Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Проблеми організації та контролю самостійної роботи студентів у світлі Болонського освітнього процессу





               Олена Паршакова, кандидат історичних наук, доцент кафедри філософії Донбаської державної машинобудівної академії (м. Краматорськ)

УДК 371.3

 

Розглядаються сучасні технології контролю самостійної роботи студентів в університеті.

Ключові поняття: освіта, самоосвіта, самостійна робота, контроль, педагогічні технології.

 

Рассматриваются современные технологии контроля самостоятельной работы в университете.

Ключевые слова: образование, самостоятельная работа, контроль, педагогические технологии, самообразование.

 

The contemporary technologies of selfeducational students' work control in the University are being depicted.

Key notions: education, selfeducation, selfeducational work, control, pedagogical technologies.

 

Як відомо, самостійність є найбільш істотною якістю людини як особистості та суб'єкта діяльності. Тому один з основних принципів, на яких побудований увесь навчальний процес, говорить, що ніякі знання, не підкріплені самостійною діяльністю, не можуть стати справжнім надбанням людини.

Проблема самостійності мислення і діяльності людини прямо пов'язана зі зміною парадигми сучасної освіти. Справа в тому, що за останні десятиліття в системі освіти виникло серйозне протиріччя - між стрімкими темпами росту знань у сучасному світі та обмеженими можливостями їх засвоєння в період навчання. Це протиріччя змушує суспільство переходити від традиційної моделі «освіти на все життя» до нової моделі «безперервної освіти», тобто освіти протягом усього життя. Відповідно, вищі навчальні заклади (ВНЗ) у світлі нової освітньої парадигми повинні в першу чергу формувати у студентів уміння вчитися, потребу в самоосвіті, самовдосконаленні. Мета нової моделі навчання - не стільки підвищення якості викладання, скільки підвищення якості навчання.

Не дивно, що курс на збільшення обсягу самостійної роботи студентів, підвищення її якості і продуктивності став одним із провідних принципів Болонського освітнього процесу, до якого входить велика кількість європейських і навіть азіатських країн.

Цілком природно, що в умовах включення України до Болонського освітнього процесу особливо гостро постає питання організації та контролю самостійної роботи студентів у вищих навчальних закладах нашої держави. У «Положенні про самостійну роботу студентів», розробленому Київським національним університетом імені Тараса Шевченка разом з Науково - методичною комісією МОНУ з економіки і керування класичними університетами, зазначається, що підготовка кваліфікованих та конкуренто - спроможних на ринку праці фахівців вимагає істотної модернізації вітчизняної системи вищої освіти. А це неможливо без урахування цілої низки чинників, серед яких, зокрема, називаються підвищення ролі самостійної роботи студентів і посилення значимості професорсько - викладацького складу вищих навчальних закладів [6, с. 101].

Самостійна робота студентів (СРС) є невід'ємною частиною навчального процесу та виправданим способом оволодіння навчальним матеріалом. Це особлива форма навчальної діяльності, під час реалізації якої засвоюється відповідна сума знань, умінь і навичок, розвиваються здібності, формується самостійність як особистісна риса суб'єкта навчання.

З огляду на високу значимість даного виду навчальної діяльності, самостійна робота студентів вимагає відповідного системного підходу та повинна бути побудована на єдиній методологічній основі. При її організації у вищому навчальному закладі необхідно чітко визначити: зміст і мету самостійної роботи студентів, план її виконання, форми контролю та критерії оцінки ефективності, організаційно - методичне забезпечення [3, с. 136].

Відповідно до чинних державних освітніх стандартів, самостійна робота студентів повинна становити від 1/2 до 2/3 годин, передбачених навчальними планами спеціальностей на кожну із дисциплін, що вивчається. Крім того, зазначається, що частка самостійної роботи студентів щодо аудиторних занять повинна постійно зростати [6, с. 103; 8, с. 4]. Зрозуміло, така тенденція спричиняє серйозні зміни в організації навчального процесу всіх вищих навчальних закладів країни.

Згідно з новою освітньою парадигмою, незалежно від спеціалізації і характеру роботи, будь - який фахівець - початківець повинен володіти не тільки фундаментальними знаннями і професійними вміннями та навичками, але й схильністю до творчої і дослідницької роботи, а також певним досвідом соціально - оцінної діяльності. Дві останні складові освіти формуються, як стверджують дослідники, саме в процесі самостійної роботи студентів.

Від себе зазначимо, що досвід соціально - оцінної діяльності, почуття соціальної відповідальності формуються у студентів, насамперед, у ході вивчення (самостійного та під керівництвом викладача) дисциплін гуманітарного й суспільного профілю, таких, як філософія, політологія, соціологія, правознавство, культурологія та ін. Це надає право говорити не тільки про загальні проблеми організації і контролю СРС в українських ВНЗ, але й акцентувати увагу на окремих питаннях, пов'язаних з викладанням саме цих дисциплін.

Практикою викладання гуманітарних і суспільних дисциплін вироблені такі види самостійної роботи студентів:

- підготовка до аудиторних занять (лекцій та семінарів);

- самостійне вивчення окремих тем курсу;

- підготовка до всіх видів поточного і модульного контролю;

- підготовка до заліків та іспитів;

- написання рефератів і творчих робіт;

- самостійне вивчення та аналіз творів видатних мислителів;

- участь в олімпіадах, наукових і науково - практичних конференціях;

- участь у роботі політклубу, а також у міських та регіональних студентських проектах культурної і соціально - політичної спрямованості.

Ефективність цих видів самостійної роботи студентів, на наш погляд, може бути забезпечена тільки шляхом взаємодії багатьох чинників, серед яких особливо відмітимо:

- наявність сучасної матеріально - технічної та інформаційної бази;

- повне методичне забезпечення дисципліни, що вивчається;

- індивідуалізація і варіативність СРС;

- раціональний розподіл часу між різними видами СРС у ході вивчення відповідної навчальної дисципліни;

- постійний контроль викладача за якістю СРС, що доповнюється самоконтролем

студентів;

- творчість та майстерність викладача;

- вироблення навчальними відділами вищих навчальних закладів відповідних нормативів часу для планування та обліку всіх форм СРС, на основі яких повинно формуватися навчальне навантаження викладача.

Свідомо залишаючи осторонь усе те позитивне, що досягнуто Міністерством освіти і науки України, керівництвом ВНЗ, професорсько - викладацьким корпусом відповідних кафедр у плані організації та контролю СРС, зосередимо увагу на найбільш наболілих моментах даного процесу. Це:

- стан матеріально - технічної та інформаційної бази;

- розподіл навчального часу на організацію і контроль різних видів СРС;

- якість навчального та методичного забезпечення;

- питання індивідуалізації і варіативності СРС;

- мотивація СРС та система її контролю;

- формування навчального навантаження викладача відповідно до вимог Болонського освітнього процесу і деякі інші.

Не можна сказати, що матеріально - технічна й інформаційна база українських ВНЗ зовсім не відповідає вимогам модернізації навчального процесу, але й визнати її задовільною не можна. Наявність комп'ютерних класів, режим роботи бібліотек і їх технічне оснащення, кількість примірників необхідної наукової та навчально - методичної літератури, наявність навчальних приміщень у студентських гуртожитках, потужності редакційних відділів і відділів тиражування літератури, можливості роботи в INTERNET та ін. залишають бажати кращого.

Досить показові в цьому плані соціологічні дослідження дніпропетровських колег О. В. Гілюн і Л. О. Колеснік. Запропонувавши студентам Дніпропетровського національного університету оцінити за п'ятибальною шкалою окремі складові навчального процесу, вони одержали невтішні, на наш погляд, відповіді. Зокрема, на «5» балів оцінили:

- умови підготовки до занять у бібліотеці - 8,1% опитаних;

- матеріально - технічну базу навчального процесу - 2,9%;

- забезпеченість підручниками і навчально - методичними посібниками - 4,8%;

- забезпеченість комп'ютерами та доступом до мережі - 4,8% [2].

Не надихають аналогічні дослідження й у Національному гірничому університеті (м. Дніпропетровськ), де на питання про те, чи покращилися останнім часом умови для самостійної роботи студентів, лише п'ята частина опитаних дала позитивну відповідь. [2] Зазначимо, що йдеться про обласні ВНЗ, а не периферійні навчальні заклади, де стан речей найчастіше ще гірший. Очевидно й те, що у найближчому майбутньому в умовах мізерного державного фінансування і різкого скорочення студентів, які навчаються на основі самофінансування, ситуація навряд чи покращиться.

Наступна проблема пов'язана з розподілом навчального часу, відведеного навчальними планами спеціальностей на організацію та контроль усіх видів СРС, передбачених у ході вивчення тієї чи іншої дисципліни.

Формальний розподіл навчального часу з усіх видів СРС зафіксовано в робочій навчальній програмі курсу, що вивчається. Однак такий розподіл не завжди виявляється раціональним і забезпеченим відповідними завданнями та формами контролю. Наприклад, якщо на підготовку до семінару з будь - якої суспільної або гуманітарної дисципліни передбачено за планом 1,5 - 2 години, а надане завдання містить надмірний за обсягом або дуже складний для сприйняття студентів матеріал, то варто очікувати, що більша частина останніх взагалі його проігнорує через «нездійсненність», а ті студенти, які сумлінно вивчать запропонований матеріал, витратять на це набагато більше часу, ніж відведено робочою навчальною програмою. Але в такій ситуації, як виявляється, не завжди можна звинувачувати викладача. Об'єктивно, для того, щоб повністю засвоїти тему семінару і підготувати всі винесені на обговорення питання, студент повинен прочитати кілька десятків сторінок наукового тексту і вникнути в його зміст. На жаль, значна кількість підручників написана дуже складно, їх мова не зовсім зрозуміла студентам, а ерудицією, як свідчить практика, переважна більшість сучасних учнів (особливо периферійних ВНЗ) не відзначається. Без допомоги викладача, його коментарів і пояснень розібратися з науковими текстами досить складно. Найчастіше студенти та викладач ідуть шляхом розподілу матеріалу, але тоді виникають інші проблеми - студент не засвоює тему цілком, а у викладача зникає можливість об'єктивно оцінити якість підготовки кожного студента, що суперечить умовам кредитно - модульної, рейтингової системи навчання.

Можна навести й інший показовий приклад. Достатньо подивитися на веб - сторінки тих ВНЗ, які розмістили свої навчально - методичні матеріали з гуманітарних і суспільних дисциплін, та ознайомитися з переліком питань, винесених на залік або іспит. У середньому такий перелік містить від 50 до 75 доволі об'ємних питань. При цьому на підготовку до іспиту робочими планами передбачається максимально 27 годин (3 дні). Це в найкращому випадку. Задамося питанням: чи може студент якісно підготуватися за такий час до іспиту, якщо враховувати, що значна частина цих питань не розглядалася під час аудиторних занять?

Специфіка навчання гуманітарним і суспільним дисциплінам полягає в тому, що не існує єдиних та обов'язкових до використання підручників даного профілю. Як наслідок, жоден із сучасних підручників не містить відповідей на всі 100% екзаменаційних питань. Щоб підготуватися до іспиту, студент, особливо заочник, повинен використовувати декілька навчальних посібників. Більшість питань у підручниках викладена на багатьох сторінках складного наукового тексту. Природно, що для самостійного якісного вивчення такого обсяжного матеріалу у студента не вистачить ні часу, ні інтелектуальних сил, ні елементарного бажання впоратися з подібним завданням. Відомо, що при перевищенні в процесі навчання індивідуальної межі інтелектуальних і фізичних можливостей, у студентів різко зменшується мотивація до здійснення самостійної роботи [1, с. 13]. При цьому викладач, як правило, не може надати студентам необхідної консультативної допомоги, оскільки спеціальні години на цей вид роботи або взагалі не передбачаються в його навчальному навантаженні, або їх кількість є порівняно невеликою.

Як у цьому випадку повинен поводитись студент? Відверту відповідь на це запитання дає доктор політології ЛНУ ім. І. Франка О. Одушкін: «Як наслідок, студент змушений або домовлятися про іспит заздалегідь (через родичів, знайомих), або профанувати вищу освіту за книжками - шпаргалками типу «Квантова фізика за 15 хв.» або «Історія України за 20 хв» [5, с. 12].

Погоджуючись із думкою досвідченого колеги, підтвердимо, що неможливість засвоєння студентами обсяжного матеріалу без відповідної консультативної допомоги з боку викладача стає додатковим чинником росту корупції в стінах вищих навчальних закладів України.

У ситуації, що склалася, викладачі змушені переходити до нової форми проведення іспитів - тестової, яка логічно випливає із кредитно - модульної, рейтингової системи оцінювання. Однак, як показує практика, і це не вирішує проблеми. Різкий перехід на тестову форму навчання тільки дискредитує її в очах студентів і викладачів. Надмірно завантажені навчальною та «паперовою» (що у багато разів помножилася) роботою, викладачі змушені на ходу складати численні варіанти тестів, що містять у сумі сотні різноманітних питань. З огляду на те, що викладач не має достатньо часу на розробку, апробування та розмноження цих тестів, можна зрозуміти, що їх якість у багатьох випадках залишає бажати кращого. Є ще одна серйозна обставина, що свідчить не на користь тотального тестування, особливо в галузі гуманітарних і суспільних наук. З цих дисциплін важко складати тести, які б передбачали однозначні відповіді на запитання. Крім того, вихолощується сама сутність гуманітарної освіти - вміння мислити, формулювати свої думки, вибудовувати логічну систему доказів, задавати ціннісні, світоглядні орієнтири всьому суспільству.

І що в результаті? Вдруге погодимося із суворим, але справедливим висловлюванням О. Одушкіна: «Досить часто і студент, і викладач бачать вихід із ситуації в «шарі»: викладач неякісно складає тести, неякісно оцінює, а студент неякісно готується, і всі начебто задоволені. Але проблема корупції в цьому випадку тільки поглиблюється» [5, с. 12].

На наш погляд, доцільно та вчасно було б порушити питання про індивідуалізацію та варіативність форм СРС. Справа в тому, що викладач, складаючи робочий план своєї дисципліни, зазначає в погодинному еквіваленті всі його складові, у тому числі і СРС. Подальший його крок - визначити, які форми СРС він буде застосовувати в навчальному процесі та якою кількістю балів збирається оцінювати кожну з них.

Традиційно викладач гуманітарних або суспільних дисциплін обмежується мінімальним набором форм: підготовка до лекцій, семінарів, контрольних робіт, написання реферату, підготовка до заліків або іспитів. І це - все! Однак така одноманітність форм не враховує ні інтелектуальних, ні психологічних, ні фізіологічних особливостей студентів. Не секрет, що є як дуже сильні, так і дуже слабкі учні, є ті, котрим більше підходять колективні форми роботи, і ті, яким більше до вподоби працювати індивідуально. Є також студенти з різними дефектами мови й іншими фізичними вадами, що заважають їм виступати у великій аудиторії, брати участь у дискусіях або інших культурних і соціально - політичних заходах.

Здається, що індивідуальні особливості студентів можуть бути враховані, якщо розширити на альтернативній основі види й форми СРС. Наприклад, для найбільш успішних студентів є сенс передбачити факультативні завдання з додатковим нарахуванням балів, надати їм можливість виступати в ролі консультантів для одногрупників, які не встигають. Замість доповіді на семінарському занятті студент може самостійно дослідити працю будьякого з видатних мислителів і подати викладачеві письмову роботу із власними міркуваннями з цього приводу. Напевно, варто заохочувати відповідними балами участь студентів у наукових конференціях і різних культурних та суспільно - політичних заходах.

Альтернативні або додаткові форми СРС потрібні вже хоча б тому, що далеко не всі студенти можуть бути опитані на семінарському занятті, і, таким чином, не мають змоги набрати необхідну кількість балів для одержання «автоматичного» заліку або іспиту. Крім того, маючи право вибирати форми самостійної роботи, студент одержить більше задоволення від власної праці, що, безумовно, підвищить його самооцінку та бажання займатися самоосвітою.

Звичайно, досвідчені і віддані своїй справі викладачі все це розуміють. Їхнього професіоналізму вистачило б, щоб забезпечити всі ці форми необхідними навчально - методичними матеріалами та консультативною допомогою. Однак вони постійно зіштовхуються з однією й тією же проблемою: де взяти на це час, якщо передбачених навантаженням навчальних і навчальнометодичних годин катастрофічно не вистачає навіть для виконання найнеобхідніших видів робіт? Та й політика МОНУ та адміністрації ВНЗ не підштовхує викладачів до педагогічної творчості. Щороку викладачі пишуть звіти, у яких практично не відбиті їхні педагогічні, методичні і творчі досягнення. Розуміючи це, викладачі приділяють свою увагу не стільки вдосконаленню викладання свого курсу, скільки написанню досить часто псевдонаукових статей і тез.

Найбільшу стурбованість викладачів викликає система контролю самостійної роботи студентів. Контроль знань і вмінь студентів є формою зворотного зв'язку, джерелом інформації для викладача щодо ходу самостійного оволодіння студентами навчальним матеріалом. Він допомагає учням критично оцінювати свої досягнення та помилки, правильно організовувати подальшу роботу, забезпечувати її системність і регулярність. Контроль самостійної роботи студентів значно стимулює мотиваційну основу діяльності, сприяє підвищенню рівня знань та навчальних навичок учнів.

Відомо, що провідними мотивами навчальнопізнавальної діяльності є пізнавальний (інтерес до знань) і професійний (бажання досконало опанувати майбутню спеціальність). Однак, за реалій сьогоднішньої системи освіти основними, на жаль, стають додаткові мотиви: необхідність скласти залік або іспит, бажання одержати стипендію, страх відрахування з ВНЗ та деякі інші [9, с. 84]. Паралельно дослідники роблять висновок про те, що «студенти ще не готові повною мірою реалізувати принцип самостійної позааудиторної роботи, оскільки цей вид діяльності сприймається ними не як необхідність професійного й особистісного самовдосконалення та необхідна реалія сучасної освіти, а як позанавчальне навантаження, яке вони зводять до мінімуму або зовсім ігнорують» [3, с. 142].

Очевидно, що за таких обставин без систематичного та повноцінного контролю з боку викладача самостійна робота студентів буде неякісною і неефективною.

Здавалося б, проблема організації та контролю самостійної роботи досить серйозно сприймається на «вищому рівні». Зокрема, зазначається, що «збільшення частки самостійної роботи студентів і відповідне зниження аудиторного навантаження викладачів має супроводжуватися адекватним збільшенням кількості академічних годин, що відводяться на контроль знань студентів (контроль самостійної роботи студентів), поточні групові й індивідуальні консультації, індивідуальну роботу зі студентами, розробку науково - методичних і навчальних матеріалів» [6, с. 103].

Ще в листопаді 2002 р. колегією МОНУ було надане завдання відповідним структурам «до 01.06.03 р. розробити доповнення до «Норм часу для планування й обліку навчальної роботи педагогічних і науково - педагогічних працівників вищих навчальних закладів» щодо розробки, проведення й обліку всіх форм самостійної роботи студентів, зокрема, під контролем викладача» [8, с. 5]. Однак це завдання дотепер не виконане, і чинним залишається Наказ МОНУ № 450 від 07.08.02 р.[7]. Зазначимо, що в згаданому Наказі передбачені такі нормативи часу:

- проведення індивідуальних занять (до 15-20% від загального обсягу навчального часу, відведеного на вивчення навчальної дисципліни на академічну групу);

- проведення консультацій з навчальних дисциплін (6% на денному та 12% на заочному відділеннях від загального обсягу навчального часу, відведеного на вивчення навчальної дисципліни на академічну групу);

- перевірка контрольних (модульних) робіт, які виконуються під час аудиторних занять (0,25 год. на одну роботу);

- перевірка й прийом контрольних (модульних) робіт, які виконуються під час самостійної роботи (0,33 год. на одну роботу);

- проведення семестрових іспитів (в усній формі - 0,33 год. на одного студента; у письмовій - до 3 год. на написання роботи наакадемічну групу й 0,5 год. на перевірку однієї роботи).

Підкреслимо, що цей Наказ МОНУ не передбачає диференціації наведених нормативів залежно від того, чи є навчальна дисципліна заліковою або екзаменаційною.

Щодо наведеного Наказу висловлюється чимало критичних зауважень і з боку викладачів різних навчальних закладів. Це цілком зрозуміло, оскільки із включенням України до Болонського процесу рекомендовані раніше нормативи досить застаріли. Проте, як показує досвід спілкування з колегами з інших ВНЗ, навчальні відділи не тільки не дотримуються існуючих нормативів, але істотно змінюють їх у бік скорочення.

У результаті ситуація в деяких навчальних закладах доходить до повного абсурду. Години на аудиторні заняття істотно скорочуються (що є в межах Болонських домовленостей), а години на різні види індивідуальних, консультативних занять, на організацію та контроль СРС не тільки не збільшуються (що суперечить Болонським домовленостям), але й різко зменшують або ж вони зовсім зникають із навчального навантаження викладачів. Так, завдяки «зусиллям» окремих навчальних відділів викладачам виділяється на організацію й контроль СРС від 1 до 4 хвилин у розрахунку на одного студента. На заочному відділенні у більшості ВНЗ час на СРС не передбачається взагалі.

Ускладнює ситуацію і той факт, що деякі види поточного або модульного контролю доводиться здійснювати у великій аудиторії, що налічує 130-150 студентів, а в окремих випадках і ще більше. При такій кількості студентів, що прагнуть використовувати будь - яку можливість для списування, викладач фізично не може забезпечити самостійність виконання студентами своїх контрольних завдань. У такій ситуації вони не тільки безкарно користуються підручниками, конспектами або шпаргалками, але й обмінюються із сусідами «невдалими», на їхню думку, варіантами тестів або інших контрольних завдань. За недбайливого студента цілком непомітно може виконати його роботу більш підготовлений товариш. Крім того, студентам удається фотографувати свої варіанти завдань на мобільні телефони, а потім передавати інформацію іншим колегам. Подібні обставини не тільки ускладнюють об'єктивність оцінювання викладачем індивідуальних знань студентів, але змушують його складати й розмножувати десятки, а то й сотні нових завдань, які, у свою чергу, теж швидко «старіють».

Заради справедливості зазначимо, що ця статистика просто «тьмяніє» у світлі майбутньої реформи в галузі гуманітарної й соціально - економічної підготовки бакалаврів. Завдяки сумнозвісному Наказу МОНУ № 642 від 09.07.2009 р. більшість гуманітарних і суспільних дисциплін з розряду нормативних переводяться до розряду спецкурсів за вибором студентів («вільна траєкторія» студента) [4]. Це свідчить про те, що більшість гуманітарних та суспільних наук просто зникнуть із підготовки бакалаврів, насамперед у технічних ВНЗ. А ті, що залишаться завдяки «вибору студентів» (найчастіше, неусвідомленому на молодших курсах), у черговий раз будуть «урізані» навчальними відділами і перейдуть до розряду «другорядних». Викладачі гуманітарних та суспільних наук, що залишаться у штаті технічних ВНЗ після всіх скорочень, змушені будуть працювати із ще більшою інтенсивністю і забезпечувати на ставку доцента або старшого викладача в навчальному та методичному плані одночасно кілька спецкурсів. Нехитрі математичні підрахунки говорять: якщо подібна тенденція стосовно гуманітарних та суспільних дисциплін збережеться, то багатьом викладачам - гуманітаріям і суспільствознавцям доведеться навчати 1000 і більше студентів на рік. Про яку якість освіти в цілому і про яку організацію та контроль СРС зокрема може йти мова?

У зв'язку із цим виникає ще одна складна проблема. Робочими навчальними программами гуманітарних і суспільних дисциплін передбачаються години на самостійне вивчення студентами тих тем курсу, які не розглядаються в ході проведення аудиторних занять. Однак проконтролювати якість засвоєння учнями цього матеріалу викладач не має реальної можливості, оскільки спеціальні години для виконання такої роботи в його навантаженні відсутні. У викладача залишається тільки одне - винести контроль цих тем на іспит або залік. Однак за умовами Болонської системи студент може протягом семестру одержати «автомат» з будь - якої дисципліни, що звільняє його від необхідності складати залік або іспит, а разом з тим й вивчати той матеріал, що не був проконтрольований викладачем під час занять. Складається парадоксальна ситуація: найбільш успішні студенти не вивчають дисципліну в повному обсязі. Години, що відведені в навантаженні викладача на організацію і контроль СРС, не вирішують цю проблему. По - перше, їх дуже мало, а, по - друге, вони не внесені до навчального розкладу. Таким чином, вони можуть бути реалізовані тільки у формі позааудиторних консультацій, під час яких викладач повинен ще й приймати різноманітні заборгованості студентів, надавати їм індивідуальнудопомогу, консультувати тих, хто бажає взяти участь в олімпіадах, різних конкурсах та інших заходах. За таких умов неможливо проконтролювати самостійну діяльність усіх студентів, а розраховувати на їхній «навчальний героїзм» не доводиться.

Отже, без погодженої роботи МОНУ, адміністрації ВНЗ, їх навчальних відділів, а також відповідних технічних служб, деканатів, кафедр, усіх викладачів і студентів стає нездійсненною одна з основних вимог Болонського освітнього процесу - підвищення ролі самостійної роботи студентів та її ефективності.



Номер сторінки у виданні: 285

Повернутися до списку новин