Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Трансформація стратегії ядерного залякування після закінчення «холодної війни»





               Ольга М. Шевченко, аспірант Донецького національного університету кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики

УДК 355

 

Довгий час ядерну зброю розглядали як релікт «холодної війни», але навіть через 18 років після розпаду Радянського Союзу вона залишається важливим фактором світової політики. Розповсюдження зброї масового знищення вже давно є однією з ключових загроз сучасної міжнародної безпеки. На цьому фоні особливо актуальним є питання про те, що є стимулом отримання ядерного статусу. Неможливо вибрати ефективну стратегію збереження режиму ядерного нерозповсюдження без усвідомлення того, які проблеми необхідно буде вирішувати в першу чергу. В статті розглядається сутність стратегії ядерного залякування і причини її трансформації після закінчення «холодної війни».

 Ключові словаядерна зброя, «холодна війна», стратегія ядерного залякування, міжнародна безпека, міжнародний режим ядерного нерозповсюдження.

 

Долгое время ядерное оружие рассматривали как реликт «холодной войны», но даже спустя 18 лет после распада Советского Союза оно остается важным фактором мировой политики. Распространение оружия массового уничтожения уже давно является одной из ключевых угроз современной международной безопасности. На этом фоне особенно актуальным остается вопрос о том, что является стимулом для приобретения ядерного статуса. Невозможно выработать эффективную стратегию сохранения режима ядерного нераспространения без осознания того, какими проблемами необходимо заниматься в первую очередь. В статье рассматривается сущность стратегии ядерного устрашения и причины её трансформации после окончания «холодной войны».

Ключевые слова:  ядерное оружие, «холодная война», стратегия ядерного запугивания, международная безопасность, международный режим ядерного нераспространения.

Nuclear weapon has been considered for a long time as relict of «cold war», but even after 18 years when Soviet Union was broken up it remains as the main factor of the world policy. Proliferation of weapons of mass destruction is one of the key threat of contemporary international security. A sharp question arose against this background about what the stimulus for acquisition of the nucleus status is. It is impossible to make a strategy of nuclear non-proliferation conservation without knowing which problems must be solved immediately. In article we contemplate the main point of nuclear danger strategy and causes of its transformation after termination of «cold war».

Key wordsthe nuclear weapon, «cold war», strategy of nuclear intimidation, the international safety, the international mode of nuclear non-distribution

 

Довгий час ядерну зброю розглядали як релікт «холодної війни», але навіть через 18 років після розпаду Радянського Союзу вона залишається важливим фактором світової політики. П'ять традиційно ядерних держав - Великобританія, Китай, Росія, Сполучені Штати Америки та Франція - не готові, незважаючи на їх регулярні заяви в прихильності ідеї роззброєння, повністю відмовитися від своїх ядерних арсеналів. Три інші держави - Ізраїль, Індія та Пакистан - фактично стали ядерними державами. Північна Корея заявляє, що і вона володіє ядерної зброєю, а по відношенню до Ірану існують обґрунтовані підозри в тому, що він будує атомні реактори, щоб налагодити виробництво ядерної зброї. Якщо Північна Корея та Іран підтвердять свій ядерний статус, то це призведе, ймовірно, до появи нових ядерних держав і в інших регіонах: Японія, Тайвань та Саудівська Аравія та інші держави в принципі здатні розробити ядерну зброю. Розповсюдження зброї масового знищення вже давно є однією з ключових загроз сучасній міжнародній безпеці.

Тому на сьогодні є гостро актуальним аналіз того, яке значення має ядерна зброя в умовах сучасної міжнародної системи. На цьому фоні зі всією гостротою постало питання про те, що є стимулом для придбання ядерного статусу. Неможливо виробити ефективну стратегію збереження режиму ядерного нерозповсюдження без знання того, якими проблемами треба займатися в першу чергу.

Мета цієї роботи - з'ясувати сутність стратегії ядерного залякування та причини її трансформації після закінчення «холодної війни».

Незважаючи на зазначену вище актуальність,  спеціальні дослідження вітчизняних науковців не охоплюють всі аспекти проблеми. Серед українських дослідників привертають уваги праці О. Маначинського, Сіновець П. А. [4]. З російських досліджень варті уваги праці Р. М. Тимербаєва. В своїх роботах він акцентує увагу на  створенні та трансформації  режиму нерозповсюдження [5]. Проблеми режиму нерозповсюдження та шляхи їх вирішення висвітлені в роботах відомого російського фахівця з питань міжнародної безпеки  А. Г. Арбатова [1; 2; 3]. На Заході ця тема вже давно викликає великий інтерес. Зокрема, існує Центр досліджень проблем нерозповсюдження Монтерейського інституту міжнародних досліджень.

Причини володіння ядерною зброєю в кожному конкретному випадку різні, хоча й зазнавали протягом 60 років ядерної ери значних змін. Тим не менш, можна виділити сім основних функцій, властивих ядерній зброї. Вони обґрунтовують прихильність до неї ядерних держав та приваблюють претендентів на цей статус.

По-перше, ядерна зброя повинна утримати потенційного агресора від застосування його власної ядерної зброї. Навіть супротивник, який володіє величезними арсеналами ядерної зброї, у випадку її застосування матиме справу з загрозою того, що йому буде завдано неприйнятно великої шкоди. Під час конфлікту між Сходом та Заходом ця логіка узагальнювалась у виразній фразі: «Хто завдасть удару першим, загине другим». Вона залишається актуальною і сьогодні, наприклад, у стосунках між Індією та Пакистаном.

Друга функція полягає в тому, щоб шляхом залякування відвести серйозні загрози від власної території. США та інші ядерні держави постійно залишали відкритим питання про те, за яких обставинах вони могли б застосувати ядерну зброю. Таким чином, у випадку застосування проти цих країн хімічної, біологічної або звичайної зброї потенційний агресор змушений буде враховувати можливість ядерної відповіді.

По-третє, ядерна зброя повинна забезпечувати також «ядерну парасольку» для неядерних країн-союзників, оскільки ядерний удар у відповідь не виключається також при нападі на їх територію. Внаслідок затвердження в рамках НАТО ідеї «розширеного залякування» американська ядерна парасолька під час «холодної війни» була розкинута над всією територією альянсу.

З попередньою пов'язана четверта функція: гарантії безпеки неядерним державам перешкоджають розповсюдженню ядерної зброї. Так, розширення сфери дії американської ядерної парасольки сприяло тому, що такі країни, як Південна Корея, Тайвань або Туреччина не стали розробляли власну ядерну зброю.

П'ята функція ядерної зброї полягає в захисті життєво важливих інтересів за межами міцних союзницьких структур. Коли Саддам Хусейн оголосив в ході війни в Кувейті про можливе застосування хімічної зброї проти Ізраїлю, Сполучені Штати недвозначно пригрозили Іраку використати проти нього ядерну зброю. Безпека Ізраїлю, хоча сам він є ядерною державою, є настільки важливою для Америки, що вона готова була, як виявилось, застосувати ядерну зброю.

Для амбіційних нових ядерних держав та країн-претендентів на цей статус (Північна Корея та Іран) особливо важлива шоста функція ядерної зброї. Володіння ядерною зброєю розширяє спектр політичних та воєнних варіантів дій країни, оскільки санкції ззовні проти ядерної держави практично показали свою низьку ефективність. Коли держави мають у своєму розпорядженні боєздатну ядерну зброю, вони можуть фактично не побоюватись інтервенцій, навіть якщо порушують загальноприйняті норми поведінки. Якби Слободан Мілошевич володів ядерною зброєю, НАТО не наважилася б, мабуть, завдавати ударів по сербським збройним силам, як би страждало албанське населення.

Сьомий фактор певним чином фокусує всі вищезгадані фактори іполягає в тому, що ядерний статус корінним чином змінює міжнародний статус будь-якої країни і таким чином підвищує її престиж. Так, Індія та Пакистан підкреслюють, що з часу проведення в 1998 році ядерних випробувань їх сприймають як серйозних гравців на міжнародній арені.

Але головне полягає у тому, що володіння зброєю масового знищення (ЗМЗ) автоматично не сприяє запобіганню регіональних конфліктів чи їхній ліквідації, не перешкоджає небезпечному втягненню до таких конфліктів навіть тих країн, що вже «неофіційно» володіють ЗМЗ.

Існує й інше пояснення - внутрішня політика, точніше роль лідерів та цілих груп, які зацікавлені у розвитку ядерних програм та/або використанні цього фактору в політиці та економіці. Ядерна програма може бути пов'язана з тиском збройних сил та ВПК, зацікавлених у придбанні "абсолютної зброї".

Існує, нарешті, теорія, яка виходить з того, що рішення держав мати чи не мати ядерну зброю пов'язане з наявністю міжнародно визнаних норм [6]. Вже сам по собі режим нерозповсюдження та широке визнання виняткової небезпеки  та негуманності ядерної зброї перетворюють спроби отримання ядерного статусу на протистояння всій світовій спільноті. Далеко не кожен уряд може на це наважитися. Навпаки, більшість намагається отримати визнання і залишитися складовою частиною спільноти. Навіть провівши серію успішних випробувань, Індія та Пакистан задовольнились роллю "неофіційних" ядерних держав.

Відповідно, доки режим ядерного нерозповсюдження залишається міцним, найбільш вірогідним все ж таки залишається збереження більшістю країн неядерного статусу. Навпаки, країни, що мають статус "ізгоїв" світової спільноти,  можуть схилятися до придбання ядерної зброї.

Як правило, держави-проліферанти поділяються на такі групи:

•-     країни,  які вже володіють ядерною зброєю, але не є офіційними ядерними країнами відповідно до ДНЯЗ. До числа таких держав відносять Індію, Ізраїль і Пакистан;

•-     «порогові» країни, тобто ті, керівництво яких прийняло рішення про створення власної ядерної зброї, а наявна технічна і економічна база дозволяє реалізувати його в доступній часовій перспективі. Класифікація кожної конкретної держави за приналежністю до даної групи є, як правило, спірною.

•-     «навколопорогові» країни, тобто держави, які мають програму створення власної ядерної зброї, але не мають достатнього потенціалу для її реалізації або ж політичного рішення. До цих країн, як правило, відносять Іран, Лівію, Республіку Корею та деякі інші [6].

Слід додати, що для деяких країн, які офіційно проголосили свій без'ядерний статус, створення ядерної зброї є питанням  лише політичного рішення, бо вони достатньою мірою володіють необхідним військово-технічним і економічним потенціалом. До таких держав можна віднести Японію, Німеччину, Швецію, Австралію та деякі інші. Особливе положення займає Південно-Африканська Республіка, яка свого часу створила та випробувала  ЯВП, але відмовилася від ядерного статусу.

Для того, щоб ядерна зброя насправді могла виконувати функції, що на неї покладені, необхідні щонайменше три передумови. Насамперед, недостатньо лише володіти боєздатною ядерною зброєю. Настільки ж важливо, щоб міжнародна спільнота знала про спроможність країни  ефективно її застосувати. Індія та Пакистан довели цю спроможність, коли провели випробування ядерної зброї, але можна надати докази і в іншій формі. Ізраїль, наприклад, не проводив ядерних випробуваннях, але технологічні досягнення цієї країни, а також відома інформація про активну підтримку Ізраїлю Сполученими Штатами та іншими ядерними країнами не залишають сумнівів в ізраїльському ядерному статусі (хоча офіційних зізнань Ізраїлю про те, що він володіє ядерною зброєю немає).

Поряд  з реальним існуванням ядерної зброї важливо також і інше: достовірна та переконлива можливість її застосування. Окрім технічних моментів, як то наявність достатньої кількості засобів доставки (літаки, ракети), необхідні також політичні умови, плани, які показують, що можливе застосування ядерної зброї сприймається серйозно, є частиною стратегії країни. Для того, щоб ядерна зброя могла виконувати функцію залякування, повинна існувати можливість її використання як військового засобу. Остання речення не зрозумів

З питанням переконливості тісно пов'язана також третя передумова: загроза залякування самого себе повинна бути мінімальною. Коли ядерна держава володіє лише невеликою кількістю ядерних боєприпасів надзвичайно великої потужності або неконтрольованого променевого впливу, то вона буде опасатися застосування цієї зброї навіть більше, ніж наслідків спрямованої проти неї агресії. Потенційний агресор міг би спекулювати на тому, що він може уникнути ядерного удару, якщо його агресивні дії залишаться нижче певного порогу.

Всі три передумови визначають основну дилему ядерного залякування: загроза застосування ядерної зброї повинна бути настільки переконливою, щоб це вносило корективи в розрахунки ризиків потенційного агресора, змушуючи його відмовитися від нападу. В період «холодної війни» спроби обох ядерних наддержав зберегти переконливість їх ядерного залякування та перешкодити залякуванню самих себе вели до нарощування колосальних та все більш спеціалізованих арсеналів ядерної зброї. Паралельно з цим посилювались побоювання суспільства з приводу того, що ядерний арсенал, який знаходиться в максимальній боєздатності,  з рештою буде застосований. Бурхливі дискусії про допустимі ядерні війни та «ядерні пороги», які можна підвищувати та знижувати за рахунок розміщення певних видів зброї (наприклад, нейтронної бомби) мали в певною мірою «теологічний характер»: в їх основі знаходилася віра або невіра в ідею залякування, тому що залякування принципово не піддається оцінці та точному плануванню. Замість цього, для стратегії залякування, покликаній примусити агресора відмовитися від його планів, властива деяка невпевненість щодо  намірів противника [10].

Але прагнення до переконливих та «готових до застосування» ядерних арсеналів не призвело (за виключенням бомбардування Японії в 1945 р.) до бойового використання ядерної зброї. Замість цього вже більше шести десятиліть існує «ядерне табу», хоча криз та конфліктів було більше ніж достатньо. Страх перед не прогнозованими наслідками ядерного вибуху змушував ядерні держави до стриманості, навіть якщо порушувались їх інтереси. Це правило діяло навіть за межами конфронтації американської та радянської систем. В 1999 році Індія та Пакистан вели війну на Каргильских висотах, не використовуючи при цьому ядерну зброю. Чим довше буде існувати ядерне табу, тим сильніше скоріше за все буде його зв'язуючий вплив.

Навіть при тому, що основні принципи ядерного залякування пережили кінець «холодної війни» та зміну парадигми безпеки після 11 вересня 2001 року, все ж вони істотно змінилися. Це стосується як мотивів володіння ядерною зброєю, так і дієвості ядерного залякування у відношенні до існуючих на даний момент загроз в області політики безпеки.

Крах біполярної політичної схеми світу створив умови до появи додаткових стимулів мати власну ядерну зброю:

•-          більшість країн, які входили раніше до складу СРСР, втратили «ядерну парасольку»;

•-          США продемонстрували готовність застосування сили, виходячи з власних національних інтересів, і навіть без врахування норм міжнародного права;

•-          на регіональному рівні суперечки, що постійно загострюються між сусідніми країнами, спонукають шукати більш ефективні шляхи їх вирішення з мінімальними економічними витратами;

•-          володіння ядерною зброєю стало розглядатися керівництвом деяких країн як відносно простий спосіб досягти амбіційних цілей по підвищенню своєї політичної ролі на світовій арені.

Прагнення володіти ядерною зброєю мотивується додатково загрозою міжнародного тероризму, яка особливо гостро постала після 11 вересня 2001 року. Мета терористів - масова загибель людей. В минулому акції політичних терористів були направлені, насамперед, на привертання уваги до них самих і меншою  мірою зорієнтовані на велику кількість жертв. Інтерес, наприклад,  ісламістських груп полягає в досягненні поєднання цих двох ефектів: показові теракти та максимально велика кількість вбитих «невірних». Для цієї мети найбільше підійшла би ядерна зброя. Тому реальним варіантом розвитку подій є попадання ядерних зарядів або простої у виготовленні «брудної бомби» в руки терористів.

Що стосується ефективності ядерного залякування, то ступінь її зміни залежить від відповідних загроз. Проти терористичних загроз ядерна зброя неефективна. По-перше, на відміну від сфери міждержавних відносин у більшості випадків не існує чітко означеного адресата для ядерної відплати. Отже, штаб-квартири терористичних організацій можуть лише іноді фігурувати як ціль при плануванні ядерних ударів. По-друге, коли маєш справу з фанатичними терористами, стає непридатною класична логіка ядерного залякування, яка базується на взаємній зацікавленості у виживанні. По-третє, враховуючи свій колосальний руйнівний вплив, ядерна зброя націлюється у більшості випадків на розташовані на великих площах та особливо захищені об'єкти. Нанесення ядерних ударів по окремим групам терористів або таборам для їх підготовки було б абсолютно неадекватним  загрозі та пов'язано зі значним самозалякуванням, оскільки будь-яке застосування ядерної зброї порушило б ядерне табу.

Ядерне залякування залишається, мабуть, ефективним у відношенні до потенційно небезпечних режимів, які можуть створювати загрозу застосування ядерної зброї або інших засобів масового знищення. Але і тут умови дещо змінилися. Ядерні арсенали подібних країн, якщо вони взагалі ними володіють, будуть у найближчій перспективі невеликими. Отже, немає необхідності ні в колосальній кількості ядерної зброї часів «холодної війни», ні в систематизації зброї за різноманітними типами та категоріями з метою збереження ефекту ядерного залякування.

Зв'язок проблемних держав з терористами, тобто небезпека того, що безвідповідальні правлячі режими передадуть ядерну зброю терористичним групам, лише в обмеженій мірі піддається ядерному залякуванню. Для цього у будь-якому випадку необхідні достовірні знання про трансферт зброї та країні її походження. Отже,  видатне значення надається фактору інформації та ролі розвідувальних служб.

Таким чином, «західна» ядерна зброя, особливо ядерна зброя США, як і раніше має функцію залякування проти низки можливих загроз. Але значення цієї функції у порівнянні з періодом конфлікту між Сходом та Заходом істотно зменшилось. Незрівняна більш важлива роль відводиться у розв'язанні криз звичайним збройним силам.

Міжнародна система протидії розповсюдженню ядерної зброї, розроблена в роки «холодної війни», в цілому опинилася нездатною протистояти реалізації намірів нових державних (і недержавних) акторів придбати ядерну зброю. Ядерна біполярність часів «холодної війни» змінилась фактичною ядерною багатополярністю, що несе в собі наступні загрози:

- можливість отримання, в тому числі прихованого, ядерної зброї неядерними державами;

- ризик застосування ядерної зброї державами, що володіють нею;

- загроза попадання ядерної зброї в руки терористів.

Тому, відповідно, для протидії вказаним викликам та зменшенню ризиків необхідно намагатися:

•-          знизити мотивацію до володіння ядерною зброєю як для неядерних, так і для ядерних держав;

•-          припинити або загальмувати роботи по створенню або придбанню ядерних технологій державами, що офіційно оголосили своєю метою володіння ядерною зброєю, а також запобігання можливості прихованого створення ядерної зброї;

•-          знизити ймовірність застосування ядерної зброї державами, що володіють нею;

•-          запобігання потрапляння ядерної зброї в руки недержавних акторів та терористичних угрупувань.

Жодна з існуючих ядерних держав не відмовиться в найближчій перспективі від своїх ядерних арсеналів. Деякі країни або підійшли до розроблення ядерної зброї або прагнуть цього. Таким чином, кількість країн, що володіють ядерною зброєю, буде збільшуватися, а не скорочуватися.



Номер сторінки у виданні: 161

Повернутися до списку новин