Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

«Привабливі можливості» неоліберальної глобалізації в країнах Латинської Америки





Олег Ткач, доктор політичних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка

УДК 321.015

 

Розглянуто проблеми взаємодії неолібералізації та політичної модернізації в залежності від перехідних умов в країнах Латинсьої Америки.

Ключові слова: цивілізація, демократія, Латинська Америка, політична система, режим, модернізація розвиток.

 

Постановка проблеми. Техногенна цивілізація, початок якої було покладено Промисловою революцією в «старій» Англії, відкрила нову главу в історії людства: вона створила могутні, якісно нові продуктивні сили, принесла безліч різноманітних благ, що роблять життя людини більш комфортним. Рушійною силою всіх таких змін став бурхливий науково – технічний прогрес, що забезпечував безперервне вдосконалювання суспільного виробництва, зростання рівня продуктивності праці.

Але такою була лише одна сторона медалі техногенної цивілізації. Зовсім іншою виявилася інша. Через удосконалення виробничого потенціалу суспільства розкривалися і поглиблювалися властиві техногенній цивілізації суперечності: дихотомія й асиметрія світового розвитку, що виявлялися як в економічній сфері, так і особливо рельєфно — у соціальній. У той час як держави Центру світової економічної системи просувалися до суспільства добробуту й процвітання, переважна більшість країн Периферії не досягла успіху у цьому напрямку. Причому їх крок час від часу коротшав, оскільки вони попадали то в одну, то в іншу «пастку розвитку». Техногенна цивілізація, давши могутні імпульси розвиткові господарської діяльності людини, разом з тим створила комплекс глобальних проблем людства, серед яких тривожною є екологічна — виснаження природного потенціалу, погіршення стану навколишнього середовища [1; с. 81].

З – поміж сучасних українських учених, які досліджують цю проблематику слід назвати В. Бабкіна, С. Бульбенюк, В. Гончара, Д. Гордієнко, В. Гошовську, В. Давиденко, В. Жукова, О. Кіндратець, А. Колодій, В. Куценко, В. Медведчука, Д. Неліпу, О. Панкевича, Я. Пасько, Т. Перглер, А. Плехника, Т. Семигіну, А. Сіленко, В. Скуратівського, О. Скрипнюка, В. Цвиха, Л. Четверікову, Л. Шаульську, І. Яковюка та ін. З – поміж російських учених, які активно вивчають неолібералізм, слід виділити М. Баглая, М. Волгіна, К. Гаджиєва, П. Гончарова, Т. Давидову, С. Калашнікова, Т. Мацонашвілі, В. Мілецького та ін.

Виклад основного матеріалу. Новітньою поворотною віхою у світовому розвитку стала неоліберальна глобалізація. Спочатку здавалося, що саме вона здатна внести перелом у тенденції світового розвитку: відкрити нові обрії перед країнами Периферії, сприяючи модернізації їх національних економік і прискорюючи «розвиток, що наздоганяє». Були надії, що на цьому шляху вдасться послабити дію інших негативних ефектів техногенної цивілізації, зокрема в екологічній сфері. Але перелому не відбулося, глобальні проблеми людства не втратили своєї гостроти. Неоліберальна глобалізація «закликає» країни периферії адаптуватися до її особливостей, і тоді перед ними розгорнеться «вікно привабливих можливостей» прилучення до благ соціальноекономічного прогресу. Поки таких країн – «щасливчиків» виявилося не так багато, та й вони почали страждати від фінансових «цунамі», викликаних до життя новим етапом глобалізації. Гірше доводиться «чорному континенту» — Африці, що була і залишається пасинком техногенної цивілізації.

Скромним виявився виграш від неоліберальної глобалізації в Латинській Америці. Для неї «вікно привабливих можливостей» незабаром виявилося напівзачиненим. Багатообіцяюче економічне піднесення, пов’язане із проведенням неоліберальних ринкових реформ, бурхливим припливом фінансових ресурсів і зовнішніх інвестицій, виявився короткочасним. На результаті 90х років минулого століття він змінився тривалою рецесією, початком декапіталізації країн регіону, загостренням боргової проблеми, дестабілізацією соціальнополітичної ситуації (Аргентина, Венесуела, Болівія, Перу, Еквадор). Нововведенням, привнесеним неоліберальною глобалізацією, стало прискорене формування загальнопланетарного економічного простору з однаковими «правилами гри» для всіх суб’єктів, незалежно від розмірів їх «грошового гаманця», науково_технічного і виробничого потенціалу, здібностей адаптуватися до нових правил гри. У виграші залишаються найсильніші, досвідчені «гравці» — ТНК. Слабким «гравцям» — національним компаніям країн периферії — приділяється скромне місце за «ігорним столом»: тільки ніші за економічною доцільністю залишають для них головні суб’єкти.. Але таких ніш стає все менше. Деякі з них уже зайняті агресивними «азіатськими тиграми» і «драконами» (світовий ринок товарів широкого вжитку, дешева електронна й електротехнічна продукція), щоб освоїти інші (ринки високотехнологічної продукції), потрібні такі ресурси, яких не має більшість країн - «гравців» з периферії [2; с. 189].

Серйозною проблемою для країн периферії (Латинської Америки, зокрема) стала тенденція до зсуву центру ваги екологічної кризи в їх бік. Початковими епіцентрами були держави Півночі з процесом індустріального розвитку, виробничого потенціалу. Супутником цього процесу було прискорене забруднення повітряного простору над благополучними країнами центру. Усвідомлення цього лиха спонукало останніх вже в середині XX ст. прийняти комплекс заходів екологічного самозахисту: посилити природоохоронне законодавство, перейти до новітніх технологій безвідхідного виробництва, до використання очисних установок і споруджень. Усе це призвело до того, що «внесок» індустріально розвинутих держав у забруднення повітряного басейну планети зменшився. Інша ситуація складається на периферії. Тут екологічна обстановка

продовжує погіршуватися, наближаючись до червоної риски. Цьому сприяє егоцентристська екологічна політика держав центру (особливо США): перекидання «брудних», екологічно небезпечних виробництв у країни Півдня, в яких немає засобів, можливостей протидіяти такій політиці.

Глобальні проблеми людства, що загострюються, підштовхнули світове співтовариство до активного пошуку засобів боротьби з негативними проявами техногенної цивілізації. Так виникла ідея переходу міжнародного співтовариства до моделі екологічно сталого розвитку. В розробку цієї концепції внесла вклад Конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку, що відбулася в 1992 р. у Ріо де Жанейро. У ній узяли участь 50 тис. представників громадськості з 179 країн, серед яких були вищі керівники 103 держав [3; с.141].

«Екологічний імператив» спонукає світове співтовариство не обмежуватися заявами про благі наміри, а вживати заходи з практичної реалізації. Так, наприклад, створений Всесвітній фонд захисту навколишнього середовища, ресурси якого, за рішенням Саміту в Йоганнесбурзі (2003 р.), у найближчі три роки повинні зрости до 3 млрд дол. Але й це не відповідає масштабам екологічної небезпеки людству. Існує безліч різноманітних перешкод практичному перетворенню в життя ідеї сталого розвитку. Але досить часто з поля зору випадає одна з головних — егоцентристський підхід провідних держав до вирішення глобальних проблем світового співтовариства, чітко визначений у галузі екології. Якщо не вдасться подолати цю перешкоду, перехід до нової парадигми

світового економічного розвитку може затягтися на тривалий час.

Споконвічним лихом країн, що розвиваються, є відсутність єдності дій для захисту власних національних інтересів на міжнародній арені. На практиці країни периферії найчастіше діють роз’єднано, поодинці, прагнучи отримати швидкі вигоди від співробітництва з ТНК і міжнародними фінансовими центрами, від політичної й економічної кон’юнктури (сировинних ринків зокрема). Між країнами периферії виникає

конкурентна боротьба за фінансові ресурси, приватні інвестиції, ринки сировинних товарів, що і донині є для них важливим джерелом валютного доходу. Все це призводить до зростання ціни кредитного відсотка (фінансових ресурсів), власником яких є найбагатші країни світу; збільшуються витрати периферійних країн позичальників з оплати боргів та дивідендів на інвестований у їх економіку приватний капітал; з іншого боку, знижуються ціни на сировинні товари, змушуючи країни периферії збільшувати фізичні обсяги їх постачань на світовий ринок. «Ножиці цін» призводять до істотних економічних утрат у товарообміні країн периферії з державами Півночі. Все це сповільнює «розвиток, що наздоганяє» країн периферії, консервує дихотомію світового соціальноекономічного розвитку.

Важливо визнати, що (при нинішніх розривах в економічних параметрах) найбільший господарський ефект дадуть не безмежна воля ринкової стихії, лібералізація і дерегулювання, а глибоко продумані стратегії обмеженої відкритості національних господарств, конкретне для кожної ділянки (галузі, району, країни) поєднання лібералізації і протекціонізму. При цьому необхідно, щоб господарські функції держави не скорочувалися, а спрямовувалися на вирішення першочергових завдань суспільства. Таке переосмислення досвіду останніх десятиліть вимагає чималого часу, тому швидше потрібно розпочати розробку нових теоретичних парадигм і політичних концепцій. Потрібно відійти від вузько економічного підходу та перейти до комплексного розгляду проблем суспільства, з огляду на соціальні, екологічні, культурні й інші аспекти.

На початку XX1 ст. визначилися нові моменти в міграційних процесах на континенті. Об’єктивні передумови до якісних змін викликані мо дернізацією і реструктуризацією господарств в умовах глобалізації. Перебудова виробництва призвела до якісних змін на ринку праці та в структурі зайнятості населення. Переміщення людських ресурсів стимулювалося новими технологічними досягненнями, здешевленням комунікацій і транспортних засобів. Стимулом для трудової міграції послужили неоліберальні перетворення 90х років у країнах Латинської Америки.

Криза й ослаблення впливу, які традиційно захищали організації та інститути, такі, як держава, церква, партії, профспілки, родина, створили іншу ситуацію. В Латинській Америці визначилася загальносвітова тенденція до атомізації суспільства та індивідуалізації всіх форм життєдіяльності людини, яка стимулює індивідуалістичні настрої на шкоду цінностям колективних дій і створює передумови для переміщення людей у просторі. Ринковою економікою затребуваний новий тип працівника. Психологічна установка на самореалізацію та вирішення особистих проблем власними зусиллями полегшує пошук роботи далеко від дому, незважаючи на розрив зі звичним середовищем, родиною і друзями, національною культурою, мовою, традиціями [4; с. 5].

Міграційні мотивації — численні, різноманітні, що по ходу суспільного розвитку доповнюються. Причини масових міграцій — в економіці і політиці, у національних, етнічних та збройних конфліктах, сімейних і особистих обставинах та просто в індивідуальних особливостях людини. Найбільш численну і проблемну частину цього величезного руху становить трудова еміграція.

Політичний ландшафт Латинської Америки кардинально змінився за останні чверть століття. Військові диктатури змінили цивільні уряди, які проголосили курс на побудову демократії. Поступово модифікувалися політичні та партійні системи, оновлювалося законодавство, скорочувалися масштаби сваволі влади і поліпшувалася ситуація із дотриманням прав людини. Разом з тим розвиток латиноамериканської демократії зіштовхнувся з безліччю перешкод і нових ризиків, що позначилися на рубежі XX–XXI ст.

Ці ризики були поєднані з труднощами політичної модернізації, яка не вичерпується завданнями демократизації, але охоплює сферу взаємодії інститутів влади з формами організації суспільства. При нестачі такої взаємодії виявляються численні дефекти механізму влади, збільшується розрив між ціннісними орієнтаціями еліт та масових верств, ускладнюється процес консолідації суспільства навколо загально – національних цілей і проектів, розмиваються підвалини політичної стабільності.

Забезпечення політичної модернізації припускає проведення послідовної лінії на зміцнення демократії, становлення правової держави та суспільний добробут. Однак роз’єднаність еліт, з одного боку, і глибокі розлами в суспільстві, з іншого, гальмують процеси політичної трансформації й позбавляють привабливості, що давала масову підтримку на початкових етапах демократизації.

«Старі» і «нові» демократії в умовах глобалізації й фінансово – економічних криз виявилися піддатлиими поширенню корупції, насильства і злочинності. Досягнення цілей стійкого розвитку й підтримки стабільності визначається здатністю держави забезпечити управління на всіх рівнях, але саме її бракувало країнам Латинської Америки в останнє десятиліття, коли процеси демократизації стали слабшати під впливом кризових явищ у різних сферах життя держави і суспільства. Загрози дестабілізації обернулися спробами державних переворотів та сплесками соціальних хвилювань. Рубіж сторіч був відмічений конституційними і політичними кризами в Еквадорі, Аргентині та Перу. У 2002 р. на тлі кризової ситуації у Венесуелі була здійснена спроба військового перевороту і відсторонення від влади президента У. Чавеса. У 2003 р. у результаті найгострішої політичної кризи та антиурядових виступів індіанських організацій пішов у відставку президент Болівії, у 2004 р. затяжна політична криза в Гаїті вилилася в збройне повстання проти демократичного за формою режиму Б. Аристіда [2; с.190].

У чому причини крихкості латиноамериканських демократій? Фіксуючи разючі відмінності місцевих політичних систем і режимів від західних демократій, одні дослідники приходили до висновків про невідповідність представницької демократії історичним традиціям і соціальній структурі країн регіону, говорили про непродуктивність імітації західного досвіду. Інші звертали увагу на нерівність та соціальну несправедливість як на головні перешкоди на шляху політичної модернізації. Треті відмічали невідповідність цілей і результатів третьої хвилі демократизації, вибудовували теоретичні схеми поетапного переходу до демократії й державотворення. Так, С. Хантінгтон задавався питаннями, «чи наближаємося ми до того світу, в якому демократія стане не просто поширеною, а універсальною формою правління?» та «до якого ступеня вона зможе укорінитися в незахідних суспільствах?» Аналізуючи особливості третьої хвилі демократизації, Г. О’Доннелл виділив на політичній карті світу велику сіру зону «неповних» демократій і констатував, що більшість таких країн не просуваються до представницьких демократичних режимів, висловивши сумнів у тім, що «це відбудеться в доступному для огляду майбутньому». Фіксуючи появу різних типів демократій, Л. Даймонд порушував питання про завершення третьої хвилі демократизації й ознаках її застою, а Ф. Шміттер визначав появу гібридних режимів і стійких, але неконсолідованих демократій [5; с. 157].

Тези про невизначеність подальшої політичної еволюції периферійних країн і пострадянських режимів одержали поширення із середини 90 х рр. При цьому ймовірність початку «відкатної хвилі», тобто руху назад, до авторитаризму. Наприклад, метаморфози перуанського режиму в період правління А. Фухіморі: від дотримання демократичних норм на перших етапах до повної зневаги ними на наступних, що призвело до зміни характеру цього режиму.

На початку XXI ст. побоювання щодо спаду третьої хвилі демократизації і вичерпаності імпульсів політичної модернізації на континенті одержали нові підстави. Помірний оптимізм частини дослідників щодо успіхів політичної демократії (регулярні вибори, конституційні та виборчі реформи, поділ влади, зміцнення політичних інститутів) змінився тривогою щодо загроз дестабілізації. Адже реформи політичних інститутів випереджали модернізацію суспільства і не встигали за зростаючими очікуваннями населення. До того ж, ці реформи істотно розрізнялися за термінами і послідовністю. В одних країнах Південного конуса вони здійснювалися понад 20 років, в інших — 15, а в постконфліктних країнах Центральної Америки — 10 і менше років. В регіоні ці реформи більше торкнулися інституціональної сфери і нормативної бази, ніж сфери взаємовідносин владних структур із суспільством.

Постійним супутником демократичного транзиту став дефіцит управління, що є серйозним іспитом для політичних систем. В умовах соціальної диференціації, прискореної економічними реформами першого покоління, проявилася тенденція до соціально – економічної дезінтеграцї, що свідчить про ослаблення держави у більшості країн регіону. У проблемі управління сфокусувалися різноманітні прояви криз розподілу (розриви в рівнях доходів багатих і найбідніших верств; між центрами, штатами й провінціями) і проникнення (рішення центральної влади не доходять до периферії або зустрічають опір на регіональному або муніципальному рівні). Неефективність діяльності держави на тлі загострення соціальних суперечностей та вад демократичних режимів породжує криза довіри, що у свою чергу відбивається на настроях і поведінці електорату.

В епоху глобалізації та інформаційної революції теоретичні схеми модернізації не витримали зіткнення з латиноамериканськими реаліями. Уявлення про демократизацію як лінійний процес поступального розвитку до демократії були похитнуті ще наприкінці 80 – х рр., коли різноманіття моделей політичної трансформації стало явним. Для характеристики режимів використовувалася широка гама відтінків: від обмеженої демократії і м’яких версій авторитаризму, включаючи інклюзивні варіанти, до демократії делегованої й квазідемократії. Неліберальні демократії, м’які автократії, протодемократії, обмежені демократії, демократії низької інтенсивності — такого роду дефініції застосовувалися до більшості країн регіону, представляючи далеко не повний перелік різновидів політичних режимів, чия легітимність підкріплена виборами і міжнародним визнанням. При цьому як перспективний напрямок, з урахуванням недосконалості механізмів представницької демократії, пропонувався розвиток демократії партисипативної, що передбачає активну участь громадян у формуванні політики. Такого роду проекти вдосконалювання перехідних режимів не стосувалися, як правило, соціокультурних характеристик латиноамериканського суспільства.

Запевняння латиноамериканських державних діячів у прихильності демократії стали нормою, що поширилася і на рівень міждержавного співробітництва. Лінія на підтримку демократії чітко простежувалася в документах. В Міжамериканській демократичній хартії 11 вересня 2001 р. уряди 34 країн закріпили зобов’язання із захисту демократії. У цьому документі були передбачені процедури, що регулюють дії ОАД у випадку державних переворотів і спрямовані на своєчасне попередження інших загроз демократії. Через два роки на ХХХШ сесії ГА ОАД була прийнята «Декларація Сантьяго про демократію і громадянську довіру: нове зобов’язання для Америки». У цьому документі визнання важливості «демократичного управління» було доповнено конкретними зобов’язаннями по лінії «відповідальної участі» всіх членів суспільства і урядів у справі досягнення консенсусів, необхідних для зміцнення демократії. При цьому підкреслювалася важливість багатобічних зусиль за утвердженням демократії в країнах Західної півкулі, а також сприяння участі громадянського суспільства в політичній системі і зміцненню суспільної довіри до демократичних інститутів. Перелік загроз у цій декларації для демократії (використання насильства, як інструменту політичної боротьби, корупція та безкарність, слабкість правосуддя, поширення бідності і маргіналізація суспільства) свідчив про точну діагностику процесу модернізації. Зобов’язання урядів націлені на подолання бідності, «соціального захисту» й сприяння економічному зростанню на основі політики рівних можливостей для всіх громадян, особливо у сферах освіти, охорони здоров’я і зайнятості, представляються особливо значимими [11; с. 146].

Спеціально підкреслювалося значення політичної культури, заснованої на демократичних принципах та цінностях, а також важливість «навчання демократії», сприяння співробітництву і взаємодопомозі, як «базових елементів міцних демократичних інститутів». Таким чином, уряди країн регіону формулювали завдання забезпечення управління та основ правової держави, визнаючи, що зміцнення демократії залежить від поєднання досягнень економічної модернізації з діючою соціальною політикою держави. Однак розуміння елітами складності завдань не гарантувало успішного вирішення, з огляду на глибокі розходження і важкі маршрути політичної еволюції.

Відповідно й процеси політичної модернізації знаходили специфіку і поліваріантність. Вони охоплювали різною мірою інституціональні основи держави й політичних інститутів, забезпечували легітимацію режимів, вели до змін політичних норм і правил гри в залежності від стану соціуму, відповідно до домінуючих зразків політичної культури та векторів громадських настроїв. Розвинені країни Заходу, чиї політичні системи десятиліттями розглядалися як еталон демократії, і сьогодні продовжують рух по шляху політичної модернізації, вдосконалюючи форми взаємодії гілок влади, здійснюють конституційні та адміністративні реформи, вирішуючи проблеми переходу до інформаційного суспільства. В Латинській Америці в політичній модернізації стоять завдання, що відповідають фазам лібералізації і переходу до демократизації периферійних країн.

Для дослідження політичних процесів у різних регіонах світу вчені запропонували концепцію лібералізації автократії. При цьому вони відкинули підхід А. Пшеворскі, який виділяв дихотомію демократичних і недемократичних режимів, уважаючи такий підхід спрощеним, що не відповідає процесам режимних змін. Дійсно, у країнах регіону і сьогодні існує безліч режимів, гібридних за основними характеристиками, які не укладаються в дихотомію А. Пшеворскі. Відповідно, змінився підхід до стадій політичної

трансформації, особливо до консолідації демократії. Адже для держав Латинської Америки вона і сьогодні залишається невизначеною перспективою, хоча діють загальне виборче право, таємне голосування, виборні органи влади, є конкуренція партій та свобода асоціацій. Усі ці складові — необхідний «процедурний мінімум», за визначенням Р. Даля, свідчать про демократизацію політичного процесу, але не дозволяють говорити про сформовану демократію [13; с. 46]. Переходу до інших форм політичного домінування і режимних змін періоду демократичного транзиту передує стадія політичної лібералізації. Для цієї стадії, за класифікацією Шміттера — Шнейдера, важливі такі ознаки діяльності режиму: дотримання прав людини; відсутність політв’язнів; терпимість стосовно дисидентів; наявність більш ніж однієї легальної політичної партії; принаймні, одна опозиційна партія представлена в парламенті, профспілки не контролюються державою або правлячою партією; незалежна преса і доступ до альтернативних засобів масової інформації. Наявність сукупності таких ознак свідчить про лібералізацію автократії. Зазначимо, що більшість режимів, що виникли на пострадянському просторі, позиціонують як демократичні, але насправді перебувають у фазі лібералізації автократії, за якої навіть дотримання мінімуму електоральних норм залишається під сумнівом [5; с. 39].

Перехід від стадії лібералізації до демократизації довгий, складний і суперечливий, тому що впливають безліч факторів, від поєднання яких, у кінцевому рахунку, залежить конфігурація режиму, що виникає. Шміттер і Шнейдер виділили як базові умови моделі переходу до демократизації вісім ознак: опозиційні рухи починають переговори з урядом; відкриті конфлікти в державному апараті; законодавчі зміни націлені на обмеження волюнтаризму влади; конституційні зміни спрямовані проти безконтрольності влади; конституційні реформи гарантують політичні права і громадянські свободи; наявність виборчих фондів; вільні й чесні вибори; результати виборів визнані суспільством [5; с.157].

Зіставлення цих ознак із динамікою політичних процесів у країнах Латинської Америки на початку ХХ1 ст. дозволяє віднести основний масив існуючих режимів до моделі переходу до демократизації. Їх демократичний імідж звернений головним чином зовні, тоді як напрямок і глибина демократичних перетворень частіше негативно оцінюються громадськістю. Разом з тим, не можна не визнати, що на цій стадії країни регіону досягли помітних успіхів у модернізації політичних інститутів, конституційних реформ та виборчого законодавства, дотримання основних прав людини і гарантій прав корінного населення в поліетнічних державах.

Висновки. Таким чином, країнам Латинської Америки вдалося за період транзиту позбутися традиційного варіанта наступності влади шляхом «призначенців» від правлячої партії. Раніше кандидати, використовуючи адміністративний ресурс і клієнтелістські зв’язки, легко забезпечували перемогу на президентських виборах. З розвитком електоральної демократії, з одного боку, тиском протестного електорату через непопулярність стабілізаційної політики влади, з іншого, прихід до влади опозиційних сил визначив тенденцію до відновлення політичного класу. Навіть у Мексиці практика «дедасо» змінилася (призначення президентом з числа наближених), спроби її відтворення в «нових демократіях» також не мали успіху. Таким чином, у більшості країн зміна влади стала здійснюватися в результаті міжпартійної конкуренції. Результатом розвитку електоральних процесів і дотримання громадянських свобод стало пом’якшення інклюзивних правлячих партій (класичний приклад — мексиканська революційно – інституційна партія), скорочення їх підтримки і втрата монополії на владу.

Поділ гілок влади, що відбувалося при традиційному в умовах президенціалізму перекосі у бік виконавчої влади, характеризувався неефективністю системи правосуддя. Ці вади в 90 – х рр. доповнилися корупцією та інерцією безкарності, що збереглася на тлі слабості судових органів. Усе це впливало на орієнтацію і політичні переваги громадян, скорочуючи ресурс довіри й рівень підтримки партій статусу. Очікування в суспільстві швидких змін на краще, характерні для початкового етапу політичних реформ, змінювалися розчаруванням. Демократії випробували тиск знизу. Суспільне невдоволення частіше приймало масштаби, що загрожували соціально – політичній стабільності. Політичне «довголіття» урядів, особливо під впливом фінансово – економічних криз, скорочувалося, тоді як ряди опозиції поповнювалися новими прихильниками. За лібералізацією авторитарних режимів і суспільною ейфорією, що супроводжувала початковий етап модернізації, прийшла пора загострення соціальних і політичних конфліктів, що підсилилися в умовах погіршення економічної кон’юнктури і зловживань влади.



Номер сторінки у виданні: 151
Автор:

Повернутися до списку новин