Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Проблеми становлення національної держави в умовах переходу до демократії





               Валерій Бортніков, Юрій Пивоваров

УДК 347.2

 

Нація без державності є покалічений

 людський колективний організм.

В. Винниченко

 

 

Статтю присвячено аналізу співвідношення таких суспільно-політичних явищ як «націоналізм» і «демократія»  у процесі демократичної трансформації. Досліджуються  оптимальні моделі та форми правління   національної держави в умовах переходу України до демократії: «держава-нація», «нація-держава», президентська та парламентська республіки.

Ключові слова: Україна, націоналізм, демократія, «держава-нація», «нація - держава», президентська республіка, парламентська республіка.

 

Статья посвящена анализу соотношения таких общественно-политических явлений, как «национализм» и «демократия» в процессе демократической трансформации. Исследуются  оптимальные модели и формы правления национального государства в условиях перехода Украины к демократии: «государство-нация», «нация-государство», президентская и парламентская республики.

Ключевые слова: Украина, национализм, демократия, «государство-нация», «нация-государство», президентская республика, парламентская республика.

 

The аrticle is devoted to the analysis of correlation of such social and political phenomena as «nationalism» and «democracy» in the process of democratic transformation. Optimum models and forms of rule of the national state are investigated in the conditions of passing of Ukraine to democracy: «state-nation», «nation-state», presidential and parliamentary republics.

Key words: Ukraine, nationalism, democracy, «state-nation», «nation-state», presidential and parliamentary republics.

 

Питання становлення національних держав у контексті демократичних змін в Європі набуло особливої гостроти у зв'язку із кризою та розпадом світової системи соціалізму. Не є винятком у цьому розумінні  й Україна, де  існує своє власне «проблемне поле» у сфері етнополітики, яке має регіональне забарвлення та яке стає дедалі активнішим аргументом політико-економічних груп у боротьбі за владу. Події кінця 80-х - початку 90-х років ХХ ст., які мали місце на теренах СРСР та в країнах Центральної, Східної та Південної Європи, сприяли появі низки нових незалежних держав та  беззаперечно довели життєздатність національного чинника. Рушійною силою боротьби за свободу виступили на той час численні масові об'єднання громадян у вигляді рухів, фронтів, спілок тощо. Якщо згадати їх особливості, то усі вони були водночас і рухами національно-патріотичними. Досвід показав, що демократична розбудова суспільства є неможливою без розв'язання національного питання.  Саме характер органічного поєднання боротьби за демократію та національне самовизначення і був тим визначальним чинником, який призвів до перемоги демократичних революцій.

                Однією з проблем у сфері суспільних відносин, яка поки не має однозначного трактування, є взаємозв'язок і відповідність демократії та націоналізму. За традицією, що існувала у вітчизняній радянській історіографії, національні проблеми розглядались лише в контексті класової боротьби у категоріях «пролетарського інтернаціоналізму» або «буржуазного націоналізму».  Поширеним серед науковців став аксіологічний підхід до вказаних категорій, де  демократії відводилася роль позитивного героя, який «не мав нічого спільного з «поганим» націоналізмом» [1, с. 85]. Слід зауважити, що проблема націоналізму (якщо її не розглядати в аспектах крайніх проявів шовінізму та расизму) органічно пов'я­зана з ідеєю демократії, хоча цей зв'язок і не позбавлений протиріч. Пояснюється це тим, що головним суб'єктом демокра­тичного і націоналістичного дискурсів виступає народ. Як слуш­но зауважив відомий німецький політолог  Е. Ян, і націона­лізм, і демократія є похідними «однієї і тієї самої фундаментальної історичної ідеї, а саме: ідеї про суверенітет народу» [2, с. 33]. По суті, такі поняття, як «демократія», «народ», «нація», «народний суве­ренітет»,  «національна єдність» перебувають в єдиному синонімічному ряді. Поєднання національного і демократичного чинників призвело до появи нових понять - таких, як «ліберальний націоналізм» (А. Валіцький) або «демо­кратичний націоналізм» (А. Колодій) [3, с. 820; 4, с. 46]. У цілому ж проблема відповідності національного і демократичного у процесі державотворення в  українському дискурсі перебуває на початковому етапі наукової розробки. У цьому контексті для нас принциповим є твердження українських учених В. Лісового та О. Проценка про те, що  український націоналізм у сучасній домінуючий інтерпретації «перебуває у полоні вузької історико-ретроспективної локалізації, тобто обтяжений гріхами інтегрального націоналізму. Надто міцна пов'язаність з діяльністю націоналістичних організацій 30-х - 40-х рр. стала на  перешкоді того, щоб його прийняли і засвоїли також інші течії політичної думки та політичні рухи» [5, с. 14].

 

 

Метою пропонованої статті є визначення оптимальних форм розбудови Української національної держави в умовах переходу до демократії.

У більшості випадків становлення незалежних держав відбувалося з великими труднощами, особливо у багатонаціональних країнах. Не стала винятком й Україна, де проблема державного будівництва збіглася у часі зі становленням української нації. Символічним є те, що одним з перших документів, ухвалених у незалежній Україні, була «Декларація прав національностей України» (01.11.1991), в якому йшлося про те, що усім народам, національним групам, громадянам, які мешкають на території Української держави, гарантуються рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Ці права були закріплені у Конституції України, що була ухвалена у 1996 р.

Налагодження гармонійних стосунків у суспільстві, є проблематичним за відсутності спільних цінностей та мети, пануванні групового й індивідуального егоїзму.  Об'єднуючим чинником, який сприятиме консолідації суспільства, може стати патріотизм. Формування ж почуття патріотизму, у свою чергу, здійснюється тим повніше, коли існують якомога гармонійні відносини між громадянином та власною державою, оскільки держава є одним із головних інститутів, що визначає характер національно-демократичного поступу. Здебільшого саме від неї залежить, чи буде суспільство консолідовано рухатись у напрямку чітко окресленої мети або ж воно загрузне у болоті міжпартійних суперечок та перманентних політичних криз. На жаль, реалії сьогодення свідчать про розвиток політичного процесу саме за другим сценарієм. Сучасний демократичний дискурс як обов'язкова умова існування стабільної демократії розглядає наявність ефективної та потужної держави. Проте ейфорія форсованих реформ в Україні, як, власне, і в окремих інших перехідних постсоціалістичних державах, зумовила помилкове тлумачення демократичного розвитку як процесу роздержавлен­ня. Це, зокрема, виявилось у самоусуненні держави від відпові­дальності за долю і якість ринкових перетворень. Така позиція державних інституцій призвела до соціального невдоволення дер­жавою, що виявляється в різних формах - від соціального про­тесту до вивезення капіталу за межі держави, а також тотальної криміналізації суспільства [6, с. 125-126]. Як наслідок, маємо вкрай негативні показники рівня довіри до сучасної Української держави. Парадоксально, але фактом є те, що українські громадяни вбачають найбільшу загрозу для свого життя не у міжнародному тероризмі або  ж у будь-якій іншій країні, але саме у власних можновладцях (табл. 1).

Таблиця 1 - Чи існує загроза Україні від...

 

США

Росії

Інших країн

НАТО

Української влади

Міжнародного

тероризму

Протистояння між різним регіонами України

Так

36.8

18

11.2

36.9

40

38

32.8

Ні

48.9

71.5

64.7

44.4

43.8

40.9

48.9

Важко відповісти

14.3

10.5

24.1

18.7

16.1

21.1

18.2

 

Особливо вражаючими за рівнем негативності є оцінки діяльності уряду України її громадянами (табл. 2).

Таблиця 2 - Яким із наведених нижче слів Ви характеризували б уряд нашої країни? [8, c. 472-473].

 

Оцінки, %

Ефективний

6,0

 Бюрократичний

37,1

Корумпований

57, 8

Бандитський

43,6

Справедливий

3,2

Що опікується благом простих людей

3,7

Відповідальний перед народом

6,6

Важко відповісти

13,4

 

Індикатором демократичності політичного ладу є політична ефективність, поняття, під яким розуміють наявність відчуття у пересічної людини можливості справляти вплив на політичний процес. Чим вищий рівень політичної ефективності у масовій свідомості пересічних громадян, тим якіснішою є демократія. Так, в Україні ефективність звернення людей до правоохо­ронних органів у разі обмеження їхніх прав та інтересів й досі залишається на дуже низькому рівні, оскільки відповідні устано­ви часто не виконують покладені на них обов'язки із надання правозахисної допомоги населенню. Не випадковим є те, що рівень довіри до українських правоохоронних органів з боку людей залишається одним із найнижчих у Європі (табл. 3).

 

Таблиця 3 - Рівень довіри європейців до інститутів соціального контролю*[9, с. 211].

Країна

Судово-правовій системі

Поліції (міліції)

Країна

Кіль-кість опитуваних

Серед-нє зна-чення

Стан-дартне відхи-лення

Стан-дартне відхи-лення

Середнє значе-ння

Кіль-кість опиту-ваних

Польща

2231

3,00

2,49

2,52

3,15

1675

Україна

Словаччина

1545

3,58

2,39

2,60

4,17

1401

Чехія

Україна

1662

3,61

2,30

2,34

4,35

1610

Словаччина

Чехія

1376

3,69

2,46

2,46

4,56

2259

Польща

Словенія

1845

3,85

2,11

1,91

4,71

1864

Словенія

Португалія

560

3,93

2,37

1,95

5,04

569

Португалія

Угорщина

1749

4,43

2,22

2,02

5,19

1757

Угорщина

Іспанія

1998

4,70

2,11

1,81

5,69

1473

Естонія

Франція

1903

4,76

2,32

2,20

5,75

1935

Франція

Бельгія

1768

4,83

2,38

2,22

5,78

1773

Бельгія

Естонія

1461

4,91

2,14

1,68

5,88

2013

Іспанія

Велика Британія

2080

5,03

2,12

2,36

5,96

1890

Нідерланди

Ірландія

1811

5,22

2,48

2,02

6,06

2130

Велика Британія

Німеччина

2376

5,43

2,69

2,47

6,08

2920

Греція

Нідерланди

1857

5,44

2,37

2,52

6,18

2218

Австрія

Греція

2890

5,45

2,41

2,69

6,39

2391

Німеччина

Швеція

1842

5,77

2,81

2,66

6,49

1921

Швеція

Австрія

2181

5,82

2,42

2,28

6,50

1804

Люксембург

Ісландія

1612

6,01

2,41

2,48

6,65

1893

Ірландія

Люксембург

1803

6,06

2,36

2,57

6,87

1465

Швейцарія

Швейцарія

1430

6,09

2,39

2,44

7,13

1460

Норвегія

Норвегія

1430

6,35

2,53

2,30

7,28

1633

Ісландія

Фінляндія

1983

6,90

2,32

2,27

7,94

2857

Данія

Данія

2823

7,21

2,44

2,27

7,96

2016

Фінляндія

По масиву

загалом

44217

5,07

2,61

2,58

5,87

44927

По масиву

загалом

 

Причиною негараздів, що існуюють в Україні, є відсутність ефективної держави та чітко окресленої національної стратегії розвитку, яка б отримала цілковиту підтримку серед переважної більшості українських громадян. Тому, якщо немає такої стратегії, або ж вона  зустрічає опір з боку вагомих сегментів українського соціуму, то, відповідно, важко мобілізувати громадян на конструктивну співпрацю, спрямовану на консолідацію суспільства. Одним із головних завдань багатонаціональної держави є забезпечення соціального миру та злагоди між людьми, подолання національної нетерпимості та ворожнечі. Це  є можливим за умови рівноправності представників титульних націй і національних меншин, справедливого розподілу матеріальних та інших ресурсів, включаючи політичні та владні.  У контексті демократичної трансформації України  державу і громадянське суспільство недостатньо розглядати лише у площині інституційного та ідеологічного плюралізму.  Основне їх призначення полягає у тому, аби бути певною комунікативною спільнотою, яка уможливлює прийняття політичних рішень і забезпечує формування колективної волі.

У цьому контексті слід зважити на те, що характер суспільних відносин у багатоетнічних суспільствах значною мірою залежить від панівної культури міжнаціональних відносин, яку характеризують два полюси: етноцентризм і етнокультурний плюралізм. Етноцентризм має прояв в уявленні про виключну, особливу цінність власної культури і навіть в її зверхності по відношенню до інших.  Людина з таким світосприйняттям ставиться з підозрою або навіть вороже до представників інших культур і націй, а тому прагне окреслити особисте життя межами власного етнічного масиву. Для них властива позиція, що визначається дихотомією на кшталт «ми» - «вони», яка стає гальмом на шляху до консолідованого суспільства. Така позиція є соціально небезпечною, оскільки обмеженість соціального спілкування  призводить до непорозуміння між людьми та неминуче створює підгрунтя для культурно-національних конфліктів. Етнокультурний плюралізм передбачає активне утвердження культурної багатоманітності, в основі якої лежить терпляче або поважливе толерантне  ставлення до інших культур і націй. Саме такий підхід покладено в основу життєдіяльності багатонаціональних громад у сучасних демократичних країнах світу.

 В Україні наявність суттєвих соціокультурних, економічних та політичних відмінностей, які, до речі, штучно роздмухуються деякими політиками, стало гальмом на шляху розбудови повноцінної державності: «прискорене будівництво національної держави вимагало консолідованої національної ментальності; швидка консолідація національної ментальності виявилася дуже складним процесом, який був би унеможливлений без сильної унітарної держави» [10, с. 142]. Свого часу видатний український політолог польського походження В. Липинський звертав увагу на це протиріччя, яке не змогли подолати будівничі української держави на початку ХХ ст. Сутність роздумів ученого зводилася до того, що шлях формування нації лежить через розбудову держави, а не навпаки. «Нація - це, перш за усе, є єдність духовна та культурно-історична. Значить, для народження нації необхідне довге співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі. Нація - єдність духовна - народжується завжди від держави - єдності територіально-політичної - а не навпаки», наголошував В. Липинський [11, c. 65].

Історичний досвід провідних країн світу свідчить про те, що двоєдиний процес національного та державного будівництва буде успішним у разі врахування усієї сукупності  етнонаціональних, соціокультурних, економічних та політичних чинників, втілених у відповідних національно-державних будовах.  У цьому контексті постає питання щодо вибору перспективної моделі національно-державного розвитку: «нації-держави» або «держави-нації». Свого часу Михайло Драгоманов зауважував, що вже у часи переходу старих віків  у середні «повстала одна проти другої дві думки (принципи, ідеї): 1) національно-державний централізм, примус до державної мови і 2) людяно-освітній універсалізм з вільністю кожної народної мови» [12, c. 509].

Метою політики у «нації-державі» є утвердження єдиної, потужної ідентичності спільноти як членів нації та громадян держави. Для цього держава провадить гомогенізуючу асиміляторську політику у галузі освіти, культури та мови. Приклади подібної моделі - Португалія, Франція, Швеція, Японія. Така політика полегшується у разі, якщо у державі в якості культурної спільноти з політичним представництвом мобілізована лише одна група, яка убачає себе єдиною нацією у державі.

 Модель «держава-нація» утвердилася в Індії, Бельгії, Канаді та Іспанії. У згаданих країнах вирішили визнати більш ніж одну культурну, навіть національну ідентичність та надати їм державну підтримку. У межах однієї держави формувалися численні взаємодоповнюючі ідентичності. Для цього створювалися асиметричні федерації, запроваджувалися практики консенсусної демократії, допускалася більш ніж одна державна мова [13].

На нашу думку, перспективними (тобто такими, що здатні забезпечити сталий поступ і не містять у собі нездоланні внутрішні протиріччя, які з плином часу здатні «розірвати» суспільство зсередини) можуть бути як перша, так і друга моделі, однак за певних умов. Толерантна модель «нація-держава» мусить  виключати  агресивні намагання прискореного запровадження української мови в іншомовному середовищі.   Культурно-асиміляторська політика має грунтуватися не на державному примусі, а на чинниках соціально-економічного стимулювання.  «Держава-нація» матиме перспективу у разі, якщо буде віднайдено оптимальну модель співіснування (оптимального застосування на всіх рівнях) державної та регіональних  мов, а також мов національних меншин, насамперед української та російської.

Для моделі «нація-держава» характернішою є президентська, а для «держави-нації» - парламентська республіка. Проте, незалежно від того, яка модель буде реалізовуватися в Україні -  «нація-держава» чи «держава-нація» - гарантом стабільності на сучасному етапі може стати лише президентська республіка. На користь цієї форми правління можна навести кілька аргументів.

По-перше, суспільство, яке намагається радикально змінити фундаментальні соціально-економічні відносини, повинно насамперед забезпечити умови для досягнення спільної згоди та консенсусу у питанні щодо напряму перетворень. Однак за умови поспішного втілення у життя демократичних інститутів притаманна демократії тенденція до нестабільності «може призвести до послідовного блокування різними коаліціями... усіх програм перетворень, що пропонуються» [14, с. 55]. Це унеможливлює формування інститутів,  необхідних для подальшого демократичного розвитку. Саме така ситуація склалася сьогодні в українському суспільстві.

По-друге, концентрація владних повноважень в руках президента виключає колізії з двовладдям, оскільки посада прем'єр-міністра в країні відсутня і президент особисто очолює уряд.

По-третє, в президентській республіці президент і парламент «приречені» працювати разом впродовж  усього терміну каденції глави держави. Це пов'язано з нормами, відповідно до яких президент не має права достроково розпустити парламент, а парламент не має права відправити у відставку уряд, оскільки формування уряду - прерогатива президента. Щоправда, залишається можливість оголошення імпічменту главі держави, але, як показує практика, це надто складно виконати на практиці.

Парламентська республіка є нібито більш демократичною, аніж президентська, оскільки парламент через політичні партії, що він репрезентує, представляє інтереси широких верств електорату. Цьому сприяє пропорційна система виборів. Прерогативою парламенту є й створення уряду, який  формується на коаліційній основі. Главою уряду, як правило, стає лідер партії, що перемогла на виборах. Проте головним аргументом проти  запровадження такої форми правління в Україні є схильність нашої держави до частих парламентських та урядових криз, оскільки парламент має право відправляти у відставку уряд (за принципом: «я тебе народив...»), а президент може розпускати парламент та призначати дострокові вибори.

 

Висновки

1. В Україні  не закріплено стабільну модель демократії. Політичний процес є сумішшю авторитарних, демократичних і навіть охлократичних практик і тенденцій, що свідчить про недосконалість нинішньої форми правління і  дає  підстави для визначення політичного режиму в країні як режиму «безплідного плюралізму» (Т. Карозерс).

2. Убачаються за можливі різні варіанти розбудови національно-державного устрою та форм демократичного правління, за допомогою яких Україна здатна подолати смугу перманентних політичних криз та просуватися шляхом сталого розвитку. Потрібні лише політична воля та консолідовані зусилля правлячих кіл разом з українською громадою.

3. Автори вважають, що накопичення назрілих міжнаціональних проблем,  а також  зволікання з їх вирішенням можуть негативно позначатися на подальшій долі демократії.

4. Як свідчить досвід більшості сучасних демократичних держав,  національно-патріотичний та ліберально-демократичний політичні курси не є антитезою: вони здатні співіснувати і органічно доповнювати один одного.

 


* Середній бал розрахований за шкалою від 0 - «зовсім не довіряю» до 10 - «повністю довіряю».



Номер сторінки у виданні: 61

Повернутися до списку новин