Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Стан практичного оцінювання ефективності управління загальною середньою освітою регіону та напрями його вдосконалення в сучасних умовах





Микола Набок, кандидат педагогічних наук, доцент, вчений секретар Відділення вищої освіти Національної академії педагогічних наук України

УДК 37.07:005.33

 

У статті аналізується стан практичного оцінювання ефективності управління загальною середньою освітою регіону та обґрунтовуються напрями його вдосконалення.

Ключові слова:

 

В статье анализируется состояние практической оценки эффективности управления средним образованием региона и обосновываются направления его совершенствования.

Ключевые слова: 

 

The paper analyzes the state of practical evaluation efficiency of secondary education and the region s social improvement.

Key words: 

 

Визначення державою стратегічних напрямів регіонального розвитку та прийняття низки важливих документів щодо вдосконалення системи управління освітою створює організаційно – правові умови для пошуку й теоретичного обґрунтування системи і технології оцінювання ефективності управління загальною середньою освітою регіону. Водночас, як засвідчує реальна практика, в регіонах є певні напрацювання і під ходи до оцінювання ефективності управління загальною середньою освітою регіону. Такі підходи базуються на окремих нормативних документах Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України і регіональних органів державного управління й місцевого самоврядування. Цим самим забезпечується певний рі вень правового регулювання оцінювання ефективності управління системою загальної середньої освіти регіону та стимулювання органів управління освітою, керівників загальноосвітніх навчальних закладів до підвищення ефективності управління й ефективності функціонування освітніх систем. Наразі постає актуальною потреба аналізу та узагальнення практичних підходів до оцінювання ефективності управління системою загальної середньої освіти регіону і наукового обґрунтування системи такого оцінювання, адже розвиток управління загальною середньою освітою регіону не можливий без його адекватної оцінки. Очевидно, що існуючі підходи мають потребу в істотному доопрацюванні.

Різні аспекти проблеми ефективного управління соціально-економічним розвитком регіонів досліджувалися низкою вітчизняних нау ковців. Так, зокрема, І.Дегтярьовою дос ліджувалися правові засади реалізації державної політики у сфері забезпечення конкурентоспроможності регіонів. О.Фертюк досліджував соціальні основи ефективності державного управління національною економікою. К.Крупським та С.Рамазановим проаналізовано систему управління регіональною освітою та модель функціонування ВНЗ як її елемента. Ю.Шкворцем досліджено критерії та показники оцінки ефективності програмно-цільового фінансування центральних органів управління з питань науки, інноваційної діяльності й освіти. І.Комаровою досліджено питання фінансування освіти в Україні з бюджетів різних рівнів. О.Пастовенським здійснено моніторинг тенденцій розвитку системи управління загальною середньою освітою. В останні роки з’явилося чимало робіт вітчизняних науковців, присвячених аналізу сучасних тенденцій і особливостей функціонування окремих компонентів різних освітніх систем, дослідженню проблем ефективності управління освітою та ін.. Так, зокрема, О.Тя гушевою досліджено завдання і принципи стратегічного управління регіональною системою освіти, визначено зміст програми стратегії розвитку регіональної системи освіти та критерії оцінювання ефективності її діяльності. Л.Гаєвською охарактеризовано парадигму поліпшення регіональної системи управління освітою на інноваційних засадах. Окремі аспекти проблеми ефективного управління регіональною системою освіти відображені в наукових дослідженнях початку ХХI століття, а саме: Н.Волкової, А.Стадник, С.Калашникової, Т.Лукіної, О.Ляшенка, О.Любчук, Л.Паращенко, В.Огаренка та ін. Однак, за твердженням Л.Ващенко, проблема ефективного управління розвитком шкільної освіти в межах регіону залишається недостатньо дослідженою і увага при цьому акцентується на відсутності системи оцінювання інноваційних змін в освіті [3]. Зважаючи на це, метою статті є аналіз стану практичного оцінювання ефективності управління загальною середньою освітою регіону, напрямів вдосконалення оцінювання ефективності управління загальною середньою освітою регіону в сучасних умовах та їх зіставлення з баченнями науковців.

Загалом, аналіз наукової літератури, нормативних документів та управлінської практики дозволяє констатувати, що в сучасній регіональній освітній системі існують об’єктивні суперечності між нормативно закріпленою необхідністю створення ефективної регіональної системи управління освітою, недостатньою теоретичною розробленістю організаційно-педагогічних умов, що її забезпечують, та між потребою в системному підході щодо оцінювання ефективності діяльності органів управління освітою і відсутністю системи оцінювання та науково обґрунтованої технології, які б надали змогу її оцінювати.

Управління системою загальної середньої освіти регіону перебуває під впливом низки чинників, які обумовлюють його особливості та впливають на процес реалізації. Зокрема, принцип демократизації освіти визначає пріоритетним завданням формування гуманістичної управлінської системи, здатної забезпечити розвиток особистості кожного з учасників освітнього процесу. Тому розвиток концептуальних підходів, принципів та організаційних структур управління прямує від формальних, жорстких, централізованих до більш гнучких, які враховують гуманізацію стосунків та розвиток демократичних процесів. Реформування системи державного управління освітою супроводжується децентралізацією управління і передачею частини повноважень місцевим органам управління освітою та безпосередньо навчальним закладам. Однак стверджувати, що децентралізація управління відбулася і повноваження між різними органами управління освітою чітко розмежовані, передчасно. Крім того, відсутність спадкоємності у проведенні реформ та їх взаємне накладання зумовлюють порушення стабільності освітньої системи держави та створюють сприятливий ґрунт для виникнення досить гострих проблем. Тому входження системи освіти України до європейського освітнього простору відбувається повільно і супроводжується окремими труднощами. Вони стримують процеси реформування системи освіти загалом та модернізації управління.

Слід зауважити, що в системі загальної середньої освіти на регіональному рівні відбуваються істотні зміни. Насамперед, структура системи освіти має стійку тенденцію до ускладнення, що обумовлюється поступовим розвитком соціальної структури суспільства, зростанням його економічних, соціальних, духовних потреб і, як наслідок, урізноманітненням взаємодії багатьох процесів та явищ. Так, в освітніх системах з’явилися заклади загальної середньої освіти для обдарованих дітей, поступово з’являються освітні округи, загострюються проблеми навчання дітей з особливими потребами, адже вони інтегруються в систему загальної середньої освіти переважно стихійно. Переконливим підсумком цих процесів є зростання значущості освіти в розвитку суспільства і поступове її перетворення на визначальний чинник сучасного інформаційного суспільства.

По-друге, для управління освітою завжди була характерною множинність суб’єктів його здійснення: батьки, вчителі, церква, органи управління, громади. При цьому роль і співвідношення тих чи інших суб’єктів управління освітою постійно змінювались. Однак роль держави залишається провідною. Правовими, адміністративними, економічними та іншими властивими їй методами вона бере активну участь в освітньому процесі. Державна освітня функція, зазначає В.І.Луговий, простежується протягом усього періоду існування держави, більше того, вплив держави на освітні процеси постійно посилюється [4]. Це обумовлюється серйозним ускладненням життя суспільства й підвищенням унаслідок цього питомої ваги державної влади в механізмах суспільної регуляції. Саме держава в ході реалізації освітньої функції пов’язує між собою інтереси різних груп і спонукає їх до прояву активності з метою досягнення спільно визначених цілей.

По-третє, освіта функціонує в певному соціальному оточенні і залежить від економіки та культури суспільства, його структури, психології та матеріальних і духовних цінностей громадян, їх менталітету, історичної пам’яті поколінь тощо. У зв’язку з цим управлінські процеси в освіті на кожному етапі розвитку суспільства мають певні особливості, які визначаються співвідношенням соціально-економічних умов та суспільно-політичних відносин, яке і впливає на визначення змісту, пріоритетних цілей освітньої політики, вибір методів і засобів їх досягнення. Сукупність цілей та завдань держави, що практично реалізуються нею в освітній сфері, відображають сутність держави та її соціальне призначення [4]. Сьогодні Україна визначила власну освітню стратегію, сутність якої полягає в інтеграції у європейський освітній простір, а тому і головним завданням реформування управлінської структури освітньою галуззю є приведення освітньої системи та управління нею до загальноєвропейських стандартів. Водночас не можна не брати до уваги те, що з початком третього тисячоліття відбувається зміна соціокультурних очікувань, мислення і способу буття, що безпосередньо віддзеркалюється в організації, функціонуванні й розвитку системи освіти. В цих умовах суспільні виклики і загрози (як глобальні, так і локальні), насамперед відображаються у системі освіти, яка має достатній запас консерватизму і виявляється найбільш стійкою і стабільною серед існуючих соціальних систем. Саме тому нерідко освіта залишається заручницею традиційних стереотипів, уявлень, норм, які походять з минулого, і, не маючи адекватного законодавчого забезпечення, матеріальних ресурсів, а іноді й доброї волі, досить складно переорієнтовується на гуманістичні, людиноцентричні засади [7].

Сутність іншої особливості сучасної освіти полягає в тому, що, будучи за своєю сутністю демократичним інститутом, покликаним нівелювати соціальну диференціацію дітей, вирівнювати дискриміновані соціальні групи, освіта насправді стає дієвим інструментом відтворення й поглиблення соціальної й інтелектуальної нерівності, механізмом суспільного розшарування, коли соціально-матеріальний статус дитини і молодої людини стає перепусткою до привілейованих навчальних закладів і якісної освіти. Надто важливою у цьому контексті постає особистість учителя, викладача, вихователя, які повинні бути провідниками ідей гуманізму, демократичності, людиноцентризму, толерантності й поміркованості, але не завжди є такими, виступаючи певним гальмом цих процесів в освіті. Істотним чинником стримування децентралізації управління освітою є те, що громадська участь в управлінні освітою (порівняно з державною) є недостатньою. Найбільш зацікавлені в освіті сторони, батьки, територіальні громади реально відсторонені від підготовки прийняття системних і часткових управлінських рішень, участі у впровадженні цих рішень у практику освітньої діяльності та моніторингу фактичних результатів. Як зазначено в Національній доповіді про стан і перспективи розвитку освіти в Україні, громадська складова в управлінні освітою інституційно не розвинута, що не дає громадськості відповідально й ефективно впливати на стан освітянських справ [7]. Отже, баланс державної і громадської складових у проголошеному державно-громадському управлінні освітою порушено. Водночас у багатьох регіонах країни самі загальноосвітні навчальні заклади, впроваджуючи елементи державно-громадського управління освітою, забезпечують позитивний результат, зокрема у питанні залучення інтелектуального та фінансового потенціалу неурядових інституцій громадянського суспільства до управління освітою, посилення у цьому плані їх координуючої ролі.

Сьогодні регіональна загальна середня освіта в Україні перебуває у складному становищі, відчуваючи на собі наслідки економічної кризи. Обсяги фінансування з боку держави зростають повільно, в результаті чого продовжується відтік кваліфікованих кадрів з цієї сфери. Проблеми підтримки і підвищення професійного рівня працівників освіти бажає бути кращою. Нагальним є вирішення питання рівного доступу до якісної освіти, особливо це стосується учнів сільських шкіл. Як зазначено в Проекті Стратегії розвитку державної молодіжної політики до 2020 року, оприлюдненому на сайті Державної служби молоді та спорту України, в середній освіті існують кричущі регіональні диспропорції та різниця в якості освіти між містом та селом. Падає успішність в школах, знижується мотивація до навчання, погіршується дисципліна. Безсумнівно, певною мірою це відбивається на рівні девіантної поведінки — як у школі, так і за її межами. Введення зовнішнього оцінювання не зняло питання корупції у вищій школі, а також не вирішило проблеми якості навчального процесу та підвищення якості навчальних досягнень випускників школи. Наслідком спаду народжуваності в період 1991–1999 рр. розпочалося зниження числа випускників шкіл. Це може викликати надлишок пропозиції на ринку освітніх послуг та погіршення якості освіти [11].

Ці та інші проблеми спонукають органи управління освітою здійснювати прагматичне управління, управління безпосереднього ефекту, управління моменту, орієнтоване на вирішення локальних, ситуативних проблем. Однак таке управління не може переважати в управлінській діяльності, оскільки можливі ускладнення проблем та наслідків їх ситуативного вирішення або взагалі виникнення кризових ситуацій. Так, науково-концептуальне управління передбачає розробку й прийняття науково обґрунтованої концепції управління, його стратегію, що потребує глибокого аналізу і врахування процесів розвитку освіти, соціальних, психологічних, економічних факторів тощо. Іншим ускладнюючим фактором є здійснення управління на засадах, ефективного використання досвіду. Добре, коли його доповнює науково-концептуальне управління, але за сучасних умов вирішальну роль віддати тільки досвіду означає спрогнозувати неефективний результат.

Напередодні початку нового 2012–2013 навчального року Міністерство освіти і науки, молоді та спорту оприлюднило результати опитування керівників управлінь та відділів освіти регіонів України щодо 10 найгостріших проблем української школи [13]. За даними прес – служби відомства Міністром освіти і науки, молоді та спорту Автономної Республіки Крим, начальниками управлінь обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій виділено такі проблеми:

1. Удосконалення взаємодії, рівня відповідальності між освітніми установами, методичними службами і органами управління через чіткий розподіл функціональних обов’язків і прав.

2. Недосконалість нормативної бази, що регламентує роботу школи.

3. Матеріальна база навчальних закладів застаріла. Недостатня кількість демонстраційного обладнання, наочності.

4. Недостатня відповідальність батьків за нав чання та виховання дітей.

5. Недостатнє фінансування на утримання та розвиток навчальних закладів.

6. Низький рівень зарплатні вчителя.

7. Застаріла база комп’ютерів, відставання в інформатизації та комп’ютеризації від

сучасних вимог. Низький рівень забезпечення сільських шкіл якісною мережею Інтернет.

8. Фінансування управлінь освіти, підвищення престижу роботи державного службовця.

9. Неякісна підготовка майбутнього вчителя у вищому навчальному закладі, відсутність мотивації у його роботі.

10. Тендери.

Начальники управлінь освіти міст — обласних центрів поскаржилися на:

1. Недостатнє фінансування.

2. Застарілі комп’ютери, відсутність сучасного Інтернету.

3. Тендери.

4. Підготовку, підвищення кваліфікації вчителя.

5. Занадто велику кількість перевірок.

6. Занадто велику кількість заходів.

7. Занадто велику кількість паперів.

8. Негативний вплив соціальних чинників.

9. Низьку якість підручників.

10. Недостатнє устаткування навчальних кабінетів.

 

Начальники (завідувачі) районних відділів ос віти у сільській місцевості назвали такі проблеми:

1. Здійснення якісного підвозу учнів, забезпечення ремонту та техогляду шкільних

автобусів.

2. Оновлення комп’ютерної техніки та ТЗН в закладах освіти, забезпечення ліцен зійними програмними засобами.

3. Застаріла матеріально-технічна база навчальних закладів.

4. Недостатнє фінансування дошкільних, загальноосвітніх, навчальних закладів.

5. Низька якість підручників.

6. Відсутність коштів на поточні та капітальні ремонти навчальних закладів.

7. Мала чисельність учнів.

8. Недосконала система фінансування позашкільних закладів.

9. Низька заробітна плата молодого спеціаліста.

10. Недосконалість типових штатів відділів освіти.

 

Аналіз показує, що хоча проблеми дещо відрізняються, але є декілька спільних, а саме:

1. Недостатнє фінансування галузі.

2. Застарілі комп’ютери, відсутність сучасного Інтернету.

3. Підготовка, підвищення кваліфікації вчителя, його низька заробітна плата.

4. Складна процедура тендерних закупівель.

5. Застаріла матеріально-технічна база навчальних закладів.

 

Узагальнюючи отримані результати, слід зазначити, що наявність гострих проблем є, в тому числі, і результатом управлінської діяльності опитаних респондентів. Однак у жодній з груп серед перелічених проблем не названо причиною їх виникнення невисоку ефективність управління освітою.

Водночас в ООН відзначають, що в Україні шкільна освіта набагато якісніша, ніж в Європі. На думку представника організації, голови Комітету Організації Об’єднаних Націй з прав дитини Жана Зерматтена, шкільна освіта є сильною стороною України, слабкою стороною у країні є ситуація з дітьми із неблагополучних сімей. «Серед позитивних сторін — ситуація зі шкільною освітою. В Україні ступінь охоплення нею вищий, ніж у Європі, і якість освіти у школах висока», — зазначив Зерматтен. При цьому однією зі слабких сторін України глава комітету назвав розміщення дітей з особливими потребами або із неблагополучних сімей в спеціальних соціальних установах, а такі установи недостатньо фінансуються і не дуже добре функціонують. Голова комітету ООН вважає, що діти-інваліди, діти з проблемних сімей, діти, які вчинили правопорушення, повинні отримувати різнопланову допомогу від держави — як фінансову, так і консультативну, вони мають відчувати підтримку [9].

Неупереджену оцінку стану загальної середньої освіти України, а значить і опосередковану оцінку стану ефективності управління нею, надано в інформаційно-аналітичних матеріалах до початку нового 2011–2012 навчального року Секретаріатом Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти, підготовленим на основі статистичних матеріалів Держ стату України за 1998–2011 рр. Названі в матеріалах дані про розвиток системи загальної середньої освіти свідчать про негативну динаміку в мережі закладів, учнівських контингентів щодо кількості тих, хто одержав базову або повну загальну середню освіту, та окреслюють проблемні питання у сфері дошкільної, загальної середньої, позашкільної освіти, які потребують нагального вирішення. До таких проблем у сфері загальної середньої освіти віднесено:

– ретельний аналіз виконання постанов Кабінету Міністрів України, програм та інших нормативно-правових актів, що стосуються дотримання вимог Конституції України і законів щодо забезпечення громадян якісною середньою освітою, розвитку й удосконалення системи загальної середньої освіти;

– призупинення тенденції безпідставного закриття загальноосвітніх навчальних закладів, зокрема в сільській місцевості;

– вживання невідкладних заходів щодо покращення змісту загальної середньої освіти, розвитку видавничої справи для освітніх цілей, формування єдиних підходів до якості підручників, особливо історії, створення інформаційних технологій і програмно-методичних комплексів, електронних програмованих засобів навчання, їх апробації і моніторингу, підготовки вчителів до застосування їх у навчальному процесі; – створення освітніх округів, опорних шкіл, організація підвезення учнів та педагогічних працівників до міст навчання і роботи;

– відновлення державної системи постачання навчальної літератури до освітніх закладів та забезпечення безперешкодного доступу загальноосвітніх навчальних закладів до створюваних інформаційних ресурсів, завершення створення всеукраїнського освітнього порталу;

– завершення процесу інформатизації освіти;

– реальне підвищення престижності педагогічної праці, виконання чинного освітянського законодавства в частині гарантій держави педагогічним, науково-педагогічним працівникам та іншим категоріям працівників навчальних закладів [12].

Названі проблеми характерні для всієї системи загальної середньої освіти, однак проявляються вони в кожному з регіонів по-різному, адже їх розв’язання істотно залежить від можливостей і політичної волі регіональних органів державного управління освітою. Зважаючи на необхідність реалізації в Україні нової ефективнішої системи управління, адекватної для суспільства ринкових відносин, потреба впровадження диверсифікованих, адаптованих до місцевих умов структур і механізмів управління середньою освітою стає ще більш нагальною.

Реальна практика оцінювання ефективності управління загальною середньою освітою регіону свідчить про те, що управління освіти і науки обласних державних адміністрацій, відділи освіти районних державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування мають усталені форми такого оцінювання, критерії і показники якого переважно орієнтовані на статистичні дані Міністерства освіти і науки, молоді та спорту, які готуються і щорічно видаються за підсумками минулого навчального року [8]. До них входять: динаміка зміни показників розвитку системи загальної середньої освіти; забезпечення функціонування оптимальної мережі загальноосвітніх навчальних закладів; показники охоплення навчанням дітей шкільного віку; охоплення учнів групами продовженого дня, розподіл за мовами навчання; прийом до перших класів і випуск з 9-х та 11-х класів; динаміка результативності участі учнів в ІV етапі Всеукраїнських олімпіад з базових дисциплін; показники результативності участі учнів у ІІІ етапі Всеукраїнського конкурсу-захисту науково – дослідницьких робіт Малої академії наук; забезпечення підвезення до шкіл учнів сільської місцевості, які проживають за межею пішохідної доступності; проведення зовнішнього незалежного оцінювання і моніторингових досліджень якості освіти та кількість учасників, які отримали найвищу кількість балів; навчання, виховання та утримання дітей з особливими потребами, капітальні видатки на їх утримання; показники здоров’я і безпеки дітей; кадрове забезпечення за стажем, віком, кваліфікацією тощо. Широкий набір статистичних даних Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України дозволяє відстежувати динаміку процесів, що відбуваються у систем і загальної середньої освіти як в цілому, так і по регіонах держави порівняно з попередніми роками. Однак, як зазначають фахівці Центру тестових технологій, існуючий порядок збирання та узагальнення статистичних даних не гарантує отримання об’єктивної, оперативної, достовірної, порівнювальної інформації, оскільки оцінюванням стану освіти в Україні займаються винятково органи управління освітою, які можуть і спотворювати такі дані чи неправильно їх інтерпретувати. Із цього процесу вилучені представники громадянського суспільства, замовники і споживачі освітніх послуг.

Чинне українське законодавство не передбачає можливості створення та функціонування незалежних агенцій з оцінювання ефективності і якості освіти, проведення сертифікованих освітніх аудитів діяльності інституту незалежних освітніх експертів тощо. Тому українська освітня статистич на інформація не дає можливості політикам і управлінцям об’єктивно оцінити результати освітньої діяльності та визначити ефективність освітніх політик [1]. Іншим зацікавленим учасникам це не дає можливості порівняти результати роботи одних навчальних закладів із іншими, визначати певні тенденції і проблеми, а споживачам освітніх послуг обрати оптимальний варіант отримання освіти. Крім того, статистичні дані Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України істотно віддалені від законодавчо визначених цілей освіти й лише частково забезпечують описовий аналіз стану системи та створюють певну інформаційну базу для здійснення причинно – наслідкового аналізу. Зва жаючи на те, що у державі не розроблена і не впроваджена національна система критеріїв, показників чи освітніх індикаторів, стверджувати про певний рівень ефективності управління освітньою системою щонайменше необґрунтовано. Окремо оцінюється рівень виконання повноважень відділами та управліннями освіти районних державних адміністрацій та місцевих рад щодо дотримання законодавства у сфері освіти та охорони дитинства, реалізації дер жавних, регіональних і місцевих програм, контролю за виконанням Указів Президента Укра їни, реалізацію державної освітньої політики.

Востанні роки спостерігаються спроби запровадити регіональні показники і критерії оцінювання ефективності функціонування районних і міських освітніх систем. Так, наприклад, наказом головного управління освіти і науки Київської облдержадміністрації від 12 травня 2009 року № 198 затверджено Положення про рейтингову оцінку функціонування систем освіти районів та міст, а наказом управління освіти і науки Білоцерківської міської ради від 29 грудня 2009р. № 196 затверджено Положення про здійснення державного контролю в освітній системі м. Білої Церкви [6;10].

Відповідно до Положення, рейтингова оцінка — це кількісна оцінка якості функціонування систем освіти районів та міст, метою якої є здійснення моніторингу якості освіти, створення атмосфери здорової конкуренції в освітньому середовищі. Як метод контролю рейтингова оцінка спонукає органи управління освітою і керівників до підвищення відповідальності за результати управлінської діяльності. При цьому системам освіти відповідних адміністративно – територіальних одиниць виставляється диференційована оцінка їхньої діяльності. Загальний рейтинг визначається сумою рейтингових оцінок окремих показників основних напрямів функціонування систем освіти районів і міст та їх коефіцієнтів розвитку. Рейтинг містить 50 показників, що об’єднані в 10 груп.

Запровадження рейтингового оцінювання надає можливість забезпечити головне управління освіти і науки інформацією про стан та динаміку розвитку систем освіти міст і районів та приймати адекватні управлінські рішення щодо удосконалення системи управління якістю освіти в області, вносити корективи до плану роботи головного управління освіти і науки, відділів, управлінь райдер жадміністрацій, міських рад, визначати базові стратегії розвитку освіти області. Водночас зау важимо, що в регіонах така оцінка здійснюється здебільшого за формальними показниками закладів та установ освіти, які стосуються їх кількісних і якісних характеристик, на підставі яких визначається рейтинг освітніх систем міст і районів у регіоні за навчальний рік. Під ставами для проведення такого оцінювання міст і районів є положення про державний контроль в освітній системі регіону та про рейтингове оцінювання ефективності функціонування освітніх систем, які не мають узагальненого відображення в нормативних документах чи науково-методичній літературі, тому органами управліннями освітою здійснюється напрацювання досвіду і певних досліджень у цьому напрямі. При цьому слід зауважити, що підхід до здійснення такого оцінювання переважно аспектний, а не системний.

Відділи та управління освіти районних державних адміністрацій та міськвиконкомів часто практикують у своїй діяльності рейтингове оцінювання організації та результативності діяльності переважно за галь ноосвітніх навчальних закладів на основі внутрішніх положень. Показники, критерії, рівні, категорії оцінювання, бали є підставою для заохочення педагогічних колективів, визначення за деякими показниками окремих навчальних закладів базовими тощо. Такі підходи до оцінювання ефективності функціонування освітніх систем є практично в кожному регіоні, однак рейтингове оцінювання діяльності за гальноосвітніх навчальних закладів стало внормованим лише після введення в дію наказу МОНМіС №1343 від 22.11.11 року «Про затвердження Критеріїв системи рейтингового оцінювання діяльності загальноосвітніх навчальних закладів» [5]. Таким чином, стан практичного оцінювання ефективності управління загальною середньою освітою регіону свідчить про те, що воно проводиться несистемно, відповідно до окремих нормативних актів МОНМіС та без узгодження його показників і критеріїв з цілями державної освітньої політики та цілями освіти загалом. Навіть окремі органи державної влади констатують серйозні недоліки у загальній середній освіті. Це відбувається тому, що управління системою загальної середньої освіти централізоване, тому і нормативні акти, і оцінювання стану системи відбувається фактично на державному рівні. При децентралізованому управлінні на державному рівніформуються деякі загальні принципи, риси системи, а основна підтримка і регламентація здійснюється на регіональному рівні.

Оцінювання стану функціонування загальної середньої освіти недержавними організаціями переважно негативне, однак впливати на підвищення її ефективності вони не мають змоги, оскільки законодавчо усунуті від формування та впливу на прийняття управлінських рішень у сфері освіти. Однак зовсім не брати до уваги негативну оцінку стану освіти неможливо хоча б тому, що освіта пов’язана з іншими соціальними інститутами і відображає всі їх соціально-політичні та економічні суперечності, незважаючи на свою відносну автономність. Не обхідно зважати і на те, що, визначаючи найбільшою мірою шляхи розвитку суспільства, освіта в силу специфічних особливостей свого становлення і функціонування, є досить інертною в умовах реформування, що приводить до певних, іноді негативних соціальних наслідків. Тому проведення освітніх реформ неможливе без прогнозування результатів, без врахування системного характеру інституту освіти, його зв’язків з іншими соціальними інститутами, без врахування специфіки освіти як процесу.

Досвід освітніх реформ у шкільній освіті минулого століття показав, що лідерами стали ті суспільства, які створили найсприятливіші умови для поступальногорозвитку власних освітніх систем. Це забезпечило підвищення доступності до шкільної освіти, а від неї до професійної і вищої, що, в свою чергу, забезпечило формування потужного інтелектуального потенціалу та створило передумови для технологічних, інформаційних інновацій, впровадження таких видів економічної діяльності, де освіта і наука розвивалася як безпосередня технологія виробництва. В сучасному світі, в умовах становлення інформаційного, постіндустріального суспільства, складний комплекс взаємодії освіти, суспільства, держави і особистості ставить перед шкільною освітою нові завдання, в тому числі забезпечення умов для успішної соціалізації і самореалізації в глобалізованому світі, оволодіння навиками самонавчання та підняття мінімального рівня освіти суспільства.

Висновки. Отже, для оцінювання стану ефективності управління загальною середньою освітою загалом і регіону зокрема характерне досить монопольне ставлення держави, що не сприяє розвитку демократичних відносин в освітній галузі та не створює належних умов для участі нечисленних недержавних організацій, громадськості в управлінні освітою і оцінювання стану її функціонування. В управлінській системі не налагоджений постійний зворотний зв’язок із суспільством та недержавними організаціями для розробки і прийняття ефективних управлінських рішень.

Незважаючи на те, що перехідний період в Україні, на думку аналітиків, уже закінчився, процеси подолання труднощів у сфері освіти і науки в нових умовах ринкової системи господарювання залишаються складними. Зважаючи на те, що управління загальною середньою освітою залишається по суті державним, ми поділяємо думку В.Андрущенка про те, що го ловним завданням управління у сфері освіти має бути перегляд відповідних ролей центральної, регіональної і місцевої влади з метою встановлення добре інтегрованих інституційних обов’язків, які мають забезпечити високоякісну освіту, адекватне фінансування і ефективне управління [2]. Для цього освітянам щонайменше необхідно визначити середньострокові цілі політики у сфері освіти і взяти участь у визначенні фінансових процедур асигнування і пріоритетів. Водночас, виходячи з необхідності реалізації в Україні нової ефективнішої системи управління, адекватної до суспільства ринкових відносин, необхідність упровадження диверсифікованих, гнучких структур і механізмів управління середньою освітою стає ще більш актуальною. У зв’язку з цим залучення експертів, нечисленних недержавних структур, об’єднань фахівців, інституцій громадянського суспільства до оцінювання ефективності управління освітою є необхідною умовою демократизації управління освітою та суспільного життя загалом.



Номер сторінки у виданні: 231

Повернутися до списку новин