Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Про невідому цивілізацію та затишну гавань офіціозної історії





Любов Чуб, дослідниця української історії та проблем сучасної цивілізації (м. Хмельницький)

 

У статті автор висловлює свій погляд на причину кризи, в якій перебуває вітчизняна історіографія. Наводяться окремі приклади зроблених ученими висновків стосовно давності української мови та суттєвого внеску прапредків сучасних українців у формування і розвиток цивілізації.

Ключові слова: історична наука, праукраїнська цивілізація, українська мова.

 

В статье автор излагает свой взгляд на причину кризиса, в котором находится отечественная историческая наука. Приводятся отдельные примеры сделанных учеными выводов о древности украинского языка и существенном вкладе прапредков современных украинцев в формирование и развитие цивилизации.

Ключевые слова: историческая наука, праукраинская цивилизация, украинский язык.

 

In the article an author gives his opinion on the cause of the crisis facing the Ukrainian historical science. Gives selected examples of scientist findings about the antiquity of the Ukrainian language and substantial contribution to the ancestors of modern Ukrainians in the formation and development of civilization.

Key words: historical science, Praukrainion civilization, the Ukrainian language.

 

Нещодавно на телеканалі ТОНІС стартував новий проект — програма «ЦИВІЛІЗАЦІЯ INCOGNITA». Програма видалась настільки цікавою, пізнавальною і по – справжньому українською, що не залишилась поза увагою Київської організації Національної спілки журналістів України. Почесні грамоти від українських журналістів отримали редактор програми Марина Мороховець, режисер Анастасія Устюжаніна, оператор Іван Лавренчук, звукорежисер Сергій Рахімов та режисери відеомонтажу Степан Маслов і Наталія Головінська. Автор програми «ЦИВІЛІЗАЦІЯ INCOGNITA» — доктор політичних наук, професор Валерій Бебик — був нагороджений золотою медаллю «Незалежність» [1].

Те, що автор отримав саме таку нагороду, не є випадковістю, бо «ЦИВІЛІЗАЦІЯ INCOGNITA» — це програма із незалежним поглядом на давню історію людства. Погляд цей не залежить від усталених догм, які, наче охоронці, приставлені до корабля вітчизняної історичної науки, щоб захистити його від шквальних вітрів океану непізнаного та не дати покинути затишну гавань, де все є таким звичним і спокійним. Та чи можна дослідити океанічні глибини, безтурботно відсиджуючись у затишній гавані та ще й дотримуючись чужого і сумнівного своєю застарілістю статуту?

На це запитання автор телевізійної програми «ЦИВІЛІЗАЦІЯ INCOGNITA» Валерій Бебик давно знайшов відповідь. Відповідь, яка змусила цього небайдужого українця, доктора політичних наук, професора присвятити частину свого життя дослідженню історії людства. У своїх публікаціях, ранковій недільній радіопрограмі «З глибини тисячоліть» на Першому каналі НРКУ, а віднедавна в авторській програмі на каналі ТОНІС Валерій Бебик наводить численні цікаві історичні факти і розкриває їх зміст, звертаючись до думок античних мислителів, істориків, сучасних дослідників. Спираючись на існуючі історичні джерела, не оминаючи давніх міфів і легенд, залучаючи географічно – топонімічну інформацію та сполучаючи світосприйняття й логіку сучасної людини з науковими методами аналізу, професор Бебик по – новому осмислює хід історії.

Відомо, що до результатів досліджень, проведених нефахівцями з історії, представники історичної науки ставляться вельми скептично, називаючи їх щонайменше версіями та гіпотезами. Серед скептиків є і такі, хто, не маючи власних вагомих наукових досягнень, але прагнучи отримати у будь – який спосіб визнання, гучно, на увесь інформаційний простір, волають про «псевдо – науку». Дехто з них навіть замріяно заводить мову про створення організації, аналогічної Комісії РАН із боротьби з псевдонаукою [2]. Мабуть, таких «мрійників» приваблюють ті методи роботи цієї російської структури, не без допомоги яких цьогоріч у Росії святкують 1150 – річчя російської (!!!) державності [3], хоча відомо, що 1150 років тому ні Росії, ні росіян у природі взагалі не існувало. Виходить, що для українських істориків визначення такого віку російської державності — це справжня наука, а от власна тисячолітня історія є ганебною псевдонаукою.

Таким «ученим» не зайве нагадати: період установленого над суспільною свідомістю контролю, коли люди мали доступ лише до «потрібної» інформації — обмеженої і часто – густо спотвореної, минув. Нинішнє суспільство налаштоване на отримання, осмислення та обговорення всієї наявної інформації і має право на висування різних версій та гіпотез. Справою ж науки є не навішування вивісок на ці версії, а наукове дослідження тих конкретних фактів і аргументів, на підставі яких версії виникають.

До прикладу, на яку саме думку можуть навести численні факти схожості назв місцин, островів чи міст та селищ, розташованих у різних країнах і відстань між якими сягає сотні, а то й тисячі кілометрів? Логічно мисляча людина відповість: назви ці давали люди, котрі, переміщуючись, переносили іменування первинних (материнських) об’єктів на вторинні (дочірні). Скажімо, на американському континенті, за часів його замешкання переселенцями з Європи, місто Одесу, природно, заснували українські одесити, Сент – Пітерсберг — росіяни, Бостон — англійці і т.п.

Але така логіка не влаштовує нашу історіографію, позаяк додає зайвих проблем. І тому відповідь науковців на запитання стосовно схожості назв — однозначна: простий збіг. Себто назва Карпатських гір і назва грецького острова Карпатос — це випадковий збіг, як є збігом і назви українського Трипілля і лівійського міста Тріполі, херсонських поселень Верхні і Нижні Сірогози і грецького міста Сіракузи, Приазовської Лакедомонівки і держави Лакедемон (Спарта) та

багато інших схожих назв. Тобто за такою логікою наших істориків виходить, що назви американської Одеси і Одеси української — це випадковий збіг, і переселенці тут ні до чого. Що ж, дуже зручна «логіка», бо дає змогу уникнути багатьох «незручних» запитань. Та вони, ці запитання, нікуди не зникають, навпаки, їх більшає. І оскільки історики від них відхрещуються, то відповіді на «незручні» запитання починають шукати сміливіші і активніші представники інших сфер діяльності.

Застосування звичайної логіки (тієї, за якою назва американської Одеси — це витвір наших рідних одеситів – переселенців), прочитання в новому, не викривленому чужими коментарями світлі історичних джерел, порівняльний аналіз архетипів слів різних мов, географічних назв і імен історичних постатей та героїв міфів — усе це дозволяє багатьом дослідникам стверджувати: праукраїнська цивілізація є давнішою за всі інші відомі цивілізації, які формувались не без участі носіїв прадавньої української культури.

Це твердження для багатьох вітчизняних істориків, що продовжують дивитися на події минувшини крізь чужі, здебільше московські, окуляри, є неприйнятним. Одначе, якщо хоч на короткий час допустити таку «крамольну» з точки зору сучасної академічної історичної науки думку, то одразу можна буде отримати відповіді на численні запитання.

Стане зрозумілим, приміром, чому в санскриті, мовах шумерів, етрусків, ба навіть інків присутні українізми, а китайський символ «інь – янь» чи гігантський тризуб на скелі бухти Піско в Перу — всього лише копії давніших на цілі тисячоліття скіфсько – трипільських знаків [4, 5, 6, 7]. І зрозумівши це, захочеться згадати добрим словом тих учених, котрі визнали українську мову найдавнішою у світі, а території сучасної України — місцем, звідки почала поширюватися світом сучасна цивілізація.

Тож згадаймо хоча б декотрих із них. Сходознавець і філолог М. Красуський: «Займаючись довший час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова є старшою не лише за усі слов’янські, не виключаючи так звану старослов’янську, але й за санскрит, давньогрецьку, латину та інші арійські (індоєвропейські)» [8]. Сходознавець, філолог, історик, етнограф і археолог, академік і віце – президент АН СРСР М. Марр: «…пережиток полісемантизму позначає українську мову щаблем розвитку більш архаїчним, ніж інші індоєвропейські мови» [9].

Існують цікаві висновки і західних учених, що тривалий час були для українців недоступними. Про них ідеться у великій праці санскритолога, мовознавця, теолога і філософа Лева Силенка «Мага Віра». Зокрема, історик, археолог, професор Сорбонського університету Р. Гіршмен у книзі «Іран», виданій у 1965 році в США, зазначає, що материнською землею індоєвропейських народів є «рівнини Південної Росії» (українські землі). Археологи — професор Кембріджського університету Г. Кларк і професор Едінбурзького університету С. Піггот — у книзі «Праісторичні суспільства» (Лондон, 1965) пишуть: «Коли ми вертаємося тепер до важливіших областей початкового раннього хліборобського поселення, ми знаходимо існування більших зв’язків із Трипіллям, ніж із Стародавнім Сходом». Історики Дж. Гавкс і Л. Вуллі у книзі «Історія творення культури і проявлення науки», виданій у Лондоні, помістили «Мапу мандрів народів в епоху бронзи». На мапі зазначені назви народів, які, вийшовши з Оріяни (України), через Кавказ прямують на Південь. Ідуть племена сумеріян (кіммерійців), мітаннів, касситів, персів, гітітів. Історик Г. Біббі у книзі «Чотири тисячі років тому», виданій у Нью – Йорку, на «Мапі Правітчизни народів», де зображена територія сучасної України, показав, як із тієї території вимандровують мітанни, кассити, гіттіти, ахеї, англо – сакси, тевтони, латини [5].

Висновки Р. Гіршмена, Дж. Гавкса, Л. Вуллі та Г. Біббі підтверджують і інші дослідники. Так, автор відомої книги «Марш титанів» Артур Кемп також стверджує про розселення наших пращурів у VІ тис. до н.е. на території Європи, Азії та Африки [10].

А що ж наші історики? Переважна більшість представників вітчизняної історичної науки упритул не бачить ані подібних висновків зарубіжних колег, ані схожих на ці висновки результатів досліджень патріотично налаштованих земляківукраїнців. Хтось може закинути, що патріотизм тут ні до чого, бо патріотизм і наука — це різні категорії. Дійсно, різні. Але якщо вести мову саме про українську науку та про те, що вона прямотаки «сидить» (чи «лежить»?) на багатющому історичному матеріалі і «чомусь» його не бачить, то слід визнати: причиною застійних тенденцій у вітчизняній історіографії є її залежність від старих догм та чужих наукових традицій.

Із цього приводу відомий український психолог, культуролог О. Губко зазначає: «Оскільки українська історична наука увесь час була під нещадним шовіністичним, імперським пресом і зараз продовжує відставати, патріотична громадськість України змушена була сама вдатися до відтворення своєї правдивої історії. Для цього, по – перше, почали видобувати з небуття старих чесних авторів (М. Грушевський, Д. Яворницький, О. Партицький…), а також почали писати нові праці з урахуванням усієї інформації, до якої став можливим доступ. Серед цих новітніх авторів виступають і такі, що не є істориками за фахом — письменники, інші спеціалісти, в тому числі й науковці різних профілів» [6].

Професор В. Бебик якраз і є одним із таких новітніх авторів. Попри те, що академічна історіографія не визнає існування праукраїнської цивілізації та її впливу на формування інших давніх цивілізацій, а численні красномовні «незручні» факти обходить увагою чи вважає їх «випадковістю» й «збігом», цей наш невгамовний і буремний співвітчизник сміливо виходить у відкритий океан історичної інформації і так же сміливо опановує його. Адже, будучи справжнім ученим, розуміє: у світі, де все постійно змінюється, наука, зокрема історична, не може бути застиглою, вона потребує розвою.

Прийшла пора, коли обсяг накопиченої інформації, яка не вписується в рамки існуючих методологій наукового пізнання, наближається до свого критичного рівня. Рівня, при якому починає руйнуватися гребля на шляху розвитку науки, споруджена із застарілих, укритих цвіллю догм. Потоки свіжої інформації, чистої від різних впливів, зокрема політичних, формуватимуть нове, життєдайне русло науки. Тієї науки, яка спроможна наблизитись до Істини. Це стосується будь – якої галузі пізнання. Історична ж істина нам необхідна, як повітря. Бо без знання своєї справжньої минувшини ми ніколи не будемо здатні осягнути майбутнє — його сенс, суть і шляхи побудови.

Валерій Бебик як учений – політолог це добре розуміє, тому й шукає історичну істину в той час, коли багацько представників від історіографії не бажають змін. Саме НЕ БАЖАЮТЬ і через це вдають, ніби не бачать відкриттів учених – істориків А. Кифішина, М. Чмихова, Ю. Шилова, В. Хитрука та багатьох інших. Також сумнівно, що у найближчий час нинішні вчені – історики наважаться на спробу наукового опрацювання досліджень Л. Силенка, П. Гарачука, С. Піддубного та ще кількох десятків небайдужих до своєї минувшини українців. Зате із упевненістю можна сказати, що дехто продовжуватиме опльовувати досягнення цих дослідників і бачитиме в такій «діяльності» сенс свого життя в науці.

Історія свідчить: хоча старе просто так тихо і спокійно не поступається новому, все ж рано чи пізно період застою змінюється періодом прискорення. Прискорення означає рух та початок закономірного розвитку. Тож за будь – яких умов змінам і оновленню бути!



Номер сторінки у виданні: 17
Автор:

Повернутися до списку новин