Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Роль інформаційних ресурсів місцевого самоврядування у формуванні екологічної комунікації





Тетяна Гузенко, завідувач відділу зв’язків із ЗМІ прес служби Президента України

УДК 070:304.9:504:659.3

 

Статтю присвячено характеристиці інформаційних ресурсів місцевого самоврядування в Україні, особливостям правового статусу екологічної інформації та інформаційних ресурсів екологічної тематики. Визначено роль органів місцевого самоврядування та їх інформаційних ресурсів у побудові екологічної комунікації у вітчизняному суспільстві.

Ключові слова: інформація, інформаційні ресурси, екологічна інформація, екологічна комунікація, органи місцевого самоврядування..

 

Статья посвящена характеристике информационных ресурсов местного самоуправления в Украине, особенностям правового статуса экологической информации и информационных ресурсов экологической тематики. Определена роль органов местного самоуправления и их информационных ресурсов в построении экологической коммуникации в отечественном обществе.

Ключевые слова: информация, информационные ресурсы, экологическая информация, экологическая коммуникация, органы местного самоуправления..

 

Article has been devoted to characteristics of information resources of local government in Ukraine, the features of the legal status of environmental information and resources on environmental issues. The role of local government organs and their information resources in building of environmental communications in domestic society determined.

Key words: іnformation, snformation resources, ecological information, environmental communications, local government authorities..

 

Інформаційні ресурси виконують роль своєрідного «передавального пристрою» у механізмі екологічної комунікації, що проходить процес свого становлення в сучасному суспільстві України. Вітчизняне суспільство набуває ознак інформаційного поступово, тому аналіз ефективності різних видів інформаційних ресурсів екологічної спрямованості особливо актуальне з огляду на необхідність удосконалення державного управління інформаційними ресурсами та важливість розвитку електронного урядування, яке на рівні місцевого самоврядування перебуває на початковому етапі розвитку.

Численними дослідженнями доведено, що ефективність здійснення екологічної політики та природоохоронних засобів взагалі є вищою, коли при прийняті рішень про доцільність тих чи інших кроків Міністерством екологічних ресурсів враховуються дані, отримані від регіональних неурядових організацій та органів місцевого самоврядування. Зокрема, спеціаліст з теорії державного управління А. Олефіренко [13] акцентує увагу на важливості ролі регіону у реалізації завдань екологічного напрямку. Оскіль ки більшість проблем соціально економічного та екологічного характеру виникають на рівні регіонів і тільки у подальшому набувають національного масштабу, ми також розділяємо точку зору А. Олефіренко щодо реалізації відповідних завдань, поставлених на державному рівні, яка має починатися з конкретизації їх для регіонів [13, с. 4].

Проте важко назвати інформаційні ресурси місцевого самоврядування, які мають на меті розкриття екологічної тематики, водночас володіють достатнім впливом на громадську думку, щоб бути віднесеними до таких, що відіграють значну роль у здійсненні екологічної комунікації у вітчизняному суспільстві. Так, спеціаліст Відділу досліджень інформаційного суспільства та інформаційних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень України А. Ба ровська [9], аналізуючи перешкоди до утворення повноцінного інформаційного суспільства в Укра їні, серед ключових факторів визначає проблеми у комунікації між органами державної влади та громадськістю, вадами державної комунікативної політики. Це обумовлює актуальність обраної для статті теми та необхідність подальшого дослідження механізмів взаємодії між інформаційними ресурсами місцевого самоврядування та суб’єктами екологічної комунікації, виділення резервів підвищення ефективності цієї взаємодії тощо.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, виділення нерозв’язаних раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується стаття. Розкриття обраної для статті теми обумовлює необхідність аналізу комплексу науково практичних дослі джень спеціалістів у галузях соціології, журналістики та комунікативістики, а також правових засад функціонування інформаційних ресурсів місцевого самоврядування екологічної тематики.

Так, доктор політичних наук О. Соснін [14–15] відзначає, що інформаційні ресурси владних структур наразі не можуть конкурувати на рику існуючих електронних ресурсів, приватних та корпоративних, ситуація на якому регулюється лише законами вільного ринку, і обґрунтовує необхідність поширення державного управління на окремі сфери науково-технічного сегменту [15], зокрема електронних інформаційних ресурсів місцевої та державної влади, тематика яких має стратегічне значення для забезпечення національної безпеки України. Дослідник [14–15] акцентує увагу на важливості створення системи державної політики в галузі управління інформаційними ресурсами шляхом формування комплексу інформаційного законодавства, відповідних нормативно-правових документів, які повинні визначати функціональні обов’язки органів і організацій, що відповідають за управління інформаційною сферою. Загальна система управління інформаційними ресурсами дозволить вирішити наступні завдання:

– координація діяльності з формування інформаційного ресурсу;

– визначення повноважень і відповідальності щодо інформаційних ресурсів органів державного управління, місцевого самоврядування, підприємств і установ;

– контроль використання інформаційних ресурсів і надання доступу до них; контроль захисту і збереженості інформаційних ресурсів [14, с. 32].

Вітчизняний дослідник М. Бойчук [10] так само констатує, що Україна наразі тільки-но під ходить до формування інформаційно знакового рівня використання потенціалу соціального інституту влади [10, с. 112], до формування й ефективного застосування механізмів соціальної комунікації.

Категорія соціальної комунікації є настільки новою для вітчизняної практики, що, аналізуючи сутність та механізм соціальної комунікації, В. Різун [11] зауважує, що ця галузь і сфера досліджень потребує певногорозтлумачення навіть з чисто філологічної точки зору. В укра їнській мові існують дві форми «комунікація» в однині й «комунікації» в множині. До комунікацій відносять транспортні, телефонні та інші види матеріального зв’язку. Тобто йдеться не лише про спілкування як таке, а про організоване, стратегічне, упорядковане, інституціолізоване спілкування [11, с. 10].

Комунікація ж соціальна являє собою процес інформаційної взаємодії між різними суб’єктами інформаційного ринку, що має свої механізми, напрямки й обмеження, притаманні кожному із засобів здійснення комунікації. Відповідно, сам факт наявності у представників різних суб’єктів суспільства занепокоєності станом навколишнього середовища та інформації про нього свідчить про наявність екологічної свідомості в Україні, хоча її рівень й лишається дуже низьким.

У свою чергу, фахівці соціологи, зокрема О. Стегній [16], звертають увагу на недостатність приділення уваги екологічній тематиці в інформаційних ресурсах місцевого самоврядування, відзначаючи, що функцію висвітлення екологічної ситуації на місцях частіше беруть на себе екологічні неурядові організації. Дослідник [16] зазначає, що для проведення співробітниц- тва між екологічними неурядовими організаціями і державними владними органами у 2001 році було відновлено роботу Громадських рад при Міністерстві охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки України (Мінекобезпеки) та його управлінь на місцях. Основною функцією Громадських рад задекларовано комунікаційний обмін інформацією між екологічними неурядовими організаціями та Мінекобезпеки (наразі — Міністерство екології та природних ресурсів України); відповідно, на засіданнях Рад для громадськості виникали нові можливості — як в отриманні екологічної інформації від самого Міністерства, так і в доведенні до державного природоохоронного відомства громадської думки щодо конкретних екологічних проблем [16, с. 179]. Проте на сьгодні діяльність Громадських рад на місцях практично зупинено, і механізм екологічної комунікації знову набуває ознак централізованого.

Формулювання цілей статті (постановказавдання). Таким чином, на сьогодні не існує значної кількості досліджень, що розкривають роль інформаційних ресурсів місцевої влади у здійсненні екологічної комунікації, недостатньо уваги приділено ролі інформаційних ресурсів різних рівнів влади (здебільшого виконавчої) у побудові ефективної моделі взаємодії учасників екологічної комунікації у суспільстві України, що перебуває на шляху переходу до інформаційного типу суспільства. Розкриттю цих аспектів присвячено дану статтю.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Інформаційні ресурси місцевого самоврядування, що присвячені екологічній тематиці, відповідно до законодавства про інформацію та інформаційні ресурси мають особливий правовий статус.

Згідно з Законом України «Про інформацію» № 2657-XII вiд 02.10.1992 [2], інформація, що свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо вважається предметом суспільного інтересу (суспільно необхідною інформацією), тому екологічна інформація по суті не може бути віднесеною до інформації з обмеженим доступом. Це обумовлює високі вимоги щодо відкритості та прозорості офіційних інформаційних ресурсів екологічного напрямку.

Сутність та поняття інформаційних ресурсів закріплено у Законі України «Про Національну програму інформатизації» № 74/98-ВР вiд 04.02.1998 [3]. Відповідно до визначення, наданого у Законі [3], інформаційний ресурс являє собою сукупність документів у інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо). Проте інформаційні системи органів місцевого самоврядування є за існуючої системи інформаційних ресурсів не є відкритими та доступними для учасників екологічної комунікації.

На нашу думку, електронні інформаційні ресурси органів місцевого самоврядування (вебсайти обласних, міських адміністрацій) не виконують своїх комунікативних функцій у пов ній мірі, оскільки часто містять лише інформацію загального характеру, зокрема дані про структуру (апарат) обласних або міських адміністрацій, години прийому посадовців, перелік пріоритетних напрямів роботи адміністрації і тому подібну декларативну інформацію. Знайти повноцінні звіти щодо виконання державних екологічних програм, дотримання або факти порушень екологічного законодавства з боку підприємств регіону на таких інформаційних ресурсах практично не виявляється можливим, що йде у розріз із Концепцією розвитку електронного урядування в Україні [8], і унеможливлює здійснення контролю за ефективністю діяльності органів місцевого самоврядування.

Згідно з законодавством, що регламентує відкритість інформації щодо екологічної ситуації в Україні для широких верств населення — Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [1], наказу Мін природи від 01.08.2008 № 374 «Щодо веб-порталу Мінприроди» [6], Доручення Мінприроди від 08.09.2010 № 331-од «Щодо забезпечення ефективності інформаційної роботи» [7] та Міжнародної Орхуської конвенції [4], дані щодо актуальних проблем регіону та результатів здійснення державного контролю у сфері охорони навколишнього природного середовища мають доноситися до населення через місцеві засоби масової інформації (преса, радіо, телебачення). Забезпечення широкого доступу громадськості до екологічної інформації має здійснюватися обласними державними екологічними інспекціями, а розробка програм діяльності та контроль ефективності їх діяльності — Сектором планування, аналізу інспекційної діяльності, контролю виконання, зв’язків з громадськістю та ЗМІ Державної екологічної інспекції України.

Комунікація між різними рівнями (територіальними) суб’єктів Мінприроди здійснюється в межах системи екологічного моніторингу (державної системи моніторингу довкілля). Роз’яснення Мінприроди щодо принципів функціонування державної системи моніторингу довкілля [17] містить вказівку щодо місця засобів масової інформації у здійсненні відповідної екологічної комунікації — інформація щодо стану навколишнього середовища надходить від державної екологічної інспекції та структурних підрозділів Мінприроди до Інформаційно аналітичного центру Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, а звідси централізовано подається до засобів масової інформації та громадських (неурядових) організацій (рис. 1).

Таким чином, суб`єктами державної системи моніторингу довкілля (ДСМД) створені або розробляються відомчі бази даних моніторингової інформації. Існуюча система інформаційної взаємодії відомчих підсистем моніторингу довкілля передбачає обмін інформацією на загальнодержавному та регіональному рівнях. Організаційна інтеграція суб`єктів моніторингу довкілля на всіх рівнях здійснюється Мін природи та його територіальними органами.

Постановою Кабінету Міністрів України від 05.12.2007 № 1376 [5] затверджено Державну цільову екологічну програму проведення моніторингу навколишнього природного середовища. Програмаспрямована на поєднання зусиль усіх суб`єктів системи моніторингу щодо виключення дублювання та включення додаткових функцій з моніторингу, створення єдиної мережі спостережень після оптимізації її елементів та програм спостережень, вдосконалення технічного, методичного, метрологічного та наукового забезпечення функціонування єдиної мережі спостережень.

З метою забезпечення інтеграції інформаційних ресурсів суб`єктів системи моніторингу довкілля передбачено створення та забезпечення функціонування єдиної автоматизованої підсистеми збору, оброблення, аналізу і збереження даних та інформації, отриманих у результаті здійснення моніторингу [17], проте розширення інформаційної взаємодії із органами місцевого самоврядування та участі їх у донесенні екологічної інформації до неурядових організацій і широких верств населення знову не передбачено.

Підтримка екологічних неурядових організацій з боку представників місцевих органів виконавчої влади полягає у здійсненні певних обсягів прямого фінансування з місцевих бюджетів та організаційно-матеріальної допомоги, в тому числі сприянні у видавничій діяльності, налагодженні міжнародних контактів, різних рівнів участі органів влади в акціях локальних і регіональних екологічних неурядових організацій, зокрема проведення спільних виступів в електронних мас-медіа і друкованих виданнях [16, с. 187]. По суті, ці дії можливо вважати втіленням механізму підтримки соціальної комунікації в екологічному аспекті, оскільки забезпечується підтримка зв’язків різних соціальних масивів-учасників екологічної комунікації.

Наразі формою залучення місцевих громад до управління у сфері охорони довкілля, яка пропонується Мінекології, є розроблення місцевих планів дій з охорони навколишнього природного середовища, що затверджено відповідними Методичними рекомендаціями [12], оскільки саме на рівні місцевих громад досягається більша ефективність, як прийняття управлінських рішень з питань охорони навколишнього природного середовища, так і результативність їх впровадження [12, с. 12].

Під час розробки місцевих планів дій з охорони навколишнього природного середовища передбачається обов’язкове формування стратегії популяризації та висвітлення проекту — проведення інформаційної кампанії, яка пропагує програмні дії та заходи.

Можливі складові цієї стратегії можуть бути такими:

– регулярна публікація інформаційних матеріалів про всі види діяльності з підготовки й реалізації місцевих планів дій з охорони навколишнього природного середовища;

– постійна взаємодія з місцевими друкованим та електронними ЗМІ;

– забезпечення більшої доступності інформації для широких прошарків населення;

– надання достовірних даних про реальні екологічні загрози й наслідки їх впливу для інформування населення через ЗМІ та/чи Інтернет;

Крім того, доцільним для учасників ініціативних груп, організованим для розробки та реалізаціїмісцевих планів дій з охорони навколишнього природного середовища є застосування Інтернет-технологій, оскільки власний Інтернет-сайт дозволяє бути інформаційно незалежними від позиції і ставлення місцевих ЗМІ. При цьому інформація оновлюється вчасно та є доступною для всіх бажаючих. З метою зниження витрат ініціативним групам рекомендується налагодити співробітництво з організаціями, які вже мають популярний діючий сайт відповідної спрямованості, і домовитись про створення на ньому спеціалізованого розділу. Для вітчизняних органів місцевого самоврядування використання Інтеренет-ресурсів також є доцільнішим, аніж традиційних ЗМІ, що втратили довіру населення через свою заангажованість та «провладність». У той час як традиційні ЗМІ подають інформацію у тому вигляді і стилі, що вигідний автору і замовнику матеріала, Інтернет-ресурси передбачають інтерактивність і мають стати майданчиком для дискусій.

Можливість залишати коментарі — як анонімні або через акаунт на веб-сайті місцевої адміністрації /управління екологічної безпеки, так і через плагіни соцмереж — можливо розглядати як фактор, що сприятиме демократизації певних рішень щодо екологічної політики органів місцевого самоврядування (якщо виносити на розгляд громадян деякі питання, що стосуються місцевих екологічних проблем), і також інструмент впливу, модерації настроїв суспільства. Для того щоб зробити обговорення закону, не треба збирати людей в оффлайні, зараз легко зробити будь-яке обговорення закону в соціальних мережах.

Інформаційні ресурси місцевого самоврядування володіють значним комунікаційним потенціалом, що можливо було б використати для реалізації завдань екологічної політики і взаємодії між суб’єктами екологічної комунікації. І тільки від влади залежить, чи буде вона користуватися цим інструментарієм.

Висновки. Сучасне суспільство України, що поступово набуває ознак інформаційного, починає усвідомлювати значущість питань екології для кожного з учасників соціальної комунікації. Особливого значення набуває роль місцевих громад — як органів місцевого самоврядування, так і неурядових організацій екологічної спрямованості, — що дозволяє більш ефективно вирішувати локальні екологічні проблеми, що, у свою чергу, є складовими національної екологічної безпеки, національної екологічної стратегії, тому потребують уваги і збоку централізованої влади.

Аналіз законодавчої бази, що регламентує правовий статус екологічних інформаційних ресурсів, доводить фрагментарність регулювання цього виду ресурсів; так, на нашу думку, проблема, що спонукає громадські екологічні організації (зокрема місцеві, що відстоюють ін тереси окремих територіальних громад) створювати власні інформаційні ресурси — веб-сайти, газети тощо — пояснюється недостатньою розвиненістю інформаційних ресурсів органів місцевого самоврядування. Отже, місцеві інформаційні ресурси є здебільшого комерційними, і публікація неприбуткових матеріалів не входить до зони їх інтересів. Проте з огляду на особливу важливість екологічної інформації для забезпечення екологічної безпеки регіону і держави взагалі, а, отже, і забезпечення національної безпеки України інформаційні ресурси місцевого самоврядування могли б стати потужним засобом поширення екологічної інформації серед суб’єктів екологічної комунікації, а також широких верств населення.

Перспективи подальших розвідок у цьому напрямі. На нашу думку, перспективним напрямком дослідження є аналіз існуючих інформаційних ресурсів органів місцевого самоврядування різних областей з метою виділення найбільш повноцінних та прогресивних серед них, а також встановлення результативності їх діяльності, що дозволить рекомендувати (або, навпаки, не рекомендувати) до впровадження систему активної участі інформаційних ресурсів місцевого самоврядування у здійсненні екологічної комунікації на противагу централізованій системі обміну екологічною інформацією, що функціонує зараз.



Номер сторінки у виданні: 126

Повернутися до списку новин