Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Концепт політичного порядку як системна характеристика сучасного політичного режиму





Оксана Мазур, кандидат політичних наук, доцент кафедри політології та міжнародних відносин Східноукраїнського національного університету імені В. Даля

УДК 321

 

На основі аналізу сучасних і класичних підходів до визначення політичного режиму, з урахуванням системних характеристик цього феномена та його відмінних рис пропонується авторське визначення категорії політичного режиму через концепт політичного порядку.

Ключові слова: політичний режим, державний режим, політичний порядок, політичні інститути.

 

На основе анализа современных и классических подходов к определению политического режима, с учетом системных характеристик данного феномена и его отличительных черт предлагается авторское определение категории политического режима через концепт политического порядка.

Ключевые слова: политический режим, государственный режим, политический порядок, политические институты.

 

On the basis of analysis of the modern and classic going near determination of the political mode, taking into account system descriptions of this phenomenon and his distinguishing features authorial determination of category of the political mode is offered through concept of political order.

Key words: political mode, state mode, political order, рolitical institutes.

 

Глобальні політичні зміни, що відбулися на межі ХХ та ХХІ століть, поставили перед ученими великі концептуальні завдання. Значна кількість країн почала формувати нові політичні системи під впливом транзитних процесів, що привело до активізації використання в політичних дослідженнях поняття політичного режиму та наповнення його оновленим змістом. Наслідком цих тенденцій стало множення альтернативних форм концепту політичного режиму, зокрема виділення великої кількості підтипів, як от «неопатрімоніальний режим», «військова демократія», «авторитарна демократія», «протодемократія» та ін. Як наголошують Д. Кольєр та С. Левіцькі, аналіз сучасної літератури дає змогу виявити понад 550 визначень лише демократичного режиму, так би мовити «з прикметниками» [1, с. 176].

Проблеми та особливості формування й функціонування політичних режимів стали предметом досліджень таких науковців, як К. Бакстер, Ж.- М. Денкен, К. Дойч, М. Дюверже, К. Лоуренс, С. Мейнваринг, Ч. Морріс, Ф. Рьодер, Л. Саністебан, М. Сейвард, С. Хантінгтон, Й. Шумпетер та ін. В Україні та на пострадянському просторі відомі імена таких науковців, як В. Горбатенко, О. Донченко, О. Категоренко, В. Ребкало, Ф. Рудич, О. Соловйов, Б. Цимбалістий, О. Чемшит, Ю. Шемшученко та ін. Більшість учених приділяють увагу проблемам формування та розвитку політичних режимів, їх інституціоналізації та легітимації. Недостатньо розробленою, на наш погляд, залишається проблема результативності політичних режимів, їх здатності до конкретної реалізації мети політичного розвитку.

Виходячи з цього, мета роботи полягає в тому, щоб визначити взаємозв’язок сутності та функціональної ефективності політичного режиму, його здатності забезпечити інституціоналізацію і відтворення політичної влади у вигляді механізмів її формування, зовнішньої та внутрішньої легітимності, прийняття політичних рішень, політичної участі громадян, домінуючих моделей політичної поведінки тощо.

Визначаючи сутність і сучасні риси політичних режимів, необхідно враховувати висновок Дж. Сарторі про важливість уникнення концептуального розтягування понять. Тобто, потрібно підніматися «драбиною абстрактності» [2, с. 1040], просуваючись до концептів, що мають менше визначальних атрибутів, і тому характеризують більшу сукупність випадків. У відповідності до цієї моделі формується обернена залежність між

числом визначальних атрибутів та кількістю прикладів, що піддаються аналізу. Таким чином можна отримати визначення, що менш уразливі до концептуального розтягування, але які, в той же час, забезпечують меншу диференціацію. Відповідно до цього, головною метою наукового аналізу є пояснення й актуалізація різних модифікацій концепту політичного режиму, уникаючи надмірного концептуального розтягування та зберігаючи достатній рівень диференціації.

Розглянемо спектр визначень, запропонованих у проаналізованих сучасних дослідженнях. Необхідно зазначити, що категорія «політичний режим» досить часто використовується вельми неоднозначно в одному ряду з такими категоріями, як політична система, державний режим, політичний устрій, державний устрій, державний лад, форма правління. Як слушно підкреслив із цього приводу О. Мельвіль, у політичній науці для визначення соціального характеру та порядку відносин між керуючими та керованими, а також методів і ефективності володарювання в цілому використовується категорія політичного режиму. Цей термін виник у західній літературі ще у ХІХ сторіччі, а у широкий науковий обіг увійшов відразу після Другої світової війни. Але донині є чимало варіантів уживання та трактування цього поняття [3, с. 153].

Один із перших у сучасній науці підходів до інтерпретації політичного режиму запропонував М. Дюверже, який розглядав його у двох основних аспектах. У першому випадку, як «структуру правління, тип людського суспільства, що відокремлює одну соціальну спільність від іншої», а в другому — як «певне поєднання системи партій, способу голосування, одного чи декількох типів прийняття рішень, однієї чи декількох структур груп тиску». Сукупність політичних інститутів, що діють у даній країні в певний момент, становлять «політичний режим», у певному сенсі політичні режими — це сузір’я, зірками яких є політичні інститути…[4].

Інший французький політолог Ж. Л. Кермонн, відштовхуючись від запропонованого М. Дюверже формулювання, доповнив поняття «політичний режим», включивши до нього принцип легітимності, структуру інститутів, партійну систему, форму та роль держави. Таким чином, він запропонував наступне визначення: «Під політичним режимом розуміється сукупність елементів ідеологічного, інституціонального та соціологічного ґатунку, які сприяють формуванню політичного управління певної країни на певний період» [5].

Відомий французький соціолог Р. Арон включав до змісту політичного режиму наступні складові: 1) конституція, що інтерпретується політиками як засіб правління; 2) характер партійної системи; 3) функціональні показники (виборчий закон, вибори, повноваження та склад парламенту, його відносини з урядом); 4) роль груп тиску; 5) характер політичної еліти [6].

На думку класика американської політичної науки Р. Макрідіса, політичний режим «означає специфічні шляхи та засоби, якими загальні функції політичної системи можуть бути структуровані та вбудовані в інститути та процедури, а також специфічні взаємовідносини, що виникають у ході цього» [7].

Особливість розуміння політичного режиму американським політологом Г. Лассуелом полягає в дослідженні режиму, передусім, як засобу впорядкування та легітимації політичної системи. На думку вченого, «режим» або «форма правління чи політичний порядок» є зразком політичних форм, який створюється для того, щоб мінімізувати елемент примусу в політичному процесі» [8]. Характерним є те, що Г. Лассуел розділяє поняття «політичний режим» та «політичне правління», останнє на його думку містить у собі шляхи розподілу та реалізації контрольних функцій у політиці.

Дослідники сучасного політичного транзиту Г. О’Доннел та Ф. Шміттер наголошують, що політичний режим — це «сукупність структур, явних або прихованих, які визначають форми та канали доступу до провідних урядових посад, а також характеристики діячів, які вважаються за таких, що підходять або не підходять до таких структур, використовувані ними ресурси та стратегії з метою отримання бажаного призначення…» [9]. Особливість такого визначення полягає в акцентуванні не лише формальноправових, нормативних рис політичної організації суспільства, але й реальних засобів та методів здійснення публічної політичної діяльності.

Достатньо розповсюдженими є визначення політичного режиму як якісної характеристики, сутності держави. Так, Ж. Бюрдо за допомогою поняття «політичний режим» пропонував визначати політичну демократію — рівень прав та свобод, характер політичної системи та інше. Вчений стверджує, що саме ці ознаки відіграють вирішальну роль в організації державної влади [10, с. 13–14].

Американський політолог М.Хагопян використовує поняття «політія», «політична система» та режим як синоніми. Саме ці категорії, на думку вченого, означають «фундаментальну організацію політичного життя», оскільки висловлюють загальні структурні характеристики політичного порядку [11]. Крістіан Англейд і Карлос Фортін пишуть: «З одного боку, держава визначається переважно комбінацією пропорції домінуючого класу чи фракції класів на іншу частину суспільства... З іншого боку, держава — набір інститутів і персоналій, через які правлячий клас ... виражений... Держава в усталеному розумінні часто трактується як «режим», таким чином робиться наголос на формальних структурах політичної влади — парламенті (законодавчій владі), виконавчій, судовій владі, але в тому числі й також механізмах посередництва між зазначеними структурами і громадянами, виключно партійній системі... Форми режиму включають усі варіанти демократичних аранжувань (конституційна монархія, республіка, президентська республіка, парламентська система, багатопартійність і т. д.) — так само як і політично взаємозаперечні режими: авторитарний, фашистський, корпоративістський тощо» [12, с. 57].

Російські дослідники М. Грачов та В. Ірхін визначають політичний режим як «категорію, що розкриває спосіб функціонування політичної системи, загалом включає в себе сукупність методів здійснення політичної влади, ступінь реалізації демократичних прав та свобод особистості, ставлення державних інститутів до правових засад власної діяльності, а також міру відповідності між офіційними нормами та реаліями політичного життя». Вони також наголошують, що характер політичного режиму відбиває співвідношення основних компонентів держави і їх опосередкування політичною системою [13, с. 7].

Політична наука розрізняє також поняття «державний режим» та «політичний режим». Так, якщо перше характеризує методи здійснення державної влади, то друге визначає середовище та умови політичного життя суспільства, інакше кажучи певний політичний клімат, що існує в певному суспільстві в певний момент історичного розвитку [14, с. 86]. Ф. Кардозо [15] наголошує: «Важливим постає питання розрізнення понять політичного режиму та поняття держави. Під поняттям «політичний режим» я маю на увазі формальні правила, що пов’язують головні політичні інститути (законодавчу владу до виконавчої, виконавчу до судової влади, до партійної системи, до них разом), так само як і результат політичної природи зв’язків між громадянами та правителями (демократичний, олігархічний, тоталітарний чи будьякий інший). Визначення поняття «держава» є складним питанням, але в ньому є певний ступінь згоди в тому, який на найвищому рівні абстракції поняття держави посилається на базовий альянс, основний «договір переваги», що укладається між соціальними класами чи групами домінуючих класів і норм, що гарантує їх домінування над підпорядкованими стратами».

Цієї позиції дотримується також і Л. Спірідонов, який відмічає: «Політичний режим — характеристика не лише (і навіть, можливо, не стільки) держави, але й усієї політичної системи: відносини між людьми з приводу державної влади та відносини людей з державною владою, що складають зміст політичного режиму, розгортаються саме у сфері політичної системи» [16, с. 217].

В. Корельський підкреслює, що політичний режим являє собою методи здійснення політичної влади, підсумковий політичний стан суспільства, який складається в результаті взаємодії та протиборства різних політичних сил, функціонування всіх політичних інститутів і характеризує демократизм або антидемократизм [17, с. 238]. М. Марченко визначає політичний режим як засіб взаємозв’язку держави з населенням країни, що міститься в застосовуваних методах управління суспільством [18, с. 193].

Використовуючи поняття «політичний режим» для позначення сукупності прийомів і методів, за допомогою яких здійснюється політична влада, Ю. Мацієвський звертає увагу на такі характерні ознаки: а) процедури і способи формування владних інститутів; б) стиль ухвалення політичних рішень; в) взаємозв’язок між владою й громадянами. Варто зазначити, що перелічені ознаки політичного режиму дають змогу легко розрізняти усталені автократії чи демократії, проте вони не дуже придатні для визначення перехідних режимів. Тому для аналізу політичного режиму держави, яка перебуває саме в процесі трансформації, ці ознаки (індикатори) необхідно уточнити [19].

У контексті проблематики суспільно - політичного розвитку російський учений Д. Лубнін у дисертації на тему «Еволюція, форми та перспективи розвитку політичного режиму в сучасній Росії» (2009 р.) визначає, що політичний режим — це особливий стан суспільних відносин, який складається в результаті застосування певних засобів здійснення публічної влади та характеризується рівнем розвинутості й гарантування прав і свобод людини. Виступаючи складовою частиною форми держави, він являє собою су

купність методів та засобів політичного володарювання, що створюють певні умови життєдіяльності особи в суспільстві. Демократичним політичним режимам притаманні правові, ненасильницькі методи й засоби здійснення владного впливу, активне використання правових стимулів та договірних відносин. Антидемократичні політичні режими, навпаки, застосовують, переважно, неправові засоби впливу, насильницькі методи, популізм, уводять практику правових обмежень, жорсткої централізації управління та концентрації влади. В них переважає примус, а не переконання [20].

Як модель функціонування політичної системи суспільства трактується політичний режим у дисертації Н. Горєвої «Трансформація політичного режиму в пострадянській Росії» (2010 р.). Зміст цього феномена російська дослідниця вбачає в засобах функціонування політичної системи, сукупності прийомів та методів володарювання, фактичному стані політичних відносин, прав і свобод громадян, політичній активності, стані законності [21].

Більш чітко співвідношення політичного та державного режиму простежується при дослідженні структури даних явищ. У складі політичного режиму можна виділити такі елементи:

1. Сукупність методів, засобів, способів управління, що використовуються органами держави та їх посадовими особами для здійснення державної влади. В даний час це є основним елементом політичного режиму, оскільки сучасний світ виділяє саме державу, як центральний елемент політичної системи. Порівняння кількості політичних рішень, що приймаються державою та іншими суб’єктами політичної системи, приводить нас до висновку про пріоритет держави як суб’єкта політичної системи.

2. Методи, засоби і способи безпосередньої участі населення у здійсненні державної влади. При цьому ми повинні враховувати як легальні форми участі населення в здійсненні державної влади (референдум, вибори, народна правотворча ініціатива й т. д.), так і нелегальні, в тому числі повстання та акти громадянської непокори. Останні можна розглядати як елемент політичного режиму тільки в тому випадку, якщо особам, які вдалися до оперування такими методами, вдалося використати їх для прийняття і реалізації будь_якого політичного рішення.

3. Сукупність методів, засобів і способів впливу, що використовуються міжнародним співтовариством (зарубіжними державами, міжнародними урядовими організаціями) стосовно конкретної держави, суспільства (зокрема, методу примусу) за здійснення політичної влади.

4. Сукупність методів, засобів, способів управління, які використовуються в політично автономних соціальних спільностях (нація, народ, плем’я і т. д.) для здійснення політичної влади.

5. Сукупність методів, засобів і способів здійснення місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування — самостійна і під свою відповідальність діяльність населення за розв’язанням безпосередньо або через органи місцевого самоврядування питань місцевого значення, виходячи з інтересів населення, є однією із форм здійснення недержавної (політичної) влади.

Структура державного режиму обмежена в порівнянні з політичним режимом і включає лише елементи, що характеризують реалізацію функцій держави. До них можна віднести: методи, засоби і способи здійснення державної влади органами держави та їх посадовими особами; «інструменти» здійснення безпосередньої участі населення у здійсненні державної влади; методи, що використовуються міжнародним співтовариством щодо конкретної держави; нарешті, методи, засоби і способи управління, здійснюваного іншими суб’єктами в порядку делегування державних повноважень. Очевидно, що даний перелік повністю включається в сукупність елементів політичного режиму. Отже, ми обґрунтовано можемо зробити висновок про те, що державний режим є частиною режиму політичного.

Таким чином поняття політичний, на відміну від державного, є повнішим, оскільки містить у собі не тільки владні відносини, що нормуються державою та в яких суб’єктами і об’єктами є держава з її органами (сфера державного), але й ті відносини, що виходять за межі державного та належать до взаємодії у сфері громадянського суспільства. Отже, політичний режим містить у собі сукупно державний режим (як конституційно закріплену форму територіальної організації влади й державного самовизначення народу) і недержавні інституції та політичні відносини громадянського суспільства.

Проведений аналіз дозволяє зробити висновок про достатню обґрунтованість політичного режиму як сукупності методів, засобів і прийомів здійснення влади. В той же час, недостатньо розробленим залишається дослідження системних характеристик ефективності та результативності політичного управління. Як визначав Р. Арон, найважливіше завдання сучасних конституційноплюралістичних режимів — не в тому (або не тільки в тому), щоб пом’якшити олігархічність правління, а в зменшенні ризику розпорошення влади та безсилля правителів [22].

Саме такий підхід до аналізу політичного режиму зустрічаємо в загальновідомій праці С. Хантінгтона «Політичний порядок у суспільствах, що змінюються» [23]. Автор визначає, що головна відмінність різних країн у політичному відношенні є не форма правління, а ступінь розвитку політичного управління. Демократичні країни та диктатури, на думку С. Хантінгтона, відрізняються одна від одної менше, ніж ті держави, політичне життя яких характеризується згодою, міцністю суспільних зв’язків, легітимністю, організованістю, ефективністю, стабільністю, від тих країн, де цього бракує.

Таким чином, головною характеристикою режиму виступає політичний порядок, як здатність високоінституціоналізованої політичної системи зберігати свою якісну визначеність шляхом залучення нових груп у політику у такий спосіб, щоб вони діяли у відповідності з уже прийнятими у суспільстві нормами та цінностями. Особливої ваги проблема політичного порядку набуває в суспільствах, що здійснюють трансформацію

політичної системи. Як наголошує С. Хантінгтон, головна проблема цього процесу — не забезпечення свободи, а утвердження законного політичного порядку, стійкість якого і стає однією з головних цінностей перехідного суспільства. «Порядок може, без сумніву, існувати і без свободи, але свобода неможлива без порядку», — стверджує вчений [24]. Перед тим, як ставити питання про обмеження влади та досягнення свободи, повинна існувати сама влада, але саме влади і не вистачає у суспільствах, що модернізуються, саме там вона є заручницею протиборства політичних сил.

Розвиваючи концепцію «преторіанського суспільства», С. Хантінгтон, ще у другій половині 60х років ХХ сторіччя запропонував у якості диференціації політичних режимів такий параметр, як співвідношення між рівнем політичної інституціоналізації та рівнем політичної активності населення. Співвідношення цих змінних впливає на політичну стабільність будьякого суспільства. Відповідно, збереження стабільного політичного порядку (тобто діючих правил прийняття політичних рішень) передумовлює,

що із зростанням політичної активності повинна зростати також складність, автономія, адаптивність та узгодженість політичних інститутів.

На ґрунті цих міркувань, С. Хантінгтон здійснює диференціацію громадянських політичних систем, де рівень інституціоналізації високий стосовно політичної активності населення, і так звані преторіанські системи, де рівень політичної активності високий відносно рівня політичної інституціоналізації [25].

Політичний порядок — це структура системи суспільних відносин, що матеріалізуються в різного роду інститутах, принципах, правилах та забезпечують цілісність тієї чи іншої соцієтальної системи [26, c. 93–95]. Проблему порядку розглядали у багатьох теоріях: суспільного договору Ж. Ж. Руссо, ціннісної згоди О. Конта, соціокультурної динаміки П. Сорокіна, комунікативної дії Ю. Хабермаса, відкритого суспільства К. Поппера, розширеного порядку людського співробітництва Ф. А. Хайєка, структурації Е. Гідденса тощо.

Як наголошує О.Кіндратець, соціальний порядок часом називають каркасом суспільства. Існують різні точки зору на умови формування соціального, політичного порядку. Одні вчені розглядають порядок як стан суспільства, що має природний, самоорганізаційний характер. Інші, навпаки, вважають, що порядок виникає в результаті примусу, є штучним і керованим [27].

У сучасних політичних системах та ідеологічних конструктах політичний порядок розглядається як нормативний ідеал, виступає переважно консервативною цінністю й означає, передусім, політичну стабільність.

У межах структурнофункціональних та системних підходів категорія політичний порядок, як правило, не є самостійною, а використовується для характеристики системних якостей. Тут порядок виступає або як системноструктурна цілісність, або стабільність, або протилежність якісним змінам. У теорії раціонального вибору порядок розглядається як рівновага, синергетичний підхід аналізує процеси формування порядку із хаосу, що відбуваються у відкритих, складно організованих системах.

Визначено, що традиційна політична теорія розглядає проблему порядку або в ракурсі «політичного договору», що відбивається в конституціях та законах, або «морального обов’язку», найчастіше пов’язаного з релігійними настановами. Поза межами наукового дослідження залишаються два інші види порядку: порядок, заснований на розумі та раціональності, і порядок, що встановлюється шляхом «змагання та примусу» [28].

На думку авторів методології «нового» інституціоналізму, всі різновиди політичного порядку тісно пов’язані. Політичний порядок, відповідно до такого комплексного підходу, повинен розглядатися як спільна діяльність та спілкування людей, що ґрунтується на угодах і обов’язках, раціональності та цілеполяганні, змагальності й конфлікті, та конкретизується в концептах історичного, темпорального, ендогенного, нормативного, демографічного і символічного порядків [29].

У докторській дисертації П. Панова «Політичний порядок: проблема концептуалізації та інституціоналізації» (2011 р.) політичний порядок розглядається як різновид соціального порядку, інституціоналізація якого відбувається в межах гетерогенної соціальної групи макрорівня і який дозволяє пов’язати соціальні порядки, що склалися в окремих соціальних групах мікрорівня за рахунок того, що на макрорівні

виникає владний центр або декілька владних центрів, що генерують загальні моделі поведінки і культурні концепти [30].

Дослідник наголошує на тому, що категорія політичного порядку виступає «смисловим ядром» системи понять, які визначають провідні риси політичного як специфічної сфери соціальної реальності. Фундаментальна особливість категорії політичного порядку полягає в тому, що вона засновується на поєднанні внутрішніх та

зовнішніх гарантій легітимності, які забезпечують існування організованих політичних спільностей. Автором висунуто і обґрунтоване цікаве формулювання політичного порядку як відтворення інституціоналізованих політичних практик. Цілком можна погодитися із Е. Баталовим про те, що «політичний порядок» можна визначити як «структуру системи суспільних відносин (що матеріалізується в різного роду інститутах, принципах, правилах), яка забезпечує збереження цілісності тієї чи іншої соцієтальної системи — від невеликого поселення до світового суспільства в цілому» [31, с. 95]. А відтворюється цей порядок шляхом прийняття та реалізації за допомогою відповідних механізмів управлінських рішень залежно від ситуативних умов, що склалися в даний історичний період.

Українська дослідниця Т. Семенчонок у дисертації на тему «Політичний порядок як форма організації політичного життя: теоретико – методологічний аспект» (2007 р.) установлює, що «категорія «політичний порядок» розкриває нормативно – регулятивні засади політики як людської життєдіяльності та є формою організації політичного життя, побудованої на ієрархічних зв’язках політичних акторів, що формують владні відносини субординації й координації, за наявності універсальних регулятивних норм та спільного простору політичних цінностей, в якому ці норми діють». Авторка наголошує на тому, що зміст політичного порядку становить організація владних відносин на основі градації статусів політичних суб’єктів за ступенем значущості й впливовості, і створення між цими суб’єктами відносин субординації та координації. Політична ієрархія в сучасному політичному порядку є продуктом конструювання з боку держави, інших соціальних інститутів й індивідів. На думку Т. Семенчонок, необхідно розрізняти формування політичного порядку в умовах моноцентричного і поліцентричного політичних просторів, де в першому випадку пануюча група використовує державу для конструювання політичної ієрархії в конфігурації, найбільш сприятливій для реалізації її інтересів, а у другому — працюють механізми інтеріоризації проекту ієрархії в результаті дії пропаганди і агітації або механізм насильницького конструювання ієрархії, який примушує людей грати певні політичні ролі [32].

На підставі аналізу сучасних визначень політичного режиму можна виділити такі його сутнісні ознаки.

Поперше, політичний режим вирішує завдання соціальної та політичної стабілізації, він сприяє організації масштабних, макросоціальних процесів. Для досягнення поставленої мети суспільного розвитку режим потребує підтримки громадянського суспільства. До того ж, відносини влади та опозиції, громадян та держави є важливими критеріями характеристики і типології політичного режиму.

По – друге, центральною характеристикою режиму є формування та підтримка певного політичного порядку, стабільності політичної системи, приведення її елементів, структурних характеристик у впорядковану взаємодію, забезпечення їх злагодженості і координації.

По – третє, режим є системою засобів та механізмів відтворення інституціоналізованих політичних практик — багатопартійності, політичної конкурентності, механізмів формування влади, взаємодії громадянського суспільства й держави.

Спираючись на концептуальні підходи західних, а також сучасних російських та українських учених пропонуємо визначення політичного режиму як системи формування та підтримки певного політичного порядку, сутність якого полягає у відтворенні інституціоналізованих політичних практик. Під інституціоналізованими політичними практиками тут розуміється порядок формування влади, партійної системи, прийняття політичних рішень і інші правила й процедури, що забезпечують здатність політичної системи до виконання визначених Т. Парсонсом функцій: інтеграції, ціледосягнення, адаптації та відтворення власного культурного зразка.

Переваги такого визначення полягають, поперше, у тому, що досліджуваний феномен розглядається як система, а не просто сукупність чинників чи принципів організації влади. Подруге, акцентується увага на головній сутнісній рисі — створенні політичного порядку, в межах якого можуть бути реалізовані основні функціональні навантаження режиму.



Номер сторінки у виданні: 42

Повернутися до списку новин