Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Система соціального захисту у країнах Центральної і Східної Європи





Ліліана Ярова, доктор політичних наук, доцент кафедри адміністративного і кримінального права Одеської національної морської академії

УДК 316.4.063.4

 

Рзглядається система соціального захисту у країнах Центральної і Східної Європи як ефективна форма запобігання соціальним конфліктам у країнах Європейського Союзу.

Ключові слова: соціальний захист, соціальна політика, працевлаштування, групи взаємодопомоги, місцеве самоврядування.

 

Рассматривается система социальной защиты в странах Центральной и Восточной Европы как эффективная форма предотвращения социальных конфликтов в странах Европейского Союза.

Ключевые слова: социальная защита, социальная политика, трудоустройство, группа взаимопомощи, местное самоуправление.

 

In the article the system of social defence in the countries of Central and East Europe as an effective form of prevention of social conflicts in the countries of European Union is examined.

Key words: social defence, socially policy, employment, group of mutual help, local self – government.

 

Соціальний захист у країнах Центральної і Східної Європи має свої специфічні риси. Так, особливістю Польщі та інших країн Центральної і Східної Європи стала та обставина, що в цих країнах створювалися нові організаційні форми соціального захисту тих груп населення, які більше за всіх постраждали від ринкових реформ. З метою боротьби з масовим безробіттям створювалася інфраструктура ринку праці, зокрема бюро з працевлаштування, що виконувало адміністративно – соціальні функції стосовно безробітних. 

Польська концепція соціальної політики передбачає створення системи багаторівневої соціальної діяльності за допомогою відродження місцевої самоврядності, базованої на суспільній ініціативі, що активізує сім’ю і особистість, добровільні організації, групи взаємодопомоги. Згідно з новою Польською моделлю соціальної політики, саме ці інституції мають бути партнерами як державної адміністрації, так і місцевого самоврядування в забезпеченні та розподілі засобів для діяльності організацій, що надають суспільні послуги. Партнерство державних і громадських організацій орієнтовано на підвищення рівня соціального обслуговування і вирішення місцевих соціальних проблем.

Закон про соціальну допомогу, що діє в Польщі з 29 листопада 1990 р. (із змінами від 4 січня 1993 р.), надав змогу створити нову базу функціонування системи соціальної допомоги за участю самоврядних структур. Як відмічає А. Сергєєв, «перехід від самоврядних формальних гасел до формування реальних соціальних суб’єктів на місцях вимагав не лише створення формально – правових рамок, але й, що набагато важливіше, реальної активізації діяльності органів територіального самоврядування» [1, с. 23]. Таким чином, важливим напрямом змін у соціальній сфері на рубежі ХХ–ХХІ ст. стала децентралізація, завдяки якій виникли передумови для кращого вивчення потреб і раціоналізації діяльності у сфері соціальних послуг.

На соціальну допомогу в Польщі можуть розраховувати особи, непрацездатні за віком або  з інвалідності, ті, хто виховує дітей, які потребують постійного догляду, особи, які отримали інвалідність до досягнення ними 18 років (незалежно від матеріального становища цієї особи). Розмір допомоги становить 28% середньої заробітної плати, яка є основною для нарахування і перерахунку пенсії і поточної допомоги, а також різниці між доходами на одного члена сім’ї і мінімальною пенсією. Тимчасова допомога надається особам (сім’ям) у тому випадку, коли їх дохід (або на одного члена сім’ї) не перевищує мінімальної пенсії або якщо їх дохід і грошові ресурси, що перебувають в їх розпорядженні, недостатні для задоволення життєвих потреб, які виникають у зв’язку з тривалою хворобою, інвалідністю, неможливістю працювати, відсутністю права на отримання відповідної сімейної допомоги, а також в інших обґрунтованих законом випадках. Органи місцевої влади визначають термін, на який надається тимчасова допомога, а її розмір також становить 28% середньої заробітної плати. Таким чином, за новим законом центр тяжіння соціальної допомоги на місцях переноситься на сім’ю, яка і стає основним і найбільш численним клієнтом цієї служби [1, c. 24].

Дослідники відмічають, що однією з переваг соціальної політики, яка реалізується в Польщі, було прагнення не проводити реформи. Так, зміни в суб’єктно – об’єктній структурі соціальної допомоги (держава — самоврядні організації — профспілки — релігійні організації і конфесії — ринок — сім’я тощо) відбувалися поступово. А численні проекти реформ окремих сфер  соціального обслуговування, зокрема охорони здоров’я, системи пенсійного забезпечення, системи соціального захисту безробітних, захисту сім’ї, дитинства та материнства, протидії бідності, децентралізації прав і обов’язків суб’єктів соціальної політики та ін., були винесені на громадське обговорення.

У результаті передання частини функцій і фінансів з державного на місцевий рівень були вироблені ефективні механізми боротьби з безробіттям, допомоги сім’ї тощо.

Реформування ринку праці перетворилося на один із пріоритетних напрямів політики європейських країн. Порівняння реформування інституційної структуриринку в різних країнах дає змогу зробити висновок, що активність країн по реформуванню інститутів ринку виявилася різною. Найбільш послідовні реформи проводились у Данії і Нідерландах. В Італії, яка хоча і входить до групи лідерів, реформи по багатьох напрямах розходились із виробленими рекомендаціями. Присутність Норвегії серед тих, що «відстають», пояснюється проведенням основних реформ там ще в 1980 – х рр. Більшість країн за масштабами реформування займають серединне положення.

Оскільки європейські країни вступили у період реформування з різними показниками зайнятості і безробіття, можна очікувати, що країни з найгострішою ситуацією у сфері зайнятості виявлять неабияку активність у здійсненні реформ. Проте це припущення не завжди підтверджується. Так, країни з високим рівнем безробіття, наприклад Іспанія, не виявили значної реформаторської активності. Водночас країни, де ситуація із зайнятістю на початку 1990 – х рр. була сприятливою (Данія, Нідерланди), активно реформували свій ринок праці.

Реформа ринку праці в більшості країн мала вибірковий характер. Із п’яти напрямів реформування основна увага приділялася таким інститутам, як активні програми зайнятості, система страхування безробіття і робочого часу. Водночас положення законодавства про захист зайнятості, формування заробітної плати і трудові відносини виявилися поза зоною реформ.

З часом ставлення до програм навчання і перекваліфікації безробітних, які довгий час вважалися найперспективнішими напрямами активної політики, змінилося на негативне. З’ясувалося, що ефективність державних витрат на ці програми вельми низька. При ускладненні вимог до освітніх і професійних характеристик працівника короткострокові програми навчання не можуть стати дієвим засобом підготовки безробітного до трудової кар’єри. Більше того, ці програми навіть сприяють зростанню безробіття, оскільки формують завищені вимоги учасників програми відносно заробітної плати на новому робочому місці.

Суттю реформ активних програм зайнятості стала політика активізації, яка є комплексом заходів, спрямованих на скорочення термінів пе ребування безробітних у реєстрі служб зайнятості. Її важлива складова — індивідуальний підхід працівників державної служби зайнятості до безробітних. Практично в усіх європейських країнах була впроваджена система профілізації, тобто визначення на ранніх етапах категорій безробітних, які можуть зіткнутися з особливими труднощами при працевлаштуванні, і вироблення детального плану допомоги для них. Ще одним напрямом політики активізації стало посилення взаємозв’язку між активними і пасивними програмами зайнятості. Дедалі частіше участь безробітного в активних програмах розглядається як тест на готовність приступити до роботи і, отже, як неодмінна умова отримання допомоги з безробіття. Одним із засобів підштовхнути безробітного до активного пошуку роботи стала зміна визначення прийнятної роботи. Таким чином, зайва розбірливість безробітного може позбавити його відповідної допомоги.

Ще один напрям реформування активних програм зайнятості націлений на їх ефективне адміністрування. У низці країн окреслилася тенденція до координації служб зайнятості, які відповідають за активні програми, та адміністрацій щодо виплати допомоги з безробіття. У Німеччині і Великобританії навіть відбулася повна інтеграція цих двох інститутів. Державні служби зайнятості також визнали, що без участі приватних бюро працевлаштування проблему пошуку роботи вирішити досить важко. Тому розширилося коло країн, де працевлаштування зареєстрованих безробітних передається на аутсорсинг приватним фірмам. Наприклад, останнім часом дедалі активніше стали залучати приватні компанії по обслуговуванню безробітних Данія і Нідерланди.

Результати реформ у галузі активних програм зайнятості засвідчили, що внесені зміни не є кардинальними. Незважаючи на недостатню ефективність програм, на їх здійснення продовжують витрачатися значні ресурси.

Також не вирішено проблему закриття неефективних програм. Частка витрат на найбільш критиковану програму по створенню і субсидіюванню робочих місць практично не змінилася. Більше того, на тлі згортання суспільних робіт відбувається збільшення субсидій приватним працедавцям для фінансування постійних робочих місць.

Слід зауважити, що лише заходами активної політики кардинально вирішити проблеми ринку праці доволі складно. В орбіту активних програм потрапляє лише частина безробітних. Крім того, у працівників державної служби зайнятості недостатньо стимулів для працевлаштування безробітних, оскільки ресурси, що є у розпорядженні цих структур, залежать не стільки від ефективності їх роботи, скільки від загального числа зареєстрованих безробітних. У тих країнах, наприклад у Франції, де служби зайнятості керуються профспілками, вони зацікавлені в тому, аби не створювати конкуренції між зайнятими і безробітними [2].

Поточна криза продемонструвала високу залежність нових членів ЄС від світової економічної кон’юнктури. Негативні наслідки такої залежності виразно простежувалися ще навесні і влітку 2008 р., коли зростання світових цін на енергоносії і продовольство призвело до швидкого зростання інфляції та зниженнярівня життя населення країн Центральної і Східної Європи.

З осені 2008 р. в усіх країнах ЦСЄ відбувається падіння ВВП і збільшення кількості безробітних. Особливо важке становище склалося в Угорщині і країнах Балтії.

На надзвичайному саміті ЄС, що відбувся 1 березня 2009 р. у Брюсселі, було оприлюднено прохання Угорщини і Польщі (яку ще раніше підтримав уряд Австрії) про надання колишнім соціалістичним країнам кредиту у розмірі 180 млрд євро на оздоровлення їх банківських систем і підтримку обмінних курсів. Проте ця ідея не знайшла порозуміння. Канцлер головуючої в ЄС Німеччини Ангела Меркель заявила, що недоцільним є заснування спеціального фонду для допомоги країнам із слабкою економікою, оскільки кожна з них потребує особливого підходу. Проти створення такого фонду виступив і голова Європейської комісії Жозе Мануель Баррозу. Натомість учасники саміту домовилися про протидію протекціонізму, а також про те, що державна підтримка галузей, постраждалих від кризи, не створюватиме перешкод для функціонування єдиного внутрішнього ринку ЄС.

Формально у керівництва ЄС були всі підстави відхилити прохання Угорщини і Польщі, тим паче, що створення особливого режиму для країн, де ще недавно була планова економіка, могло негативно позначитися на інтеграційному процесі. І справа тут навіть не стільки в тому, що східну і західну частини Євросоюзу могла розділити нова, цього разу економічна, «залізна завіса», скільки в тому, що утриманські настрої легко провокують затяжні політичні конфлікти.

У жовтні 2008 р. криза заявила про себе в країнах ЄС з повною силою. 27 листопада 2008 р. Єврокомісія направила в Європейську раду проект «Плану оздоровлення європейської економіки», що був затверджений у грудні цього ж року. У документі йшлося, що кризова ситуація стала серйозним випробуванням для урядів та інститутів ЄС і держави – члени повинні спільно протистояти рецесії. «Ми потонемо або випливемо разом», — підкреслили автори документа.

Основними засадами запропонованої Європейською комісією програми виходу з кризи були дії з двох напрямів. Перший — стимулювання споживчої довіри і розширення попиту. Комісія запропонувала,аби ЄС і його члени в екстреному порядку виділили на ці цілі 200 млрд. євро (1,5% ВВП). Другий напрям — посилення конкурентних переваг Євросоюзу. Вирішенню цього завдання мала сприяти стратегія «розумних» інвестицій (на підвищення ефективності використання енергії і енергозбереження, на створення екологічно чистих технологій, розвиток дослідницької інфраструктури тощо). При цьому головними умовами оздоровлення економіки проголошувалися солідарність і соціальна відповідальність. Зокрема, йшлося про заходи, спрямовані на підтримку зайнятості і допомогу соціально незахищеним групам населення [3].

4 березня 2009 р. напередодні весняної сесії Європейської Ради Єврокомісія ухвалила документ, названий «Сприяння оздоровленню Європи». Якщо грудневий (2008) план був націлений на те, щоб зупинити рецесію і створити умови для пожвавлення економіки, то в березневому плані ставилося завдання посилити координацію дій між державами — членами ЄС і добитися переходу до стадії підйому економіки. Документ містить широку програму реформування фінансового сектора, уточнює і коригує заходи, покликані стимулювати споживчий попит, а також забезпечити зростання інвестицій і збереження (чи створення нових) робочих місць. Поки що важко давати оцінку цьому документу у напрямі подальшого реформування економічного розвитку країн Європейського Союзу, насамперед країн Центральної та Східної Європи. Це покаже час, але позитивні риси і прогресивні наслідки проведення їх соціальної політики чітко простежуються в соціально – політичному ракурсі.



Номер сторінки у виданні: 122

Повернутися до списку новин