Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Урядові кабінети в контексті «РАННЬОГО» конституційного дизайну у ВІРМЕНІЇ: 1990–1998 рр.





Збігнев Бялоблоцький, доктор політології, віце-ректор Вищої школи регіональної економіки в Кутно (Республіка Польща).

УДК 328.17

 

Запропоновано аналіз «раннього» етапу конституційного дизайну у Вірменії (1990–1998 рр.). Визначено місце урядів у контексті «формальних» та «фактичних» технік оцінювання систем правління Вірменії. Проаналізовано конструкції і способи формування урядів, визначено різницю між ними в умовах превалювання того або іншого формату партійної/непартійної композиції парламенту. Означено проблеми конституційного дизайну у Вірменії.

Ключові словауряд, урядовий кабінет, політична система, конституційний дизайн, «фактична» та «формальна» техніки оцінювання систем

 

Предложен анализ «раннего» этапа конституционного дизайна в Армении (1990–1998 гг.) Определено место правительств в контексте «формальных»/«фактических» техник оценки систем правления Армении. Проанализированы конструкции/способы формирования правительств, определено различие между ними в условиях того или иного формата партийной/непартийной композиции парламента. Определены проблемы конституционного дизайна в Армении.

Ключевые словаправительство, правительственный кабинет, политическая система, конституционный дизайн, «фактическая»/«формальная» оценка систем

 

The article is dedicated to analyzing the «early» stage of constitutional design in Armenia (1990–1998). The author defined the place of cabinets in context of «formal» and «factual» techniques for valuation governmental systems in Armenia; analyzed the structures and methods of cabinet formation; defined the difference between cabinets in terms of party/non-party format prevalence in parliamentary composition; described problems of constitutional design in Armenia.

Key words: cabinet, cabinet government, political system, constitutional design, «actual» and «formal» techniques for assessment political systems

 

Формування певного конституційного дизайну політичної системи становить дуже вагомий процес у плані інституціоналізації цілої низки політичних установ, а також у плані прийняття консолідованого рішення із приводу розвитку заданих інституцій у тих чи інших політичних практиках. У цьому ракурсі Вірменія собою становить дуже цікавий випадок, особливо із огляду на те, що конструювання у ній конституційного механізму (в даному випадку ми наголос робимо на розподілі повноважень між центрами політичного впливу/гілками влади) відбувалося за кількома патернами, які стали підставою виокремлення щонайменше двох фаз розвитку практик інституційних/міжін ституційних відносин: «ранньої» та «зрілої». Перша становить собою ситуацію конституційних пошуків, а також перших спроб апробації конституційного дизайну, коли особливості функціонування політичних інститутів позиціонувались як неінституціоналізовані та внутрішньо-конфліктні (1990–1998 рр). А друга репрезентує випадок, коли конституційний процес почав набирати більш сис тематизованого і консолідованого формату, а політичні інститути почали функціонувати за інституціоналізованим практиками (починаючи з 1998 р., проте в особливій мірі з 2007 р.). Дві фази конституційних пошуків та дизайну Вірменії вимагають наукового аналізу, особливо в контексті функціонування урядів — своєрідної «вершини» піраміди розподілу владних повноважень, навколо якої й відбувається конструювання/модифікування основних законів.

Річ у тому, що в окремих країнах (в тому числі й пострадянських) дискусії із приводу становлення тієї чи іншої системи правління завершені, а в інших даний процес триває ще й досі. У заданому випадку Вірменія становить собою приклад другого сценарію, адже її політична та конституційна система часто піддавалась переінтерпретації, модифікації та модернізації (варто наголосити, що практично у всіх перехідних країнах, а Вірменія позиціонується такою, становлення політичної системи є довгостроковим процесом, завершення якого прогнозувати важко): причиною такого феномену вважається перманентне коливання поміж тим, яким чином варто здійснювати управлінський процес у межах означення президентських, напівпрезидентських і парламентських практик/технік (до уваги беремо методики А. Льюіса [11], А. Лейпхарта [12], Х. Лінца [13], Дж. Сарторі [20], М. Шугарта та Дж. Кері [21]), що мало місце у Вірменії. Крім того, зазначена специфіка отримує додаткову модальність на підставі того, що часто оцінювання систем правління у перехідних країнах відбувається через врахування двох технік — «конституційної» та «фактичної» (мова йде про виокремлення останніх у доробках таких науковців, як А. Арато [3], Й. Елстер [6], Дж. Хеллман [8], Г. Хачатрян [9], У. Преусс [19], Г. Харутюнян та інші [7]), — що своїм наслідком має ускладнення наукового аналізу.

На цій основі об’єктом дослідження є політична система Вірменії у проміжку 1990–1998 рр. (період після 1998 р. повинен бути об’єктом іншого політологічного аналізу). Предметом постають урядові кабінети і їх політичні наслідки в контексті «раннього» етапу конституційного дизайну у Вірменії (1990–1998 рр.). Мета статті полягає у концептуальному наповненні змісту і сутності урядів як органів виконавчої влади у ракурсі конституційного процесу у Вірменії. Дослідження урядів у контексті конституційних пошуків у Вірменії здійснено з огляду на доробки таких дослідників: Г. Мкртигч [1], А. Арато [3], Й. Елстер [6], Г. Хачатрян [9], А. Маркаров [14–16], Н. Мкртчян та Б. Садоян [17], У. Преусс [19] тощо.

У Вірменії питання про прийняття конституції було висунуте через кілька місяців після прийняття Декларації про незалежність Вірменії (прийнята Верховною Радою Вірменії 24 серпня 1990 р.1). А вже 5 листопада 1990 р. із заданого приводу парламент створив Конституційну комісію для підготовки проекту нової конституції (А. Арато підкреслює, що діюча конституція 1978 р. повинна була трансформуватись у новий основний закон: тому науковець вказує на ефект «розриву» зі старою системою, яка щодо Вірменії була наближена до парламентаризму, а також із початком творення нової політичної системи [3, c. 96]). Комітет складався із 20 політиків, членів парламенту і професійних юристів. Комісію очолив актуальний на той час голова Верховної Ради Вірменії Левон Тер-Петросян. Проте до того, як мало місце перше засідання Комісії, пройшов майже цілий рік (відбулось 15 жовтня 1992 р.). За цей час вірменська політична система зазнала значних змін, бо в країні відбувся перехід від «фактичного» парламентаризму (за наслідками радянської конституції 1978 р.) до «фактичного» напівпрезиденталізму. При цьому у часових межах парламентаризм може бути оцінений у Вірменії в проміжку 24 серпня 1990 — 16 жовтня 1991 рр., протягом якого сформовано лише один урядовий кабінет — на чолі з В. Манукяном (кабінет створено 13 серпня 1990 р., але ми аналізуємо його від акту проголошення незалежності; він тривав до 22 листопада 1991 р.). Після цього наступний уряд вже сформовано за умови присутності всенародно обраного президента (тобто «фактичний» парламентаризм припинив своє функціонування).

Перший уряд (на чолі з В. Манукяном) створено за наслідками парламентських виборів у 1990 р. силами Національного демократичного союзу (AZhM). Однак, з формальної точки зору, кабінет був непартійним [18, c. 329], оскільки не мав прив’язки до партійної композиції парламенту. Річ у тому, що із наслідків виборів у 1990 р. сформовано парламент, що був однопартійним — у складі Комуністичної партії Вірменії2 (136 мандатів). Також були репрезентовані й непартійні депутати (59 мандатів). Ще 64 місця залишились вакантними. Поміж депутатів непартійного рангу домінуючими були ідеї Панвірменського національного руху (PANM) — ліберальної політичної партії Вірменії. А партія позиціонувалась із Л. Тер-Петросяном, який 16 жовтня 1991 р. обраний президентом Вірменії. Формально партія не проводила мандатів до парламенту, лише після виборів нею було сформовано депутатську групу. Тому ми приймаємо висновок про технократичну природу урядового кабінету (у зворотному ж випадку доводиться говорити про партійний уряд меншості, який залучився підтримкою непартійних депутатів). Уряд припинив свої повноваження з наслідків виборів президента, коли відбулось переформатування виконавчої гілки влади у країні. Проте щодо цього відбулась ціла низка переговорів і суперечок інституційного характеру, які врешті вплинули на скасування «парламентської» системи управління, про що вказує А. Маркаров [15].

На основі Декларації про незалежність Вірменії, яка проголосила розподіл влади на виконавчу, законодавчу та судову, 25 червня 1991 р. парламент прийняв рішення про запровадження посади президента у Вірменії, а також призначення президентських виборів на 16 жовтня 1991 року. Не було сумнівів відносно необхідності такої посади, але виникла суперечка про обсяг повноважень, якими буде наділено президента. З заданого приводу виникли дві позиції: одна на підтримку сильного президента, друга — на підтримку слабкого президента, як продовження ідеї парламентаризму (відповідно у другому варіанті президента мав обирати парламент). Прихильники парламентської моделі виходили з того, що вона надає кращі можливості для уникнення централізації влади, концентрації її в руках однієї людини. Варто зазначити, що історично в країні вже діяла традиція парламентаризму — під час Першої Вірменської Республіки в 1918–1920 рр. [9, c. 17]). Крім того, прихильники цієї моделі виходили з того, що розвиток парламентаризму у поєднанні із запровадженням пропорційної виборчої системи, позитивно впливатиме на створення і розвиток політичних партій та їх інституціоналізацію у Вірменії, в той час як сильна президентська система буде, навпаки, перешкоджати цьому процесу.

Прихильники моделі сильного президента вважали, що у випадку, якщо функціонуватиме непрофесійний парламент і будуть створені слабкі партії, політична система не зможе протистояти анархії, що в кінцевому результаті може призвести до диктатури. Важливим був і контекст ситуації, в межах якого дебати щодо інституційних змін відбувалися паралельно із необхідністю політичних перетворень та економічної трансформації від планової економіки до ринкової, а також перспективами і небезпеками реалізації політики національного будівництва (Вірменія була учасником/стороною формально зовнішнього військового конфлікту в Карабасі). Тому, прихильники моделі сильної президентської влади розглядали її як більш ефективну щодо вирішення проблем, які існували на той час, у порівнянні з моделлю парламентаризму.

До кінця 1991 р. парламент прийняв два закони — «Про Президента Республіки Вірменія» [1, 2] (1 серпня 1991 р.) і «Про Верховну Раду Республіки Вірменія» (від 19 листопада 1991 р.). Ці закони заклали підстави до створення сильної президентської влади у Вірменії. Проте суперечки з приводу сили президентських повноважень продовжились. Тут потрібно наголосити, що прихильниками сильних президентських повноважень були переважно люди, причетні до владного режиму. Прихильниками ж парламентської моделі були переважно опозиціонери, які прагнули розширення впливу парламенту на політичне життя країни [9; 677].

Після запровадження інституту президента у Вірменії, прийняття законів про президентську владу, а також про Верховну Раду, баланс у виконавчих і законодавчих відносинах змінився у напрямі до домінування президента. Це явище трансферу влади в напрямі встановлення сильних президентських повноважень не є унікальним лише для Вірменії, оскільки більшість пострадянських держав встановили подібні системи правління з сильними президентами. Відповідно до закону, президента мали обирати на п’ять років на загальних виборах. Він був відповідальним за призначення та звільнення із посади прем’єр-міністра та за пропозицією прем’єр-міністра всіх членів уряду. Також прем’єр-міністр й члени уряду повинні були в процесі свого призначення отримати парламентську довіру. Закон передбачив зміни і щодо процесу прийняття рішень. Якщо раніше парламент ніс повну відповідальність за законотворчість, то після змін політичної системи президент отримав право вето. Парламент міг голосувати за законопроект простою більшістю голосів від загальної кількості депутатів. Але для прийняття деяких законів потрібною була кваліфікована більшість 2/3 голосів — у випадку прийняття поправок до конституції (конституційні закони), вотуму недовіри (відкликання) голови парламенту та першого заступника голови, а також заступника голови і секретаря парламенту. Законопроекти, прийняті парламентом, зобов’язані були підписуватись президентом протягом двох тижнів — в іншому же випадку повертались до парламенту з пропозиціями і запереченнями, що вимагало нового обговорення та переголосування. Парламент міг затвердити президентську пропозицію простою більшістю голосів, але парламент теж міг наполягати на своїй версії законопроекту, задля прийняття якої необхідно було отримати 2/3 голосів парламентарів [16]. В останньому випадку президент повинен був підписати закон протягом п’яти днів. Якщо президент не підписав або ж не повернув законопроект протягом двох тижнів, або же не підписав його протягом п’яти днів після другого голосування, закон опубліковувався за підписом спікера парламенту [15].

Практично, наприкінці 1991 р. Вірменію було трансформовано у президент-парламентську модель напівпрезиденталізму. Відповідно задану систему хотіли інституціоналізувати на підставі прийняття конституції. У проміжку 15 жовтня 1992 — 11 травня 1993 рр. було проведено 109 засідань по підготовці основного закону [9, c. 21]. Проект, запропонований 24 червня 1993 р., позиціонував Вірменію як систему, подібну до моделі, яку має Франція з точки зору сильних повноважень президента. Однак, у Вірменії президент не входив у структуру виконавчої влади, а виконував функцію арбітра конституційного процесу. Проте урядовий кабінет мав стати об’єктом довіри як президента, так і парламенту. Одночасно, експерти зазначали, що у проекті був проблемний момент, який зводився до гіпотетичного стану, коли президент мав підтримку парламентської більшості (на партійній або непартійній основі) — тоді важелі впливу глави держави ставали фактично нелімітованими. Цей проект було визначено як основний, оскільки його було запропоновано державними структурами.

Усього було створено кілька проектів, ініціаторами яких були різні політичні партії. Серед них виокремлюємо наступні: законопроект Г. Хачатряна (грудень 1992 р.), законопроект Християнсько-демократичного союзу Вірменії; «проект шести»3 (опозиційний законопроект, запропонований шістьма політичними силами, проте без участі провідних опозиціонерів: Комуністичної партії, а також Союзу національного самовизначення); проект Конституційної комісії (20 квітня 1994 р.).

Виникли дискусії і з приводу способу прийняття конституції. Тут постало три варіанти розвитку подій: 1) через парламентське голосування; 2) Конституційною Конвенцією, яка мала законодавчі повноваження та формувалася на основі виборів громадянами; 3) через референдум. Президент Л. Тер-Петросян запропонував змішаний варіант прийняття конституції — розробка проекту конституції Конституційною комісією, наступний розгляд проекту у парламенті та референдум із приводу прийняття конституції. Референдум по прийняттю конституції, на підставі проекту, запропонованого державними структурами, відбувся 5 липня 1995 р. В референдумі взяло участь мало виборців, внаслідок чого за проект конституції проголосувало лише 37,6 відсотка від загального числа виборців) [14].

Якщо проаналізувати урядові кабінети, які було створено у проміжку 1991–1995 рр., ми можемо виокремити наступні:

1) на чолі з Г. Арутюняном, який прямо позиціонувався як технократичний, оскільки в першу чергу його було створено непартійним прем’єр-міністром, який також мав підтримку депутатських фракцій, що виникли не за наслідками парламентських виборів у 1990 р., а через розподіл преференцій на підставі проголошення незалежності (тому їх варто розраховувати у відносному значенні фракцій4) — уряд існував з 22 листопада 1991 до 30 липня 1992 рр.;

2) на чолі з Х. Арутюняном, який також позиціонувався як непартійний — відповідно уряд означено як технократичний (існував з 30 липня 1992 до 2 лютого 1993 рр.);

3) на чолі із прем’єр-міністром Г. Багратяном, який пройшов два етапи послідовного розвитку: до прийняття конституції і проведення парламентських виборів у 1995 р. (перший етап) та після цього (другий етап) — уряд може бути оцінений як технократичний, хоча прем’єр-міністр і позиціонувався (у першому етапі) як член Панвірменського національного руху (PANM).

Формально всі урядові кабінети, створені у цей період, повинні бути означені як технократичні. Річ у тому, що вони отримували більшість голосів у парламенті, значною мірою внаслідок підтримки позафракційних депутатів. Крім того, підтримка президента і урядового кабінету базувалась на позапартійній більшості. Якщо застосовувати методологію С. Скач, тоді варто зауважити, що умовно мова йшла про систему уніфікованої, проте непартійної, більшості — при цьому, наголос варто робити й на тому, що Панвірменський рух часто розглядають як сформовану парламентську фракцію, внаслідок чого з’явились перші атрибути забезпечення партійної підтримки урядів.

Нова конституція Вірменії від 1995 р. встановила напівпрезидентську систему президент-парламентському типу. Заданий феномен визначався наступним чином: президент обирався на всезагальних виборах терміном на п’ять років — не більше, ніж два рази підряд; президент призначав та звільняв прем’єра урядового кабінету; прем’єр-міністр особисто продукував склад урядового кабінету; продовж двадцяти днів після формування уряд мав представити програму власної діяльності парламенту (Національним зборам); парламент продовж 24 годин міг ініціювати голосування із приводу вотуму недовіри однією третиною своїх членів (якщо ніяких дій не відбувалося або голосування за вотум недовіри не проводили, програма вважалася затвердженою; якщо ж прийнято вотум недовіри, прем’єр-міністр йшов у відставку, а президент протягом 20 днів приймав її, при формуванні нового кабінету); уряд очолював виконавчу владу країни, але президент головував на засіданнях уряду (головувати також міг прем’єр-міністр, який проводив щоденну діяльність уряду і координував роботу міністерств); президент мав право на розпуск парламенту із приводу небажання прийняття певного закону, навіть тоді, коли закон підтримувала кваліфікована більшість голосів (лиш через переговори з прем’єр-міністром).

Але, одночасно на практиці, ми могли спостерігати використання президентом процедур, що не властиві для напівпрезиденталізму (часто в політичній науці цей феномен трактується як факт зближення з президентською конструкцією розподілу влади). На користь цього свідчить той факт, що президент мав значні призначальні та скасувальні повноваження щодо прем’єра уряду, генерального прокурора та чотирьох із дев’яти членів Конституційного суду [17]. Коли парламент не призначав голову Конституційного суду протягом 30 днів після формування останнього, це здійснював президент. Президент представляв країну в міжнародних відносинах, укладав міжнародні договори, підписував договори, ратифіковані Національними зборами. Президент призначав і відкликав дипломатичних представників. Ще президент був головнокомандувачем збройних сил і робив призначення на вищі військові посади. З подання президента парламент приймав рішення про оголошення війни, президент приймав рішення про застосування військової сили. Теоретично же парламент міг оголошувати імпічмент президентові за скоєння злочинів (2/3 голосів депутатів, а також після згоди на це Конституційного суду) [9, 15].

Конституція проголосила принцип поділу влади, та насправді ж це не завжди діяло, бо не були проявлені у повній мірі механізми реальної системи стримувань і противаг. Конституція теж не гарантувала незалежних функцій окремих гілок влади. В цілому політичну систему варто означити як «трикутну структуру», що включала в себе законодавчу, виконавчу і судову гілки влади, які були «затінені» інститутом президента. Попри те, що формально із 1991 р. діяв напівпрезидентський режим президент-парламентського типу, який своє інституційне обґрунтування отримав у Конституції 1995 р., фактично же доводилось говорити про псевдодемократичну політичну практику, особливо у період 1995–1997 рр. Саме остання була причиною реалізації президентом повноважень, що не властиві для систем, які формально трактуються як напівпрезидентські.

Варто наголосити, що з огляду на конституційні рамки, інституціоналізовані у Вірменії, а також політичні події, ймовірними були два сценарії (траєкторії) розвитку подій. По-перше, коли президент, був підтримуваний однопартійною більшістю парламенту, він отримував фактично необмежену владу виконання повноважень у всіх сферах державної політики. Цей сценарій описувався так званою «системою уніфікованої більшості», яка стала політичною реальністю у 1995–1997 рр., тоді політична система в країні найкраще могла бути описана як «суперпрезиденталізм з органами законодавчої, виконавчої і судової влади», повністю підпорядкованими президенту. Відповідно політичний процес більшістю науковців оцінювався, як псевдодемократичний (діяв під прикриття напівпрезидентського конституційного формату). По-друге, коли «шлях розвитку» був визначений своєрідним дуалізмом виконавчої влади та більш збалансованим форматом співіснування виконавчих та законодавчих відносин у тому плані, що парламентська більшість не підтримувала курсу президентської політики, тобто відрізнялась у своїй партійній (на підставі преференцій виборців) більшості. Мова йшла про так звану конструкцію «системи розділеної більшості», у якій могли виявлятись атрибути когабітаційних процесів (що зрештою також у випадку Вірменії повинно бути проаналізовано). Перший сценарій був наслідком проведення парламентських виборів у 1995 р.

 

Під час парламентських виборів 1995 р. було використано змішану виборчу систему, в якій домінувала мажоритарна складова. Внаслідок цього, до парламенту пройшли сім політичних партій/блоків — домінуючим, відповідно і урядовим, став Республіканський блок. Для формування урядового кабінету партія скористалась підтримкою непартійних депутатів. Таким чином було продовжено функціонування урядового кабінету на чолі з Г. Багратяном (формально почався його другий етап, про що зазначено вище). Формально, у заданому випадку мова повинна йти про модифікований непартійними депутатами однопартійний уряд більшості у форматі парламентської підтримки, проте про технократичний кабінет у плані його складу (уряд існував з 29 липня 1995 до 4 листопада 1996 рр.6, прем’єр-міністр у своїй діяльності позиціонувався саме з фракцією Республіканського блоку). Схожим чином сформовано ще два уряди: 1. на чолі А. Саркісяна (4 листопада 1996 — 19 березня 1997 рр.), коли теж відбулось доповнення однопартійної підтримки впливом непартійних депутатів, проте посада прем’єр-міністра була непартійною; 2. на чолі Р. Кочаряна (20 березня 1997 — 3 лютого 1998 рр.), коли прем’єр-міністр також був непартійним.

Приступаючи до аналізу другого сценарію, варто знову ж таки зазначити факт, що напівпрезидентська конституція у Вірменії передбачала можливість «зміщення» влади. Задані події стались у 1998 р., коли президентом обрано Роберта Кочаряна, який був останнім прем’єр-міністром урядів, сформованих в період президентства Л. Тер-Петросяна. До цього Л. Тер-Петросян (обраний у 1996 р. на повторний термін президента) втратив підтримку парламентської більшості, адже близько 40 депутатів з урядового Республіканського блоку, що раніше забезпечував уніфіковану підтримку прем’єр-міністра Р. Кочаряна, перейшли у депутатську «групу Еркрапа», а остання позиціонувалась винятково із діючим прем’єр-міністром.

Ситуація була спричинена в основному впливом протиріч, які поділили правлячу еліту щодо питання про врегулювання проблеми карабаського конфлікту. 2 лютого 1998 р. правляча коаліція Республіканський блок, яка була утворена в 1995 р., розпалась на дві окремі частини, власне тоді більшість приєдналась до вищезгаданої депутатської «групи Еркрапа», сформованої ще восени 1997 р.7 Вперше у Вірменії відбулось суттєве посилення повноважень прем’єр-міністра й урядового кабінету, а система чітко спрацювала як напівпрезидентська. При цьому на практиці втілено систему розділеної більшості. З цього приводу у президента було лише дві можливості. Перша — розпуск парламенту та оголошення нових виборів, при цьому президент не мав жодних гарантій, що новообраний парламент буде підтримувати його політичний курс. Друга — це подальша когабітація президента з прем’єр-міністром (вони мали підтримку протилежних парламентських частин і фактично різних парламентських фракцій).

Саме тому Л. Тер-Петросян подав 3 лютого 1998 р. у відставку, яка була підтримана Національними зборами наступного дня. Відповідно до конституції, дострокові президентські вибори повинні були відбутись протягом 40 днів, що й мало місце. У другому турі виборів перемогу отримав формально непартійний кандидат (попередній прем’єр-міністр) Р. Кочарян. Він був підтриманий депу тат ською «групою Еркрапа» та іншими дрібними політичними партіями. Фактично у напівпрезидентській системі (наприкінці 1997 р.) закінчився період уніфікованої більшості, а країна опинилась перед ситуацією необхідності проведення реформ. Крім того, після дострокових президентських виборів фракції та групи вірменського парламенту досить довго не могли домовитись із приводу формування наступного кабінету. На цій основі (в силу того, що чергові вибори до парламенту мали відбутись у 1999 р.) було прийнято рішення про творення уряду на технократичній основі. Його очолив А. Дарбінян. Задану ситуацію Я. Кіс пояснює нездійсненим механізмом «координованого транзиту» у Вірменії, внаслідок чого некоординованість поширилась й на конституціоналізм [10, c. 304].

Пропонуючи висновок з приводу етапів розвитку політичної системи Вірменії протягом 1990–1998 рр., необхідно зазначити, що остання пройшла кілька етапів свого становлення: 1) парламентаризм (без посади президента) (1990–1991 рр.); 2) фактичний напівпрезиденталізм президент-парламентського типу (за методикою Х. А. Чейбуба — президенталізм із посадою прем’єр-міністра [4, 5]) (1991–1995 рр.). Цей період може бути означений умовно, як час існування системи уніфікованої більшості, адже більшість формувалась непартійними мандатами. Також щодо нього ми можемо застосовувати означення збалансованої фази напівпрезиденталізму, системи домінуючого лідерства, де президент домінував над прем’єр-міністром, а теж президент-подібного президент-парламентаризму, в якому президент міг звільнити прем’єра та уряд, проте не міг розпустити парламент; 3) формальний/юридичний напівпрезиденталізм президент-парламентського типу від моменту прийняття конституції у 1995 р. (1995–1998 рр.), який варто поділяти на наступні періоди: а) 1995–1997 рр. — система уніфікованої більшості8 й президент-домінуюча фаза;

б) 1998 р. — система розділеної більшості й прем’єр-домінуюча фаза. У цьому проміжку були сформовані наступні урядові кабінети:

 

Важливе значення у конструкції має оцінювання того, наскільки ефективно відбувалось поєднання президентських повноважень із підтримкою глави держави у парламенті. Різниця може полягати, наприклад, у абсолютній (чи однопартійній) моделі підтримки більшості або навпаки в підтримці коаліційної більшості (багатопартійній підтримці). Унаслідок цього можна оцінювати ймовірність конфліктів у системі виконавчої влади, і на цій підставі робити припущення про ймовірні внутрішні параметри ефективності урядів у структурі виконавчої влади в 1990–1998 рр.

Стосовно президента Л. Тер-Петросяна потрібно виокремлювати два періоди, що були пов’язані із двома термінами його президентських повноважень. У проміжку 1991–1996 рр. (перший період президентства) варто виокремлювати два етапи розвитку відносин між президентом та парламентською більшістю, роздільною датою яких стали парламентські вибори у 1995 р., а також прийняття конституцій: 1) перший період у 1991–1995 рр. — коли президент мав квазіпартійну більшість у парламенті на основі абсолютної підтримки Панвірменського національного руху (PANM); 2) другий період у 1995–1996 рр. — коли президент мав партійну підтримку у межах квазікоаліційного Республіканського блоку, який був альянсом кількох партій — Панвірменського національного руху, Демократичної ліберальної партії, а також Християнсько-демократичного союзу, Республіканської партії тощо). Другий етап (1996–1997 рр.) був продовженням, у період другого терміну президентства Л. Тер-Петросяна, атрибутів, які були властиві політичній системі Вірменії у 1995–1996 рр. Процес закінчився наприкінці 1997 — на початку 1998 рр., коли президент опинився в ситуації відсутності парламентської більшості — це й стало причиною відставки глави держави. Крім того, це відіграло ключову роль у факті необхідності конструювання поправок до конституції Вірменії від 1995 р. (що, в свою чергу, вимагає окремого наукового аналізу).

 ____________________________________________________________________________________________________________


1 21 вересня 1991 р. відбувся референдум, на якому 99,5 відсотка виборців підтримали ідею незалежності від СРСР.

2 Мова йде про партію, яка була єдиною офіційною політичною силою у радянський період розвитку Вірменії.

3 Президента мав обирати спеціальний орган, який складався з членів парламенту – Національної ради та представників органів місцевого самоврядування. Президент мав повноваження розпуску парламенту у специфічних ситуаціях (після вотуму недовіри при умові, що протягом 15 днів не буде сформовано нового кабінету; за пропозицією глави уряду із приводу недовіри парламенту – тоді президент міг також розпустити парламент, якщо останній протягом 21 дня не сформував нового уряду). Президент пропонував парламенту кандидатуру прем’єр-міністра, а решту складу в уряді формував його голова. Якщо уряду не сформовано, президент мав право утворювати технократичний уряд, а парламент протягом 21 дня мав сформувати повноцінний кабінет на партійній основі. Якщо цього не відбувалось, президент міг розпускати парламент.

4 Варто наголосити, що прем’єр-міністр потрапляв під сферу впливу Панвірменського національного руху (PANM).

5 Республіканський блок (Hanrapetutyun, H) — електоральна коаліція у складі наступних партій: Панвірменський національний рух (PANM), Демократична ліберальна партія (Hayastani Ramgavar Azatakan Kusaktsutyun, HRAK), Республіканська партія (Hayastani Hanrapetakan Kusaktsutyun, HHK), Християнсько-демократичний союз, «Інтелектуальна Вірменія», Соціал-демократична партії (Hunchakian, Hu).

6 Кабінет Г. Багратяна припинив свої повноваження за наслідками президентських виборів, які мали місце 29 вересня 1996 р. — хоча фактично кабінет у заданому складі існував до 4 листопада 1996 р., коли й було сформовано новий уряд.

            7 1 листопада 1997 р. вірменські ЗМІ опублікували статтю президента «Війна чи мир – момент серйозності», в якій було представлено два підходи щодо врегулювання конфлікту – так званий «поетапний» підхід та «пакетний» підхід. Хоч президент вибрав перше рішення, як стало ясно в ході засідання Ради Безпеки, що відбулося 7–8 січня 1998 р., прем'єр Р. Кочарян, міністр оборони В. Манукян та міністр внутрішніх справ й національної безпеки С. Саркісян були проти цього. 14 січня 1998 р. прем'єр-міністр Кочарян під час зустрічі із журналістами визнав, що існують значні суперечності у вищих ешелонах влади. Проте вже через кілька днів президент Карабаху А. Гукасян теж заперечував доцільність поетапного підходу, отримавши відповідь від Л. Тер-Петросян через прес-секретаря, зазначивши, ніби керівництво Карабаху не повинне втручатися у внутрішні справи Вірменії. Але вірменські «силовики» (найвищі сили безпеки і військові чиновники) визначили свої позиції і тільки союзник президента, мер Єревана В. Сірадегян, подав у відставку 2 лютого 1998 р. [15].

8 Фактично система уніфікованої більшості тут позиціонувалась як суперпрезиденталізм, а система розділеної меншості та розділеної більшості – як президент-парламентаризм.



Номер сторінки у виданні: 64

Повернутися до списку новин