Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Порівняльна характеристика функціональних відмінностей громадської думки у недемократичних політичних режимах та в умовах демократії





               Леся Балуцька, Львівський національний університет імені Івана Франка

УДК 32.019.52

 

Статтю присвячено розгляду явища громадської думки, важливості її становлення як соціально-політичного інституту, що сприяє розвитку демократії. Охарактеризовано поняття тоталітаризму в основних його прикметних рисах. Досліджено можливість існування громадської думки як явища, породженого, по-суті, демократією і такого, що підсилює демократичне врядування в умовах тоталітарного режиму. Розглянуто основні функції громадської думки. Проведено порівняльний аналіз реалізації функцій громадської думки в умовах тоталітаризму і демократії. З'ясовано відмінність у формуванні та проявах громадської думки за умов демократичного, тоталітарного й авторитарного політичних режимів. Доведено, що громадська думка існує в тоталітарних і авторитарних політичних режимах, де піддається певним модифікаціям у своїх функціональних можливостях. Доведено, що громадська думка як повноцінний суспільно-політичний інститут може бути утвердженою і максимально реалізовувати свої функції в умовах демократії.                         

Ключові слова: громадська думка, демократія, авторитаризм, тоталітаризм, політичний режим, свобода.


Статья посвящена рассмотрению явления общественного мнения, важности его становления как социально-политического института, который способствует развитию демократии. Охарактеризовано понятие тоталитаризма в основных его примчательных чертах. Исследована возможность существования общественного мнени, как явления, порожденного, в сущности, демократией и такого, которое усиливает демократическое правление, в условиях тоталитарного режима. Рассмотрены основные функции общественного мнения. Проведен сравнительный анализ реализации функций общественного мнения в условиях тоталитаризма и демократии. Выяснено отличие в формировании и проявлениях общественного мнения при условиях демократического, тоталитарного и авторитарного политических режимов. Доказано, что общественное мнение существует в тоталитарных и авторитарных политических режимах, где поддается определенным модификациям в своих функциональных возможностях. Определенно, что общественное мнение как полноценный общественно-политический институт может быть утвержденным и максимально реализовывать свои функции в условиях демократии.                                                                 

Ключевые слова: общественное мнение, демократия, авторитаризм, тоталитаризм, политический режим, свобода.

 

The article is devoted to the consideration of the public opinion phenomenon, the importance of its formation as a socio-political institute which promotes the development of democracy. The concept of totalitarianism is described in its basic quality features. The possibility of public opinion existence as the phenomenon substantially created by the democracy and such which strengthens the democratic regulation is investigated under the conditions of the totalitarian regime. The basic functions of public opinion are considered. The comparative analysis of the implementation of public opinion functions under the conditions of totalitarianism and democracy is conducted. A difference is found out in forming and displaying of public opinion under the conditions of democratic, totalitarian and authoritarian political regimes. It is proved that public opinion exists in the totalitarian and authoritarian political regimes, though with certain modifications in its functional possibilities. It is determined that public opinion as a valuable social and political institute can be established and can realize its functions at most under the conditions of democracy.

Key words: public opinion, democracy, authoritarianism, totalitarianism, political regime, freedom.

 

Від часу проголошення своєї незалежності Україна все ще перебуває на шляху до демократії: у процесі трансформації з тоталітарного режиму радянського зразка до демократичного врядування за прикладом Заходу. Громадська думка є складовою частиною демократії, важливим соціально-політичним інститутом демократичного суспільства. Тож, дослідження її природи та функцій особливо актуалізується. Окрім необхідності теоретичного обґрунтування власне явища громадської думки, актуальним є проведення порівняльної характеристики існування громадської думки за демократичного врядування та в умовах недемократичних політичних режимів.

Громадська думка - одне з найдавніших проявів активного суспільного життя. Вона є важливою характеристикою сучасності та не в останню чергу виявляє себе у політиці, надто, у державах з демократичним способом врядування, де виступає неодмінною компонентою. Будучи важливим соціально - політичним інститутом демократичного суспільства, громадська думка сприяє формуванню інших політичних інститутів демократії, забезпечує функціонування зворотного зв'язку у відносинах «влада - громадянин». Існування демократії також впливає на розвиток громадської думки. У різні історичні епохи поняття «громадської думки» трактувалося по-різному і здебільшого відповідало віянням часу й усталеному державно-політичному устрою в певній країні у відповідний час. Таким чином, потрібно, попри аналіз громадської думки в умовах демократії, розглянути особливості формування та функціонування цього складного і часто неоднозначного явища у недемократичних тоталітарних й авторитарних суспільствах.

Метою цієї статті є аналіз особливостей взаємозв'язку громадської думки та політичного режиму через порівняння функцій громадської думки в недемократичних політичних режимах та за демократичного врядування, у взаємодії з ними, а також здатності громадської думки сповна реалізовувати свої визначальні функції.

Методологічним інструментарієм нашого дослідження є класичні праці у сфері вивчення громадської думки ХІХ-ХХ ст., коли мають місце вже однозначніші виміри цього феномену. Йдеться про П. Бурдьє, Ф. Гольцендорфа, В. Ліппмана, А. Лоуелла, Ф. Лазарсфельда, Е. Ноєль Нойман, Ф. Оллпорта, Г. Тарда, Дж. Цаллера, П. Шампаня. Важливий внесок у розвиток поняття громадської думки, в дослідження її теоретичної сутності, а також практичного ракурсу внесли українські дослідники В. Бебик, І. Бекешкіна, А. Горбачик, Є. Головаха, В. Кушерець, О. Нельга, В. Оссовський, Н. Паніна, Ю. Полторак, Ю. Сурмін, В. Халтобін, С. Ципко, О. Якуба та ін. Неможливо залишити поза увагою й дослідження з теорії громадської думки у працях Д. Гаври, М. Горшкова, Б. Грушина.

Зважаючи на різноманітні підходи до трактування громадської думки, що їх зарубіжні та українські автори подають або ж інтерпретують залежно від контексту, в якому досліджують це явище, постає потреба в деякому узагальненні поняття «громадська думка», аби надалі перейти до розгляду функціонування громадської думки залежно від політичного режиму. Так от, громадську думку можна визначити як ставлення індивідів, соціальних груп і спільнот до конкретних фактів, процесів і явищ громадського життя; за допомогою громадської думки вони можуть впливати на суспільно-політичні процеси, управляти ними та змінювати. Громадська думка містить як оцінний компонент, так і діяльнісний, оскільки це є публічна і відкрита артикуляція певних позицій щодо явищ та подій, тобто вона є задекларованою, озвученою, такою, що ставить за мету бути втіленою на практиці, несе активну складову своєї інтерпретації.

Авторитетним, на наш погляд, є визначення громадської думки, яке подає американський політичний і соціальний психолог Флойд Оллпорт. Він розглядає громадську думку в межах необхідних критеріїв. З-поміж основних ми виокремили такі: поведінка індивідів, яку можна наочно спостерігати; очевидна та вербальна поведінка, яка виявляється у словах чи у таких жестах (діях), які легко сприймати у вислові; вираження інтенцій множини індивідів; загальновідомість; архіважливість (актуальність, значущість піднятої проблеми); обов'язковий діяльнісний аспект (дія чи готовність до неї) та вольова складова. Однак усе це має місце за умов демократичного врядування. У недемократичних тоталітарних чи/та авторитарних суспільствах громадська думка не озвучується, не є цілком агрегованою й артикульованою, формується згори до низу. Для того, аби розглянути роль і місце громадської думки в умовах тоталітарного режиму як найпоказовішого різновиду недемократичних режимів, потрібно дати визначення самому поняттю «тоталітаризм», ознайомитися з його специфікою, стисло розкривши особливості тоталітарних суспільств [14].

Тоталітаризм (від пізньолат. totalitаs - повнота, цілісність і totalis - увесь, повний, цілий [6, с. 352]) - це форма державного ладу і політичний режим, основними ознаками якого є відсутність демократичних свобод, диктатура і повний, всеохоплюючий (тотальний) контроль держави і керівного апарату над усіма сферами суспільної життєдіяльності. Тоталітарний режим державної влади - це такий політичний режим, який характеризується насильницьким політичним, економічним та ідеологічним пануванням правлячої верхівки, організованої в цілісний державний апарат, на чолі якого стоїть диктатор, що найчастіше виступає в образі харизматичного лідера.

М. Чабанна у своєму тематичному дисертаційному дослідженні виокремлює такі основні риси тоталітарної держави: наявність моністичної загальнодержавної ідеології, створеної на базі утопічного проекту радикальних перетворень (здійснюваних панівною групою, визначеною за класовою, національною або расовою приналежністю), ідеологізація й політизація всіх сфер суспільства; однопартійність за наявності масової партії вождистського типу, яка монополізує право на здійснення управління державою; використання масового терору як методу управління суспільством; прагнення здійснення тотального контролю над суспільством; заборона політичного плюралізму та навіть формальної політичної опозиції; наявність політичної цензури; мілітаризація; порушення прав і свобод громадян» [12, с. 5-6].

Розгляд тоталітаризму й справді часто зосереджується у сфері обмеження свободи особистості та у зв'язку із насильницькими діями з боку держави, застосованими до особи. Нерідко це трапляється і з боку інших громадян, які вдаються до такого насильства опосередковано, шляхом доносів, надання недостовірних свідчень, викриття так званих ворогів народу (як це було за радянського комуністичного режиму) чи «асоціальних елементів» (націонал-соціалістичний режим у Німеччині), з метою схвалення з боку керівної верхівки, заяви про відданість режимові, або як реалізації можливості збереження власного життя. «Тема тоталітаризму і свободи лежить перед нами як проблема насильства і ненасильства у суспільному і політичному бутті. Центральним тут є питання: за яких умов несхильна до насильства людина може перетворитися у свою протилежність і діятиме як кримінальний злочинець, чинитиме так, як того бажає репресивний політичний режим, позбавляючи громадянських і приватних свобод інших, зокрема й людей спільного етнічного походження» [4].

В умовах тоталітаризму громадська думка не є сформованим інститутом. Але й неправильним буде стверджувати, що в тоталітарних суспільствах взагалі немає громадської думки, оскільки там існують основні канали її вираження: відбуваються мітинги, збори та демонстрації, має місце стійка система агітації та пропаганди, що допомагає поширювати ідеї в суспільстві, проводяться вибори. Зрештою, там є дієвими засоби масової інформації. Громадська думка в тоталітарних суспільствах розвивається за іншими принципами, ніж у демократичних державах і не є результатом вільного обміну інформацією, наслідком дискусії та автономних від влади оцінних суджень. У зв'язку з відсутністю тих умов, які б уможливили існування громадської думки, її дієвої компоненти, зазвичай прийнято вважати, що в тоталітарних суспільствах громадської думки не існує.

Білоруський політичний аналітик П. Усов заперечує такий підхід, і, натомість, вказує на три моделі взаємодії громадської думки з політичною владою на основі включеності громадської думки в політичні процеси та ефективності її впливу на політичну владу. Для першої такої моделі, прикладом якраз і слугує тоталітарне суспільство, адже, як зазначає автор, «модель вертикального або неефективного функціонування ... передбачає обмеженість тих функцій громадської думки, які пов'язані з реалізацією інтересів й очікувань суспільства. Разом з тим у правильному руслі посилені ті функції, що спрямовані на легітимацію влади еліти... Превалює думка, згідно з офіційним політичним рішенням, в якій відсутня можливість критичного підходу до політики керівництва та існування альтернативних думок. Крім цього, функції громадської думки та її механізми спрямовані всередину самого суспільства, завдяки чому здійснюється контроль і критика тільки окремих індивідів і соціальних груп і придушується думка незадоволених чи незгідних із упровадженою політикою» [9, с. 93]. Зазначимо, що прикладом існування означеної моделі автор вважає такі «тоталітарні й авторитарні країни, як СРСР, нацистську Німеччину, Італію за правління Муссоліні та Іспанію за режиму правління Франко, а також Китай і Північну Корею» [11, с. 93].

Показовим у цьому контексті буде приклад виданої у 1975 р. книги Р. Сафарова «Общественное мнение и государственное управление», в анотації до якої йдеться, що вона є першим (на той час) досвідом юридично-соціологічного дослідження актуальних проблем взаємодії громадської думки і державного управління. Приблизно у цей самий період у Радянському Союзі відбувалося послаблення сталінського тоталітаризму, що характеризувався жорстким придушенням свобод індивіда, аж до розгортання масового терору. Однак основні риси тоталітарного правління, серед яких абсолютизація державної влади, що здійснюється єдиною партією, загальнодержавна ідеологія, переважання класового підходу та перешкода індивідуальному розвиткові особистості, зберігаються.

У праці Сафарова знаходимо й думку про те, що громадська думка є обов'язковим механізмом у розвитку держави і, щонайголовніше, у побудові соціалістичного суспільства, та має діяти під чітким керівництвом Комуністичної партії та узгоджуватися з нею. Численну кількість разів посилаючись на праці В. Леніна та Л. Брежнєва, автор зазначає: «Характеризуючи значення громадської думки як фактора, що впливає на державне управління, слід мати на увазі, що цей вплив забезпечується керівною роллю Комуністичної партії. У цьому основна гарантія високого престижу громадської думки в політичній системі соціалізму. Партія впливає на вдосконалення соціального і правового статусу носіїв та виразників громадської думки, на її взаємодію з державними органами, на включеність громадської думки у процес реалізації функції законодавства, управління та правосуддя» [8, с. 36-37].

Далі автор обґрунтовує необхідність втручання правлячої партії у громадську думку та визначення для неї (громадської думки) відповідного курсу, і так само про необхідність втручання саме правлячої партії: «...народні маси за певних умов можуть бути дезорганізованими, а їхня громадська думка дезорієнтована..., соціальні спільноти відчувають потребу в ідеології для самопізнання, оцінки своєї цінності, подолання чужих поглядів ... у громадських судженнях з питань демократизму немає і не може бути «нейтральних» оцінок..., і тому партія не може бути байдужою до громадської думки» [8, с. 37]. Таким чином, бачимо, наскільки вдало партія у тоталітарному режимі не лише виправдовувала своє пряме втручання у формування та творення громадської думки, а й відверто заявляла про таку необхідність. З одного боку, спостерігаємо наголос на обов'язковості функціонування громадської думки як необхідного механізму взаємодії з державним управлінням, а з іншого - що її провідником повинна стати правляча партія.

Ще один погляд стосовно особливостей формування громадської думки в тоталітарних суспільствах та щодо основних рис, якими вона наділена висловлює О. Вітенко: «у тоталітарних суспільствах характер думки формується у верхніх ідеологічних ешелонах влади і розповсюджується в широких масштабах; маніпулювання свідомістю людей як наслідок її недорозвиненості; контроль не над інститутами влади, а над різного роду спільнотами, колективами, особистостями, підпорядкування їх інститутам влади; відсутність багатоманітності точок зору, базування на вузькій ідеології - класовій, націоналістичній, расовій; наявність утопічної мрії про щасливе майбутнє всього людства чи про всезагальне процвітання нації; нерозвиненість критичної функції - будь-яка критика суспільства з боку громадян вважається злочином; наклеювання ярликів як на окремі особистості, так і на цілі соціальні групи» [2].

Як бачимо, громадська думка в тоталітарних суспільствах зазнає серйозного впливу з боку офіційної влади. Щось на зразок свого неповного аналога, яким вона стала обабіч демократії, трансформуючись, приміром, у соціальні настрої, коли сама думка існує, але з нею ніхто не рахується, вона не здатна впливати і діяти. У результаті це унеможливлює виконання громадською думкою її основних функцій, а отже - перешкоджає повноцінному її існуванню. Для ілюстрації зазначеного розглянемо основні функції громадської думки крізь призму їх трансформації, залежної від політичного режиму, і вже тоді робитимемо узагальнювальні висновки щодо того, як корелюються функції громадської думки з тоталітарним режимом.

Згідно з функцією оцінювання, громадська думка об'єктивно формує оцінні судження про суспільно-політичні процеси та явища, про діяльність політиків і цілісний перебіг політичного процесу, прийняття відповідних політичних рішень і їх вплив на суспільний розвиток, що впливає й на вибір громадян свого місця у здійсненні суспільних процесів і є мотивуючим чинником їхньої поведінкової діяльності. В умовах тоталітарного режиму оцінну функцію можна розглядати у двох аспектах: з одного боку, вона, як і в демократії, пов'язана з оцінкою, судженнями про реальний стан речей в суспільнополітичному житті. З іншого боку, тоталітарна система робить все для того, аби ці судження були позитивними і не викликали сумніву в необхідності функціонування відповідного правлячого режиму, дієздатності політичної еліти, виправдання та схвалення її поведінки. Отримання і поширення відомостей про найважливіші для громадян події відбуваються під суворим контролем органів влади. Така інформація не покликана формувати громадську думку, загалом унеможливлюючи формування реальних поглядів і оцінок, а лише прищеплює, насаджує вже сформовану ідеологію, переконання і псевдоцінності. Засоби масової інформації, виконуючи інформаційну функцію, є при цьому каналом вираження громадської думки, методом її формування й одночасно інструментом соціального контролю громадськості над державною владою. Тому право на інформацію і доступ до неї, які мають незаперечну цінність в умовах демократичного правління, є неприпустимими і навіть шкідливими в тоталітаризмі. За допомогою нав'язаних владною/партійною верхівкою оцінок власного місця в суспільстві, людина думає, що визначає самостійно свою мотивацію та поведінку, насправді ж вона є знаряддям в руках тоталітарної системи.

Російський дослідник Л. Васильєв наголошує на тому, що тоталітаризм характеризується трьома найважливішими ознаками: «абсолютним пануванням ідеологічної та соціально-політичної системи над людиною, держави над суспільством; небувало потужною індоктринацією з використанням усіх засобів масової інформації...; цілковитою аморальністю і презирством до людини» [1, с. 21]. За таких умов навряд чи можливо говорити про право на самовизначення особи в умовах тоталітарного суспільства, а надто про повноцінне функціонування в ньому громадської думки.

Наступними функціями громадської думки, які візьмемо для розгляду, будуть функції критики, діагностування, нормотворення та виховання. Перші три в умовах демократії відповідно слугують: відображенням у громадській думці актуальних, наболілих проблем суспільства та критичного ставлення різних верств населення до цих проблем; здатністю громадськості орієнтуватися та розпізнавати рівень значущості суспільних подій, свого роду діагностувати їх; спроможністю громадської думки на рівні з іншими суспільно-політичними інститутами та структурами брати участь у процесах нормотворення: виробляти, окультурювати, поновляти, змінювати різноманітні поведінкові норми, вдосконалювати їх морально-етичну складову. Ці функції є похідними від нав'язаних режимом оцінних суджень і в чистому своєму вигляді не маютьмісця в тоталітарному суспільстві, оскільки донесення до громадян «зреферованих» державною політикою знань не дає змоги адекватно оцінювати й упорядковувати відомості, отримані з одного перевіреного джерела. Відтак, ці функції в тоталітарному режимі якщо і певним чином втілюються, то суттєво позбавлені свого реального призначення. Адже тоталітарна влада в жодному разі не допустить, ані критики свого політичного курсу, ні, тим паче, діагностики суспільно-політичних процесів. Не кажучи вже про творені громадськістю норми, які вже давно є встановленими і визнані непорушними політичною елітою.

Сутність функції виховання полягає у здійсненні виховного впливу на людину, що в умовах тоталітарного режиму лежить, знову ж таки, у віданні політико-владних структур, в актуалізації процесу соціалізації особистості. Будучи тісно пов'язаною з оцінною функцією, в тоталітарному суспільстві функція виховання є по-суті наслідком першої. Засвоєння людиною політичних норм, цінностей, зразків поведінки відбувається тут за безапеляційним наказом керівної верхівки. «Адаптація до соціальної дійсності» ототожнюється з поняттям «покора». Контроль над оцінною функцією тягне за собою тотальний контроль над виховним процесом громадянина тоталітарної держави. Показовий приклад - чітко відпрацьовані системи виховання та освіти в державах тоталітарного штибу: в нацистській Німеччині та в більшовицькому СРСР.

Розглянуті функції громадської думки належать до так званого горизонтального виміру, позаяк спрямовані на узгодження й врегулювання відносин між індивідами та соціальними групами, що перебувають в одній горизонтальній площині. З огляду на таку підвладність та політичне регулювання горизонтальних функцій громадської думки в тоталітарному режимі, очевидною стає неможливість реалізації в тоталітарних умовах іншого розряду функцій громадської думки, іменованих вертикальними, оскільки вони передбачають відкритий діалог громадськості з представниками влади та узгодження на державному рівні суспільних інтересів. Це такі функції:

1. Директивна, за якою із відання громадськості відбувається прийняття важливих обов'язкових до виконання рішень шляхом вільного волевиявлення громадян: проведення виборів чи референдумів, у результаті яких можуть відбутися якісні зміни в політичній системі суспільства.

2. Дорадча або консультативна функція, що втілюється через вплив на керівні органи та висловлення свого погляду на ті чи інші актуальні проблеми.

3. Експресивна функція, внаслідок якої громадська думка набуває сили свого вираження і здатна впливати на всі суспільно-політичні інститути.

У демократичних суспільствах реалізація цих функцій є основою і навіть запорукою здорового існування демократичного ладу. Вони є його підтвердженням і виправданням. Серединною ланкою між дорадчою і директивною функціями є функція спонукання або ж тиску на органи влади. Через її реалізацію громадська думка здатна шляхом проведення масових акцій протесту, мітингів чи демонстрацій вказати політичній владі на свої побажання і прагнення до змін, наголосити державним діячам на їхніх прорахунках і, таким чином, ще раз підтвердити демократичність устрою. У тоталітарних суспільствах подібного роду дії не допускаються правлячим режимом, бо можуть свідчити про піднесення свободи особистості, що вповні суперечить ідеології тоталітаризму. Інша річ, коли мова йде про ще одну важливу функцію громадської думки - захисну. Вона проявляється тоді, коли громадськість бере «під опіку» або політичного лідера, групу політиків, чи цілий політичний інститут. Захисна функція громадської думки однаковою мірою може реалізовуватись як за демократичного правління, «опікуючись», приміром, опозиційною партією чи дискредитованим у мас-медіа лідером, так і за тоталітарного правління, коли виправдовує і захищає цілий державний апарат тоталітарного зразка, а разом з ним і лідерадиктатора.

Отже, тоталітарний режим так чи інакше допускає домінуванням певних функцій громадської думки. Однак відбувається помітна зміна їх функціональних векторів і це призводить до того, що змінюється і власне характер громадської думки: з тоталітарної позиції вона є наслідком масової маніпуляції свідомістю громадян. Активне використання тоталітарним режимом певних функцій громадської думки у своїх інтересах призводить до встановлення єдино правильної думки, яка прагне підкорити, етатизувати свободу індивіда задля його ж (індивіда) «добра». Слушним тут буде зауваження дослідниці О. Димитренко, яка вказує на те, що «в недемократичних суспільствах здійснення впливу на громадську думку відбувається, як правило, за рахунок маніпулювання, жорсткого

програмування свідомості. Слід пам'ятати, що тоталітарна агітація і пропаганда не дають людині альтернативного вибору, оскільки треба думати і діяти так, як того вимагає влада» [3, с. 12].

               Чиста модель функціонування громадської думки прийнятна і характерна для демократичних суспільств і може бути втіленою за умов існування демократичного режиму. Свобода думки, слова, преси, альтернативні джерела інформації, право на страйк, мітинги та демонстрації, право брати участь у громадських об'єднаннях та зборах, в управлінні державними справами, брати участь у референдумах, право обирати та бути обраним - усе це основні демократичні права і свободи людини, що якраз, випливаючи із сутності функцій і каналів вираження громадської думки, є її необхідними складовими, за наявності та ефективного функціонуванні яких вона може утвердитися як інститут в тому чи іншому демократичному суспільстві. Тотальне придушення свободи особистості, її основних прав у тоталітарних суспільствах стало визначальною причиною їх подальшого краху.

Не можна не погодитись із Хосе Ортегою-і-Гассетом, який свого часу наголошував на важливості врахування громадської думки в управлінні державою: «Так було завжди: і десять тисяч років тому, і в наші дні; причому це справедливо для всіх - як для англійців, так і для племені батонудів. У всі часи суспільством можна було правити, тільки спираючись на громадську думку» [5, с. 84]. Цей вислів є особливо актуальним для сучасних демократичних суспільств, де громадська думка відіграє помітну, якщо не визначальну роль в управлінні державою. Інша річ, за допомогою яких способів і з удаванням до яких методів ця думка є сформована, хто виступає її основним режисером і в чиїх інтересах вона працюватиме. Часто саме в демократичних країнах, за наявності альтернативних джерел інформації, вільного функціонування мас-медіа має місце явище політичного маніпулювання, що знаходить своє відображення у цілеспрямовано сформульованій громадській думці.

На завершення розгляду ролі громадської думки в тоталітарному суспільстві у традиційному його прояві, спинимося ще на твердженні професора Бориса Потятиника, який у своїй книзі «Медіа: ключі до розуміння» в розділі «Критерій свободи» пише: «Тоталітарний режим - явище добровільне і навіть позитивне, характерне для сучасних західних демократій та орієнтоване на новий стиль життя під гаслом: «Більше заробляй і краще розважайся...» Варто пригадати, що тоталітаризм в ідеалі, за кінцевим задумом його конструкторів, мав би характеризуватися відсутністю зовнішнього примусу. Кожний конкретний громадянин, щиро керуючись лише внутрішніми спонуками, мав би підтримувати існуючий лад... В останні десятиріччя ХХ ст. (на противагу насильницькому придушенню непокірних - Л. Б.) звільняється місце альтернативному ненасильницькому варіантові побудови тотального суспільства як відкритої чи прихованої мети майже будь-яких владних еліт. Найбільших успіхів у створенні такого суспільства досягли, як відомо, західні демократії (країни Західної Європи та Північної Америки), проводячи ефективну економічну політику загального добробуту. Громадяни цих країн, перебуваючи під колосальним тиском комерційної і політичної реклами.., гіпнотичного впливу новітніх технологій, зазвичай демонструють тотальну згуртованість навколо базових цінностей... Щастя цього суспільства є синонімом поняття «якість життя»...» [7, с. 53].

Такий погляд віддаляє нас від класичних тоталітарних устроїв, бо переносить до колиски демократії - США та Західної Європи, що їх звикли вважати антиподами тоталітаризму. Однак вона є цінною з погляду важливості основних функцій громадської думки, надто оцінної та виховної. Бачачи значущість і силу громадської думки в демократичних суспільствах, аж до створення тотальних базових цінностей, можемо говорити про її дієвість в ортодоксальних тоталітарних режимах і про відповідні наслідки цієї дієвості, тобто визначений алгоритм засобів впливу на громадську думку, який надходить «згори».

Що ж до авторитарного режиму, то його часто розглядають як проміжний етап на шляху переходу від тоталітаризму до демократії. Таке твердження далеко не завжди себе виправдовує, хоча і має місце, оскільки він здатен забезпечити відносну політичну стабільність у складний перехідний період. Авторитарний режим, щоправда, може ще дужче поглибити кризу свободи особистості, адже за його функціонування стикаємося з таким явищем, як всезагальна декларація розвитку і підтримки демократичних свобод у суспільстві, в тому числі й розвитку громадської думки з усіма каналами її вираження, й одночасне придушення назрілого серед населення невдоволення, якщо воно скеровано на підрив існуючого ладу.

Дослідник Ю. Сурмін, який розглядає тоталітарний режим за зразком радянського, зазначає: «У процесі еволюції тоталітарне суспільство переростає в авторитарне, що вирізняється певним пом'якшенням політичної системи. Відбуваються зміни в громадській думці. Перш за все звужується сфера насильства над людиною, яка виражає опозиційні погляди... Для авторитарного суспільства характерною є поява опозиційної думки у формі розмов на кухні, анекдотів, нелегальних записів бардів і сатириків, книг і статей письменників-емігрантів..., таємне прослуховування західних радіостанцій тощо. В офіційній громадській думці вульгарне заперечення опозиційних поглядів замінюється на спроби аргументації, обґрунтування офіціозу. Характерним також є поділ на думки для народу і думки для партійно-державного клану» [9, с. 17-18].

Авторитаризм (від. лат. avtoritas - влада, вплив) - політична концепція і політична практика, в основу яких покладено зосередження монопольної чи значної більшості влади в руках однієї особи або групи осіб, а також її виправдання; політичний режим, встановлений або нав'язаний такою формою влади, що занижує або виключає роль представницьких інститутів влади [6, с. 8]. Професор В. Сухонос у своїй праці, присвяченій дослідженню державно-політичних режимів, вказує на такі прикметні особливості авторитаризму: «Авторитаризм руйнує інститути, що відкривають шлях до політичної участі і сприяють мобілізації опозиційних настроїв, хоча водночас і припускає деякі форми політичної участі. Наприклад, для висловлення своїх претензій громадяни могли звертатися до представників влади. Така обмежена участь громадян у політичному житті створює певний аналог зворотного зв'язку для того, щоб сприяти мобілізації мас на підтримку режиму і зміцнення його легітимності... зберігається певна автономія особи в позаполітичних сферах. Хоча громадянське суспільство і перебуває під певним контролем держави, але в ньому відсутня всеохопна система політичної мобілізації мас режимом, немає панівної ідеології, репресії не мають тотального характеру тощо» [10, с. 29-30].

Поміж характеристик авторитаризму, які називає автор, виокремимо також: «самовладдя, або невелика кількість носіїв влади; ігнорування принципу поділу влади; зберігається часткова цензура, існує свого роду напівгласність, права і свободи людини проголошуються, але реально не забезпечуються в усій повноті (насамперед у політичній сфері); необмеженість влади, а також її непідконтрольність громадянам; громадянин позбавлений гарантій безпеки у взаємовідносинах з державою... Авторитаризм не заперечує права на автономне, різноманітне самовираження суспільства, його груп, окремих громадян» [10, с. 30-31, 33]. Таким чином, на відміну від тоталітарного режиму, авторитарний допускає існування громадської думки, її діяльнісну компоненту, однак лише з тих питань, які не стосуються політичної сфери. Будь-які прояви громадської думки, опозиційні до правлячого курсу та спрямовані на підрив авторитету влади, будуть придушені. Відомим є порівняння, згідно з яким послаблення в авторитарному режимі виявляє себе у пропагованому владою принципі: «Ті, хто не проти нас, той з нами», тоді як тоталітарний режим декларує відмінну позицію: «Ті, хто не з нами, той проти нас». Історія знала приклади, коли за допомогою авторитарного правління влада зуміла зосередити ресурси для подолання деструктивних явищ на перехідних етапах і таким чином сприяла стабілізації економічного сектора, згуртовувала громадськість довкола проведення відповідних реформ, створювала основу для зародження та утвердження демократії. Це, зокрема, країни Південно-Східної Азії, серед яких В'єтнам, Південна Корея, Сінгапур, Таїланд.

Формально декларуючи демократичні цінності, але фактично їх заперечуючи й забороняючи, авторитарний режим і сьогодні зберігся й успішно процвітає у таких де-юре демократичних країнах, як Росія та Білорусія. Там, як відомо, існує політична опозиція, діяльність якої, спрямовану проти існуючого ладу, одразу ж придушує чинна влада. Номінально існує політичний плюралізм, але реально забезпечення політичної влади здійснюється політичним лідером та правлячою партією, яка має більшість у парламенті. Громадська думка враховується, але тільки та, яка слугує підтримці правлячої еліти, виправдовує політичний курс або просто існує автономно від політики, функціонуючи в усіх інших сферах суспільного життя, і не втручається у державно-політичні справи. Засоби масової інформації, як один із каналів вираження громадської думки, існують на засадах лояльності до правлячого режиму, який, власне, і диктує основні інформаційно-тематичні блоки. Крім власне скеровування діяльності ЗМІ, незаперечною є політична цензура. Тож, мас-медіа - як одночасно і виразники громадської думки, і її творці - тиражують ту сукупність думок індивідів, яку їм нав'язує влада.

Як і в разі з тоталітаризмом, що мав кілька своїх різновидів і вирізнявся - залежно від умов - певним послабленням свого перебігу, авторитарні режими також класифікують, залежно від точки відхилення у бік авторитаризму чи демократії на однойменному умовному відрізку «авторитаризм - демократія». Про такий «умовний континуум» говорить дослідник сучасного авторитаризму за прикладом Росії та Білорусії Г. Шипунов. У своєму дисертаційному дослідженні, крім чистої моделі авторитарного режиму, автор аналізує також гібридні типи політичних режимів і вказує: «На підставі аналізу особливостей перебігу політичного процесу в сучасній Росії... політичний режим російської Федерації класифіовано як напівавторитарний режим;... політичний режим сучасної Білорусії ідентифіковано як режим авторитарної ситуації» [13, с. 13-14]. Таким чином, можемо говорити про певну міру тоталітарності чи авторитарності в той чи інший історичний період встановлення й існування цих недемократичних режимів.

В усякому разі, функціонування громадської думки в умовах дії різних політичних режимів, зокрема тоталітарного, авторитарного і демократичного, має свої відмінні характеристики, порівнявши які, ми склали детальніше уявлення не лише про особливості власне самих режимів, але й про явище громадської думки, її функціональні трансформації в умовах недемократичних режимів та максимальне втілення в умовах демократії. Основні функції громадської думки - як явища, по суті породженого демократичними віяннями, певним чином видозмінюються, трансформуються у свій антипод, набувають інших рис у недемократичних режимах: у тоталітарному слугують засобом його зміцнення, підтримки й виправдання, в авторитарному - допомагають декларувати демократичний курс, що нібито взятий правлячою елітою, а насправді посилюють сформований політичний тиск на свідомість громадян. Лише неспотворена штучним впливом згори, базована на альтернативних інформаційних джерелах свого формування та правдивої ретрансляції громадська думка, яка вповні реалізує свої характерні функції і знаходить своє істинне відображення в основних каналах вираження, здатна стати соціально-політичним інститутом демократичного суспільства, тим самим сприяти утвердженню та розвитку інших демократичних свобод і демократії загалом.



Номер сторінки у виданні: 75

Повернутися до списку новин