Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

До питання визначення та класифікації форм правління: сучасні підходи





Лариса КОЧУБЕЙ, доктор політичних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України

УДК 32.001

 

Анотація: розглянуті різні підходи до визначення форм правління, їх класифікації. Наголошено на необхідності подальшого вивчення т.зв. нестандартних форм правління.

Ключові слова: форма правління, класифікація, монархія, республіка.

 

Аннотация: рассмотрено различные подходы к определению форм правления, их классификации. Сделано акцент на необходимости дальнейшего изучения т.н. нестандартных форм правления.

Ключевые слова: форма правления, классификация, монархия, республика.

 

Annotation: сonsidered different approaches to defining the forms of Government, their classification. Was emphasis on the need to further study the so called nonstandard forms of governance.

Key words: governance, classification, monarchy, Republic..

 

Політичні режими мають безпосереднє відношення до певної форми правління. На думку сучасних українських дослідників, форма державного правління – це спосіб і порядок формування вищих органів державної влади в країні й механізм їх компетенційних взаємовідносин. Спосіб формування вищих органів державної влади відбиває ступінь участі громадян (або підданих) у їх утворенні (спадкуванні, обранні, призначенні) й указує на способи легітимації державної влади та її підстави. Порядок формування передбачає наявність або відсутність повноважень цих органів щодо взаємоутворення й зумовлює їх конституційну відповідальність [11].

Поняття «форма державного правління» включає такі компоненти: норми і практика, що стосуються виду, структури, правового становища вищих органів державної влади; норми і практика, що характеризують відносини між цими органами; норми і практика зворотнього зв’язку між органами управління й тими, ким управляють.

Характер форми правління залежить від типу суспільства, від організації верховної державної влади, точніше, від визначення правового положення одного вищого органу державної влади – глави держави. Врешті, відмінність між двома основними формами правління – монархією та республікою залежить від того, хто стоїть на чолі держави. Форма правління позначається на структурі державного апарату та взаємовідносинах між окремими його ланками.

Із сучасних політологів класичний підхід до розмежування політичних режимів використовує відомий французький соціолог і політолог М. Дюверже, який виділяє режим злиття влади (абсолютні монархії та диктатури), режим поділу влади (конституційні монархії та президентські республіки), режим співробітництва влади (парламентські монархії та парламентські республіки) [1]. Вчений вважає, що політичні інститути і процеси, які пов’язані, перш за все з організацією, передаванням. Здійсненням та легітимацією влади, протягом історії виступають в різноманітних комбінаціях. Різноманітні види цих комбінацій і називаються політичними режимами [6]. Вони фіксують певний спосіб взаємодії елементів політичної системи, взаємовідносин між владою, суспільством та особистістю.

У різні періоди людської історії сформувалися різні форми правління [9].

Традиційно розрізняють дві основні форми правління, які мають декілька різновидів: монархія (абсолютна, дуалістична, конституційна) і республіка (президентська, парламентська, змішана, радянська) [10]. Реально існуючі держави часто мають ознаки декількох із цих «ідеальних типів». Однак у цілому така класифікація допомагає встановити основні закономірності статусу й відносин вищих органів державної влади.

Основними критеріями при класифікації республіканської форми державного правління є: поділ державної влади; модель компетенційної взаємодії, врівноваження й обмеження між вищими органами законодавчої, виконавчої влади і главою держави, яка, зокрема, передбачає певний ступінь впливу останнього й законодавчої влади через засоби й порядок формування й відповідальності на виконавчу владу; спосіб обрання глави держави (парламентський або позапарламентський). Зміст другого критерію відбиває поняття «система (механізм) стримувань і противаг», яке традиційно вважається складником теорії поділу державної влади. Оскільки ця система іноді розуміється як окремий принцип організації державно владних інститутів, доцільно визначити її як окремий класифікаційний критерій.

Поширеним способом визначення форм державного правління є також функціональний принцип, а саме визначення питання призначення і відповідальності уряду [14]. Республіки за відповідними принципами поділяються на президентські, парламентські та напівпрезидентські.

У основі організації державно владних інститутів президентської республіки лежить «жорстка» модель поділу державної влади. Особливістю її функціонального аспекту є те, що реалізація законодавчої та виконавчої влади здійснюється максимально самостійно й автономно, оскільки главою останньої є президент, який формує уряд одноособово.

До президентських належать ті республіки, в яких президент є главою держави і уряду, призначає і звільняє на свій розсуд членів уряду, який відповідальний перед ним, має право накладати вето на закони, які приймаються парламентом, на власний розсуд видавати накази, що мають силу закону, розпускати парламент, вводити в країні надзвичайний стан, визначати зовнішньополітичний курс уряду. До президентських республік відносять США, більшість країн Центральної та Латинської Америки, Африки, а також Індонезію, Єгипет та ін.

Так, президентськими вважаються країни, де глава держави є одночасно керівником виконавчої влади і призначає та звільняє членів уряду на власний розсуд (у США, Нігерії, на Філіппінах – лише за формальною згодою парламенту). До президентських країн подібні абсолютні та дуалістичні (допускається існування парламенту, проте реальна виконавча влада належить монархові) монархії, де уряд також формується главою держави. Усі ці країни підпадають під категорію «монократичних».

Парламентські – це країни, у яких уряд формується безпосередньо парламентською більшістю, глава держави (президент чи монарх) лише формально затверджує її вибір і не може без санкції прем’єр – міністра звільняти членів уряду з посади.

Поділ державної влади («м’який», «гнучкий» або «частковий») у парламентській республіці має переважно інституціональний характер: парламент є інститутом законодавчої, а уряд виконавчої влади. Функціональний аспект менш чітко виражений, оскільки, по перше, уряд формується парламентським способом; по друге, прем’єр міністр і члени уряду, здебільшого, є депутатами парламенту; по третє, існує конституційно закріплений механізм тісного співробітництва законодавчої й виконавчої влади.

До парламентських республік характерний поділ функцій глави держави (президент) та виконавчої влади (глава уряду). Відповідно президент призначає главу і деяких членів уряду узгоджено з парламентом, а решту членів уряду – за рекомендацією глави уряду, який несе відповідальність перед парламентом. Президент не може на свій розсуд звільнити главу уряду, не має права накладати вето на закони, які ухвалюються парламентом, його укази не мають сили закону. Розпуск парламенту президентом можливий у випадку висловлення останнім недовіри уряду. Введення надзвичайного стану – право виключно парламенту, у сфері зовнішньої політики президент представляє державу і узгоджує свої дії із зовнішньополітичним курсом уряду. До парламентських республік належать Німеччина, Австрія, Молдова, Ізраїль, Індія, Угорщина, Словаччина, Швейцарія.

У випадку, коли за одними ознаками країна належить до парламентських, за іншими – президентських, республіку називають напів президентською або змішаною. Це Франція, Італія, Чехія, Болгарія, Естонія, Вірменія та ін.

Загальними правовими ознаками, які в сукупності характеризують теоретико – правову модель змішаної республіки, є: формування уряду за участю глави держави (президента) й парламенту; відповідальність уряду перед главою держави й перед парламентом; біцефальність, дуалізм виконавчої влади; 4) відсутність конституційного визначення президента ані як глави виконавчої влади, ані як глави уряду; статус президента як арбітра або (та) гаранта у певних сферах державної діяльності; заміщення поста (посади) президента шляхом загальних прямих виборів.

Однією з основоположних ознак змішаної республіки є характер її виконавчої влади біцефальний (існування двох керівних центрів виконавчої влади – президента і глави уряду) і дуалістичний (вона здійснюється урядом за одночасної наявності певних виконавчих за своєю юридичною природою повноважень у президента). Юридична природа виконавчих повноважень президента (поряд з представницькими, арбітражними тощо) випливає з конституційних положень, а їх обсяг залежить від різновиду змішаної республіки. Значення уряду обумовлюється його становищем як самодостатнього колегіального органу виконавчої влади. Відповідно, й досить вагомим є становище прем’єр міністра, який виступає главою уряду й має значний обсяг владних повноважень.

Існують критерії розрізнення президентсько – парламентської й парламентсько – президентської республік. Основними критеріями розрізнення президентсько – парламентської й парламентсько – президентської республік є: співвідношення обсягу повноважень глави держави й парламенту в механізмі формування й відповідальності уряду; відсутність або наявність підстав розпуску парламенту президентом; обсяг інших повноважень президента (представницьких, виконавчих, арбітражних, у нормотворчій сфері тощо).

Своєрідність моделі поділу державної влади в президентськопарламентській республіці полягає в тому, що її функціональний аспект залежить від співвідношення політичних сил у парламенті. У разі перемоги на парламентських виборах політичної партії, яка підтримує президента, уряд фактично формується президентом. Коли на парламентських виборах перемагає опозиційна президенту політична партія – парламентом. Це, відповідно, зумовлює два можливі періоди (цикли) функціонування державного механізму президентський та парламентський («співжиття влади»).

Особливістю президентсько парламентської моделі є можливість конкурування за право формування уряду між президентом і парламентом, які мають однакове джерело владних повноважень, а значить, несуть однакову відповідальність перед народом. Основою цієї владної конкуренції є право президента розпуску парламенту.

Особливістю функціонального аспекту поділу державної влади в парламентсько – президентській республіці є те, що як арбітр глава держави зазвичай забезпечує узгоджене функціонування державних органів, виступає гарантом додержання конституції, незалежності й територіальної цілісності.

Правові ознаки парламентсько – президентської республіки: компетенційна перевага парламенту у формуванні уряду; юридична відповідальність уряду перед парламентом і складання повноважень перед новообраним парламентом; наділення глави держави правом розпуску парламенту за певних конституційно визначених підстав; наділення президента суттєвими повноваженнями: у внутрішній і зовнішній політиці, функціонально поєднаними зі сферою виконавчої влади, пов’язаними з його можливістю втручатися в нормотворчий процес (право законодавчої ініціативи, відкладального вето й видання актів, які мають силу закону).

Останнім часом у політологічній літературі набуває поширення інший підхід до класифікації форм правління, що базується не на формально – юридичному вираженні джерела влади (народ, монарх), способі формування вищих органів державної влади (вибори, призначення, наслідування) тощо, а на оцінці реальних повноважень державних органів та інститутів, визначенні суб’єктів, які де – факто мають пріоритет у здійсненні державної влади.

Відповідно до такої класифікації, різні форми державного правління залежатимуть від того, хто здійснює реальну владу, скільки осіб бере участь у прийнятті рішень і у який спосіб ці особи отримують такий статус. Пропонується розрізняти монократичні (абсолютна монархія, президентська республіка) і колегіально представницькі (конституційна монархія, парламентська республіка) [4]. Форма державного правління – залежно від того, хто і в який спосіб формує уряд і керує його роботою.

Виходячи з того, що громадянське суспільство зумовлює державу з адекватними своїм принципам соціальними, політичними та юридичними характеристиками, то форма правління сучасної держави – це форма правління соціальної, демократичної і правової держави, зміст котрої відображається в заснованій та функціонуючій на принципах народовладдя й розподілу влади соціально – політично – правовій системі вищих органів законодавчої та виконавчої влади, мета функціонування якої є задоволення соціально – економічних, політичних та духовно – культурних потреб громадян.

Категорії «нереспубліка» і «республіка», як історичні типи держави кастово – станового суспільства та держави громадянського суспільства, покликані замінити панівні у вітчизняному державознавстві такі категорії як «рабовласницька держава, феодальна держава, буржуазна держава та соціалістична держава».

Категорії «монократія» та «полікратія», мають позначити історичні типи форми держави «нереспубліканського» і «республіканського» типу.

Поняття «поліархія» як історичний тип форми правління полікратичної (за формою) та республіканської (за соціальною сутністю) держави, пропонується використовувати замість поняття «республіка», яке в сучасній вітчизняній науці застосовується для позначення одного з основних видів форми державного правління.

Нове рішення в питанні про поділ форми державного правління на такі історичні типи, як «монархія» і «поліархія» сприяло вдосконаленню загальної класифікаційної схеми держав за формами правління. Суть оновленої класифікації полягає в тому, що держави за історичним типом форми правління, порівняно з традиційною класифікацією (де монархія як основний вид має такі види, як абсолютна, дуалістична та парламентська, а республіка – парламентський, президентський та змішаний види), поділяються на монархії та поліархії; монархія представлена абсолютною монархією, дуалістична монархія є типом і одночасно видом форми правління перехідної (від кастово станового до громадянського суспільства) держави, а поліархія має своїми видами парламентську, президентську та змішану поліархії [3].

Новим акцентом у пропонованій класифікації є обґрунтування недоцільності віднесення таких видів форм державного правління, як «парламентська монархія» та «парламентська республіка» до різних типів форм правління, оскільки за своїми сутнісними ознаками вони відносяться до одного й того ж історичного типу форми правління – поліархічного, виступаючи як такі види останнього: «парламентська поліархія із обраним главою держави» (Італія, Латвія, ФРН, Чехія та ін.) і «парламентська поліархія із спадковим главою держави» (Великобританія, Бельгія, Іспанія, Швеція, Японія та ін.); серед президентських поліархій виділяються держави, форми правління котрих характеризуються: а) структурою, близькою за своїм змістом до «вашингтонської» моделі; б) наявністю елементів парламентської поліархії; в) посиленими елементами президенціалізму.

Змішані поліархії мають своїми підвидами: президентсько – парламентську, напівпрезидентсько – напівпарламентську, напівпарламентсько – напівпрезидентську та парламентсько – президентську поліархії. Наведена класифікація форм державного правління побудована на основі аналізу змісту «юридичних форм», закріплених, як правило, у конституційно правових нормах. Але це відображає лише один бік проблеми, оскільки для складання комплексної картини із цього питання необхідно враховувати також практичний прояв цих юридичних конструкцій – «політичну форму» державного правління (за формулюванням німецького професора права Г. Єллінека) [5].

«Парламентська поліархія», залежно від низки політичних факторів, серед котрих головним є стан партійної системи, у своїх політичних проявах може набути або «асамблейної» форми, коли існує реальна «перевага» багатопартійного парламенту над урядом, або «міністеріальної», коли, навпаки, уряд є «поводирем» двопартійного парламенту, або ж «партократичної», коли апарат «керівної» партії зрощений з державним апаратом.

На думку деяких дослідників у сучасних умовах класифікація за формальним джерелом влади не дає об’єктивних результатів, і віднесення таких країн, як Австралія, Великобританія, Канада до групи монархій, а США, Франції, Куби, НДРК та ін. – до однієї групи республіканських держав, уже не відповідає сучасним політико правовим реаліям [12].

Конституціоналізована на базі недемократичного соціально – політичного режиму «президентська поліархія» в безпосередній політичній практиці може набути суперпрезидентської і навіть фактично монархічної форми (наприклад, Туркменістан часів правління С. Ніязова). Політичні форми змішаних поліархій зазвичай «коливаються» у межах своєї системи, і лише граничні її підвиди – президентсько – парламентська та парламентсько – президентська – можуть набути в першому випадку президентського, а в іншому – парламентського змісту.

На думку Р. Макрідіса та С. Бурга, американських вчених, представників школи системного аналізу, існує чотири основних процеси взаємодії між елементами політичної системи, і саме неоднаковість їх перебігу в різноманітних політичних системах є головним фактором диференціації політичних режимів. До цих процесів належать:

1) організація влади чи правління;

2) оформлення інтересів;

3) організація згоди в суспільстві;

4) організація прав [2].

Сучасні демократичні держави класифікуються за співвідношенням повноважень президента і парламенту: за ступенем авторитаризму в межах демократії.

Форма державного режиму – це сукупність методів здійснення влади державою. Державні режими можуть бути демократичними та недемократичними (тоталітарними, авторитарними).

Демократичному режиму притаманні такі методи функціонування влади, які реально забезпечують вільний розвиток особистості, фактичну захищеність її прав та інтересів. Демократичний режим базується на законах, що відображають об’єктивні потреби розвитку особистості та суспільства. Основними принципами діяльності державної влади визнаються плюралізм думок та свобода слова; реально забезпечуються права і свободи громадян; реалізується ефективна система контролю

населенням державної влади та гарантується незалежне правосуддя.

Недемократичному режиму притаманні такі ознаки: цілковитий (тотальний) контроль держави над усіма сферами громадського життя: економікою, політикою, ідеологією, соціальним і культурним життям; одержавлення усіх суспільних організацій (профспілок, молодіжних та спортивних організацій тощо); позбавлення людини більшості суб’єктивних прав (хоча формально вони можуть проголошуватися); порушення законності, ліквідація правових засад суспільного життя; мілітаризація громадянського життя; ігнорування інтересів національних меншин та відсутність свободи совісті та релігійних переконань.

Недемократичний режим може встановлюватися як за монархічної, так і за республіканської форми правління, однак, будучи запереченням принципів парламентаризму, він не може співіснувати з парламентською монархією чи республікою.

Важливість класифікації політичних режимів та форм правління полягає у тому, що вони дозволяють краще зрозуміти політичний простір тієї чи іншої країни. Зокрема, заслуговує на увагу «Політичний атлас сучасності» [8], у якому політичний розвиток держав вимірюється за наступними індексами:

 державності (ступінь успішності, управляємості, забезпеченості, ефективності та суверенності держави);

 зовнішніх та внутрішніх загроз;

 потенціалу міжнародного впливу;

 якості життя;

 інституційних засад демократії (оцінка традицій політичної конкуренції, представництва, участі, обмеження виконавчої влади, дотримання конституційних правил, можливість участі людей у прийнятті політичних рішень).

Так, до світових лідерів віднесено Велику Британію, Німеччину, Італію, Китай, Росію, США, Францію та Японію. Група «благополучних і спокійних» переважно демократій, у якій можна виокремити декілька типів держав:

1) європейські «старожили» (Швеція, Швейцарія, Австрія, Данія, Люксембург, Ісландія та ін.);

2) несамостійні заморські демократичні «клони» (Сент Кітс і Невіс, Трінідад і Тогабо, Багамські Острови, Коста Ріка та ін.);

3) латиноамериканські демократії, що розвиваються (Аргентина, Мексика, Чилі, Уругвай, Панама та ін.);

4) ряд посткомуністичних країн, які успішно завершили демократичний транзит (Албанія, Болгарія, Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Хорватія, Чехія, Естонія);

5) окремо – Ізраїль, Тайвань та ін.

Група авторитарних держав із проблемною державністю, у яких виникають високі, перш за все внутрішні загрози, та ті, які нерідко знаходяться у стані громадянської війни – Ангола, Афганістан, Бангладеш, Бурунді, Замбія, Ірак, Малі, Непал, Руанда, Сомалі, Таджикистан, ЦАР, Чад та ще сорок три держави. Група недемократичних режимів із відносно міцною державністю: Алжир, Венесуела, В’єтнам, Габон, Іран, КНДР, Пакистан, Туркменістан, Узбекистан, Бахрейн, Білорусь, Казахстан, Катар, Куба, Кувейт, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія та ін.

І група несамостійних демократичних «клонів» із слабкою державністю і практично без впливу – Вірменія, Боснія і Герцеговина, Вануату, Гренада, Домініка, Палау, Молдова, Самоа, Тувалу та ін.

З точки зору значної кількості російських громадян, характер режиму, за великим рахунком, не може бути суттю принципових розходжень. Яка б форма правління (монархія, парламентська, напівпрезидентська чи президентська республіка), який би режим – авторитарний, демократичний чи олігархічний – не були зконституційовані. Це не дає відповідь на питання про ефективність модернізаційних змін, а саме покращення життя людей.

Проте твердження про те, що саме авторитаризм є найбільш ефективним для модернізації країни є некоректними. Прихильники авторитаризму не вказують про його недоліки. Підкреслюється, наприклад, благополуччя ОАЕ, але не згадується про плачевне становище сусіднього Оману. Адже у обох країнах авторитарні режими. Лише за умови чітко продуманої стратегії модернізації та наявність кваліфікованого правлячого класу (поряд з легітимністю правителя, соціальною підтримкою тощо), здатного реалізувати її, робить авторитаризм успішним у контексті модернізаційних реформ.

Авторитарний правитель за умов відсутності (чи недостатності) громадського контролю змушений або довіряти фаворитам рішення важливих та принципових питань, або жорстко їх контролювати. Необхідний потужний кадровий потенціал. Досить часто політичний клас не лише ототожнює державу, створює фон діяльності президента, але і часто намагається грати самостійну роль.

Оцінюючи сучасні параметри політичного режиму в Україні, необхідно зазначити, що «варіант «напівдемократичної олігархії в Україні є дещо кращим, ніж авторитаризм, навіть із «керованою демократією». В Україні склалася значною мірою олігархія – форма правління державою, коли влада зосереджена в руках вузького кола осіб (олігархів) і елементи політичної системи забезпечують таку форму правління [7].

У цілому ж, на думку сучасних українських дослідників, сучасні типології політичних систем враховують не лише характер держави, але і спосіб відтворення політичної сфери у цілому. Вони вже давно відійшли від врахування лише формальних конституційних характеристик держави (демократія чи тоталітаризм, президентське чи парламентське правління). Значно більше уваги на сьогодні приділяється структурі та особливостям політичного процесу, а на особливу увагу у подальшому заслуговує осмислення «координатного місця» посткомуністичних та пострадянських держав, нестандартність яких досить часто не вміщується у традиційні класифікаційні схеми [13].



Номер сторінки у виданні: 36

Повернутися до списку новин