психологічної дистанції з ними. Дорослі намагаються бути завжди поруч з дитиною, захищати від неприємностей і труднощів, задовольняти їх основні розумні потреби.

Високі бали за шкалою «Авторитарна гіперсоціалізація» — ознака того, що дорослі поводяться занадто авторитарно з дитиною, вимагають від неї безумовного підкорення, беззастережної слухняності та дисципліни, нав’язують власну волю, не намагаються зрозуміти її точку зору, пильно стежать за її досягненнями, нетерпеливі до дитини, застосовують покарання. Проте 35,7% батьків в таких сім’ях доцільно контролюють своїх дітей, що є найбільш оптимальним підходом.

За шкалою «Маленький невдаха» високі бали мають 4 родини. Це свідчить, що батьки сприймають дитину невдахою, нездатною до успіху, неуспішною. Батьки не довіряють дитині, суворо контролюють її дії, ставляться як до нетямущої істоти, її інтереси, думки і почуття здаються дорослим несерйозними і вони їх ігнорують.

Більшості батьків (9) дитина здається непристосованою, неуспішною, відкритою для негативних впливів і з огляду на це вони намагаються відгородити дитину від труднощів життя і чітко контролювати її дії.

І лише в одній родині дорослі беззастережно вірять у дитину, переконані, що в неї все вийде, якщо докладати спільних зусиль, постійно намагаються підтримувати, навіть коли щось не виходить.

Таким чином, за результати проведеного тестування ми можемо зробити висновок, що більшість батьків прагне проводити вільний час із дитиною, підтримувати її інтереси, у всьому допомагати, пишаються її досягненнями, проте зберігають досить сторонню позицію, витримують дистанцію, займають позицію зверхності. Спілкування, сповнене емоційних стресів, відбувається на позиціях нерівноправності, відсутності зворотного зв’язку, дитина сприймається як особа пасивна, не враховуються її почуття й думки. Батьки використовують типово негативні способи спілкування з дитинною: накази, розпорядження, команди, погрози, моралізування, осуд, вирок, присоромлення, часто застосовують авторитаризм у контролі та при покараннях, придушують ініціативу, самостійність. Батьки надають перевагу «вихованню», а не емоційній близькості, гармонійному співіснуванню з дитиною. Іноді дорослі чекають від неї часто неможливих досягнень, що формує відчуття невідповідності бажанням батьків, провину, високий рівень тривоги, депресію, прояви нервозності. У дитини посилюється відчуття невпевненості, сприймання себе як неуспішної, нездатної досягти успіху, що підвищує ризик погіршення здоров’я й виникнення вторинних симптомів.

Особливістю ставлення батьків до дітей з особливими потребами є недооцінювання можливостей та здібностей власних дітей, поодиноке заохочування до самостійності й ініціативи, бажання захистити від труднощів і неприємностей життя, постійна тривога за дитину, котру вони у будь-якому віці сприймають як маленьку та беззахисну.

Ще однією особливістю прийняття батьками дитини з особливими потребами є сприйняття її або як суб’єкта соціальних взаємин, тобто дорослі не акцентуються на порушеннях дитини, створюючи сприятливі умови до її адаптації в соціумі, або ж розглядають дитину як особистість, котра не сприймається суспільством. У такому разі в батьків з’являється бажання захистити та сховати дитину від усіх, що негативно впливає на формування адекватних форм взаємодії дитини з соціумом. Таку поведінку батьки часто пояснюють нетерпимим ставленням інших людей до дітей з особливими потребами. У таких ситуаціях у дитині починає проявлятися відгородженість від оточуючих, тривожність, страх або агресивна поведінка стосовно інших.

Батькам дитини, яка має особливі потреби, необхідно розуміти, що інвалідність дитини різко змінює всю життєдіяльність родини: цінності, прагнення, бажання, особливості спілкування, психологічний клімат, емоційні стани й реакції всіх членів сім’ї. Тому успішність розвитку, виховання, навчання, соціальної адаптації дитини з особливими потребами залежатиме від оптимального виконання сім’єю кількох специфічних функцій.

Реалізація функції емоційного прийняття сприятиме формуванню в родині атмосфери любові та підтримки, поваги, зацікавленості в допомозі дитині з особливими потребами та всім членам сім’ї. Дитина беззастережно приймається всією родиною як унікальна й індивідуальна особистість. У неї швидше та легше формуються необхідні знання й навички, встановлюється емоційне благополуччя, стресостійкість, досягається певний рівень особистісної зрілості. У родині створюються оптимальні умови для прояву активності та самореалізації усіх її членів.

Реабілітаційно-відновлювальна функція допомагає батькам визначити стратегію правильної роботи та спеціальної допомоги дитині з особливими потребами, що оптимізує її фізичний та психічний стан.

Реалізація корекційно-освітньої функції сприяє формуванню у батьків правильної мотивації до розвитку та навчання дитини; створює необхідне корекційно-освітнє середовище, яке допомагає розвивати у дитини з особливими потребами позитивне ставлення та інтерес до оточуючого світу, зацікавленість до його пізнання. Створення такого середовища допомагає визначити потенційні можливості та здібності дитини, оптимізує її особистісний розвиток, допомагає долати внутрішні психологічні проблеми як дитини, так і батьків.

Виконання пристосувально-адаптувальної функції сприяє формуванню в дитини з особливими потребами більш високого рівня самостійності й активності у вирішення різних життєвих проблем, розкриває та створює нові адаптаційні можливості дитини. Соціалізувальна функція допомагає формуванню в дитини з порушеннями активності адекватних взаємини з іншими, мотивує її до пізнання світу, встановлення контактів з однолітками, оволодінню знаннями та навичками посильної професії.

Професійно-трудова функція залежно від рівня порушення сприяє формуванню трудової орієнтації, допомагає визначенню в майбутній професійній зайнятості.

Реалізація особистісно орієнтованої функції сприяє розкриттю самобутності й неповторності дитини з особливими потребами, її здібностей, активному входженню в культурне середовище.

Рекреаційна функція дозволяє досягти свободи від упередженого ставлення оточуючих до дітей з особливими потребами. Спільний відпочинок, прогулянки, відвідування свят, театрів дозволяє дитині відчути себе включеною до світу інших, вийти за межі родинного вакууму, оптимізує життєвий тонус, сприяє встановленню контактів зі світом природи та людей.

Основні завдання роботи психолога з сім’єю, яка має дитину з особливими потребами, мають бути спрямовані на допомогу у виборі правильної тактики виховання; навчанні дитини певних навичок; інформування про вікові й індивідуальні особливості дитини через розлади в розвитку; допомогу в адекватному оцінюванні можливостей дитини; навчання конкретних методик коригувальної роботи; гармонізацію внутрішньосімейних взаємин; розв’язання особистісних проблем членів родини, спричинених появою дитини з відхиленнями в розвитку; складання стратегії соціальної поведінки в типових стресових ситуаціях.

Лише за умови відкритої безкорисливої, істинної любові батьків до дитини, беззаперечного прийняття, віри в її сили та можливості, уваги до її почуттів, думок та інтересів, терпимості, врахування позитивних якостей особистості дитини та підтримку її сильних сторін, довірливому спілкуванні, відповідальності та взаємодопомозі можливе створення родинної атмосфері, де дитина з особливими потребами відчуватиме надійну основу для подальшого становлення та функціонування в непростому дорослому житті.



Номер сторінки у виданні: 289

Повернутися до списку новин