Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Формування етновалеологічної компетентності майбутніх учителів засобами українського фольклору





 

Лариса Сливка, кандидат педагогічних наук, асистент кафедри теорії та методики початкової освіти Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

УДК 371.132:801.81

 

У статті на підставі аналізу психолого-педагогічної літератури визначено сутність і структурні компоненти етновалеологічної компетентності студентів педагогічних університетів. Запропоновано ідею доцільності популяризації та використання етнопедагогічного досвіду українців як умови формування етновалеологічної компетентності майбутніх учителів. Актуалізовано найбільш яскраві приклади узагальненого в українському фольклорі виховного досвіду народу щодо формування здорового способу життя особистості.

Ключові слова: здоров'я, здоровий спосіб життя, етновалеологічна компетентність, народна педагогіка, усна народна творчість, українці.

 

В статье на основании анализа психолого-педагогической литературы определены сущность и структурные компоненты этновалеологической компетентности студентов педагогических университетов. Предложено идею о необходимости популяризации и использования этнопедагогического опыта как условия формирования этновалеологической компетентности будущих учителей. Актуализировано наиболее яркие примеры обобщённого в украинском фольклоре воспитательного опыта народа в контексте формирования здорового образа жизни личности.

 Ключевые слова: здоровье, здоровый образ жизни, этновалеологическая компетентность, народная педагогика, устное народное творчество, украинцы.

 

In the article on the basis of psychological and pedagogical literature analysis the essence and structural components of pedagogical universities student's ethnic and valeological competence are determined. The idea of popularization and usage of Ukrainian ethnic and pedagogical experience as an integral part of future teacher's ethnic and valeological competence formation is proposed. The brightest examples of people's educational experience connected with formation of person's healthy way of life based on Ukrainian folklore are actualized.      

Key words: health, healthy way of life, ethnic and valeological competence, national pedagogics, folklore, Ukrainians.          

 

Актуальність дослідження. Валеологічний імператив у теперішній час виступає як безальтернативна стратегія виживання і як система створення нового природного світовпорядкування на підставі формування у кожного жителя Землі валеологічної свідомості та відповідної їй поведінки. Означена парадигма набуває особливої значущості у зв'язку з трансформаційними процесами сучасного українського суспільства, негативними наслідками практичної діяльності людини у довкіллі, тенденціями щодо зростання захворюваності дітей і молоді, масовим поширенням серед підростаючого покоління шкідливих звичок, знеціненням індивідуального та суспільного здоров'я, зокрема у молодіжному середовищі.

Постановка проблеми. Сучасна державна політика у галузі освіти спрямована на реалізацію основних положень компетентнісного підходу до підготовки фахівців. Проблема ефективності організації здоров'язбереження свого та своїх вихованців вимагає перегляду змісту професійної компетентності педагога, що передбачає, зокрема, сформованість у нього етновалеологічної компетентності.

Питання визначення сутності компетентнісного підходу до організації педагогічного процесу вивчали С. Гончаренко, О. Пометун, О. Савченко, О. Сухомлинська та ін. Проблему визначення поняття, структури професійної компетентності педагога розглядали Т. Волобуєва, В. Гриньова, І. Зязюн, В. Сластьонін та ін. Особливостям професійної компетентності вчителя початкових класів присвятили свої праці Н. В. Гавриш, Н. В. Ігнатенко, О. Г. Сущенко та ін. У дослідженнях О. Бондаренко, Т. Жданової висвітлено основні підходи до формування валеологічної компетентності учителя. Сутнісні характеристики етновалеологічної компетентності педагога анотативно репрезентовано у працях О. Будник, С. Литвин-Кіндратюк.

Окрім існуючих напрацювань у сфері компетентнісного підходу, формування етновалеологічної компетентності майбутніх учителів початкових класів засобами українського фольклору у науковій літературі не розглядалося.

Викладене обумовило мету статті - навести найяскравіші приклади узагальненого в українському фольклорі виховного досвіду народу щодо формування здорового способу життя (ЗСЖ) особистості як засобу формування етновалеологічної компетентності студентів - майбутніх учителів початкових класів.

Особливості прояву етнопедагогічної компетентності вчителя початкових класів у процесі організації ним виховних впливів щодо культивування ЗСЖ визначаються, в першу чергу, сутністю основних понять та завданнями визначеного складника виховання. На підставі даних сучасних дослідників, які розглядають категорії «валеологічна компетентність» і «етнопедагогічна компетентність», визначаємо етновалеологічну компетентність педагога як складову його життєвої компетентності, що виявляється в знаннях, цінностях і мотивах, валеологічній позиції, діяльності щодо оздоровлення себе і своїх вихованців, яка формується на основі позитивного ставлення до здорового способу життя, характеризується активною і свідомою пропагувально-просвітницькою діяльністю, спрямованою на передання знань, прищеплення вмінь і навичок раціональної організації життєдіяльності, здатністю нести особисту соціальну і правову відповідальність за прийняті рішення щодо вибору стратегії поведінки у суспільстві стосовно збереження свого здоров'я та здоров'я інших. Означена компетентність передбачає володіння педагогом системою етнопедагогічних знань, уміння грамотно застосовувати надбання народної педагогіки в сучасних умовах.

На підставі завдань, змісту та специфіки організації виховання здорового способу життя молодших школярів визначаємо групи професійних компетенцій учителя початкових класів із достатнім рівнем сформованості етнопедагогічної компетентності, який здатен у процесі організації валеологічного виховання дітей спиратися на національні традиції: 1) пізнавальні (розуміння закономірностей та принципів виховання ЗСЖ, їх історичної обумовленості; здатність грамотно трактувати сучасні проблеми валеологічного виховання, усвідомлюючи їх традиційність чи новизну; визнання важливості самовдосконалення, готовність до організації своєї професійної діяльності з позицій етнопедагогічної культури); 2) методичні й організаційні (уміння доступно розкрити перед молодшими школярами народне бачення здорового способу життя; дотично використовувати усну народну творчість, в якій відображено проблему виховання ЗСЖ; здатність розповісти та при потребі продемонструвати традиційні здоров'язберігаючі й здоров'яформуючі технології українців: танці, рухливі ігри і забави, загартовування, валеологічні традиції і звичаї; уміння знаходити паралелі в традиційно-звичаєвій обрядовості різних народів світу в контексті їх валеологічного потенціалу, доречно застосовувати цей матеріал у педагогічному процесі початкової школи; на основі народознавчого матеріалу проводити нестандартні уроки «Основи здоров'я» та позакласні виховні заходи відповідного змісту); 3) спеціальні (усвідомлення значення своєї професійної діяльності для ефективного розв'язання завдань валеологічної освіти і виховання школярів; націленість на формування таких професійно важливих особистісних якостей і утворень, як національна самосвідомість, інтерес до рідної культури та культури інших народів).

Формування етновалеологічної компетентності вчителя неможливе без використання позаакадемічного досвіду навчання і виховання, нагромадженого народною педагогікою. Впродовж тисячоліть наші предки ефективно використовували такі головні й незамінні засоби виховання нових поколінь, як міфологія і фольклор, культурні традиції і звичаї тощо.

Український фольклор репрезентує споконвічне піклування пращурів про здоров'я і шляхи його плекання, оскільки воно розглядалося ними як невіддільна риса тілесної і духовної досконалості, як найбільша особиста і суспільна цінність. У зразках усної народної творчості надибуємо на своєріду настанову збереження і зміцнення здоров'я: «Було б же їй шанувати здоров'ячка свого!» [1, с. 50-51]; «Було жаліть, було леліять здоров'ячка свого» [2, с. 254-255].

Однозначним переконанням українців було те, що «Хворому чоловікові все не мило», «Як у чоловіка нема здоров'я, то він і клоччя не варт хунта: тоді його в гармату, та й стреляй за хату». Відтак збереження здоров'я і працездатності до самої смерті вважалося великим щастям для людини («Аби здоров'я, а життя буде»; «Коби моя голова здорова, а гаразду дороблюся»; «Як я здоров, то в мене хрін за цукор»; «Здоров'я над маєток»; «Доки здоров'я служить, то чоловік не тужить» [3, с. 17-18; 4, с. 365-366; 5, с. 20; 6, с. 154]). «Не просімо хліба у Бога, а просімо здоров'я» [4, с. 365-366] - говорили в народі.

Необхідність міцного здоров'я людині зумовлювалася в українців цілком реальними життєвими потребами, йдеться насамперед про підготовку до трудової діяльності. Різноманітна, навіть найпростіша утилітарна діяльність розвивала та загартовувала організм людини («Сталь гартується у вогні, а людина - в труді» [6, с. 85]), а її відсутність негативно позначалася на здоров'ї людини («Без діла слабіє сила»; «Без діла сидіти, то можна й одубіти» [6, с. 84]). Таким чином, характер праці прямо чи опосередковано впливав на свідомість та поведінку індивіда щодо плекання свого здоров'я: «Щоб працювати, треба силу мати»; «Була б сила, а діло буде» [5, с. 118; 6, с. 86].

Крім трудової діяльності, розмаїття родинно-громадського співжиття підпорядковувалося ще одній тематичній спрямованості. Виховання молодого покоління скеровувалося не тільки на те, щоб воно змогло здобувати собі засоби існування, а ще й вміло захищати себе від ворогів. Тому українці завжди дуже високо цінували фізичні якості людини, зокрема силу й загартованість. За традицією дотримання закону предків - «бути сильним» вже з перших днів життя бажали хлопчику бути дужим і сильним. Підтвердженням цьому є, приміром, слова пісні, яка супроводила в буковинських селах процес приготування та випікання калачів напередодні хрещення дитини: «Мукичка біленька, ситечко дрібненьке; най росте нам народженик, як дубок правенький. ...Тістечко біленьке у бляшки складаєм, най росте наш народженик, та най силу має» [7, с. 120]. За народними уявленнями, юнак мав бути «Сильний, як дуб», «Прездоровий, як дубовий пеньок» [4, с. 383-384].

З-посеред якісних характеристик здорового способу життя українців чільне місце посідав культ охайності і чистоти. В арсеналі усної народної творчості є досить багато зразків, в яких віддзеркалено засудження нашими предками нечепурності, невміння дотримуватися особистої гігієни: «Невмивака - попова собака»; «На голову стрій, а коло заду, пробачте, з лопатою стій»; «Чотирьох свічок спалила, закім Гриця умила, а п'ятий каганець - такий Грицько поганець» [4, с. 497]; «На шиї хоч гречку сій»; «Під нігтями хоч капусту сади»; «Руки мив ще тоді, як мати в кориті купала» [6, с. 141-142]. Народна педагогіка відверто схвалює красу чистого тіла, одягу, пропагує культ охайності і чистоти: «Чепурненька - як мазничка»; «У наших хазяйок та по сто сорочок, а в мене одна, та й та біла щодня»; «Марусу, дусю, мийся, чешися»; «Промий чоло, чи не дасть Бог чого»; [4, с. 497]; «Ой, до світ сонечка женчик схопивсь, росою чистою бренчик умивсь» [8, с. 91].

У фольклорі знйшло відображення також негативне ставлення українців до недбайливих господарів, які не дотримувалися санітарно-гігієнічних норм середовища перебування людини: «Живуть як свині в калу»; «Наче гуси ночували

(нечепурно)» [4, с. 407]; «В неї хата не метена ще від понедівка; в неї хата не метена, а міски не миті; а вона ся вилизала, пішла на музики» [9, с. 251]. Цілком логічно, що народна мудрість культивувала підтримання у своїх оселях порядок і чистоту: «Людям чини шайність, а коло себе май охайність» [4, с. 496-497], «Не дивися, товаришу, на воли рогаті; але дивись, товаришу, та чи чисто в хаті» [9, с. 25].

Важливим джерелом збереження здоров'я людини є сон і відпочинок. Різноманітна інформація про залежність стану психофізичного здоров'я від умов і тривалості сну представлена, зокрема, у прислів'ях («Спиться - здоровиться» [6, с. 157]) і колискових піснях («Леле, леле лелесенько, засни ж, моє малесеньке; будеш легко, сину, спати, будеш здоров уставати»; «Ой спала би-с, дитиночко, ой спала би-с, спала; Та коби ти, дитиночко, здоровенька встала» [10, с. 16, 79]).

В усній народній творчості чільне місце відведено й традиційним уявленням українців щодо правил раціонального режиму харчування, зокрема помірності харчування. Саме тому народ досить дошкульно застерігає від надужитку, який часто-густо був пов'язаний із переїданням: «Ласа їда - животу біда»; «Хто багато їсть і п'є, той в розум не тне»; «Бач, тілом обросло, як кабан годований»; «Гладкий, аж з шкурки прецця»; «Роз'їхалась, як верша в болоті»; «Там така, що бубулики з'їси, поки кругом обійдеш» [4, с. 384-385]. Очевидно, що таким способом народна педагогіка формувала уявлення про шкідливість для здоров'я кулінарних надмірностей.

У контексті порушеної проблеми слід згадати зразки українського фольклору (народні заповіді, сентенції, правила, застереження, мудрі обмеження, заборони), які пропагують тип поведінки індивіда, що забезпечує його безпеку: «Хто по кладці мудро ступає, той ся в болоті не купає»; «Не ходи, де лихо»; «Нехай тебе не несе дідько, де людей рідко»; «Не клади в огонь пальця»; «Од злодія угли остануцця, а от огню не зостануцця и угли»; «Не клади сіна подля огню»; «Не вір собаці, бо укусить»; «Не спитавшись броду, не сунься у воду»; «Не тягни пса за хвіст, бо тя вкусить»; «Мани собаку, а з рук не пускай кияку» [4, с. 215-216, 275-278, 458]; «Прудко їздиш - голову звернеш» [6, с. 188].

Вельми сприятливий вплив на здоров'я людини справляють позитивні емоції, усе, що поліпшує настрій, спричинює радість і супроводиться відчуттям благополуччя і душевного комфорту, натомість негативні емоції руйнують здоров'я. Ці ідеї сконцентровано у влучних «мудрослів'ях», як-от: «Радість красить, а печаль палить»; «Журба гірша, як хвороба» [6, c. 114]; «Гнів кров псує»; «Зо злості болять кості» [4, с. 163]; «Журба здоров'я відбирає, до гробу попихає»; «Як на душі, так і на тілі» [3, с. 17-18]. Як бачимо, народна педагогіка задовго до наукової доводила, що негативні емоції, переживання і т. ін. взаємозалежні і взаємозумовлені з поганим самопочуттям і хворобою.

Проведений аналіз фольклорних джеред засвідчив, що мудрість народу накопичила багатий арсенал напучувань щодо формування в особистості уміння керувати своїм настроєм, бути оптимістом, генерувати позитивні емоції, веселість, бадьорість духу: «Дай, Боже, жартувати, аби не плакати» [5, с. 178]; «Журбою поля не переїдеш»; «Нема чого журитися: нехай той журицця, що велику голову має»; «Не журися - якось то буде»; «Не журись, та Богу молись»; «Не зітхай: чого нема, то й так нехай» [4, с. 134]; «Не потурай журбі: вона тебе ножем під серце, а ти їй під ніс перцю» [6, с. 114]. Серед пріоритетів, цінностей, які є важливими чинниками збереження здоров'я людини, в українців чільне місце посідало підтримання традиційної репутації сім'ї та подружнього життя. В родинному житті праукраїнців духовні елементи преваліювали над фізіологічними, а «духовний аристократизм» вів за собою, зокрема, стриманість у статевих стосунках. Суворе засудження українцями порушення цнотливости, зради в родинному житті, що так чи інакше руйнує здоров'я людини в усіх його аспектах (фізичному, соціальному, духовному), досить промовисто представлено, приміром, в таких українських пареміях: «Утіхи на годину, а біди до смерті»; «Хто з псами лягає, той з блохами встає»; «Що тіло любить, тоє душу губить»; «Не поберігши тіла, і душу погубиш»; «Не скакай у чужу гречку, бо лихо тобі буде»; «Чужая жона - здоров'я чиєсь», «Розпусне життя в молодості приносить хворобу на старії кості» [4, с. 283, 390-391].

Окреслені позиції у сфері інтимних стосунків підкріплювалися надзвичайно мудрими методами і прийомами статевого виховання молоді, як-от: «Ой у лісі калина стояла, на ній пташка співала, вона правдоньку співала, аби дівчина з парубком спати не лягала» [7, с. 140]; «Хто дівчата має, нехай научає, по заході сонця з дому не пускає» [9, с. 225]; «Мамко, моя любименька, маєш дівок п'ять, не пущай їх по вечюрках, най же дома сплять; не пущай їх по вечюрках серед хати спати, має ти ся не зо їднов публіченька стати» [11, с. 195]; «Будь, доню, і ти червоною та здоровою калиною, незайманою та чистою до вінця!» [12, с. 154] та ін.

Факторами духовного банкрутства, такими, що однозначно засуджувалися народною мораллю, оскільки були згубними, руйнівними для добробуту сім'ї, життя й здоров'я людини, вважалися шкідливі звички - пияцтво і куріння. Звернувшись до багатого фонду влучних і лаконічних узагальнень життєвого досвіду народу, відображених у прислів'ях і приказках, робимо висновок, що народні українські афоризми: формують уявлення про негативні для доробуту родини наслідки пияцтва («За цюю чарочку збивають сварочку»; «Від п'яного поли вріж, а втікай»; «Що пропито, в тім не ходити»; «Де п'ють, та і ллють, там же і б'ють»; «У п'яниці коли не очі сині, то спина в глині»; «Утопив свій маєток в животі»; «Горілкою впивається, сім'я в злиднях купається» [4, 505-515; 13, с. 22-23]); репрезентують народні спостереження про те, що в сім'ях алкоголіків народжуються неповноцінні діти («Горілкою впивалися, дитини злякалися, бо виродок»; «Дурень не робиться, а з п'янки родиться»); культивує переконання, що патологічна залежність від алкоголю спадково зумовлена («Се недоброго роду, п'є горілку, як воду»; «Де я такий взявся? Тато у мене п'яниченько і я в нього вдався» [13, с. 9, 29; 14, с. 52]).

Паремійний фонд українців формував у підростаючого покоління переконання, що алкоголь: спричиняє втрату здорового ґлузду, деформує, змінює сприйняття («Хто стане горілкою свій розум мить, той його ще більше забруднить»; «Не шкода горілки випитої, а шкода розуму пропитого»; «Прощай, розуме, як з горілкою зустрівся»; «Як вип'єш дві-три, то неначе замакітриться світ»; «Казала горілочка: Ой, хто мене займе, у голову зайде, руки-ноги одбере і додому не зайде»; «Вино не стільки рум'янить, скільки дурманить»; «Випив чарку, випив дві, зашуміло в голові»; «Де хміль у голові, там розум мовчить»); робить людину огидною («П'яниця і свиня - то однакові звання»; «Не людина, а тварина, хто валяється під тином»), агресивною («За чарку - та й за сварку»; «Коло горілки не обійдеться без бійки»; «Пекельне зілля доводить до свавілля»; «П'яний гірше скаженого пса») [13, с. 8, 12, 16, 26]; приводить до втрати здоров'я і життя («Хто за чуже здоров'я випиває, своє пропиває»; «Хоч одну чарку випив, а до самого серця дістала»; «Хто багато п'є, сам себе поб'є»; «Хміль не вода - чоловіку біда»; «Сім год баба похмілялась, та з похмілля й умерла»; «Горілка не дівка, здоров'ю злодійка»; «И зстарівся, воюючи, по корчмах ночуючи» [4, с. 504-517; 13, с. 29; 14, с. 54-55].

Цим побіжним оглядом охоплено не все розмаїття сюжетів, тем, мотивів, образів, що характерне для змісту українського фольклору в контексті виховання здорового способу життя. Але і наведені матеріали дають, на нашу думку, досить широке уявлення щодо порушеної проблеми і дають підстави зробити певні висновки.

Виховний ідеал народної педагогіки впродовж століть створював підґрунтя для формування соціальних та духовно-моральних основ здорового способу життя людини. Через словесні методи виховання відбувалися фіксування педагогічного ідеалу народу, акумуляція та передання наступним поколінням соціального досвіду етносу щодо цінності здоров'я та необхідності його збереження. Фольклор і сьогодні є потужним засобом формування світогляду, поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій зростаючого покоління щодо здорового способу життя в усіх його проявах.

Формування етновалеологічної компетентності - вчителя відносно новий, але важливий і перспективний напрям розвитку сучасної педагогічної науки. Його теоретико-методологічні та практично-організаційні аспекти потребують подальшого вивчення та вдосконалення. Водночас він несе величезний навчально-виховний потенціал щодо інтелектуального розвитку особистості, плекання її народної духовності, національної свідомості, патріотичних почуттів, а також засвоєння умінь і навичок щодо збереження і примноження етнокультурної спадщини свого народу. Набуття сучасним учителем початкових класів етновалеологічної компетентності засобами української народної творчості надасть йому змогу успішно організовувати виховання здорового способу життя молодших школярів з орієнтацією на національні традиції і цінності.



Номер сторінки у виданні: 475

Повернутися до списку новин