Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Деякі доктринальні та нормативно - правові передумови гуманізації політики православної та католицької церков стосовно невиліковно хворих (друга половина ХХ – початок ХХІ ст.)





Олександр ВОЛЬФ, аспірант кафедри суспільно – політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна», голова правління Асоціації паліативної та хоспісної допомоги

УДК 348.71

 

Анотація: у статті вперше в Україні розглядаються деякі аспекти доктринальних і норматив ноправових засад гуманізації політики католицької та православної церков щодо невиліковно хворих. Аналізуються енцікліки, звернення ієрархів, концепції та ін. церковні документи, що торкаються питань гідності людини, евтаназії, адекватного знеболення тощо.

Ключові слова: паліативна та хоспісна допомога, права пацієнта, права людини, евтаназія,соціальна доктрина Церкви.

 

Аннотация: в статье впервые в Украине рассматриваются некоторые доктринальные и нормативноправовые основы гуманизации политики католической и православной церквей по отношению к неизлечимо больным. Анализируются енциклики, обращения иерархов, концепции и др. церковные документы, затрагивающие вопросы достоинства человека, эвтаназии, адекватного обезболивания и др.

Ключевые слова: паллиативная и хосписная помощь, права пациента, права человека, эвтаназия, социальная доктрина Церкви.

 

Annotation: the article firstly in Ukraine revealessome doctrinal and legislational principles of human ization of the catholic and orthodox churches policy towards incurably ill. Enciclyces, appeals of hierarchs, conceptions and other church documents which are speaking about dignity of person, euthanasia, ade quate pain management are analysed.

Key words: palliative and hospice care, patient rights, human rights, euthanasia, social teaching of the Church.

 

Постановка проблеми, актуальність дослідження. Серед суспільних інституцій сьогоднішнього світу, діяльність яких активізувалася у другій половині XXXXI ст. перед обличчям нових суспільних викликів, є Католицька та Православна Церква. Це проявляється в створенні ряду документів (зокрема, виділяється цілий ряд документів Другого Ватиканського собору (1962–1965 р.), які «модернізували» ставлення Католицької церкви до світу, Основи соціальної концепції Російської Православної Церкви (2000) та ін. Розробка таких документів сприяла появі виважених та офіційних положень щодо позиції Церкви по відношенню до суспільства [1]. Це також проявилося у започаткуванні благодійних ініціатив та заснуванню відповідних фондів, наприклад, Caritas, Centesimus Annus Pro Pontifice, Good Samaritan Foundation (Фонд Доброго Самарянина), ряд Синодальних відділів з церковної благодійності та соціального служіння та ін., напрямами діяльності котрих є, зокрема, допомога невиліковно хворим. Зважаючи на те, що кількість громадян України, які визнають себе релігійними, становить 89,5% [2], а сукупна кількість православних і католицьких громад у 2009 р. становила 22 615 [3], можна зробити висновок про значну суспільнополітичну роль Церков. Це робить вивчення доктринальної, нормативноправової основи такої діяльності дуже важливим.

Одним з аспектів цього питання є проблема гуманного ставлення до невиліковно хворої людини, зокрема, у кінці життя. Згідно з підрахунками експертів ДП «Інститут паліативної та хоспісної медицини», [4] таких громадян в Україні – 500 тис. осіб, а також не менше 1 млн членів їхніх родин, яким має надаватися паліативна та хоспісна допомога. Саме в кінці життя актуалізуються питання, відповідь на які пов’язана з етичносвітоглядною позицією людини: гуманне відношення до невиліковно хворого до самої смерті; евтаназія; застосування знеболювальних на основі опіатів. Вивчення церковних доктринальних і нормативноправових документів, які регламентують ці та інші питання, може сприяти пошуку відповіді стосовно ставлення до перерахованих питань, а також відкриває нові можливості для подальшого розвитку допомоги тяжко хворим саме церковними об’єднаннями.

Велику роль в осмисленні проблеми розвитку паліативної та хоспісної допомоги відіграють роботи таких вітчизняних дослідників, як Ю. Губський, А. Царенко, Д. Дячук, С. Крюков, В. Чайковська, Л. Стаднюк, Н. Величко та іншими. Аналіз документів церковного походження у контексті права на життя, розроблених під час понтифікату Папи Римського Івана Павла ІІ (передусім, Енціклики) здійснено С. Прісухіним [5], проте звернення й заяви ієрархів, Декларації, Хартії та інші документи нормативноправового та доктринального характеру вітчизняними вченими досі не розглядались.

Завдання статті – викладення доктринальних і нормативноправових передумов Католицької та Православної Церков гуманізації політики щодо невиліковно хворих в Україні.

Методологія. Під час проведення дослідження були використані такі методи, як аналіз основних доктринальних документів, церковної нормативноправової бази, даних статистики, міжнародного досвіду, сучасної наукової літератури.

Викладення результатів (викладення основного матеріалу)

Офіційна позиція РимоКатолицької Церкви з цього питання стала формуватися у середині XX ст. У Пасторальній конституціції Другого Ватиканського Собору щодо ролі Церкви в сучасному світі Gaudium et Spes написано, що «необхідно забезпечувати якомога більшу охорону життя з самого моменту зачаття» [6]. Подальші енціклики також загалом торкаються питань гідності людини й цінності її життя. В енцікліці Pacem in Terries (1963 р.) [7] йдеться про те, що людина має право на матеріальну підтримку у випадку хвороби, неповносправності, старості (параграф 6). Подібні думки простежуються також і в енцикліці Humanae Vitae (1968 р.) [8]. У енцікліці Laborem Exercens (1981 р.) [9] наголошується на тому, що особа з особливими потребами повинна «мати полегшений доступ до участі в суспільному житті, у всіх вимірах та на всіх рівнях відповідно до своїх можливостей». Найбільшого вираження вони досягають у енцикліці Evangelium Vitae (1995 р.): «Культура смерті розповсюджується під дією потужних культурних, економічних і політичних тенденцій, що відображають певну концепцію суспільства, найважливішим критерієм якої є успіх. Розглядаючи стан справ із цієї точки зору, можна, власне кажучи, назвати його війною сильних проти безсилих; життя, що вимагає по відношенню до себе якомога більше доброти, любові і турботи, оголошується непотрібним або розглядається як нестерпний тягар і врештірешт так чи інакше заперечується. Той, хто своєю хворобою, інвалідністю або просто самим фактом свого існування загрожує благоденству або життєвим звичкам більш благополучних, виявляється ворогом, від якого треба захищатися або якого треба знищувати. Таким чином виникає «змова проти життя» (параграф 12) [10].

Отже, хоча й ці документи не говорять прямо про конкретні та практичні питання забезпечення гуманної підтримки невиліковно хворим, вони стали доктринальною основою для подальших документів: декларацій, хартій, заяв, а також офіційних звернень; безумовно, вони є базою для всієї духовнопропагандистської роботи, здійснюваною священиками, катехетами та ін. особами, які представляють релігійні об’єднання.

Особливо важливим для понад мільярда католиків світу є звернення монсіньора Еліо Сгречча (Elio Sgreccia), Президента Pontificia Academia Pro Vita (Папської Академії заради життя), у якому католицький ієрарх торкається, зокрема, питання ставлення до смерті, яке у нинішньому суспільстві та у середовищі лікарів змінюється. Вона все більше розглядається як «банкротство, провал». Суспільство «загального добробуту» втікає від страждання і від тих, допомога котрим є занадто великим тягарем для «більш щасливих»; ця втеча приймає форму евтаназії... Одне з вирішень цієї проблеми Е. Сгречча вбачає в широкому просвітництві дітей, підлідків, молоді щодо правди, яка звільняє, – про життя; навчання, що помираючому теж треба повідомляти цю правду. Католицький ієрарх аналізує питання шляхів комунікації лікаря з пацієнтом: «інформація, яка надається [лікарем], має бути дружньою та лояльною й надаватися з необмеженою довірою». Це дуже складна модель спілкування бо вона – індивідуалізована. Отже, цей документ засвідчує про необхідність застосування гуманістичних принципів у ставленні щодо пацієнтів [11].

Евтаназія – одне з біоетичних питань, яким приділяється увага у церковних документах.

У Декларації про евтаназію, прийнятою Святою конгрегацією з Доктрини віри 5 травня 1980 р., наголошується, що «навмисне спричинення смерті комусь, чи самогубство, дорівнює вбивству; таке діяння щодо людини має розглядатися як відмова від Божої влади та Його плану». «Може статися, що, через довгу та нестерпну біль, у людей може скластися враження, що вони можуть попросити про смерть. Хоча й у таких випадках вина хворого може вважатися зменшеною або повністю відсутньою, це не змінює суть цього діяння вбивства, що само по собі є неприйнятною практикою. Таке прохання тяжкохворої людини має розумітися не як прохання про евтаназію, а як прохання про підтримку та любов. Хвора людина потребує, окрім медичної допомоги, любові, – людської та надприродньої теплоти, якою хвора людина має бути оточена з боку близьких» [12].

Католицька церква верталася до питання евтаназії та гідності помираючої особи у Роз’ясненні Конгрегації Доктрини віри [13] та Декларації «Про штучне продовження життя та визначення точного моменту смерті» [14].

Певна кількість православних і католицьких ієрархів є серед розробників і підписантів так званої Манхеттенської декларації проти абортів і евтаназії [15].

Використання знеболювальних засобів є шляхом гуманізації процесу умирання, хоча й існує оговорка, пов’язана зі звиканням. У Хартії для медичних працівників (прийнята Папською радою у справах пасторської допомоги (Pontificio Consiglio della Pastorale per gli Operatori Sanitari) у 1988 р.) говориться про необхідність «гуманізації болю». «Ті засоби, які ведуть до того, що перебіг хвороби стає менш драматичним, сприяють гуманізації та прийняттю смерті (п. 237). Разом із тим документ говорить, що «без поважних причин, помираючий не може бути позбавлений свідомості» (п. 246). Знеболювальні також не можуть прискорювати настання смерті [16].

Розглядаючи позицію Православних Церков щодо проблеми невиліковно хворих, зупинимося передусім на документах Української та Російської Церков, оскільки вони мають вирішальне значення для нашої держави.

Офіційна та доктринальна позиція Православної Церкви щодо питання гуманізації ставлення до невиліковно хворих стала формуватися у зв’язку з необхідністю відповіді на біоетичне питання можливості евтаназії.

У 1999 р. Церковно – громадською Радою по біомедичній етиці Російської Православної Церкви (Московський патріархат) було підготовлено Заяву про сучасні тенденції легалізації евтаназії в Росії. Документ, не торкаючись питання болю, фізичного страждання та знеболення, офіційно визнає евтаназію неприйнятною в моральному відношенні та категорично заперечує проти розгляду законодавчих проектів, які намагаються юридично оформити можливість її застосування і тим самим впровадити в громадську свідомість допустимість вбивства чи самогубства за допомогою медицини. На думку авторів звернення, «кваліфікований лікар повинен враховувати, що прохання хворого про прискорення його смерті, може бути обумовлена – станом депресії, що позбавляє його можливості правильно оцінювати своє становище. Не можна забувати і про особливості людської особистості, що до останньої хвилини життя має свободу вибору і право на зміну рішення» [17]. У подальшому Рада зосередилася на біоетичних питаннях, повязаних з абортами, екстракорпоральною вагітністю та інших.

У документі «Основи соціальної концепції Руської Православної Церкви» (2000 р.) велику увагу присвячено питанням евтаназії, а також знеболення. Знаходимо наступне твердження: «Передсмертні фізичні страждання не завжди ефективно усуваються застосуванням знеболюючих засобів. ... Один Господь є Владикою життя і смерті (1 Цар. 2, 6). «У Його руці душа всього живого й дух кожного людського тіла» (Іов 12, 10). Тому Церква, залишаючись вірною дотриманню заповіді Божої «Не вбивай» (Вих. 20, 13), не може визнати морально прийнятними поширені нині у світському суспільстві спроби легалізації так званої евтаназії, тобто навмисного умертвіння безнадійно хворих (у тому числі за їх бажанням). Прохання хворого про прискорення смерті часом обумовлена – станом депресії, що позбавляє його можливості правильно оцінювати своє становище. Визнання законності евтаназії призвело б до применшення гідності і перекручення професійного обов’язку лікаря, покликаного до збереження, а не до припинення життя. «Право на смерть» легко може обернутися загрозою для життя пацієнтів, на лікування яких бракує коштів» [18].

Про актуальність цього питання для Православної Церкви свідчить створення у 2008 р. Синодальним відділом соціального служіння Концепції Української Православної Церкви щодо розвитку паліативної допомоги в Україні. У ній Українська Православна Церква, виходячи зі Свого віровчення, розглядає останні дні земного життя людини як час, який передує безпосередній зустрічі людини з Богом і який має бути наповнений особливим духовним змістом, гідним людини як образу і подоби Божої. Церква наголошує, що смерть, будучи трагічним наслідком відпадіння людини від Бога, в той же час, за невимовним промислом Божим, є і вратами прийдешнього життя людини, її другим народженням, таїнством, в якому людині, завдяки спасительній жертві Христа, відкривається шлях до вічного життя і наступного відновлення у повноті її природи.

Відповідна підготовка та формація надавачів допомоги є іншим важливим елементом гуманізації політики щодо невиліковно хворих, який розглядається у документах Православної та Католицької Церков. Саме духовне виховання надавачів медичної, соціальної та іншої допомоги для невиліковно хворих є однією з найважливіших завдань для УПЦ: «Розглядаючи паліативну допомогу саме як взаємопов’язаний комплекс заходів, а не як окрему медико – соціальну галузь, Церква спрямовуватиме свої зусилля на розвиток духовних засад медицини, соціальної та психологічної роботи з хворими та їх цілісне поєднання у практичному застосуванні. Саме тому Церква вбачає свою роль в розвитку паліативної допомоги насамперед у духовно моральному вихованні людини на основі цінностей любові, милосердя та співстраждання ближньому поєднаному з опікуванням над практичним втіленням цих цінностей в ділі надання допомоги умираючим хворим та їх близьким» [19].

Відповідно, документи, підготовлені церквами, звертають увагу на якості (у першу чергу, психологічнодуховні) викладачів у сфері медицини. Так, у Посланні, написаному Кардиналом Ксав’єром Лозано Барраганом, Президентом Папської Ради з Душпастирства у сфері охорони здоров’я, цей католицький ієрарх характеризує якості викладачакатолика у сфері медицини, посилаючись на Хартію медичних працівників. «Професія католицьких лікарів вимагає від них бути охоронцем і служителем людського життя. Вони мають здійснювати це шляхом уважної та турботливої присутності з хворим... Таким чином, бути лікарем – це дорога до досягнення повноти людського буття, і вже зараз – початок воскресіння. Бути католикомвикладачем у сфері медицини означає вчити лікарів бути люблячою рукою Бога, який піклується про своїх дітей у їх хворобі та смерті, роблячи їхні умови більш стерпними...» [20].

РимськоКатолицька Церква також не стоїть осторонь такого аспекту проблеми політики стосовно тяжко хворих людей, як люди, що живуть з ВІЛ/СНІД. Так, у 1999 та 2003 р. глобальною благодійною організацією католицької церкви Карітас Інтернаціоналіс укладено меморандум з UNAIDS. У ньому закладено основи для спільної діяльності у цій сфері [21]. Одним із найважливіших документів Православної Церкви у сфері роботи з такою категорією, як люди, що живуть з ВІЛСНІД, є «Концепция участия Русской Православной Церкви в борьбе с распространением ВИЧ/СПИДа и работе с людьми, живущими с ВИЧ/СПИДом» [22].

 Відповідно, Звернення Синоду Єпископів Києво – Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ з приводу проблем, пов’язаних з поширенням ВІЛ/СНІДу в Україні наголошує на тому, що «нашим обов’язком є посилена допомога людям, що живуть з ВІЛ/СНІД. Усі ми, як послідовники Христа, можемо нести один одному розраду, втіху, перспективу майбутнього, а також віру та надію на спасіння і життя вічне» [23].

Певну риску у політиці щодо невиліковно хворих підводить «Звернення Комісії УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я з нагоди відзначення Всесвітнього дня хоспісної та паліативної допомоги», опубліковане у 2009 р. Згідно з ним, «вся українська спільнота не має бути байдужою до смертельно хворих людей. Необхідно дивитись на людину всеціло, беручи до уваги її як фізичний, так і духовний вимір, а відтак звертати увагу не лише на полегшу фізичного страждання, але також і на духовні потреби» [24].

Отже, всі наведені вище документи розглядають смерть і страждання не лише як фізичний, але й як духовний процес і пропонують конкретне вирішення проблеми зменшення такого страждання.

Дуже важливою у процесі забезпечення адекватної та гуманної допомоги в кінці життя є мультидисціплінарна співпраця. «Мають бути створені можливості та умови співпраці душпастирів чи інших осіб, які надають хворому духовну допомогу з медичним персоналом, соціальними працівниками та іншими особами, що безпосередньо опікуються хворим. Така співпраця має носити взаємоузгоджений, усталений та регламентований характер, передбачати обізнаність медичного персоналу, соціальних працівників та інших осіб, що надають допомогу хворому, зі змістом духовної опіки та її заходами» (Концепція Української Православної Церкви щодо розвитку паліативної допомоги в Україні). Саме у контексті допомоги невиліковно хворим громадянам особливого сенсу набуває так зване душпастирство в сфері охорони здоров’я і діяльність так званих медичних капеланів. Українська Православна Церква доєдналася до Заяви щодо паліативної допомоги, прийнятою Європейською мережею душпастирства в сфері охорони здоров’я. У цьому документі йдеться про центральну роль капеланів у мультидисциплінарній команді: вони забезпечують духовну підтримку, яка полягає на відкритті сенсу та мети життя хворої особи, її очікувань, цінностей, потреб; велике значення має підтвредження життя, яке відбувається завдяки сприянню спогадам про минуле [25].

Отже, одним із конкретних шляхів гуманізації ставлення до проблеми невиліковно хворих людей є розвиток мультидисціплінарної співпраці та залучення представників духівництва до мультипрофесійної команди, що здійснює догляд за такими громадянами.

Висновки. Аналіз загальних доктринальних і нормативноправових передумов гуманізації політики Православних та Католицьких Церков стосовно невиліковно хворих в Україні показав, що у другій половині XX–XXI ст. цими Церквами створено декілька документів, які торкаються питань, пов’язаних з гуманізацією відношення щодо невиліковно хворих. Основними тематичними проблемами, яких вони торкаються, є питання евтаназії (тобто вбивства невиліковно хворої особи за її бажанням), знеболення, відношення до окремих груп невиліковно хворих громадян (дітей, осіб, що живуть з ВІЛ/СНІД), та ролі духівника (представника культу) у наданні допомоги невиліковно хворим.

Переважна більшість документів відображає точку зору Католицької Церкви.

Конкретними заходами, які пропонують Церкви для подальшої гуманізації ставлення до невиліковно хворих, є категорічна відмова від евтаназії, забезпечення знеболення, формація духовно й психологічно зрілих кадрів, розвиток мультидисціплінарної співпраці та душпастирства в сфері охорони здоров’я (медичного капеланства).

Попередній аналіз церковних документів дає підстави стверджувати про порівняно більшу філософсько – етичну та ідеологічну готовність Католицьких церков до розвитку допомоги невиліковно хворим громадянам.



Номер сторінки у виданні: 106

Повернутися до списку новин