Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Історичні, економічні та політичні умови становлення й розвитку сфери гостинності м. Миколаєва

Тематика: ФІЛОСОФІЯ




 

Галина Гарбар, доцент, м. Миколаїв

УДК 316: [379 84:392.8]

 

Розглядаються історичні, економічні та політичні умови виникнення і розвитку сфери гостинності та туризму в м. Миколаєві й області.

Ключові слова: культура, гостинність, туризм, традиції.

 

Рассматриваются исторические, экономические и политические условия возникновения и развития сферы гостеприимства и туризма в г. Николаеве и области.

Ключевые слова: культура, гостеприимство, туризм, традиции.

 

Historical, economic and political conditions of establishment and development of the hospitality sphere and tourism in the city and region of Mykolaiv are considered.

Key words: culture, hospitality, tourism, traditions.

 

Інститут гостинності має давні традиції у світовій культурі. В Європі формування цього інституту розпочалося з часів Давньої Греції, де він постає у вигляді так званої проксенії або інституту договорів про взаємну гостинність. Подорожуючим надавалися основні послуги: у притулку і харчуванні, що дедалі частіше доповнювалися транспортними послугами, а згодом - розваг та відпочинку. Складалася сфера публічної гостинності, що разом із уявленнями про культурні норми у цій сфері перетворювалася вже на соціокультурний інститут. В цей же час формувалась філософія гостинності - та духовна основа, яка визначала її порядок, норми, провідні цінності тощо. У кожну добу в певних суспільствах ця філософія і сфера набували конкретно-історичних форм. Разом із тим формується інваріантне ядро інституту гостинності, що, починаючи з кінця ХІХ - на початку ХХ ст., тісно поєднується з туризмом.

Справедливо це і щодо України, в якій туризм є одним із пріоритетних напрямів розвитку економіки і культури, що, зокрема, закріплено на державному рівні «Державною програмою розвитку туризму в Україні на 2002-2010 роки» і на реалізації положень якої спрямовує свою діяльність Державна служба туризму і курортів Міністерства культури і туризму України. Особливої актуальності проблеми гостинності в українському туризмі набувають у світлі Указу Президента України №136/2007 від 21.02.2007 року «Про заходи щодо туризму і курортів в Україні», згідно з яким зокрема наступний 2008 рік був оголошений «Роком туризму і курортів в Україні». За таких обставин проблема гостинності і туризму набуває особливої актуальності, що передбачає серед інших аспектів і звернення до історії їх формування і розвитку в Україні.

Місто Миколаїв із самого моменту заснування набуло стратегічного призначення з точки зору розвитку Чорноморського флоту і суднобудування на Півдні Російської Імперії. Тому майже одразу порт і місто фактично отримали статус закритих: іноземні судна до порту не допускалися, та й іноземцям відвідування міста було вкрай ускладнене. Тим не менше у місті процвітала торгівля, якою переважно займалися греки. Тому в Миколаєві було навіть побудовано Гостинні ряди, в яких здійснювалася торгівля [12; 14].

Перша згадка про перший готель міста, який можна з великою достовірністю ідентифікувати, належить А.Шмідту (готель «Золотий якір»). Датована вона 1863 роком [19, с. 825].

Слід відмітити, що цей готель хоч і був кращим, проте не єдиним, адже тим же А. Шмідтом сторінкою раніше відмічалося, що в місті налічується 11 готелів і 14 постоялих дворів [19, с. 823]. Проте, оскільки їх назви, або будь які інші характеристики, не наводяться, ідентифікувати ці заклади розміщення не уявляється можливим.

У довідниковому щорічному виданні, яким був «Календарь і адресная книга Николаева», і який на 1869 р. вийшов під назвою «Путеводитель и адрес-календарь г. Николаева», повідомлялося: «З готелів, яких у місті вельми небагато, можна вказати тільки два. «Петербурзький готель», що утримується Сібером, міститься на Купеческой вулиці № 57. Він має 23 нумери ціною від 75 коп. до 3 руб за добу. При готелі є ресторан. Готель «Золотий Якір», який утримує К. Монте. Ціни за приміщення від 50 коп. до 2 р. на добу. При готелі є кафе-ресторан» [15, с. 65].

Привертає увагу і фраза «готелів... у місті вельми небагато». Якщо у 1983 р. в Миколаєві існувало одинадцять готелів, то на 1869 р. Їх число, схоже, скоротилося, адже вважати, що одинадцять це «вельми небагато» все-таки складно.

Звичайно, закритість міста не сприяла благоустрою та розвитку його інфраструктури, у тому числі і з точки зору сфери гостинності. І навіть після відкриття Миколаєва для відвідувань іноземцями, що прискорило інтенсивність кількісного зростання закладів сфери гостинності, її якісні характеристики протягом тривалого часу залишалися такими, що бажали кращого.

У 1893 році у Миколаєві до готелів, що фігурували у попередні часи, додаються, як мінімум, ще готелі: «Барбе», «Центральний», «Штутгарт», «Болгарія», «Ново-Одеський», «Женева», а у 1894 р. з'являється інформація про відкриття «другого центрального готелю». Варто також відмітити, що у готелі «Барбе» у березні 1894 року проходила виставка під так звану «живу фотографію» [20].

У 1899 році кількість готелів, що потрапляє до довідникових видань, зростає до п'яти. «Адрес-календарь и справочная книжка города Николаева (Херсонска губернія) на 1900 год», виданий у 1899 р., повідомляє про наявність у місті таких готелів: «Лондонський», розташований у домі Клеймана на куті вулиць Соборної і Спаської; готель «Барбе» - теж на куті Соборної і Спаської; готель «Центральний» теж на куті вулиць, але Соборній і Католицької, у будинку Інглезі, і «Гранд-Отель» на куті вул. Тавричеської і Фалєєвської. Тож до вже відомих додалися готелі «Лондонський» і «Гранд-Отель» [1, с. 253].

У 1901 р. у місті вже налічується 16 готелів, занесених до міського довідникового видання «Адрес-календарь и справочная книжка Николаевского Градоначальника на 1902 г.», виданого у 1901р. Можна припустити, що буквально за два роки кількість закладів тимчасового розміщення готельного типу зростає на одинадцять одиниць. Очевидно це не зовсім так, оскільки готель «Штутгарт», який знов з'являється у довіднику, існував і раніше (його згадує ще у 1893 році газета «Южанин», яка цитувалася вище). Це стосується також готелю «Ново-Одеський» (кут Херсонської і Московської вулиць 30/3).

Про подальшу еволюцію закладів сфери гостинності у м. Миколаєві дізнаємося з такого документа, як «Раскладка трактирного в доходъ города сбора на 1904 год, определенного Городской Думой в заседание ея 19 октября 1903 года, с заведений трактирного промысла производящих торговлю водочными изделиями и отнесенных к первой группе».

Мова йде про категорію місцевих податків, яка визначалася «Положением про трактирный промысел», «височайше затвердженого 8 червня 1893 року». У відповідності до ст.ст. 25 і 43 «Положения...» право «взимания с заведений трактирного промысла в доход города сбора, распределение заведений трактирного промысла на группы и определение суммы трактирного в доход города сбора с заведений каждой группы» залишалося за місцевою владою [8, арк.1].

У 1905 році в Миколаєві налічується вже 34 заклади трактирного промислу, яких було віднесено до першої групи. Вони знов представлені готелями, трактирами і буфетами, проте до них додалися ще й ресторани.

У «Раскладке трактирного в доход города сбора» затверджується сума збору за 1905 р. і визначається сума на 1906 р.

Варто також додати, що у 1905 році із шести готелів міста половина належала жінкам, у той час як у 1903 р. жодної жінки серед власників закладів подібного типу не було.

Про подальші зміни стану сфери гостинності, зокрема закладів тимчасового розміщення міста напередодні Першої світової війни, свідчить документ, датований 1912 роком, «Доклад члена Міської Управи М. А. Максимова до Миколаївської Міської управи з приводу трактирного збору». Мета доповіді впорядкування збору цього податку та його оптимізація.

«Доклад» відобразив зміни, які відбулися внаслідок нового, від 22 квітня 1906 року, закону, що вніс зміни до «Положения про казенную продажу питей», згідно з яким дозволи на здійснення торгівлі як горілчаними виробами, так і виноградним вином видавалися «Управляючим акцизними зборами по узгодженню з Градоначальником». Згідно з новим законом, пивні лавки відкривалися у містах, при виборці встановленого патенту, без дозволу означених властей. Проте закон надавав Міським Думам право обкладати пивні лавки особливим, на користь міста, збором на умовах, що визначалися Положенням про трактирний промисел.

Навіть на початок Першої світової війни - 1914 рік - зберігається певна позитивна «інерція» розвитку сфери гостинності Миколаєва. Так, «Адрес-календарь Николаевского градоначальства на 1915 год», виданий у 1914 році, інформував про відкриття на куті вулиць Херсонської і Московської готелю «Метрополь» (власник М. Гондовський). Повідомлялося про «розкішно обставлені номери від 75 коп. за добу і від 12 руб. помісячно.» Також наголошувалося, що при готелі «електричне освітлення безкоштовно» [2, с. 24].

Отже, до Першої світової війни розвиток сфери гостинності м. Миколаєва мав позитивну динаміку. Зокрема, збільшилася кількість закладів розміщення: з одного готелю у 1863 р. і двох готелів та одного «заєзжего дому» у 1869 році до двадцяти шести першокласних готелів і трактирів у 1912 році. А у 1914 році одних тільки готелів, без урахування постоялих дворів, налічується понад двадцять. Для порівняння: у першому випуску довідникового видання «Готелі України від «А» до «Я», що був виданий у 2003 році, по всій Миколаївській області фігурує 19 готелів, з них в обласному центрі лише одинадцять [3, с.112-113].

Покращилися якісні показники, що їх характеризують, про що свідчить перелік нових послуг, які надавалися цими закладами.

Все це свідчить про гнучку податкову політику місцевої влади щодо закладів розміщення, а це, у свою чергу, може розглядатися як створення сприятливих умов і для відвідувачів цих закладів, адже останні пропонували диференційовані з точки зору вартості послуги, що надавало можливість задовільнити потреби у відповідних різних послугах - з точки зору платоспроможності - категорій подорожуючих. І це однозначно сприяло подальшому розвитку сфери гостинності м. Миколаєва.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що період з останньої третини ХІХ століття до 1914 р. можна визначити як період становлення сфери гостинності Миколаївщини через розвиток такої форми закладів тимчасового розміщення як готелі. Разом із тим, наприкінці цього періоду відбувається розширення сфери за рахунок спеціалізації закладів харчування, що характеризувався поєднанням готелів і кафе або ресторанів в одній установі.

У подальшому, еволюційно розвиваючись, ця сфера цілком природно мала б інтегрувалася до нової історичної практики - туризму, як це відбулося в цілому в зарубіжних країнах. На жаль, цей шлях був перерваний Першою світовою війною, Жовтневим переворотом та їх політичними, економічними соціальними і культурними наслідками, що перепинило еволюційний розвиток сфери гостинності на Миколаївщині саме в такий спосіб, а в подальшому внаслідок тотальної націоналізації і одержавлення економіки фактично її знищили.

Всі ці події, і зокрема ліквідація приватної власності, призвели до занепаду підприємництва і, як наслідок, згортання готельної і ресторанної справи. Тому пізніше сфера гостинності Миколаївщини починала відроджуватися практично з нуля, при цьому відроджується не готельна чи готельно-ресторанна справа, а справа санаторно-курортна (заклади відпочинку та рекреації).

Після остаточного встановлення влади Рад 14 березня 1919 р. по всій Херсонській губернії [16, с. 41], до складу якої входила переважна частина території Миколаївщини, внаслідок кардинальної зміни політичного, економічного, соціального і культурного устрою на авансцену виступили інші чинники впливу на розвиток сфери гостинності Миколаївщини. Наявність курортно-рекреаційних ресурсів, що перебували у віданні профспілок, які у сфері санаторно-курортної справи діяли спільно з органами охорони здоров'я і органами місцевої виконавчої влади, орієнтувало область на розвиток курортної справи і мережі відповідних закладів, адже Миколаївська область входить до складу Азово-Чорноморського рекреаційного регіону.

Слід зважити на те, що протягом міжвоєнного періоду відбувалося постійне адміністративно-територіальне переформатування Миколаївщини: у 1920 році Миколаївщина виокремилася в самостійну адміністративно-територіальну одиницю, в 1922 році її було включено до складу Одеської губернії в статусі Миколаївського округу.

У 1925 році (1 серпня) губернський поділ було скасовано і замінено поділом території України на округи, тож Одеська губернія стає Одеським округом. У 1932 році поділ на округи був замінений поділом на області [13, с. 177-178].

Отже, 1919 рік - перший рік радянської влади на Миколаївщині, який вона зустрічає ще у складі Херсонського повіту Херсонської губернії. Серед багатьох питань, що стояли на порядку денному місцевої влади - питання масового оздоровлення трудящих. Звернення до цього питання було невипадковим: здоров'я населення дійсно потребувало уваги: масовим було захворювання на туберкульоз, поширені були й деякі інші, здебільшого професійні, хвороби.

Тому першим кроком на шляху оздоровлення трудящих стає відкриття санаторію при загальноміській лікарняній касі у 1919 р. [11, арк. 145]. Наступного, 1920 року губвиконком приймає документ «Про організацію трудових санаторіїв» [10, арк. 5]. У 1920 році було відкрито Голопристанську грязелікарню [9, арк. 8]. Насправді, мова йде, очевидно, про поновлення роботи цієї установи, адже Голопристанська грязелікарня (Гопри) була відкрита ще у 1895 р. [17, с. 79]. (З 30 березня 1944 р. ця територія перебуває у складі Херсонської області, а Голопристанська грязелікарня сьогодні є відомим санаторієм «Гопри») [17, с. 167-168].

Через певний час - 21 березня 1921 р. - на нараді при губвиконкомі знов заслуховується питання з організації санаторно-курортної справи в Миколаївській губернії. Результатом слухання стала ухвала про постачання Голопристанської грязелікарні «безпосередньо з Голопристанського райпродкому всім необхідним» [6, арк. 23].

Тоді ж було розроблено і схвалено Миколаївським повітовним виконавчим комітетом ради робочих, селянських і червоноармійських депутатів Інструкцію з організації домів відпочинку (точна дата прийняття цього документа відсутня, але не пізніше березня-квітня 1921 року).

Водночас, відбувається формування закладів рекреації для «поновлення витраченої енергії і сили» робітників. Відпочинок (рекреація) виступає тією кваліфікуючою ознакою, яка дозволить у подальшому встановити родо-видовий зв'язок між курортною справою і туризмом, принаймні із такою складовою останнього як оздоровчий туризм, а заклади відпочинку і рекреації - розглядати як складову сфери гостинності, у тому числі і в контексті здійснення туристичної діяльності. Але в подальшому питання санаторно-курортної справи, у тому числі і питання відкриття та будівництва санаторіїв та будинків відпочинку, відходять на другий план, адже на країну чекає година тяжких випробувань - Велика Вітчизняна війна.

Загальноісторичний контекст, в якому відбувався процес відродження сфери гостинності у міжвоєнний період з точки зору становлення туристичної справи в Україні, характеризувався такими особливостями. Внутрішній вітчизняний туризм мав кілька джерел. Основним джерелом був краєзнавчий рух, який виник ще до Жовтневої революції. Це спрямування внутрішнього туризму цілком природно призвело до того, що після революції його відродження у 1919 р. почало відбуватися в середовищі освітян: із 1919 р. у позашкільному відділі Наркомосу (Народний комісаріат освіти) УРСР починає працювати Екскурсійно-виставково-музейна секція (ЕВМ). Окремі секції діяли у багатьох губернських відділах освіти, деякі з яких (наприклад Одеська) організували екскурсійні бюро. З 1920 р. екскурсійна справа підпорядковується Головному комітету політосвіти республіки [18, с. 58]. Результатом стало створення мережі туристсько-екскурсійних закладів, які, залежно від обсягу роботи і місця розташування, поділялися на екскурсійні пункти, екскурсійні бази, екскурсійні комуни. Завершували цю структуру Всеукраїнська екскурсійна база та всеукраїнська екскурсійна комуна [18, с. 59].

Щодо організації туризму на Миколаївщині цього періоду, то його дослідження впирається у територіальну «плинність» до 1937 року. Території, що сьогодні складають Миколаївську області, як це вже зазначалося вище, перебували у довоєнний, та й у післявоєнний час у різних територіально-адміністративних конфігураціях, оскільки в сучасних межах область оформляється лише наприкінці 1966 року.

Разом із тим, на початок 30-х років Всеукраїнське товариство пролетарського туризму та екскурсій (УКРТУРЕ) має організаційну структуру, що складається з райміськрад «Укртуре». Серед них - Ново-Бузька райрада «Укртуре» [4, арк. 102].

Якщо райрада у Новому Бузі працює, принаймні, у 1931 році, то в м.Миколаєві, згідно з наступним документом, утворення осередку туристсько-екскурсійної системи припадає на 1935 рік.

 1935 роком датує і початок самодіяльного туризму в м. Миколаєві, а також порушення питання щодо створення будинку туриста, турбази і табору вихідного дня, тобто йдеться про формування закладів сфери гостинності суто туристського призначення.

З того часу змінюється організаційно-управлінська структура туризму на Миколаївщині. Якщо до цього існування українського туризму було у віданні Укртуре, а Центральна Рада останнього - у Харкові і саме їй підпорядковувалася та ж Ново-Бузька райрада, то Центральна Рада ТПТЕ перебуває у Москві і саме туди, згідно із п.11 постанови, слід було надавати відомості про роботу Миколаївського оргбюро. До речі, якщо попередні всі документи складені українською мовою, хоча і з помилками, цей документ, як і наступні, російською мовою.

Післявоєнні роки по всій країні спостерігається різкий спад туристичної діяльності, що було спричинено страшними людськими, матеріально-технічними і культурними втратами Радянського Союзу у Великій Вітчизняній війні. За таких умов першим питанням було задоволення життєво необхідних потреб людей: у продовольстві, одязі, житлі тощо, відбудова зруйнованого житлового фонду, поновлення діяльності підприємств, - отже, поновлення народного господарства на територіях, що перебували під окупацією та в зоні бойових дій. Об'єктивні умови були вкрай несприятливими для туристсько-екскурсійної справи. Тим не менше, вже 24 квітня 1945 р., коли війна ще тільки добігала свого кінця, Секретаріат ВЦРПС приймає рішення «...відновити діяльність Туристсько-екскурсійного управління (ТЕУ) ВЦРПС і його територіальних управлінь з метою показу та ознайомлення трудящих із героїкою Великої Вітчизняної війни, соціалістичним будівництвом у нашій батьківщині, зростанням культури народів СРСР, економікою, географією, природними багатствами країни; популяризації науково-природничих знань, а також пропаганди туризму як масового культурного відпочинку трудящих СРСР» [Цит.за: 18, с. 77].

Влітку 1947 р. в Миколаєві розпочинає діяти дитяча туристсько-екскурсійна база Дитячої туристсько-екскурсійної станції [14, с. 4]. Вже «в другому півріччі 1947 р. було проведено 4 екскурсії школярів області в Ольвію, одну - в Одесу, 6 - для учнів районів м. Миколаєва.... в мандрівках взяли участь близько 6 тис.» [14, с. 4]. В 1948-1949 навчальному році ця кількість зросла до 62 тисяч [14, с. 4].

Всього ж за весь 1948-1949 навчальний рік у предметних екскурсіях і походах по рідному краю і мандрівках по Радянському Союзу брав участь 156981 піонер та школяр області [там само]. А по області в 1948-1949 р. Проведено 1882 предметні екскурсії, в яких брало участь 47 050 учнів шкіл [5, арк. 47].

У цей період зростає кількість таборів, де влітку відпочивали піонери та школярі, на два - у Миколаєві та Кореїзі до трьох (додався табір у Парутіно). Пізніше відкрилися табори у Ялті на 150 місць, у с. Трикрати Вознесенського району, на 50 місць, ще один у м. Миколаєві.

Таким чином, унаслідок кардинальної зміни політичного, економічного, соціального і культурного устрою на авансцену виступили інші чинники впливу на розвиток сфери гостинності Миколаївщини: і тому відродження сфери гостинності у перші післяреволюційні роки і в цілому у міжвоєнний період відбувалося насамперед як становлення мережі санаторно-курортних закладів і закладів відпочинку.

Особливість цього періоду в становленні сфери гостинності Миколаївщини полягала також у тому, що паралельно з розвитком санаторно-курортних закладів і закладів відпочинку та рекреації відбувалося формування організаційної структури українського туризму. Додаються нові структури, що виникли завдяки розвитку краєзнавства на території області: екскурсійно-туристська база обласного відділу народної освіти і табори юних туристів, що стали осередками шкільного туризму, а в подальшому склали організаційну структуру самодіяльного туризму серед учнівської молоді.

Поворотним пунктом розвитку зарубіжного туризму в СРСР стала середина 50-х рр. Після приходу до влади М. Хрущова і особливо після ХХ з'їзду Комуністичної партії Радянського Союзу, на якому було засуджено культ особи Й. Сталіна. Країна поступово почала відкриватися для зарубіжжя і відкривати зарубіжжя для себе. Розвиток туризму в СРСР відбувався у п'ятдесяті роки в умовах так званої хрущовської відлиги. Останнє відбилося і на розвитку зарубіжного туризму, здійсненням якого у 50-і роки в країні займалися дві організації: ВАО «Інтурист» і ВЦРПС, до яких, починаючи з другої половини 1958 року, доєдналося Бюро міжнародного молодіжного туризму «Супутник». Проте лише після постанови ЦК ВЛКСМ від 6 грудня 1972 р. «Про перетворення республіканських, крайових, обласних відділень «Супутника» і створення Бюро міжнародного молодіжного туризму ЦК ЛКСМ союзних республік, крайкомів, обкомів, міськкомів комсомолу» було створено БММТ «Супутник» ЦК ЛКСМ України.

Щодо зарубіжного туризму в Миколаївській області, то оскільки відділення «Інтуристу» в області не було через її закритість, протягом 50-х років виїзний туризм здійснювався винятково обласною радою профспілок, до якої в 60-х рр. долучився обком комсомолу, а з початку 70-х рр. БММТ «Супутник» Миколаївського обкому ЛКСМУ. Іноземний туризм (в'їзний) з тієї ж причини в області не відбувався взагалі.

Розвиток вітчизняного туризму стрімко прогресував у сімдесяті роки внаслідок реалізації стратегічних завдань, що їх було визначено у спільній постанові Центрального Комітету КПРС, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС «Про заходи з подальшого розвитку туризму та екскурсій в країні» від 30 травня 1969 року.

Майже із самого початку туроператорська діяльність Миколаївського бюро подорожей та екскурсій була досить різноманітною: вже наприкінці 60- початку 70-х років пропонувалися низка транспортних подорожей, у тому числі річкові круїзи, туристичні потяги, авіамаршрут «Миколаїв-Ленінград», автобусні і залізничні подорожі.

Особливу увагу туристсько-екскурсійні організації області приділяли обслуговуванню відпочиваючих у будинках відпочинку і оздоровчих установах Миколаївщини. Ця робота здійснювалася у тісному контакті із територіальною радою з управління курортами області.

Розвиток туризму з необхідністю передбачав і розвиток сфери гостинності: як туристської інфраструктури, так і відповідний рівень сервісу, якості послуг, що надавалися закладами розміщення, харчування, установами культури, відпочинку та рекреації. На розвиток і покращення функціонування цієї сфери і було зорієнтовано низку пунктів спільної постанови.

У Постанові ЦК КПРС, РМ СРСР, ВЦРПС зокрема передбачалося серед інших завдань: «ЦК компартій і Радам міністрів союзних республік, Центральним комітетам і радам профспілок, ЦК ВЛКСМ, Міністерству освіти СРСР, Державному комітету Ради Міністрів СРСР з професійно-технічної освіти вжити заходи до масового розвитку туризму й екскурсій серед трудящих і учнівської молоді, розширенню мережі і покращенню діяльності туристських і екскурсійних установ».

На початку 80-х років приймається нова спільна постанова ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС № 983 від 31 жовтня 1980 р. «Про подальший розвиток і вдосконалення туристсько-екскурсійної справи в країні». Але, незважаючи на це, в 1982 році спостерігається скорочення кількості туристів, що в'їхала - з 27718 до 21845, проте збільшилася кількість туристів, що виїхала на внутрішньосоюзні маршрути - з 10056 у 1981 р. до 10330 у 1982 р. І знов-таки зменшилася кількість туристів за маршрутами вихідного дня - з 11272 у 1981 році до 8564 у 1982 році.

Тим не менше, загалом за цей період спостерігається тенденція зростання кількості туристів, що задіяні на маршрутах вихідного дня по лінії «Супутника» - з 7603 у 1980 р. до 8564 у 1982 р., а 1981 р. виявився піковим на даному відрізку часу для розвитку всіх видів внутрішнього туризму в Миколаївській області.                1989 рік був рубіжним у розвитку туризму по лінії обласної ради з туризму та екскурсій: остання постановою колегії Центральної ради з туризму та екскурсій № 6-10 від 11.04.1989 р. «Про створення Миколаївського обласного туристсько-екскурсійного виробничого об'єднання» була ліквідована. Її правонаступником стало ТЕВО «Миколаївтурист» [7, арк. 2].

Щодо 90-х рр., то роботу туристсько-екскурсійних установ Миколаївської області можна оцінити як ефективну з економічної точки зору, розгалужену - за видами і напрямками подорожей та екскурсій, що розроблялися і пропонувалися цими установами, диференційовану - з точки зору аудиторії, яку охоплювала ця діяльність, і гнучку - з точки зору сезонних умов роботи.

Отже, можна запропонувати таку періодизацію процесу становлення і розвитку соціокультурного інституту гостинності в контексті українського туризму в м. Миколаєві та Миколаївській області.

Перший, дореволюційний, - із 60-х років ХІХ ст. до 1917 р. (з моменту відкриття м. Миколаєва до Жовтневої революції) - характеризується формуванням мережі закладів тимчасового розміщення і закладів харчування, зростанням їх кількості і якості послуг, що ними надавалися.

Другий (1919 - перша половина 1941) - від установлення радянської влади до початку Великої Вітчизняної війни. Цей період характеризується відродженням сфери гостинності на Миколаївщині, але вже на принципово нових засадах: як формування системи закладів відпочинку і рекреації, що відбувається паралельно з процесом становлення організаційної мережі українського туризму.

Третій (травень 1945 травень 1969) період відродження сфери гостинності і туристської справи після закінчення Великої Вітчизняної війни і подальшого процесу інституалізації гостинності. В області розпочинається створенням у 1947 р. дитячої туристсько-екскурсійної бази обласного відділу народної освіти, яка фактично стає першою структурною одиницею організаційної системи такої складової внутрішнього туризму як учнівський і завершується прийняттям першої спільної постанови ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС «Про заходи з подальшого розвитку туризму та еекскурсій в країні», яка знаменує перехід до принципово нового етапу розвитку вітчизняного туризму і соціокультурного інституту гостинності.

Четвертий (друга половина 1969-1988) - період «зоряного часу» українського туризму як складової радянського туризму, коли туризм на Миколаївщині набув максимального розвитку. Це період завершення, в основному, інституалізації гостинності в області в контексті туристичної діяльності.

П'ятий (1989-1990) - завершальний період українського туризму, як радянського, що характеризується наростанням кризових явищ, у тому числі в діяльності закладів і установ сфери гостинності Миколаївської області, і водночас, складанням інтегрованої системи організації й управління наданням послуг гостинності, конституйованою формою чого стає туристсько-екскурсійне виробниче об'єднання «Миколаївтурист».



Номер сторінки у виданні: 237

Повернутися до списку новин