Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Регіоналізм та політична стабільність в Україні





Сергій Таран, здобувач Київського національного університету імені Тараса Шевченка

УДК 332

 

У статті аналізуються різні концепції регіоналізму та вплив регіоналізму на політичну стабільність в Україні. Також наводяться та обговорюються регіональні поділи в Україні, які мають відображення в політиці.

Ключові слова: регіоналізм, політична стабільність, конфлікт, політичні інституції, політичні поділи, політична мобілізація

 

В статье анализируются разные концепции регионализма и их влияние на политическую стабильность в Украине. В статье также приводятся и обсуждаются региональные деления в Украине, которые могут отображаться в политике.

Ключевые слова: регионализм, политическая стабильность, конфликт, политические институции, политические деления, политическая мобилизация

 

In the article various concepts of regionalism and the influence of regionalism on the political stability in Ukraine are analyzed. Also, the politically relevant divisions of the Ukrainian society are outlined and discussed.

Key words: regionalism, political stability, conflict, political institutions, political divisions, political mobilization

 

В останні десятиріччя науковці приділяють особливу увагу питанням регіоналізму. Водночас сама тематика регіоналізму та політичної регіоналістики є настільки широкою, що в наукових колах не існує ні єдиної термінології, яка охоплює питання регіоналізму, ні єдиних підходів до вивчення пов’язаних з ним політичних процесів.

Проблеми вивчення регіональних відносин через надмірну політизацію питання регіоналізму згадуються у роботах Т. Виннарчука, Ж. Ушакової, В. Головко, про надмірне домінування регіональної специфіки як фактора, який ускладнює узагальнення регіональної проблематики до єдиних загально визнаних наукових понять пишуть Є. Рябінін, О. Кукарцев. Як наголошує В. Сташук, поняття «регіон» має наскільки широкий зміст, що воно використовується багатьма науками, і тому єдиного підходу до його визначення немає [1].

Як зазначає Л.Нагорна, сам термін регіоналізму виявився «надмірно перевантажений смислами», зявилася необхідність у розмежуванні питань регіоналізму і сепаратизму, націоналізму, периферійності [2].

Разом з тим проблематика регіоналізму перебуває в центрі уваги не лише наукових пошуків, й у практичних стратегіях запобігання політичних конфліктів. Як зазначають О. Рафальський, А. Мальгін, Н. Горло, актуальність регіоналізму обумовлена необхідністю здійснення децентралізації в державі, поглиблення місцевого самоуправління та запобігання сепаратизму.

Загалом проблематика регіоналізму, на думку дослідників, обумовлена кількома, повязаними між собою, чинникамикризою централізованої моделі держави у багатьох країнах світу, появою нових акторів та інституцій у міжнародній політиці та новими викликами, породженими процесом глобалізації. Ці чинники впливають, фактично, на кожну країну, а відтак у тій чи іншій мірі тематика регіоналізму притаманна кожній країні.

Відповідно підходи до вивчення регіоналізму поділяються на дві великі групи. До першої групи досліджень належать підходи, де регіоналізм розглядається як фактор міжнародної політики держави. Одиницями аналізу у цьому разі є групи та союзи держав, які постають суб’єктами міжнародної політики.

Темами дослідження, як правило, стають впливи глобалізаційних процесів на творення та розпад значних геополітичних регіонів, а також — динаміка відносин між регіональними центрами впливу. До другої групи потрапляють дослідження, в яких регіоналізм постає як фактор внутрішньої політики. Одиницями аналізу у цьому разі виступають регіони держави, а основними темами досліджень — специфіка відносин між регіонами та між регіонами і центром.

Отож, перша група досліджень фокусується на міжнародних відносинах, точніше — на нових умовах, в яких держави вибудовують свою зовнішню політику у глобалізованій системі сучасного світу. Прихильники різних теорій міжнародних відносин розглядають регіоналізм у контексті ролі держави як суверенного актора у сучасній міжнародній системі. Так, прибічники концепції неореалізму вбачають у регіоналізмі дії держав, які, прагнучи посилити власну безпеку, створюють регіональні утворення. У такий спосіб держави «балансують» проти інших регіональних союзів, або наддержав [3].

З іншого боку, прибічники теорії інституалізму наголошують на тому, що міжнародні організації та інститути здатні змінити «анархічну природу» міжнародної системи, створюючи умови для кооперації між різними державами, які, відтак, втратили домінуючу роль у міжнародних відносинах. Глобалізація породжує взаємозалежність країн та створює підстави для їхньої кооперації та, зокрема, утворення регіональних угруповань [4].

Важливо відзначити, що поряд з неореалізмом та інституалізмом — традиційними теоріями міжнародних відносин, — з’являються і нові теорії, які роблять акцент винятково на регіональній тематиці. Таким, зокрема, є «новий регіоналізм» — теорія, яка прагне використовувати мультидисциплінарні підходи до вивчення транснаціональних, міждержавних та міжінституційних зв’язків. Регіоналізм при цьому розглядається не як спротив глобалізації, а як явище, яке «відбувається одночасно з глобалізацією» [5].

Окремою темою вивчення регіоналізму у міжнародних відносинах є економічний регіоналізм — явище у світовій політиці, яке описує процеси об’єднання груп держав у регіональні союзи, метою яких є створення сприятливих умов для економічних відносин у цьому регіоні. Ця економічна кооперація, однак, може як сприяти інтеграції держав у світові глобалізаційні процеси, так і обмежувати цю інтеграцію. Як зазначає Бартон, значна частина аналітиків переконана, що регіоналізм понижує можливості для вільної торгівлі та ділить світовий ринок на регіональні торгівельні союзи. Проте інші переконані, що регіоналізм «заохочує держави зменшувати обмеження у торгівлі, згоджуючись на менш болючі для них наслідки, тим самим готуючи їх до того, аби вони повністю зняли торговельні бар’єри з рештою країн» [6].

Прикладом неоднозначності явища економічного регіоналізму може слугувати дилема щодо приєднання України або до Митного союзу або до асоціації з ЄС. Як вважає М. Молчанов, регіональне утворення Митний союз було сформоване як вияв спротиву Білорусі, Казахстану та Росії прозахідній глобалізації. До цього союзу Росія довгий час намагається залучити й Україну.

Разом з тим на пострадянському просторі була створена й інша регіональна організаціяГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), яка теж намагається втілити особливі економічні правила на території країн-членів, але сприймається, насамперед, як «опозиція проросійській регіональній інтеграції», і, отже, сприяє прозахідній інтеграції у світові глобалістичні процеси [7].

Неоднозначність процесів глобалізації і регіоналізації очевидна і в інших частинах світу. Зокрема, М.Лі зазначає, що не існує універсальних підходів у питанні економічної інтеграції у країнах, віддалених від процесів глобалізації. Для прикладу, провал ринкової моделі інтеграції в Африці змушує брати до уваги місцеву специфіку. Це означає, що регіоналізація швидше сприяє вирішенню економічних проблем континенту, ніж є завадою до економічного зростання [8].

Нарешті, особливим аспектом регіоналізму як фактора міжнародної політики, який може суттєво вплинути на розвиток регіоналізму, зокрема, в Україні, є створення Європейського Союзу — міждержавного союзу, який, делегуючи повноваження до центральних міждержавних органів, водночас передає значну частину повноважень у регіони учасників ЄС. Такий перерозподіл влади від національних урядів до наднаціональних інститутів та своїх же регіонів знайшов своє відображення у концепції «Європи регіонів». Як зазначає Панова, концепція «Європа регіонів» була покликана подолати диспропорцію у регіональному розвитку європейської спільноти. Характерною рисою європейської регіональної політики є й те, що її основи, зокрема, у частині розширення повноважень окремих регіонів, формуються не національними урядами, а в Брюсселі [9].

Оголосивши своїм пріоритетом європейську інтеграцію, Україна отримує і перспективу запровадження основ концепції «Європи регіонів» в Україні, що на практиці означало би, насамперед, зменшення різниці в економічному та соціальному житті українських регіонів, а також набуття окремими регіонами більших політичних повноважень…

До другої групи досліджень належать роботи, в яких регіоналізм постає як фактор внутрішньої політики, коли основна уваги дослідників зосереджується на динаміці стосунків між регіонами країни держави, які мають різну політичну, економічну та соціальну вагу. Зважаючи на те, що Україна є політично розмаїтою країною з чисельними історичними, політичними та культурними внутрішніми поділами, саме це розуміння регіоналізму є найбільш актуальним для України.

Важливою особливістю України є те, що ці поділи констатують відмінності всередині «титульної етнічно групи», які значно більші, ніж відмінності між іншими етнічними та соціальними групами. У цій ситуації представники різних національностей одного регіону мають між собою більше спільного у поглядах, поведінці, ніж, зокрема, українці східних та західних областей [10].

На незавершеності формування титульної групи наголошують чимало українських та вітчизняних дослідників. Про це пишуть К. Янг, Д. О’Лоуглін, П. Родгерс, М. Рябчук, С. Сітуха, А. Макаричев, І. Зварич, Н. Погоріла, К. Коростеліна та ін. Загальним баченням науковців є уявлення, що в регіональний фактор — приналежність громадян до політично виражених регіональних угруповань — є визначальним для політичної поведінки українців. Цей фактор має більший вплив на поведінку українців, ніж приналежність до суто етнічних або соціальних груп.

За висловом Л. Барингтона, ставлення громадян України до єдності країни та її перспектив залежить не від етнічного чи мовного фактора, а від того, де громадянин проживає, або ж його економічного статусу. Таким чином, конфліктний потенціал того чи іншого сегмента суспільства безпосередньо залежить від регіону, а не від етнічної приналежності, чим, на думку науковця, Україна швидше нагадує країни Заходу, а не інші пострадянські країни [11].

Загальним уявленням про поділ титульної групи в Україні є розкол по лінії «схід-захід». Це не просто географічний поділ, а й поділ за низкою ідеологічних, економічних, історичних та демографічних ознак, які посилюють одна одну.

Хоча таке бачення є певним узагальненням, воно може бути використано для опису особливостей регіонального поділу титульної групи.

Відомий дослідник «цивілізаційних розламів» С. Хангтінгтон стверджує, що, навіть, кордон між двома «цивілізаціями» проходить по території України та відділяє «уніатський захід від православного сходу». Зазначимо, що науковець доводив, що основні війни та конфлікти у світі відбувалися саме на кордоні між різними «цивілізаціями» [12].

Загалом, думка Хангтінгтона концентровано передає уявлення про складність регіональної проблематики та вказує на регіоналізм як на джерело можливих політичних конфліктів в Україні.

Однак окремі дослідники вказують і на можливість інших наслідків поділу титульної етнічної групи. Так, Д. Лейтін доводить, що саме цей поділ обумовив відсутність радикальної етнічно зорієнтованої мобілізації з боку українців, що, на думку дослідника, дозволило уникнути силових етнічних конфліктів, які були широко розповсюджені у Східній Європі [13].

Загалом же, вплив регіоналізму на політичну стабільність в Україні залишається нез’ясованим. Незважаючи на те, що глибокий розкол уздовж осі «захід-схід» обумовлював прогнози, що громадянська війна, або дезінтеграція держави в Україні неминуча, ці прогнози не відбулися. Але науковці так і не змогли пояснити, які саме механізми змогли утримати від конфліктів українське суспільство [14].

Науковці наголошують на існуванні чотирьох основних поділів, які мають вплив на політичну стабільність в Україні.

Перший поділ — це поділ за мовною ознакою. Україна налічує близько 130 етнічних меншин, представники яких, здебільш, володіють своєю рідною мовою. Чисельно найбільша меншість — росіяни, які становлять приблизно 17% від усього населення. Більшість росіян вважає російську мову «рідною мовою», цю мову також вважають рідною представники деяких інших груп. Згідно з переписом 2002, 29,6% українського населення вказали російську мову як їхню рідну мову, і тільки 67,5% вказали їхньою рідною українську мову [15].

Крім того, всупереч поширеній думці, є декілька версій самої української мови, яку використовують самі українці. Літературна українська мова використовується українськими елітами та масмедіа. Українська мова з вкрапленнями російської мови — так званий «суржик» — поширений на Півдні, Півночі і, частково, в Центрі країни. Західний регіон говорить своєю версією української мови, з вкрапленнями польської та угорської. Нарешті, багато громадян, які ідентифікують себе «українцями», взагалі, не говорять жодною версією української мови.

Україні також притаманні регіонально виражені ідеологічні поділи. Результати численних голосувань та опитувань громадської думки свідчать, що групи, сконцентровані здебільшого в східних і південних регіонах, підтримують партії, які оголошують прихильність до комуністичних та соціалістичних ідей. Вони також підтримують орієнтовану на Росію зовнішню політику. На відміну від цього, громадяни західних і декількох центральних регіонів — є прибічниками націонал-демократичних ідеологій та європейського вибору у зовнішній політиці [16]. Дослідження громадської думки свідчать про те, що перспективи у стосунках з Росією є ключовим індикатором в ідеологічних розбіжностях між різними регіонами країни [17].

Прикметно, що лише мова регіонів не може пояснити різницю в ідеологічних уподобаннях різних регіонів. Наприклад, нинішня столиця Київ та столиця України протягом 1920-х років Харків — є переважно російськомовними містами. Проте мешканці Києва надають перевагу партіям націонал-демократичної орієнтації, тоді як мешканці Харкова не підтримують жодну форму українського націоналізму, натомість надаючи перевагу партіям, які виступають за тісніші зв’язки з Росією.

Регіональні групи по лінії «схід-захід» запроваджують також різні типи політичної мобілізації свого електорату. У західних регіонах та здебільшого у великих містах політики формують ідеологічні партії та партії, які будуються на харизмі своїх лідерів. У східних регіонах, політики прагнуть утворювати зв’язки з виборцями, побудовані на патронажі, розрахованому на окремі соціальні групи.

Різні за типом зв’язки між політиками та громадяни підтверджуються послідовним голосуванням за націонал-демократичні партії та кандидатів у депутати на заході і в центрі країни. Тим часом для східних регіонів характерна часта зміна преференцій на користь партії та кандидатів, які, насамперед, здатні забезпечити електорат матеріальними стимулами або здійснити на них адміністративний тиск. Таким чином, очікування від політиків у представників східного та західного регіонів є відмінними, а, відтак, у цих регіонах існують тенденції до формування різних типів політичних змагань [18].

Різні типи політичних змагань пов’язані і з особливостями історичного формування регіонів та з різним типом економіки у різних частинах країни. Переважна частина важкої промисловості України зосереджена саме в східній частині країни. Цей економічний сектор більш вразливий для вільного ринку і, відтак, потребує державної підтримки в обмін на політичну лояльність.

Нарешті ще один важливий поділ — це поділ за релігійною ознакою. В Україні на 2013 рік було створено 55 віросповідних напрямів, в межах яких діяло 36995 релігійних організацій. Попри більшу концентрацію населення на Сході країни, розподіл релігійних громад свідчить про дещо вищу концентрацію прихильників церков на заході, тоді як ближче до сходу та півдня концентрація таких прихильників зменшується. У західному регіоні зосереджено 39% релігійної мережі держави, у північно-центральному регіоні 31%, у південно-східному регіоні 30% [19].

Як і у випадках з мовою, ідеологією та способами політичної мобілізації, релігійному розмаїттю притаманні регіональні відмінності: Українська православна церква, канонічно підпорядкована Московському патріархату більш популярна в східному регіоні, конкуруюча Українська православна церква Київського патріархату, популярна в центральних регіонах та на заході. Українська греко-католицька церква та Римо-католицька розповсюджена переважно в Західному регіоні [20].

Зауважимо, що на початку 1990-х в окремих регіонах України виникали резонансні конфлікти навколо зміни конфесійної приналежності релігійних громад. Однак на сьогодні конфлікти на релігійному ґрунті фактично відсутні, попри постійні спроби політизувати релігійне питання з боку окремих політиків.

Таким чином, через значні відмінності між регіонами країни явище регіоналізму відіграє значну роль в українському політичному житті. Ці відмінності виражені поділами титульної нації щонайменше за мовною ознакою, політичними ідеологіями, способами політичної мобілізації та релігійною приналежністю. Поділи підсилюють один одного та можуть бути узагальнені як регіональна різниця між «сходом» та «заходом» країни.

Зважаючи на те, що країни з подібними політичними поділами стикалися з небезпекою силових конфліктів, регіональні розбіжності «сходу» та «заходу» становлять виклик для політиків та суспільства. Відтак саме ці аспекти регіоналізму мають становити особливий інтерес для дослідників української політики. Термінологія та підходи до вивчення регіоналізму мають будуватися навколо дослідження способів модерування у відносинах між двома умовними регіонами, які мають різне, якщо не протилежне, уявлення про засади внутрішньої та пріоритети зовнішньої політики.

Україна цікава ще тим, що, попри регіональні розбіжності, в країні не сталося силових конфліктів, про перспективу яких неодноразово заявляли дослідники на початку існування української незалежної держави. Але в експертному середовищі досі доволі розповсюджені прогнози щодо конфліктів, а то й колапсу країни [21].

Наголосимо, що, аналізуючи вплив регіоналізму на українську політику, йдеться не просто про якийсь проблемний аспект українського суспільства, йдеться про збереження самої політичної цілісності всього суспільства та держави. Відтак увага до динаміки українського регіоналізму є одним із головних завдань політичної науки.



Номер сторінки у виданні: 76

Повернутися до списку новин