Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Формування регіональної ідеології та культури як чинник демократизації політичної системи суспільства





Єдині в своїй державницькій основі та спрямованості, регіональна

ідеологія та культура розглядаються як чинники демократизації політичної системи України.

 

Регіональна політика є спільним знаменником демократії та ринкового господарства. Міцною держава може бути лише за умови розвитку сильних регіонів, оскільки «головна запорука підвищення рівня демократії в суспільстві - це ефективна та максимально наближена до людей місцева влада. Право громадян на управління державою реалізовується насамперед на місцевому рівні. Саме тут є шанс як ніде, розкрити ініціативу мільйонів громадян, залучити їх до громадського життя. Якщо ж такої місцевої влади у державі немає, то й демократія в ній відсутня.

Водночас не менш важливими є й питання регіональної політики. Адже кожен із регіонів держави має власну специфіку, і лише з її урахуванням ми можемо домогтися гармонійного балансу національного та місцевого інтересів. Натомість маємо низку кричущих проблем: депресивних територій, шахтарських поселень, малих міст тощо, з яких, у кінцевому підсумку, й складаються великі проблеми великої України [1]. З огляду на це відсутність зваженої регіональної політики веде до дезінтеграції будь$якої країни, що є особливо небезпечним чинником для держав з нетривалою історією демократичного розвитку. В Україні впродовж десятиліття незалежності регіональна політика не належала до пріоритетів внутрішньої політики держави, що означало, в свою чергу, відсутність структурованого й ефективного регіонального управління. Сьогоднішній етап державотворення потребує законодавчого закріплення нової ідеології та культури регіональної політики, формування нової архітектури регіонального управління. Бачення регіону виключно як адміністративно - територіальної одиниці, а регіонального управління - як перманентного перерозподілу повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування є неконструктивним, не відповідає соціально - економічним та політичним реаліям сьогоднішньої України.

Численні публікації з проблем регіональної політики, наукові та громадські зібрання, що обговорюють означені проблеми, як правило, зосереджуються на двох питаннях: всебічно вивчають строкатий зарубіжний досвід й аналізують роль недержавних організацій в регіональному розвитку. Водночас за такого підходу, з одного боку, як правило, ігнорується можливість застосування іноземного досвіду в сьогоднішній Україні, а за агентства регіонального розвитку видають різні структури, серед них і комунальні підприємства, громадські організації, які діють в окремому населеному пункті тощо. З іншого боку, високими посадовцями створюються концепції регіональної політики, ставляться завдання щодо створення нових управлінських регіональних структур без з'ясування мети реформаторської діяльності та шляхів її досягнення.

В Європейській Хартії Регіонального Планування (1983) регіональна політика визначається як концептуальна діяльність державних, регіональних і місцевих органів влади, спрямована на збалансований і гармонійний розвиток окремих регіонів; зменшення відмінностей у рівнях розвитку між окремими регіонами; поліпшення регіональної економічної структури.

З огляду на це, в умовах трансформації українського суспільства на шляху до демократії чи не найважливішим для керівництва країни стало осмислення питань нової регіональної політики. Тенденції і проблеми регіонального розвитку України пов'язані із становленням ринкової економіки, демократії і державності. Регіональний розвиток показує, що, незважаючи на відому унікальність, вплив багатьох  загальних закономірностей і рушійних сил виявляється не менше важливим. Те саме відбувається і сьогодні, коли ринок трансформує регіональні пропорції і посилює негативні тенденції. Як у багатьох інших державах, диспропорції виражаються в регіональних дихотоміях (сильний -  слабкий, донор - реципієнт, лідер - аутсайдер тощо). Ті самі, що й скрізь, дилеми на кшталт «центр - периферія» впливають на розвиток регіонів, і спостерігаються ті ж самі регіональні поєднання позитивної і негативної, спадкоємної або такої, що пориває з традицією, динаміки.

В Україні державна регіональна політика ґрунтується на таких принципах, як конституційність і законність, що передбачає реалізацію означеної політики відповідно до Конституції та законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України на засадах чіткого розподілу завдань, повноважень і відповідальності між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; забезпечення унітарності України та цілісності її території, а серед іншого - і єдності економічного простору на всій території держави, її грошово - кредитної, податкової митної, бюджетної систем; поєднання процесів централізації і децентралізації влади, гармонізації загальнодержавних, регіональних і місцевих інтересів; максимального наближення послуг, що надаються органами державної влади і органами місцевого самоврядування, до безпосередніх споживачів; диференційованості надання державної підтримки регіонам відповідно до умов, критеріїв та термінів, визначених законодавством; стимулювання тісного співробітництва між органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування у розробленні та реалізації заходів щодо регіонального розвитку.

Для реалізації головної мети державної регіональної політики передбачається забезпечити вирішення насамперед таких основних завдань: запровадження поглибленого вивчення та оцінки внутрішнього природного, економічного, наукового, трудового потенціалу кожного регіону, розроблення комплексних правових, організаційних, економічних та інших механізмів його ефективного використання; здійснення на інноваційній основі структурної перебудови економіки регіонів з урахуванням особливостей їх потенціалу; поетапне зменшення рівня територіальної диференціації економічного розвитку регіонів та соціального забезпечення громадян; широкий розвиток підприємництва як головного фактора соціально - економічного розвитку держави та її регіонів, підвищення зайнятості населення, наповнення місцевих бюджетів; зміцнення економічної інтеграції регіонів з використанням переваг територіального поділу і кооперації праці, що є одним із головних чинників підвищення конкуренто - спроможності держави на міжнародних ринках; забезпечення здатності територіальних громад та органів місцевого самоврядування в межах, визначених законодавством, самостійно та відповідально вирішувати питання соціально - економічного розвитку, створення ефективних механізмів забезпечення їх активної участі у формуванні та проведенні державної регіональної політики; удосконалення фінансових міжбюджетних відносин, вироблення чітких критеріїв і ефективних механізмів надання державної підтримки розвитку регіонів; досягнення продуктивної зайнятості населення, стабілізації та поліпшення демографічної ситуації в державі; подальше вдосконалення державної системи охорони довкілля та використання природних ресурсів, механізмів та інструментів вироблення і реалізації екологічної політики; налагодження міжнародного співробітництва у сфері регіональної політики, наближення національного законодавства з цього питання до норм і стандартів Європейського Союзу, а також розвитку транскордонного співробітництва як дійового засобу зміцнення міждержавних відносин та вирішення регіональних проблем.

Пріоритетними шляхами вирішення цих проблем є вдосконалення державного регулювання у сфері соціально - економічного розвитку регіонів, відповідних правових, організаційних, економічних та інших механізмів, а також підвищення ролі й відповідальності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за виконання покладених на них повноважень і завдань.

Розгортання державної регіональної політики в сучасних умовах доцільно здійснювати за такими головними напрямами: радикальнее підвищення економічної активності регіонів, значно повніше й ефективніше залучення їхнього потенціалу для вирішення як місцевих, так і загальнодержавних проблем; різке посилення дієздатності органів влади всіх рівнів, спроможних проводити ефективну державну регіональну політику, кваліфіковано й своєчасно вирішувати весь комплекс державотворчих питань; розмежування повноважень між центральними і регіональними органами влади та органами місцевого самоврядування на законодавчій основі; запровадження нової системи міжбюджетних відносин, створення самодостатніх територіальних громад.

Центральною ланкою, що покликана забезпечити перелом у прискоренні соціально - економічного розвитку регіонів, є передання на місця, як це вже здійснено в окремих областях, усіх повноважень по управлінню державними підприємствами та державними корпоративними правами, а також передання у комунальну власність низки об'єктів державної власності та установ соціально$культурної сфери. Крім того, передбачено гармонізувати і стабілізувати бюджетні відносини між центром і регіонами; розширити повноваження місцевих органів влади в розвитку транскордонної співпраці; враховувати інтереси регіонів у процесі приватизації загальнодержавного майна тощо. Також позитивними моментами Концепції є визначення депресивних регіонів, які відстають у соціально - економічному розвитку. Розширюватиметься також практика надання регіонам інвестиційних субсидій, формування там ареалів і зон економічного зростання, фінансово - промислових груп, технополісів і технопарків, науково - виробничих кластерів, міжрегіональних і міжнародних коопераційних систем.

Водночас важливою складовою механізму реалізації державної регіональної політики є підвищення дієздатності влади на всіх її рівнях. Досвід показує, що наявність найдосконаліших програм за умов слабкості влади перетворює їх на декларації про наміри, які не знаходять свого практичного втілення. Низка принципових, життєво важливих проблем залишаються нерозв'язаними. Насамперед йдеться про представництво регіональних інтересів у вищому законодавчому органі країни - Верховній Раді. Тому в дусі Європейської хартії з місцевого самоврядування необхідно реорганізувати органи регіонального управління та місцевого самоврядування, здійснити муніципальну реформу. Потрібно створити таку адміністративну систему на місцях, яка б надавала можливість швидко реагувати на потреби населення, реалізовувати місцеві економічні проекти, давати імпульс економічним ініціативам. Адміністративну опіку слідзамінити контрольним наглядом, як це відбувається в країнах Західної Європи.

Європейський вибір України, а відтак її європейський вектор зовнішньої політики зумовлюють потребу максимально адаптувати до європейських вимог і стандартів законодавство й інститути регіонального управління та місцевого самоврядування. Під цим наглядом повинно розроблятися законодавство та створюватися по мірі можливості фонди для поступового вирівнювання соціально$економічного розвитку регіонів, надання цільової фінансової допомоги депресивним і проблемним територіям, як це робиться, зокрема, в країнах Західної Європи. Слід також запровадити нову, прозору систему фінансового вирівнювання як по вертикалі, так і по горизонталі з урахуванням податкоспроможності територій та із застосуванням диференційованих підходів до вирівнювання дохідної бази регіонів. Невідкладного реформування потребують міжбюджетні відносини. Йдеться, насамперед, про розмежування повноважень щодо фінансування загальнодержавних і місце$ вих проектів. Це дасть можливість більш раціонально й ефективно використовувати наявну матеріально$технічну базу бюджетних установ та відчутніше економити вкрай обмежені фінансові ресурси [2, 39-48].

На жаль, прийнята в Україні концепція державної регіональної політики чітко не визначає параметри розподілу повноважень між центральною і місцевою владами. Тому додатково мають бути розроблені такі її аспекти, які повинні передбачати: чітке розмежування повноважень між центральними та місцевими органами влади; посилення ролі регіональних органів влади, розширення їх повноважень і відповідальності; участь місцевих органів влади під час прийняття державних рішень; гармонізацію розвитку регіонів; дотримання мінімальних соціальних стандартів життя населення.

Потрібно також посилити важелі впливу уряду на кадрову політику в регіонах, законодавчо закріпити за урядом право ініціювати подання щодо відставки голів обласних державних адміністрацій. Має бути встановлена чітка система відповідальності всередині виконавчої вертикалі.

Водночас передання функцій з центру до регіонів має супроводитись відповідним перерозподілом обсягів бюджетного фінансування. Вже сьогодні виконання місцевими органами влади покладених на них функцій не підкріплене належними ресурсами. Необхідно встановити, що місцеві бюджети формуються переважно за рахунок власної податкової бази. Для цього потрібно на три$п'ять років передбачити стабільні відрахування до них від загальнодержавних податків і зборів. Розподіл коштів між регіональними (область) та територіальними громадами (місто, селище тощо) має здійснюватися на підставі дотримання нормативів мінімальної бюджетної забезпеченості та мінімальних соціальних стандартів.

Крім того, слід підвищити роль місцевих органів влади щодо забезпечення раціонального розвитку територій, з урахуванням неодмінних оборонних вимог. На державному рівні потрібно узгоджувати оборонні та адміністративно - господарські підходи до районування територій, планування їх розвитку і використання для економічної та військової діяльності.

Водночас, на думку фахівців, вже давно назріла адміністративно - територіальна реформа, оскільки сучасна регіональна політика України орієнтована не на «розвиток», а на «підтримку» регіонів. Тому треба, не відмовляючись від практики державної підтримки, чітко визначити політику територіального розвитку країни. Адміністративно - територіальний поділ, як один з елементів територіальної організації державної влади та місцевого самоврядування, потребує обов'язкового реформування в умовах трансформації суспільства на шляху до демократії. Відтак нагальним завданням нині є розроблення Закону України «Про основні засади державного регулювання територіального розвитку», а також вирішення проблем розподілу повноважень.

Однак до адміністративно - територіальної реформи треба підходити дуже обережно і враховувати такі фактори. По - перше, вже сьогодні наявні ознаки економічного сепаратизму регіонівдонорів; укрупнення (об'єднання) областей може спровокувати сепаратизм політичний. По$друге, проведення масштабної реорганізації адміністративно - територіального устрою на першому етапі може призвести до погіршення якості державного управління, оскільки реформування пов'язано з перерозподілом повноважень, ліквідацією окремих структур тощо. По - третє, за експертними оцінками, кваліфікація і компетентність державних службовців на регіональному рівні значно нижчі, ніж у центральному апараті. Збільшення масштабів завдань, які вирішуватимуться в регіонах, має супроводитись створенням системи підготовки управлінських кадрів для роботи в місцевих органах виконавчої влади. По - четверте, проведення адміністративно - територіальної реформи - справа досить витратна» [4]. З огляду на ці чинники, адміністративно - територіальну реформу в Україні варто розпочинати лише за умови ретельної підготовки до її впровадження.

Зазвичай у кожній країні проводиться чітко визначена й ретельно спланована регіональна політика, спрямована на розв'язання соціальних і економічних проблем, різних за ступенем і часом. «Державна регіональна політика вирішує територіальні проблеми загальнонаціонального значення і згідно з духом принципу субсидіарності втручання держави припустимо лише в тому разі, коли без її допомоги неможливо досягти поставлених цілей. Здійснюючи економічну регіональну політику, держава має вирішувати проблеми підвищення конкурентоспроможності економіки загалом, стимулювати використання власних природних ресурсів регіонів тощо. Вибір напрямків регіональної політики і інструментів безпосередньо впливає на регіональний розвиток. Як показує досвід в інших країнах, стимулювати регіональний розвиток можлива через фіскальне вирівнювання шляхом надання субсидій у регіони і перерозподілу податків і витрат. Задоволення цілей галузевої політики визначає також регіональну орієнтацію» [5, 37]. Отже, державна регіональна політика насамперед має сприяти економічному розвитку відсталих регіонів. Інструменти такої політики мають включати підтримку інвестиційних проектів, які сприяють реструктуризації, навчання персоналу, підвищенню його кваліфікації тощо. Діяльність держави щодо регіонального розвитку має бути спрямована також і на зменшення соціально - економічних розбіжностей, оскільки диспропорції перешкоджають нормальному функціонуванню держави. У країнах з переважно депресивною економікою і хронічним інвестиційним дефіцитом, до яких належить Україна, держава навряд чи готова одноосібно здійснювати довгострокові інвестиції в регіони, враховуючи, зокрема, і значну кількість регіонів, які претендуватимуть на статус депресивних. За таких умов можлива лише інвестиційна співучасть центрального уряду, місцевого самоврядування, суб'єктів підприємництва та представників населення - фізичних осіб, що спрямована насамперед на максимально ефективне використання ресурсів регіону.

Регіональна політика, з - поміж іншого, повинна полягати і в наведенні порядку в діючий системі розподілу коштів, більшій цілеспрямованості і жорсткості при наданні регіонам допомоги. Втручання держави в межах регіональної політики вирівнювання має бути спрямованим на розв'язання соціальних і політичних проблем. Однак така регіональна політика, попри очевидну значущість соціально - політичних цілей, може діяти тільки через економіку, а економічні проблеми краще вирішує ринок, але він же й посилює просторові диспропорції в країні. Звідси висновок: без піднесення економіки в кризових регіонах їх усталений розвиток є неможливим; отже, виникають проблеми вирівнювання просторових диспропорцій в якості життя населення. Економіка у цьому разі виступає як інструмент для досягнення соціально - політичних цілей регіональної політики.

Регіональна політика також неможлива без перерозподілу (прямого або непрямого) ресурсів і прав від багатих регіонів до бідних. Масштаби такого перерозподілу повинні бути достатні для розвитку бідних територій, але й не блокувати розвиток багатих. Означений перерозподіл можливий лише через центр і відповідно до його рішень, які, своєю чергою, мають враховувати інтереси регіонів. Для цього у межах регіональної політики необхідно реалізувати принцип територіальної селекції. Адже за наявності обмежених фінансових ресурсів у країні принципово важливим є те, щоб допомога надходила лише реально найбільш кризовим територіям. Для визначення територій, які потребують допомоги, можливі різні підходи. В основу їх слід покласти існуючі й обґрунтовані причини та прояви кризи. Для включення територій у сферу регіональної політики і віднесення їх до тієї чи іншої категорії кризових територій необхідно розробити формалізовані процедури (характерні для кожного типу). Можна використовувати визначений набір показників. На підставі визнаних і прийнятих показників слід розробити інтегральний кількісний показник, що уособлює характеристику ступеня кризового стану території, здійснити селекцію регіонів, а потім виділити всередині них ареали регіональної політики. Кінцевим результатом має стати офіційно визнаний та затверджений перелік кризових регіонів (територій).

 

Региональная идеология и культура, единственные в своей государственной

основе и направленности, рассматриваются как факторы демократизации

политической системы Украины.



Номер сторінки у виданні: 93

Повернутися до списку новин