Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Розвиток психологічної освіти на Поділлі в кінці ХІХ — на початку ХХ ст.





 

Оксана Чеканська, асистент кафедри загальної та практичної психології Кам'янець - Подільського національного університету імені Івана Огієнка

УДК 37:159.9 (477.43) «18/19»

 

У статті досліджується становлення психологічної думки в контексті освітньої - виховної діяльності Кам'янець - Подільського державного українського університету (1918-1921 рр.).   

Ключові слова: психологія, особистість, освітньо-виховний процес, духовність, Поділля.

 

В статье исследуется становления психологической мысли в контексте образовательно - воспитательной деятельности Каменец - Подольского государственного украинского университета (1918-1921 гг.).

 Ключевые слова: психология, личность, образовательно-воспитательный процесс, духовность, Подолье.      

 

The article examines the development of psychological thought in the context of education and educational activities Kamenets-Podilsky Ukrainian State University (1918-1921 period).      

Key words: psychology, personality, education and training process, spirituality, Podillya.

 

Утвердження національної самосвідомості, становлення та розвиток наукових знань базується на національному, суспільно-історичному ґрунті, на конкретних історичних прикладах, подіях, фактах, біографіях людей - творців науки. Саме життєпис особистості, в якому розкрито її різноманітні позитивні якості, мотивація вчинків, суть, мета і досягнення творчої діяльності, мають найбільший вплив на формування вагомих світоглядів, ознайомлення та внесення нових надбань у загальнонаукову справу [4, с. 3].

На початку ХХ ст., важливою особливістю історії становлення психологічної науки на Поділлі є те, що було створено умови для розвитку національної освітньої системи, а саме у 1918 р. відбулося заснування й організація діяльності Кам'янець-Подільського державного українського університету. Дослідження історії виникнення психологічних ідей відомих діячів дає можливість осмислити, якими шляхами і яких труднощів зазнавала передова психологічна думка. На Поділлі до таких представників, в контексті історії діяльності Кам'янець-Подільського державного українського університету (1918-1921 рр.), необхідно віднести видатних учених І. І. Огієнка, С. В. Балея, Л. Т. Білецького, В. В. Зеньковського та ін. [4, с. 35]. Саме їхній науковий доробок може слугувати важливим джерелом для пізнання духовного життя подільського населення і бути цінним матеріалом для розуміння та розкриття народних поглядів і думок у становленні та розвитку психології на Поділлі.

Найяскравішою і найбільш діяльною постаттю у психолого-педагогічній діяльності на Поділлі був Іван Іванович Огієнко (1882-1972), визначний український вчений, педагог, релігійний, громадський та державний діяч, поет, перекладач, лінгвіст, філософ, етнограф, історик. І. І. Огієнко належить до тих небагатьох подільських освітніх діячів, які скеровували свої зусилля на духовний розвиток особистості. Він пропонував педагогічній громаді Кам'янець-Подільського державного українського університету розглядати цей розвиток як процес індивідуально-особистісного прилучення до християнської спадщини народу, опанування загальнолюдськими цінностями і соціокультурним досвідом людства у процесі духовно-практичної діяльності і самостійного творчого розвитку [7]. І. І. Огієнко залишив величезну наукову спадщину. Про це яскраво свідчить бібліографія його наукових праць, яка сягає понад 1500-2000 найменувань. Ці знання використовуються і до сьогодення в різних галузях гуманітарної науки: культурології, філософії, психології та ін. [4; 7].                                                     

Досліджуючи творчу спадщину І. І. Огієнка, І. О. Кучинська зазначає: «Ставлячи завдання самовдосконалення людини І. І. Огієнко, вказує напрями, за якими вона має вирішуватись: 1. Розширення свідомості; 2. Розвиток духовних почуттів; 3. Ствердження взаємної толерантності і співпраці також є надзвичайно актуальним завданням» [7, с. 48].

Дослідження наукових праць, психологічної, філологічної, педагогічної, історичної та філософської спадщини І. І. Огієнка на Поділлі дали змогу визначити соціокультурні витоки й історичні передумови становлення проблеми розвитку духовності особистості в теорії і практиці психолого-педагогічної думки кінця ХІХ - початку ХХ століття. Принцип духовності, за І. І. Огієнком, передбачає глибоке психолого-дидактичне адаптування змісту освітньо-виховного процесу до соціокультурного простору, щозабезпечує інтенсивну внутрішню роботу викладача і студента над самим собою, максимально реалізує їхні емоційно-психологічні та духовновольові резерви на базі досвіду, культури, віри, національної мови і традиціях поколінь [7].

І. І. Огієнко вважав, що принципово важливим в освітянсько-виховному процесі має бути спрямованість на те, щоб підготувати особистість до справді людського життя, зміст якого полягає у моральному самовдосконаленні. Лише особистість з високим почуттям власної гідності, порядності, здатності до милосердя, взаємоповаги та взаємодопомоги, з бажанням до всебічного розвитку, на думку І. І. Огієнка, може стати компетентним спеціалістом у будь-якій галузі знань. За словами І. І. Огієнка, використання власних можливостей працювати на користь свого народу, розвивати свої здібності, актуалізувати творчі начала приведе особистість до самовдосконалення [4; 7].

Виступаючи перед подільською молоддю, І. І. Огієнко акцентував увагу на тому, що людина відчує себе особистістю, якщо буде бачити результат своєї роботи в дії. Саме свідоме, творче ставлення до праці підвищує рівень духовнопрактичної і морально-психологічної підготовки людини до самостійного життя, формує у молодого покоління усвідомлену потребу в праці. Праця, констатував вчений, - головне джерело матеріальної і духовної культури, основа виховання особистості [7, с. 31-39]. Праця, людське мовлення і суспільне життя - це головні фактори, що визначили розвиток психіки людини.

До найактуальніших соціальних аспектів суспільного життя відносять проблему розвитку та виховання особистості, яка на думку С. Д. Максименка, завжди потребує глибокого наукового обґрунтування психологічної сутності чинників цього процесу. Розвиток особистості є складним процесом, в якому рівні розвитку постійно змінюються, а щоб сприяти своєчасному зародженню та успішному розвитку прогресивного, нового в дитини на всіх етапах формування її як особистості, треба знати особливості як фізичного, так і духовного її розвитку [5].

І. І. Огієнко організовував свою діяльність на духовних принципах виховання, які розглядав як наукову основу освітньо-виховної роботи, опору, які дозволяють педагогу не лише розв'язувати конкретні психолого-педагогічні завдання, а й також допомагає зорієнтуватись у складних ситуаціях, завжди бачити зв'язок між проміжними завданнями і кінцевою метою, свідомо узгоджувати мету і засоби виховання та навчання.

Обґрунтовані І. І. Огієнком духовні принципи розвитку особистості (принцип духовної спрямованості виховання, спадкоємності християнському ідеалу, корисності для суспільства, ідейності, самовдосконалення особистості) відображають основні протиріччя та тенденції становлення та розвитку духовної особистості [7].

І. І. Огієнко стверджував, що чітке визначення мети і змісту освітньо-виховного процесу має велике теоретичне і практичне значення. Він відмічав, що педагог повинен вміти проектувати особистість дитини. Але для цього необхідно детально уявити, якою вона повинна бути, і які якості у неї треба насамперед формувати [4; 7].

Узагальнюючи психолого-педагогічні погляди І. І. Огієнка, слід зазначити, що запропоновані ним шляхи та засоби розвитку духовних цінностей особистості є духовними за своєю сутністю, спрямованими на пробудження внутрішніх психічних можливостей і здібностей, на врахування інтересів і потреб людини, її вікових та індивідуальних особливостей. І. І. Огієнко відмічав, що національна школа, крім освітньої функції, має забезпечувати формування національного духу дітей, їхньої культури та соціальної свідомості [4; 9].

`Велику увагу привертає і діяльність вітчизняного психолога кінця ХIХ - середини ХХ ст. В. В. Зеньковського, інтерес якого зосереджувався на суб'єктно-особистісній проблематиці. Психолог, педагог, філософ, богослов, церковний та державний діяч Василь Васильович Зеньковський народився в м. Проскурові Подільської губернії (нині м. Хмельницький) [1].

Науковий доробок В. В. Зеньковського дуже різноманітний. Він розглядав питання з психології, педагогіки, філософії, історії філософії, релігії, апологетики, літератури, культури та ін. В. Летцев стверджує, що центральним і, без сумніву, таким, що пов'язує його універсальні наукові інтереси, був інтерес до проблеми особистості. Починаючи з перших праць із психології та педагогіки і завершуючи пізніми релігійнофілософськими творами, «особистість» була або безпосереднім предметом, або ключовим поняттям його досліджень [1; 6].

Вивчення В. В. Зеньковським предмета психології зумовило публікацію праці «Принцип індивідуальності у психології та педагогіці» (1911), де він запропонував концепцію цілісності особистості. Розглядаючи особистість у контексті давньої суперечки між універсалізмом та індивідуалізмом, В. В. Зеньковський стверджував, що гуманістичний універсалізм, гаслом якого було виховання загальнолюдського в особистості, зосередив увагу лише на загальному, що одноманітно повторюється в душі. «Проте за загальним у душі, відмічає В. В. Зеньковський, є ще індивідуальне, за ними обома невиразно вимальовується і сама індивідуальність у всій таємниці свого цілісного буття». «І якщо індивідуальне не вщерть заповнює нашу особистість, а постає в якомусь непростеженому сплетінні із загальним, універсальним, то все ж індивідуальність є найважливіша, глибока і найдорожча для нас таїна природи - у ній (індивідуальності) сходяться і всі загадки, і надії, і задуми наші. Відтак принцип індивідуальності, - зазначає В. В. Зеньковський, має стати корінним принципом педагогіки, і якщо він буде продуманий до кінця, то стане ясно, що він не усуває, а підпорядковує собі принцип універсалізму» [1; 9].

Становлення В. В. Зеньковського як особистості, державного та громадського діяча, формування наукових зацікавлень, характеру його національної свідомості, власної суб'єктно-особистісної концепції, напрямів освітньої та суспільної діяльності визначаються його походженням, родинним вихованням у дусі традицій подільської культури та православної віри, впливом соціокультурних та науково-теоретичних концепцій кінця ХІХ - першої половини ХХ століття. Зі спогадів його студента В. Асмуса дізнаємось про особливість читань його лекційних курсів з психології та логіки: «Вони полягали у тому, що В. Зеньковський читав психологію як філософську науку. Психологічні теорії і поняття, якими він володів, доводились до їх філософських принципів, основ і джерел. Він широко, щедро й майстерно користувався філософським матеріалом, висвітлював філософські переконання вчення психології, які без такого залучення філософії могли б здаватися вузькоспеціальними психологічними. В результаті весь виклад ставав надзвичайно жвавим і цікавим, а психологія ставала наукою, всі знання якої наповнювалися філософським змістом. При такому методі викладу Зеньковський постійно повинен був вводити у тканину своєї психології не тільки історичний, але й сучасний, навіть «сьогоднішній» матеріал філософських і спеціальних психологічних вчень» [1, с. 91].

В. В. Зеньковський займався науковими дослідженнями в галузі дитячої і юнацької психології, а також педагогіки. «Соціальне виховання, його задачі й шляхи» (1918) була однією з перших праць, в якій розглядаються проблеми духовного виховання. В. В. Зеньковський сформулював завдання соціального виховання, розкрив соціальні сили і рушії в душі дитини і тим самим показав можливості, шляхи й засоби соціального виховання. Принцип особистої орієнтації виховного процесу стає одним із провідних у практичній діяльності педагога. Особистісна орієнтація виховного процесу вимагала визнання і поваги до дитячої індивідуальності. Тому педагог, на думку В. В. Зеньковського, має будувати виховний процес, враховуючи і спостерігаючи в буденності людини її духовні завдання, можливості творчого розвитку особистості і розкриття даних її талантів [1]. Видання педагогічних праць поставило вченого у шерегу відомих соціальних педагогів початку ХХ ст.

Наукові зацікавлення дитячою психологією В. В. Зеньковського сприяли становленню та розвитку психологічних і педагогічних знань, що належать до важливих складових загального контексту історії психології в Україні та, зокрема, на Поділлі.

Центральне місце у системі наук про дитину В. Зеньковський відводив психології дитинства, яка, на його думку, має вивчати душевне життя дитини, з'ясовувати психічну своєрідність дитинства. Він вважав, що висновки та принципи психології дитинства повинні справляти керівний вплив на інші науки про дитину, і якщо ці умови не здійснюються, то це пояснюється, за автором, з одного боку, слабким розвитком загальної антропології (загального вчення про людину), з іншого боку - повільним розвитком самої психології дитинства. За В. Зеньковським: «Принципово ключ до дитинства, до теоретичних і практичних проблем його полягає в психічній своєрідності дитинства. Чим далі посуваємось ми в розумінні душевного життя дитини, чим ясніше виступають перед нами її особливості, тим краще зображується центральне положення психології дитинства в системі наук про дитину» [6, с. 17].

Велике значення В. В. Зеньковський приділяє освіті, яка мала стати доступною й обов'язковою. На думку автора, освіта повинна сприяти не тільки розквіту особистості, але й зробити її здатною до соціального життя. В. В. Зеньковський розуміє соціальне виховання як таке, що веде до суспільства соціального партнерства: «Соціальне виховання має мати соціальний ідеал, в якому не тільки закладено творчу, перетворюючу силу, але й виразно проступає мета, до якої прагне людство. Лише у світлі соціального ідеалу може бути правильно організовано і поставлено соціальне виховання, може бути осмислено те прагнення людини до соціального спілкування, яке притаманне їй із самого початку її існування» [6, с. 301]. В. В. Зеньковський відзначав, що людина ніколи не може бути поза соціальних зв'язків, поза соціального середовища, але й педагогічний вплив не може бути вдалим, якщо буде трактувати дитину як закриту індивідуальність [6, с. 304].

Однією з найважливіших проблем соціального виховання і шкільного навчання В. В. Зеньковський вважав проблему співвідношення почуття і розуму, емоційного й інтелектуального в особистості дитини. Душа, за В. В. Зеньковським, має ієрархічну, а не гармонійну будову. І в цій ієрархії інтелект не посідає першого місця, оскільки здоров'я душі залежить від інтелекту. Але інтелект черпає енергію з емоційної сфери, в ній знаходить стимул і творчість. Автор обстоював і наголошував на «центральності в людині її морального, духовного життя». З цього слідує, що «всі педагогічні зусилля, які взагалі здійснювані, мають бути направлені на те, щоб юна особа змогла «знайти себе» і творчо перетворити свій склад як взаємодію спадковості, соціальних і духовних впливів» [1]. Його державно-громадська та релігійна діяльність надала можливість для створення богословського факультету у Кам'янець-Подільському державному українському університеті, що зумовило тенденцію зміцнення релігійної свідомості у суспільній думці народу.

Для розвитку свідомості людина повинна жити серед людей, постійно спілкуватися з ними, займатися різними видами діяльності. Це означає, що свідомість може розвиватися лише в суспільстві. Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони випрацьовані людством у процесі освоєння природи і соціальної історії. Суспільна свідомість, таким чином, не тільки відображає суспільне буття, а й творить його, здійснюючи випереджальну, прогностичну функцію щодо суспільного буття. Випереджальна роль суспільної свідомості саме і проявляється в її соціальній активності [5].

Вагомим внеском у розвиток психологічних знань на Поділлі відіграла активна педагогічна діяльність С. В. Балея в Кам'янець-Подільському державному українському університеті. Видатний український і польський психолог, психоаналітик, доктор філософії та медицини, педагог своїми численними статтями і фундаментальними працями сформував основу психології виховання, персонології, розвив вчення психоаналізу, не обмежуючись ідеями З. Фройда, а розглядаючи його ширше, схиляючись до глибинної психології А. Адлера і К. Г. Юнга, чим створив ґрунтовну для свого часу наукову теорію особистості в Україні і Польщі, яка не втратила своєї цінності і в сьогоденні [3].

У логічно пов'язаному різноманітті наукового доробку С. В. Балея ми маємо можливість, виявити такі сфери його діяльності, як загальна психологія; емпірична, експериментальна психологія; дитяча психологія; психологія особистості; психологія творчості; психологія розвитку людини; педагогічна психологія виховання; соціальна психологія. На думку професора М. М. Верникова, такий підхід можна назвати цілісносинтетичним методом сцієнтистського характеру, який вимагає широкої обізнаності у предметі своїх досліджень, ерудиції, що було й притаманно С. В. Балею [4; 7].

Наукову спадщину С. В. Балея становить велика кількість праць з медицини, психології, логіки, педагогіки, філософії, психоаналізу, які написані українською, польською та німецькою мовами. Характеризуючи праці С. В. Балея, М. Верников відмічає: «Науковий доробок академіка, вимірюється не кількістю праць, а їх фундаментальністю. У нього їх десь більше 50. Але ці статті і великі за обсягом, фундаментальні за змістом монографії, які синтезують експериментальний і теоретичний досвід, а також на основі власних ідей, закладають підвалини цілої галузі знань». Серед них: «Замітка про вплив гіпнози на сон» (1924); «Трійця в творчості Шевченка» (1925); «Горячка і свідомість» (1926); «Психологія підліткового віку» (1931, 1932, 1935); «Нарис психології виховання» (1938, 1947, 1951, 1958); «Характерологія і типологія дітей і молоді» (1946); «Психологічна проблематика підліткового віку» (1950) та багато інших [2; 3].

Власне визначення предмета психології С. В. Балей подає у посібнику «Нарис психології» в 1922 р. [2]. Це був перший посібник з психології, який виданий українською мовою. С. В. Балей зазначає: «Психологія займається суб'єктивними явищами, іншими словами, світом так, як він уявляється людині залежно від становища, яке вона в ньому займає. Психологія - це наука про свідомість, бо наша свідомість проявляється саме у тому, що ми спостерігаємо, думаємо, бажаємо, любимо, ненавидимо і т. п. Психологія - це наука про душу, якщо слово «душа» вживати як назву «на загал психічних явищ, що їх якась одиниця переживає» [2, с. 53]. Психічні явища, відмічає С. В. Балей, - це внутрішні, суб'єктивні переживання людини, недоступні для зовнішнього спостереження.

І. В. Данилюк прослідковує, що характерним для поглядів С. В. Балея є описова, емпірична психологія, яка не ставить перед собою завдання досліджувати докорінні причини психічних явищ, задовольняючись їх поверховим описом, разом з експериментальним методом, який обмежується інтроспекціонізмом, таким чином, жодною мірою не виходить за межі психофізичного паралелізму [3, с. 32].

С. В. Балей багато часу приділяв вивченню психології дитини. Психічний розвиток дитини С. В. Балей розглядав як постійний процес пізнання навколишнього світу з властивим йому способом для кожного вікового періоду.

С. Балей наголошував у педагогічній психології на необхідності психологічної опіки над учнем: «Було б неправильно думати що всі передумови, з яких походить концепція психології опіки, мають винятково психологічний характер». «Вік дитини» приносив із собою певні культурні гасла, певну загальну зміну перспектив у поглядах на дитину як члена людського суспільства. Дитина, на думку С. Балея, була ніби піднесена у своїй вартості [3, с. 32-34]. При вихованні дитини, підкреслював С. Балей, педагоги повинні «враховувати її фізичні і духовні потреби, її зацікавлення і здібності, і то не в середньостатистичній формі, а в її індивідуальному прояві, що характеризує особистість як єдину в своєму роді» [3]. Емоційно-вольова сторона, на думку С. Балея, також відіграє важливу роль, як й інтелектуальна. При цьому до уваги повинні братися не лише актуальні прояви психіки, а й також приховані потенційні можливості. Необхідно зауважити, що С. Балей зробив вагомий вклад у вивчення проблем дитячої та педагогічної психології, звернувши увагу на виявлення сприятливих психологічних факторів, які впливають на процес навчання, стосунки між педагогами й учнями та їхні індивідуально-психологічні відмінності. Таким чином, вивчення наукової спадщини С. В. Балея є безцінним внеском у становлення згаданих галузей науки, які дають можливість встановити умови зародження та рівень розвитку психологічної думки на Поділлі на початку ХХ ст.

До подільських науковців, які активно сприяли розвитку психологічної думки на ниві Кам'янець-Подільського державного українського університету у 1918-1920 pp., слід віднести і Л. Т. Білецького [162, с. 170].

Починаючи з 1919 р. Л. Т. Білецький прочитав у Кам'янець-Подільському державному українському університеті курс лекцій з педагогіки та психології, що було дуже важливим для розвитку історії психології й педагогічної психології. Конспект лекцій, який зберігається у Державному архіві Хмельницької області, дає

нам можливість простежити стан і розвиток психолого-педагогічних поглядів, що були актуальні на початок ХХ століття на Поділлі [4].

Л. Т. Білецький у своїх лекціях з психології подавав накопичені наукові досягнення, які існували на той час. Зокрема, він звертався до фактів психології в межах філософських вчень. Л. Т. Білецький стверджував, що педагогіка базується на природничо-науковій базі психології. Але вона відриває людину від справжнього життя. Звідси була спроба створити психологію, яка досліджувала б психологічну життєдіяльність людини загалом. Це вивчала філософія. Психологія досліджувала людську особистість і наскільки якісно вона проявляється. Сама ж психологія дитинства, фіксує Л. Т. Білецький, виникла в науці у ХVІІІ ст. [8, арк. 9].

Педагогічний матеріал Л. Т. Білецький подавав на прикладі західно-європейських країн. Він вважав, що англійська школа є кращою в методичному плані, німецька - в кількісному. Висвітлюючи напрямки, які помічалися на той час, він віддавав перевагу гербартіанському, як одному з найістотніших і найдосконаліших шкіл. Школа Гербарт, або так званий гербартіанський напрямок у науковій педагогіці, Л. Т. Білецький характеризував як такий, що існує до цього часу і, звертаючись до нього, зосереджував увагу на психолого-педагогічні ідеї Гербарта про чотириступінчасту структуру уроку, виховне навчання, систему розвивальних вправ.

Головний психолого-педагогічний елемент шкільної діяльності на початку ХХ ст. був спрямований на легкість й цікавість матеріалу для запам'ятовування (лабораторний метод) та сприяння розвитку творчого потенціалу, для якого потрібно застосовувати педагогічний талант (генетичний метод). За Л. Т. Білецьким: 1) вимога не обтяжувати пам'ять сирим матеріалом, оскільки це заважає дитині аналізувати та практично використовувати засвоєний матеріал. Дитина лише формально запам'ятовує інформацію, яку може потім відтворити, а не практично оперувати поняттями та термінами; 2) «відчуження школи, то життю на благо». Шкільні знання і уміння мають бути розмежовані; 3) вимога - назад до природи, осягати природу, спостерігати, навчати дитину та розвивати те, що властиве її природі. Потрібно наблизити дитину ближче до мистецтва: дозволити їй займатися художньою роботою. Потрібно більше змушувати також до трудової діяльності, що допоможе забезпечити розвиток цілісної особистості. Адже мистецтво розвиває естетичні почуття та вміння цінувати красу, а трудова школа - спрямовує особистість у світ праці та здобування різних практичних і теоретичних навичок [8, арк. 3].

Отже, провідні шляхи та засоби оптимізації впливу суспільства на освітньо-духовний розвиток особистості подільські науковці впроваджують через власний психолого-педагогічний досвід, рідномовне навчання та виховання, самоаналіз, самоспостереження, самовдосконалення, самовиховання, самоосвіту, залучення до мистецтва, художньої літератури, науково-педагогічної і методичної літератури, філософських джерел, релігію, особистісно-духовне спілкування, дослідницьку і культурно-просвітницьку діяльність на теренах Кам'янець-Подільського державного українського університету на початку ХХ століття.



Номер сторінки у виданні: 408

Повернутися до списку новин