Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Історіографія дослідження еволюції комунікаційного середовища





Ольга Швидка, в. о. декана Харківського інституту банківської справи Національного банку України

УДК 021: 316.776

 

Проаналізовано джерелознавчу базу еволюції комунікаційного середовища інформаційного суспільства як науковий фундамент формування уявлень про термінологічну систему проблемного поля інформаційно – комунікаційного простору.

Ключові слова: історіографія, еволюція, комунікаційне середовище, термінологічна система, інформаційне суспільство.

 

Проанализированы источники эволюции коммуникационной среды информационного общества как научного фундамента формирования представлений о терминологической системе проблемного поля информационно – коммуникационного пространства .

                Ключевые слова: историография, эволюция, коммуникационная середа, терминологическая система, информационное общество.

 

Sources of communicational environment evolution of informative society as scientific basis of formation of idea about terminological system of problem field of informative and communicative area have been analyzed.

Key words: historiography, evolution, communicational environment, terminological system, informative society.

 

Нові форми життєдіяльності, породжені інформаційним суспільством, зумовлюють появу нових напрямів сучасної теорії соціальної комунікації. У звязку з цим передбачається актуалізація комунікативної проблематики, коли суспільство розглядається водночас як певна соціальна конструкція, комунікативний механізм, що визначають не лише динаміку, а й сутність відповідних соціальних процесів. Інтерпретація сутності соціальних процесів з позиції теорії соціальної комунікації відбиває реалії інформаційного суспільства, дозволяє виявити проблемні питання, що виникають у сучасному комунікаційному еволюційному середовищі, дає можливість знайти шляхи концептуальних рішень нашого дослідження.

Як свідчить проведений нами аналіз, джерелознавча база дослідження еволюції комунікаційного середовища інформаційного суспільства не була об’єктом окремого наукового вивчення. Проте в межах фундаментальних наукових праць, таких як дисертації та монографії, історіографія виступала обов’язковою частиною означених робіт. Серед найважливіших варто згадати докторські та кандидатські дослідження російських соціологів В. Зотова [15], О. Рунова [31], педагога С. Зенкіної [13], філософа О. Знамцевої [14]. Однак названі праці лише частково охоплюють окреслену нами тему і не базуються на інтегративних можливостях теорії соціальних комунікацій.

Метою статті є аналіз еволюції наукової думки щодо проблем комунікаційного середовища в умовах еволюції інформаційного суспільства.

У надрах соціально комунікаційної проблематики інформаційного суспільства активно розвивається та змістовно наповнюється термінологічна система, що відображає феномен доби інформатизаціїкомунікаційне (за термінологією інших дослідниківінформаційно комунікаційне) середовище. Опрацьовані нами публікації, присвячені термінологічному упорядкуванню окресленої теми, умовно можна поділити на дві групи відповідно до застосованих методологічних підходів. Перша група базується на техніко – технологічній складовій комунікаційного середовища і його утилітарній функції. Найяскравіше даний підхід репрезентується у працях, присвячених інформатизації взагалі та окремих сфер соціально – комунікативної практики, зокрема освіти, управління, зв’язків із громадськістю тощо [7; 12–13]. Так, М. Зеков у монографії «Информатизация школьного образования» виокремив розділ під назвою «Информацинно – коммуникационная среда», в якому смислотворчий термін подається через «сукупність апаратних, програмних і телекомунікаційних засобів, інформаційних ресурсів, призначених для оброблення та передавання інформації … для зручної та швидкої взаємодії людей, незалежно від відстані, що їх розділяє» [12]. У той же час автор заперечує змістовне наповнення даного терміна, вважаючи його лише засобом для вирішення функціональних завдань [12].

Ще вужче трактують термін фахівці з інформаційних технологій, які ототожнюють окремі комунікативні мережі (наприклад, Інтернет) та засоби масової інформації, технічні засоби, які використовуються в них, з інформаційнокомунікаційним середовищем. Так, наприклад, А. Востриков мережу Інтернет у широкому розумінні асоціює з комунікаційним середовищем, «швидкість розвитку якого значно перевищує швидкість розвитку телебачення, радіо та інших комунікаційних середовищ» [7]. Друга група фахівців оперує терміном «комунікаційне середовище», базуючись на соціокультурному підході до явища. Саме таке бачення подається у працях С. Бондаренка, В. Зотова, М. Ізвєкової, В. Михайлова, С. Михайлова, О. Рунова, В. Щербини [5; 15–17; 26; 31; 42].

Комплексний аналіз комунікаційного середовища з позицій соціологічної інформатики (за термінологією автора) був здійснений російським дослідником О. Руновим у докторській дисертації «Особенности коммуникативной среды в моделях информационного общества» [31]. Особливу увагу автор приділяє комунікаційному середовищу, яке в «когнітивному аспекті являє собою відображення суспільства як системної цілісності, а у комунікативному показує становлення і розвиток соціальноінформаційного простору» [31, с.13]. Застосований науковцем методологічний підхід дозволив розробити понятійній апарат та систему методів і технологій побудови моделей комунікаційного середовища. Як провідна використовується методологія аналізу соціологічних чинників, які керують розвитком комунікаційного середовища. Розроблені автором теоретикометодологічні принципи побудови моделі комунікативного середовища, що існують в електронній системі інформаційного обміну, визначаються особливим характером функціонування мережевої комунікації, сутність якої детермінується наявністю горизонтальних зв’язків та відсутністю єдиного центру регулювання інформаційними потоками.

Системний аналіз інституціональних змін в умовах еволюції інформаційнокомунікаційного середовища міститься в докторській дисертації [15] та монографії В. Зотова «Становление информационнокоммуникативной среды современного общества: социологический анализ институциональных трансформаций» [16]. Використання методології соціальних комунікацій як субстанціональних засад функціонування соціальних інститутів і аналіз останніх у контексті взаємодії соціуму, культури та особистості дозволили автору охарактеризувати становлення інформаційно – комунікаційного середовища на прикладі російського суспільства. Дефініція інформаційно – комунікаційного середовища подається В. Зотовим через систему функцій, властивих системі соціальних комунікацій. Такими функціями, на думку автора, можуть бути, як мінімум, дві: 1) комунікаційна, тобто інформаційно – комунікаційне середовище розглядається як «певна інфраструктура, організована на основі інформаційно - комунікаційних технологій і призначена для зберігання, передавання, обробки великих масивів інформації»; 2) комунікативна, яка спирається на те, що «інформаційнокомунікаційне середовище — це мережева структура, яка об’єднує взаємозалежних соціальних суб’єктів, що координують і погоджують власну спільну діяльність для задоволення виникаючих інформаційнокомунікативних потреб» [15, с. 22–23].

Крім вищезазначених наукових джерел, важливим чинником упорядкування наукової термінології виступають енциклопедії, словники та довідники. Серед тих, що містять вищезазначену дефініцію, варто назвати два: вільну електронну енциклопедію «Википедия» та авторський словник – довідник В. Ільганаєвої «Социальные коммуникации (теория, методология, деятельность)» [20; 34]. Згідно із «Википедией» комунікаційне середовище» — це «сукупність умов, які дозволяють групі людей/організацій (суб’єктів середовища) реалізовувати бажання та необхідність обміну інформацією шляхом прямого звернення один до одного» [20]. Саме цей ресурс містить єдину спробу класифікувати комунікаційного середовища. Не вказуючи ознаки диференціації, виокремлюють [20]: 1) універсальне комунікативне середовище — таке, що надає однакові можливості; 2) спеціалізоване комунікативне середовище — таке, що має певні обмеження. Перше, у свою чергу, може включати такі характеристики та можливості: технічні — канали, сервіси передавання інформації тощо; емоційні — ставлення з боку суб’єктів середовища, які сприймають інформацію, до її джерела; соціально – етичні для обміну інформацією без її обмежень у форматах надання, тематики, способах передавання та ін.

Спеціалізоване комунікаційне середовище за ступенем охоплення поділяється на: 1) локальне, при якому інформаційне середовище забезпечує процес обміну між суб’єктами, необхідність та бажання в обміні інформацією яких визначені спільністю певних характеристик (інтересів, географічного компактного розташування суб’єктів середовища, їхніх соціально – демографічних ознак та ін.); 2) глобальне, що забезпечує можливість обміну інформацією між будь – якими суб’єктами середовища в межах дії технологічних засобів. При цьому обидва вказані види спеціалізованого комунікаційного середовища ототожнюються з інформаційним середовищем, яке постійно вдосконалюється у процесі еволюції суспільства.

Серед визначень, що зустрічаються у сфері різноманітних суспільних практик, заслуговує на увагу тлумачення терміна у зв’язку з інформатизацією освіти як предметної галузі суспільства. Простежується намагання поєднати технологічну і функціональну специфіку освіти з комунікативною природою навчання таким чином: «Інформаційно – комунікаційне середовище — це множина інформаційних об’єктів та зв’язків між ними, засоби і технології збору, накопичення, передавання (транслювання), оброблення, продукування і розповсюдження інформації, власне знання, засоби відтворення аудіовізуальної інформації, а також організаційні та юридичні структури, які підтримують інформаційні процеси та інформаційну взаємодію» [27].

З позицій теорії соціальних комунікацій при проведенні подальшого дослідження концептуальним і найоптимальнішим для нас буде визначення «комунікаційного середовища», наведене В. Ільганаєвою у термінологічному словникудовіднику «Социальные коммуникации (теория, методология, деятельность)» [34]. На думку автора, цим терміном позначається «сукупність умов матеріальноречових, субстанціональнозмістовних, технологічних, організаційних, в яких здійснюється комунікаційна взаємодія та комунікаційний процес» [34, с. 165].

Спробу створення об’єктноорієнтованої моделі інформаційно – комунікаційного середовища на прикладі освітнього простору запропонувала І. Розіна [30]. Структура моделі включає користувачів, правила взаємодії між ними, події та інформаційні об’єкти, серед яких найбільш суттєвим є текст (навчальний, науковий). При побудові автором моделі інформаційнокомунікаційного середовища  раховувались п’ять ознак: 1) інтегративна цілісність; 2) багатокультурність та багатоплановість; 3) надмірність (позитивна); 4) відкритість; 5) мовна (лінгвістична) спрямованість.

Так, глобальну мережу Інтернет відносять до макросередовища, з огляду на її розміри, або до метасередовища, маючи на увазі інтеграцію з нею найстаріших засобів комунікації, які забезпечують високу надійність, швидкість та розповсюдження інформації і комунікації між людьми [30].

Як слушно наголошує І. Розіна, незважаючи на активний розвиток інформаційно – комунікаційних технологій в напрямку мультимедіа, конвергенції різноманітних середовищ, основою для взаємодії в інформаційно – комунікаційному середовищі, проте є текст, наприклад, у форумах, чатах, інших діалогових системах у реальному часі. Зокрема, модель освітнього інформаційно – комунікаційного середовища науковець розглядає як об’єктно – орієнтовану, в якій об’єктами є: користувачі (викладачі, учні та інші учасники педагогічного процесу, провайдери освітніх послуг), правила взаємодії (передбачені комп’ютерною програмою, курсом, інтуїтивні, етичні), події (здійснювані користувачами дії та їхній результат) та інформаційні об’єкти (тексти, графіка, відео, з якими працюють користувачі). Таким чином, І. Розіна в запропонованій «студентоцентричній» моделі структурного та соціального устрою традиційного освітянського середовища вказує на його трансформацію інформаційно – комунікативними технологіями, комп’ютерно – опосередкованою комунікацією як інтегрованим освітянським інформаційно – комунікаційним середовищем з розподіленими ресурсами і комунікативною інфраструктурою підтримки освітянських товариств різноманітних типів.

Виокремлення структурних складових терміноелементу зумовлено, в першу чергу, витоками та етапами розвитку інформаційного суспільства, у контексті еволюції якого досліджується феномен інформаційно – комунікаційного середовища.

Концепція інформаційно – комунікаційного середовища розглядається науковцями з урахуванням перших соціологічних моделей постіндустріального суспільства, які з’явилися у 60 – і роки XX ст., що вважається первинною фазою формування інформаційного суспільства — принципово нового виду суспільної формації. Вивчення інформаційного суспільства відбувається в межах наукової мультидисциплінарності, при цьому синтезуючим вектором виступає соціально – філософський аналіз. Феномен інформаційного суспільства активно досліджується, починаючи з його появи. Першоджерелами виступають праці відомих зарубіжних філософів, соціологів, політологів, економістів Д. Белла, Дж. Гелбрейта, М. Кастельса, Дж. Мартина, І. Масуди, А. Мінка, С. Нора, М. Постера, Д. Тапскотта, О. Тоффлера, А. Турена, Ф. Уебстера та ін. [3; 19; 35–37; 40; 43–47].

Найважливішими для обраного нами предмета дослідження є фундаментальні праці сучасних українських та зарубіжних науковців, присвячені всебічному аналізу інформаційного суспільства та його теоретикам. Це, зокрема, роботи Р. Ф. Абдєєва, Г. Бехманна, О. В. Бутенко, В. Данил’яна, А. Єлякова, Г. Камаралі, О. Попова, В. М. Скалацького, А. Д. Урсула тощо [1; 4; 6; 10–11; 18; 28; 32; 39].

Інформаційно – комунікаційне середовище сучасності як пріоритет і перспективні питання розглядає розуміння та прогнозування особливостей наступу інформаційної епохи постіндустріального періоду, що знайшло відображення в концепціях зарубіжних теоретиків Ю. Хабермаса, Н. Лумана та ін. [24; 41]. Існуюча історіографія предметного поля «інформаційного суспільства» дозволяє розглядати еволюцію його концепцій від ідей постіндустріалізму (Д. Белла, О. Тоффлера, А. Турена та ін.), де акцентована увага на економічному аналізі нового суспільства, через традиції французької критичної соціології (С. Нора, А. Мінка, М. Постера), що досліджує технологічні та соціальні аспекти інформаційного суспільства, до аналізу суспільства знань (Knowledgebased Society) [6]. Велика кількість дослідників пов’язує становлення інформаційного суспільства не стільки з технологічним розвитком і кількістю використовуваної в суспільстві інформації, скільки з її новою якістю і новими характеристиками (М. Кастельс, Ж. Бодрийяр, Т. Шиллер, Ю. Хабермас, Е. Гідденс, Ф. Уебстер, М. Делягін та ін.). Аналіз останніх досліджень інформаційного суспільства свідчить, що більшість авторів погоджуються з тим, що прогрес інформаційно – комунікаційних технологій перетворює суспільство не сам по собі, а завдяки зміні природи і властивостей інформації, яка створюється і поширюється за їхньою допомогою. Робиться висновок про те, що концепція інформаційного суспільства перетворюється на концепцію суспільства знань, а на перший план, знижуючи значення прогресу інформаційнокомунікаційних технологій, виходить цінність інформації як економічного й інтелектуального ресурсу.

Термін «суспільство знань» (knowledgebased society) являє собою підсилений варіант «інформаційного суспільства». Дану концепцію дослідники визначають як третій етап теоретичного аналізу проблеми інформаційного суспільства [6]. У просторі суспільства знань наукове знання трансформувалося в найціннішу форму інформації, саме суспільство змінило свою технологічну основу під впливом наукового знання. Традиційне матеріальне виробництво, не орієнтоване на найновітніші наукові та технологічні знання, виявилося не конкурентоспроможним. Як відзначає О. Бутенко, самі ж інформаційні технології як базові технології інформаційного суспільства є технологіями, які виконують такі функції: соціогенну, культурогенну, гносеогенну [6, с. 6]. Остання набуває статусу та значущості в умовах інформаційного суспільства, яке реалізує програми «інтелектуальних комп’ютерів», в тому, що сукупність інформаційних мереж дозволяє здійснювати операції, які забезпечують надходження нових знань.

Концептуальними ознаками суспільства знань є: вільний автоматизований доступ до будь – якої інформації та знань, необхідних для життєдіяльності та вирішення особистих і соціально значущих завдань; доступність (індивіду, групі, організації) сучасних інформаційних технологій; існування розвинених інфраструктур, що забезпечують створення національних інформаційних ресурсів. Суспільство, що належать до інформаційного, само є виробником необхідних інформаційних ресурсів, в тому числі наукових. Отже, у широкому значенні інформаційним може бути назване лише те суспільство, що має високий рівень інформаційних технологій і за рахунок цього є конкурентоспроможним на світовому інформаційному ринку, насиченому комп’ютерами в усіх сферах (побуті, виробництві, управлінні), яке саме виробляє необхідну інформацію. Тобто йдеться про: прискорену автоматизацію, роботизацію сфер виробництва і управління; радикальну трансформацію соціальних структур, що викликає зростання обсягу сфери інформаційної діяльності та послуг. При цьому спостерігається зростання кількості працюючих у сфері інформаційної діяльності: воно повинно становити не менше 50% загальної кількості зайнятих [6, с. 7].

Таким чином, постіндустріалізм, інформатизація та інтелектуалізація, за висновками науковців, є основними фазами формування інформаційно – комунікаційного суспільства та його прогресу. Наприкінці ХХ ст. — на початку ХХІ ст. у науковій рефлексії інформаційного суспільства та його складових здійснюється перехід від домінування інформаційно – технічних (техніко – технологічних) аспектів, що розглядається нами як витоки комунікаційного середовища, до соціогуманітарних (соціальних, антропологічних, інституціональних тощо). При цьому деякі не розмежовують властивості технологій та властивості середовища (В. Михайлов, С. Михайлов) [26], інші (В. Зотов) [15; 16] вважають поєднання властивостей нових інформаційних технологій (анонімності, ризомічності (гіпертекстуальності), інтерактивності) таким, що породжує особливості та характеристики інформаційно – комунікаційного середовища: віртуальність, глобальність та фрагментарність (табл.) [16, с. 66].

Крім того, його еволюція характеризується обсягом, інформаційно – комунікаційною інтенсивністю, Інтернет – комунікаціями та розвитком мегасуспільства, що визначається принципами комунікаційної взаємодії різних соціальних систем, структур, що породжені і підтримуються певними культурами та науковими досягненнями. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На сучасному етапі у вітчизняному та зарубіжному науковому просторі аспектам віртуалізації, глобалізації та фрагментації як властивостям інформаційно – комунікаційного середовища приділяється все більше уваги. Філософи, культурологи, соціологи, психологи, починаючи з 90–х років ХХ ст., активно досліджують проблематику віртуального середовища і особливостей протікання комунікаційних процесів у ньому. При цьому можна зустріти публікації, в яких автори намагаються осмислити сучасні комунікативні практики крізь призму еволюції форм комунікації у динаміці змін соціальної реальності. До таких, зокрема, належать роботи С. Бондаренка, В. Зотова, С. Коноплицького, Д. Кутюгіна, Г. Лугініної, В. Михайлова, С. Михайлова, Н. Рейнгардт, О. Рунова, Л. Тягунової, В. Щербини та ін. [5; 15–16; 21–23; 26; 29; 31; 38; 42]. Як констатує О. Рунов, саме еволюція інформаційнокомунікаційного середовища призвела до розвитку мережевої віртуальної комунікації інформаційного суспільства [31]. Віртуалізацію інформаційно – комунікаційного середовища, на думку В. Зотова, можна визначити «як заміщення реальності його симуляцією/образом за допомогою інформаційно – телекомунікаційних технологій», що, у свою чергу, призводить до деперсоналізації взаємовідносин між суб’єктами в межах віртуальних товариств з одночасним інституціональним закріпленням даних відносин [15, с. 13]. В інформаційно – комунікаційному середовищі відбувається процес іграїзації соціальних інститутів, тобто заміщення інституціонально закріплених соціальних практик їхніми симуляціями.

З’явившись на певному етапі розвитку інформаційної революції та розвиваючись паралельно з формуванням глобального комунікаційного середовища соціуму, віртуальна комунікація в епоху інформаційного суспільства, як резюмують фахівці в зазначених вище працях, визначається такими особливостями: збільшенням можливостей соціалізації особистості; розвитком виробництва знання; розвитком мережевої економіки; перетворенням інформації на один із базових ресурсів суспільства; зміною основних характеристик комунікаційного середовища — часу і простору; стратифікацією інформаційного суспільства; нерівномірністю розподілу основного ресурсу інформаційного суспільства — знання. Глобалізація інформаційно – комунікаційного середовища як процес розширення системи соціальних комунікацій та інтенсифікації соціальних взаємодій у масштабах людства призводить до появи транснаціональних і локальних мережевих структур, які поряд з національно – державними утвореннями впливають на нормативну регуляцію процесів функціонування соціальних інститутів. У межах інформаційно – комунікаційного середовища соціальні інститути у вигляді влади, держави втрачають єдиного гаранта дотримання інституціональних норм і правил. Фрагментація комунікаційного середовища як організація альтернативних соціальних структур (мережевих товариств) з метою затвердження власної самобутності ускладнює ідентифікацію індивіда в статусно – рольовій системі соціальних інститутів, перетворюючи їх на соціальні утворення переважно неформального характеру без чіткої нормативної регламентації.

Віртуалізація, глобалізація, фрагментація комунікаційного середовища інформаційного суспільства позбавляють певну частину системи комунікацій суспільства нагляду з боку соціальних інститутів. Перенесення особливостей соціальної взаємодії та здійснення соціальних практик із інформаційно – комунікаційного середовища до реального соціокультурного простору призводить до того, що інститути втрачають стійкість у зв’язку з інтенсивною зміною статусно – рольової структури, а також об’єктів, норм та правил інституційної діяльності [15; 16].

Таким чином, генералізаційні тенденції в теорії соціальних комунікацій на сучасному етапі сконцентровано у напрямі дослідження комунікаційного середовища, узагальнюючи організаційні, методичні, технологічні, функціональні, змістовні, управлінські (в т.ч. проектні) аспекти соціальних комунікацій часткових та прикладних досліджень і результатів наук підсистемного рівня в системі комунікаційного знання [34, с. 339–340].

Аналіз джерелознавчої бази виявив, що в умовах наявної полісемії терміна «комунікаційне середовище» актуальним завданням виступає упорядкування категоріального апарату на основі соціально – комунікаційної методології, з урахуванням існуючих підходів і необхідності розмежування трактування понять «комунікаційне середовище», «комунікативне середовище», «інформаційне середовище», «інформаційно – комунікаційне середовище» тощо.



Номер сторінки у виданні: 170

Повернутися до списку новин