Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Російська Федерація - Країна, що не знала останнього слова

Тематика: РУССКИЙ МИР




Володимир СМОЛЯНЮК, доктор політичних наук, професор

УДК [323+327](470+571

 

Анотація: розглядаються внутрішні та зовнішні аспекти посилення державницьких амбіцій сучасної Росії, критичні позиції щодо перспектив відновлення глобального впливу Кремля.

Ключові слова: російська політика, держав ницькі амбіції, державне управління, геополітичний вплив, відповідальність влади.

 

Аннотация: рассматриваются внутренние и внешние аспекты усиления державных амбиций современной России, критические позиции отно сительно перспектив возобновления глобального влияния Кремля.

Ключевые слова: российская политика, держа вные амбиции, государственное управление, геополитическое влияние, ответственность власти.

 

Annotation: the internal and external aspects of strengthening of state ambitions of modern Russia are examined, critical positions in relation to the prospects of proceeding in global influence of Kremlin.

Key words: Russian policy, state ambitions, state administration, geopolitical influence, responsibility of power

 

Росії на Заході пророкують безрадісне майбутнє. Очікується, що ключовими ознаками еволюції цієї країни у недалекому майбутньому стануть територіальна фрагментація (розчленування, розпад), встановлення зовнішніх механізмів управління над уламками російської території, перехід колосальних природних ресурсів цієї країни у розпорядження західного капіталу.

Доцільно навести кілька показових цитат на цю тему:

З. Бжезинський, ексдержавний секретар США: «Росія – переможена держава. Вона програла титанічну боротьбу. І говорити, що «це була не Росія, а Радянський Союз» – означає тікати від реальності. Це була Росія, названа Радянським Союзом. Вона кинула виклик США. Вона була переможена. Зараз не потрібно підживлювати ілюзії про великодержавність Росії. Необхідно відбити бажання до таких думок… Росія буде роздробленою та перебувати під опікою».

Г. Кісінджер, ексдержавний секретар США: «Розпад Радянського Союзу – це, безумовно, найважливіша подія сучасності… Я надам перевагу в Росії хаосу і громадянській війні, ніж тенденції возз’єднання її в єдину, міцну, централізовану державу».

Дж. Мейджор, екс – прем’єр – міністр Велико британії: «… завдання Росії після програшу у холодній війні – забезпечити ресурсами благополучні країни. Але для цього їм потрібно п’ятдесят – шістдесят мільйонів чоловік». З. Бжезинському приписують й більш жорсткі слова: «У ХХІ столітті США розвиватимуться проти Росії, за рахунок Росії та на уламках Росії». Ще один колишній держсекретар Сполучених Штатів М.Олбрайт відкрито заявила, що необлаштований Сибір з його нафтою, газом та бездоріжжям є надбанням усього світового співтовариства.

Ресурсно сировинні апетити Заходу пояснюються просто. За деякими підрахунками, ресурсний потенціал Росії складає $ 340–380 трлн. Якщо співставити його з чисельністю населення, то на середньостатистичного росіянина припадає національного багатства удвічі більше, ніж на американця, вшестеро – ніж на німця та у 22 рази більше, ніж на японця. Ліси Росії виробляють 20% світового обсягу відтворюваного кисню, тоді як російська економіка

споживає його вчетверо менше.

Цитовані вище твердження звучать некоректно, недипломатично, навіть вороже. Їх підтекст синонімічно можна виразити й так: Росія – вічний ворог західної цивілізації; ця країна має бути або трансформована до вигляду новітньої колонії, або взагалі зникнути з політичної карти світу.

Саме тому у багатьох мас медіа геополітичної тематики вказується, що стосовно РФ цілеспрямовано реалізуються директива Ради національної безпеки США 20/1 від 18.08.1948 р. та так званий Гарвардський проект. Їх ключові положеннями є наступними: Росія має стати сировинним придатком Заходу. Високотехнологічні галузі у ній повинні бути знищені. Село мусить бути зруйновано, а росіяни мають годуватися іноземним непотребом. Росіяни не повинні розуміти, що з ними діється. Задля цього необхідно зруйнувати систему освіти, науку, культуру. Не менш важливо насадити пияцтво, паління тютюну, наркоманію.

Намічені заходи з різною мірою успішності вже виконуються. Як саркастично зазначив один з російських експертів, «наших дітей і внуків за планами Заходу чекає доля американських індіанців». Окремі російські ЗМІ з тривогою передбачають, що «до 2015, 2030 або 2050 року країна розвалиться на 6 8 самостійних держав зі своїми валютами, дипломатами і бюджетами».

У 90 х такий сценарій розчленування Росії фактично почав втілюватися у життя. Він логічно продовжував «геополітичне доміно», коли послідовно не стало Союзу Радянських Соціалістичних Республік, Чехословацької Соціалістичної Республіки, Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, соціалістичної співдружності, світової системи соціалізму в цілому. Можна передбачити, що наступною мала стати Російська Федерація, дві республіки якої – Чеченська й Татарська – відкрито заявили про вихід зі складу РФ. Проте так не сталося. Російська (кремлівська) влада категорично не погодилась на ліквідацію. Антиросійські західні плани вимушено перенесені на майбутнє.

До Росії можна ставитися прихильно, нейтрально, критично, навіть вороже. Проте

об’єктивно треба розуміти: якщо країні (у цьому випадку РФ) фактично підписано «смертний вирок», то у неї немає іншого виходу, ніж боротися. Боротися вперто, наполегливо, доводячи собі й світові, що країна здатна не просто уціліти, але й перетворитися на потужну геополітичну силу, що визначатиме подальший перебіг регіональних і навіть планетарних подій.

У 2004 р. наприкінці першого терміну перебування на посаді глави Російської держави її тогочасний Президент В. Путін у посланні до Державної думи наголосив: «Протягом усієї нашої історії Росія та її громадяни здійснювали і здійснюють воістину історичний подвиг. Утри мання держави на великому просторі, збереження унікального простору, збереження унікальної спільноти народів при сильних позиціях країни у світі – все це не тільки величезний труд. Це ще й величезні жертви, втрати нашого народу. Саме такий тисячолітній історичний шлях Росії. Такий спосіб відтворення її як сильної країни. І ми не маємо права забувати про це».

За цими сповненими внутрішньої напруги словами прочитується кілька важливих тез. Перше: Росія категорично не згодна з перспективою її розчленування та історичної смерті. Друге: Росія переходить до рішучих дій з метою збереження своєї державності у новому тисячолітті, якщо навіть їй доведеться діяти недемократично й жорстко. Третє: завершено і закрито єльцинську еру, коли Росія «не здобувала, а втрачала».

12.05.2009 р. Росія отримала нову Стратегію національної безпеки, підписану Президентом Д. Медведєвим. Це – один з небагатьох документів, під яким не стоїть підпис попереднього глави Російської держави. Проте підходи В. Путіна збереглися: протягом найближчого десятиріччя Москва прагне повністю відновити свої позиції серед планетарних геополітичних авторитетів.

Росія налаштована доволі амбіційно. Зокрема, у документі підкреслюється: «У цілому сформовані передумови для надійного запобігання внутрішнім і зовнішнім загрозам національній безпеці, динамічного розвитку і перетворення Російської Федерації в одну з лідируючих держав за рівнем технічного прогресу, якістю життя населення, впливом на світові процеси». І ще: «Російська Федерація володіє достатнім потенціалом для того, щоб розраховувати на створення у середньостроковій перспективі умов для її закріплення в переліку держав лідерів у світовій економіці на основі ефективної участі у світовому розподілі праці, підвищення глобальної конкурентоспроможності національного господарства, оборонного потенціалу, рівня державної і громадської безпеки».

Подібні наміри опираються на сукупність державних документів, які покликані забезпечити відновлення глобальних геополітичних впливів РФ. Зокрема, це: Концепція довгострокового соціально економічного розвитку РФ на період до 2020 р.; Концепція зовнішньої політики РФ до 2020 р.; Стратегія національної безпеки РФ до 2020 р.; Основи державної політики РФ в Арктиці до 2020 р. і на подальшу перспективу; Морська доктрина РФ до 2020 р.; Стратегія розбудови і розвитку Збройних Сил РФ до 2020 р.

Не дивно, що геополітичний лексикон сучасної Росії на рівні державних документів поповнився словосполученням «лідируюча держава» («держава лідер»). Знаючи з історії здатність Росії до короткотермінової мобілізації, яка іноді навіть не має логічного пояснення, варто очікувати принаймні часткового успіху Кремля. Це матиме неабияке значення для десятків країн світу, особливо тих, що розміщені поряд.

Якщо узагальнити, то Росія нарощує комплекс економічних, політичних, військових, духовно%культурних та ін. перетворень, метою яких є відновлення регіонального та світового впливу Російської держави. Про це трохи докладніше.

Протягом років президентства В. Путіна (насамперед, його другої каденції 2004–2008 рр.) відбулось серйозне зміцнення позицій Кремля. Завдяки позитивним зрушенням в ресурсно – видобувній економіці, зміні стилю державного управління, посиленню уваги до Воєнної організації держави, а також реставрації велико – державницької ідеології, Росія стала більш організованою регіональною і світовою потугою. Це вже дозволило Москві істотно посилити вплив своєї країни на регіональні та глобальні процеси.

Певною мірою завершено внутрішньополітичні перетворення, що здійснюються на основі «суверенної демократії», яка на Заході сприймається як антидемократія.

Зокрема, в результаті Думських виборів 2007 р. в Росії закріпилася політична система з домінуючою партією — «Єдиною Росією». Ця партія має в своєму розпорядженні кваліфіковану більшість, достатню для ухвалення будь яких парламентських рішень без урахування думки опозиції.

Внесено поправки у Конституцію РФ, які перетворюють російського Президента на політика, наділеного величезними повноваженнями.

Реставровано традиції російської централізованої держави. На практиці це означало «відновлення» кремлівської влади над усіма федеральними суб’єктами, насамперед тими, де спостерігалися відцентрові настрої. Йдеться не лише про Чечню й Татарстан, але й Дагестан, Інгушетію, Кабардино Балкарію, Карачаєво Черкесію, Північну Осетію, Тиву…

Тимчасово відмінено процедуру виборів глав суб’єктів Російської Федерації. Понад 80 регіональних керівників призначаються указами глави держави. Немає потреби доводити, що це надійні й перевірені люди. Отже, найбільша за площею держава світу своєчасно реалізувала формулу: демократія у «мінусі», державна керованість у «плюсі». Після запровадження такого механізму призначення регіональних керівників феномен Р. Абрамовича у російському державотворчому процесі став немислимим (тодішній «губернатора Чукотки» левову частку часу проживав у Лондоні, дбаючи здебільшого про особисті інтереси).

Ліквідовано очільників «чеченського сепаратизму». У різний час загинули Джохар Дудаєв, Салман Радуєв, Зелімхан Яндарбієв, Арбі Бараєв, Аслан Масхадов… Вважається, що Герой Росії, генерал Рамзан Кадиров впевнено тримає владу у своїх руках. Так само вважається, що Північний Кавказ надійно «реінтегровано» у державницьке тіло РФ, а безлад 90 х більше не повториться. Непрямим свідченням цього є плани проведення зимової Олімпіади 2014 р. у Сочі.

Пробуджено до життя Воєнну організацію Російської держави. Краще фінансуються Збройні Сили, ФСБ, МВС, МНС, Федеральна прикордонна служба та ін. силові структури. Вважається, що боєздатність російської армії підвищилася, а плани її масштабного технічного переоснащення уважно вивчаються в закордонних аналітичних центрах.

З легкої руки А. Чубайса термін «газова імперія» втратив ознаки метафоричності, перетворившись у реальність. Відтепер свої газові поставки Росія обумовлює політичними побажаннями. Транснаціональна корпорація «Газпром» має всі підстави написати на своєму прапорі «Газ – це зброя». Низка європейських країн, у тому числі Україна, на собі відчула, що таке «газові домовленості», «газовий тиск», «газовий диктат» і навіть «газова війна».

Визначено «правила гри» з російськими олігархами, які стали надзвичайно впливовою суспільною силою капіталістичної Росії. Ущент зруйновано феномен «семибанкірщини» – здатності російського олігархату визначати результат президентських виборів у цій країні. Якщо у 1996 р. Б. Березовському, М. Ходорковському, М. Фрідману, П. Авену, В. Гусинському, В. Потаніну, О. Смоленському, В. Виноградову, В. Малкіну вдалося забезпечити перемогу Б.Єльцина на виборах, то вже у 2004 р. такого бути не могло. Не може бути й зараз, оскільки М. Ходорковський ув’язнений, Б. Березовський та В. Гусинський перебувають за кордоном у політичному вигнанні… Решта зрозуміли безперспективність політичного протистояння з Кремлем та зосередились насамперед на бізнесових питаннях.

Російські перетворення не вичерпуються суто адміністративними та економічними нововведеннями. До них необхідно додати потужній духовний супровід. Зокрема, у РФ сформовано нову ідеологію державного патріотизму, у якій на рівних поєднані «двохголовий орел та червона зірка». У нагородну систему Росії одночасно входять ордени Андрія Первозванного та Червоної Зірки. Подібна комбінація – самодержавство та радянська влада – раніше була немислимою. Зараз вона сприймається цілком органічно.

13.03.1995 р. прийнято федеральний закон «О днях воинской славы (победных днях) России». У законі вказано на 15 битв, «які відіграли вирішальну роль в історії Росії» та з яких має виростати її сучасне самовідчуття держави переможниці. Перша битва, вказана у законі, це 18 квітня 1242 р. – День перемоги руських воїнів князя Олександра Невського над німецькими лицарями на Чудському озері (Льодове побоїще). Остання битва – 9 травня 1945 р. – День перемоги радянського народу у Великій вітчизняній війні 1941–1945 рр. Як видно, Росія з легкістю оперує цілими історичними пластами, маючи за головне показати свою незламність духу та невмирущість.

Знято художні фільми, в яких служіння Росії у складі державної силової структури підняте до рівня вищої людської чесноти. Показовим є фільморяд останнього часу: 2005 р. – «9 рота», «Турецкий гамбит», «Статский советник», «Первый после бога»; 2007 р. – «1612», «Слуга государев»; 2008 р. – «Господа офицеры: спасти императора», «Александр. Невская битва», «Адмиралъ». Бюджет останнього – $ 20 млн. – приблизно відповідає видаткам Голівуду на масштабні історичні кінокартини.

У 2009 р. світ побачив кінокартину «Царь», вихід якої «випадково» співпав з пропозицією реставрації інституту самодержавства в Росії ХХІ ст. Поки що такі наміри доволі неоднозначно сприймаються російським суспільством, проте... Свого часу Іспанії це вдалося. Монархічні ідеї звучать в Болгарії та Румунії. Віднині і в Росії.

Аналізуючи останні російські фільми, неможливо не згадати «Предстояние» (2010 р.) та «Цитадель» (2011 р.) Н. Міхалкова, де головною суспільно політичною ареною РФ вкотре стає ратне поле з тим же підтекстом: политі солдатською кров’ю окопи проростають новим життям. Росія відроджується. І ніяка зовнішня сила не здатна цьому завадити.

Відбулася суспільна реабілітація неоднозначного воєнно – політичного явища, що увійшло в російську історія під назвою «Білої гвардії». У Москві у 2005 р. перепоховано останки генерала А. Денікіна – головнокомандувача антибільшовицькими силами Півдня Росії під час громадянської війни 1918–1920 рр. Генерал помер у Сполучених Штатах, проте його воля виконана – його прах лежить на цвинтарі Донського монастиря в Москві. Ця знакова подія засвідчила поширення цінностей російського патріотизму на нові історичні фігури, які за попереднього політичного устрою були виключно антирадянськими (антидержавними).

Простір СНД окреслено як зону російських інтересів. З кожною державою Співдружності ведеться цілеспрямована робота з метою відновлення інтеграційних зв’язків з РФ, вищим проявом яких вважається їх вступ до Митного Союзу та Єдиного Економічного Простору. «Атакою» Москви на СНД можна пояснити наявну низьку результативність іншого пострадянського наддержавного об’єднання – ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), учасники якого наприкінці 90 х заявили рішучий протест неоімперському відновленню Росії.

У дієздатному стані підтримується Організація Договору про колективну безпеку (ОДКБ). Білорусія, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Таджикистан, Узбекистан, що входять у цю Організацію, вважаються воєнно політичними союзниками Росії, здатними на вирішення окремих наддержавних завдань безпекового (оборонного) характеру.

На додаток до пострадянських союзників, шукаються «далекі» геополітичні партнери. Одним з них стала Венесуела, відносини з якою розвиваються по висхідній.

Якщо згадати останні конституційні інновації, то варто вказати на збільшення терміну перебування Президента РФ на посаді від 4 до 6 років. Дозволене російською Конституцією подвоєння цього терміну означає, що переможець президентських виборів 2012 р. має шанси очолювати цю країну до 2024 р. А це вже імператорські часові горизонти.

Райдужні перспективи Росії напередодні президентських виборів 2012 р. окреслив В. Путін, який спочатку оформив російські амбіції у вигляді передвиборної програми Всеросійської політичної партії «Єдина Росія», а пізніше деталізував у низці передвиборчих статей. Рефреном звучить ідея про майбутню велич РФ, шлях до якої розчищено впродовж складних, але, як вважають у Кремлі, багатообіцяючих «нульових» років.

Не лише кремлівських, а й інших матеріалів на тему «Росію рано поховали» в сучасному інформаційному просторі доволі багато. Якщо їх узагальнити, то напрошується єдиний прийнятний у даному випадку висновок: російська влада цілеспрямовано та послідовно нарощує комплекс військово політичних, економічних, духовно культурних та інших перетворень, мета яких – відновлення світової величі Російської держави та ефективних механізмів її впливу на глобальні процеси.

Проте в путінсько медведєвській Росії не все так благополучно. Впливова британська «The Times» у серпні 2008 р., відразу після російськогрузинської війни, застерегла: «Не дивлячись на все своє великодержавне похваляння, Росія слабка і вразлива. Так, російські танки і літаки з легкістю розгромили молоду грузинську армію, але велика частина застосованого арсеналу була створена в роки «холодної війни», а багато військовослужбовців були призовниками. Кожен, хто бачив, як діє російська армія на Кавказі, знає, що на модернізацію буде потрібно ціле покоління. Тим часом, Америка і її основні союзники по НАТО пішли на декілька десятиліть вперед в питаннях розвитку військових технологій і бойовому досвіді».

«The Times»: Росія зіткнулася з серйозною демографічною кризою. Її населення скорочується на 700 тис. чоловік в рік. За оцінками ООН, до 2050 р. чисельність її населення, що складає сьогодні приблизно 146 мільйонів, знизиться приблизно на третину.

«The Times»: Що стосується економіки, то вона переживає бум завдяки природним ресурсам, на які доводиться 70% багатства країни. Але ціна на нафту мінлива. Росія не зуміла диверсифікувати свою економіку. Якщо ціни на енергоносії різко впадуть, то економіка може впасти, як це відбулося раніше.

Доволі показовою слід вважати офіційну позицію організованих політичних сил Росії, зокрема, Комуністичної партії РФ, що була й залишається послідовним критиком дій Кремля з моменту розпаду Союзної держави.

Аналізуючи світові процеси, сучасна КПРФ наголошує: «Ми живемо в епоху безроздільного панування транснаціонального фінансового капіталу, яке ствердилося з руйнуванням Радянського Союзу. Нинішню світову систему ми з повною підставою можемо назвати фінансовим імперіалізмом. Країни й народи він придушує через системи кредитів, валютного механізму й спекулятивного біржового обороту.

Сьогодні імперіалісти найчастіше «милостиво» зберігають номінальний суверенітет окремих країн. Тотальний контроль над ними підтримується за допомогою продажних еліт. Капітали її представників, їх власність, «запасні аеродроми», досьє на здійснені злочини – все це перебуває під конторолем фінансового імперіалізму. Заради власної безпеки компрадори забезпечують «правильний» курс своїх країн».

Далі удари з боку КПРФ наносяться безпосередньо по владним колам Російської Федерації. Зокрема:

 «Єдина Росія» обманює своїх громадян, коли рапортує про успіхи у боротьбі з кризою. Економіка країни, прив’язана до нафтогазової труби, продовжує стагнувати… Зниження ціни на нафту до 80 доларів за барель автоматично означає провал у фінансуванні всіх соціальних програм;

 вступ у ВТО посилить залежність Росії від диктату транснаціонального капіталу. Зокрема, влада зобов’язується вдвоє скоротити державні інвестиції у сільськогосподарську галузь;

 у планах влади – остаточна відмова від державного управління національною економікою. Розпродаються залишки держвласності. Приватизується майже 900 найбільших підприємств;

 втеча капіталів з країни прискорюється. Майже 30 млрд доларів вивезено в 2010 році.

У 2011 – майже втричі більше;

 бездарна фінансова політика занурює країну у боргову яму;

 влада збільшує витрати на МВС у півтора рази, перетворюючи колись народну міліцію на жандармерію, а також на ЗМІ з метою обдурення населення;

 знищується одна із самих розвинених систем соціальних гарантій, створена в попередній країні;

 за роки «реформ» кількість вчених у країні скоротилась більше ніж удвічі. Практично зруйнована галузева наука. Втрачені провідні інститути;

 катастрофічно знецінена висококваліфікована праця. Середня зарплата професорсько викладацького складу нижча, ніж середня у країні.

На погляд російських комуністів, усе це означає, що величезні нафтогазові доходи

розкрадені або витрачені даремно. Компартія запитує: «Якщо такою є суверенна демократія, то що таке геноцид і відвертий бандитизм?».

КПРФ невблаганно констатує: «Політика влади демонструє її небажання вибиратися з ліберально компрадорської колії, що веде у глухий кут. Наростання світових проблем неминуче поглибить напругу всередині Росії. Продовження нинішнього курсу загрожує країні подальшою деградацією, втратою незалежності, розпадом і знищенням».

Як узагальнене звинувачення, КПРФ називає шість злочинів влади перед народом, здійснених протягом останніх двадцяти років.

Злочин перший. Втрата величезних територій, руйнування спільноти народів, що склалася історично, втрата Росією статусу великої світової держави.

Злочин другий. Знищення промисловості та сільського господарства, перетворення країни на сировинний придаток.

Злочин третій. Цілеспрямоване руйнування обороноздатності країни під виглядом «воєнної реформи».

Злочин четвертий. Свідоме знищення кращої у світі системи освіти, відмова від великих культурних традицій, занурення країни в трясовину духовного ширвжитку, примітивізму й аморальності.

Злочин п’ятий. Ліквідація унікальних соціальних завоювань, пограбування державою малоімущого населення, насадження однієї з самих відсталих, неефективних і жорстких соціальних систем сучасності.

Злочин шостий. Вимирання Росії, втрата 15 мільйонів людей, породження ситуації, коли дітей віком семи років удвічі менше, ніж вісімнадцятирічних.

Злочини компрадорської буржуазної влади породили десять найгостріших загроз для майбутнього Росії. На погляд російських комуністів, це:

1. Загроза демографічної катастрофи.

2. Підрив економічної безпеки.

3. Руйнування російської науки.

4. Загроза енергетичного колапсу.

5. Ліквідація продовольчої безпеки.

6. Підрив економічної й культурної єдності країни.

7. Еконологічна загроза.

8. Формування системи соціального апартеїду.

9. Деградація людського капіталу.

10. Підрив національної безпеки.

КПРФ присутня в російському парламенті, проте не є партією влади у повному розумінні цього терміну. Ймовірно, саме тому її оцінки набувають крайньої гостроти. Проте робити вигляд, що російські комуністи у матеріалах своїх з’їздів та пленумів виписують чергові утопії – не варто. Раціональне зерно у їх міркуваннях поза сумнівом існує. Так само існують соціальні сили, готові підтримати комуністів у своїх практичних діях. Серед іншого це означає ускладнення позицій офіційного Кремля, переможній риториці якого російські виборці все більше не довіряють.

Отже, набір «але», спрямованих проти планів сучасного російського керівництва, зберігає свою руйнівну дію: депопуляція населення, сировинно – ресурсна основа економіки, накопичення соціальних негараздів, прогресуючий націоналізм та релігійний екстремізм, територіальні амбіції далекосхідних сусідів, а головне – антиросійські плани фінансових володарів планети, які ніколи не відмовляться від спроб перетворити цю країну на колоніальний придаток, якщо не в ХХІ, то хоча б у ХХІІ столітті.

Таким чином, поряд з Україною постала потужна країна, яка попри зовнішню та внутрішню критику вперто реалізує велико державні цілі. Далеко не всі свої геополітичні амбіції Москва зможе реалізувати. Але й часткові успіхи Кремля, не помічати які неможливо, змушують прилеглі країни із стурбованістю дивитися у власне майбутнє.



Номер сторінки у виданні: 25
Автор:

Повернутися до списку новин