Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Теорії та методологічні підходи до дослідження влади та владних рішень у ХХ ст.





Наталія Подвірна, аспірантка Львівського національного університету імені Івана Франка УДК 321-048

 

У статті розглянуто сучасне розуміння влади, зроблено аналіз до розуміння поняття «владне рішення». Визначені головні ознаки прийняття владного рішення: прийняття його органами державної влади, спрямованість на колективну волю, системність рішень, вплив на всю систему суспільних відносин. Опираючись на теорію Дж. Гавенти, проаналізовано особливості владного рішення у трьох вимірах влади: відкритому, прихованому та невидимому.

Ключові словавлада, владне рішення, виміри влади, теорії влади, колективна воля

 

В статье рассмотрены современное понимание власти, сделан анализ к пониманию понятия «властное решение». Определены главные признаки принятия властного решения: принятие его органами государственной власти, направленность на коллективную волю, системность решений, влияние на всю систему общественных отношений. Опираясь на теорию Дж. Гавенты, проанализированы особенности властного решения в трех измерениях власти: открытом, скрытом и невидимом.

Ключевые словавласть, властное решение, измерения власти, теории власти, коллективная воля

 

Abstract. This article considers the modern understanding of power, the analysis to understand the notion of "authoritative decision". The main features of the decision making authority are: acceptance by public authorities, will focus on the collective, systematic decisions impact the entire system of social relations. Based on the J. Gaventa’s theory of the peculiarities of powerful solutions in three dimensions of power: open, hidden and invisible.

Key words: power, power decision, power measurement, theory of power, collective will

 

Суть самого поняття влади розкриває універсальний початок владного процесу – це рішення того, хто робить вибір, принаймні хоча б із двох альтернатив. Влада з-поміж інших взаємодій відрізняється залежностями між тими, хто наказує, і тими, хто виконує. Зміст влади полягає у природній нерівності людей, здатності до організованості, рівні агресивності та рішеннях уповноважених на це особистостей, суспільних груп.

Питанням влади присвячено досить широкий спектр досліджень, це праці закордонних авторів: Г. Лассвелла і Е. Кеплена, Р. Даля, Д. Картрайта, С. Люкса, Е. Гідденса, Дж. Гавенти, М. Фуко. Однак питання владних рішень не є повною мірою розкрите у політичній науці як за кордоном, так і в Україні. Особливо варто відзначити працю українського дослідника Б. Кухти «Влада та її рішення», що розкриває основні параметри процесу прийняття владних рішень та реалізації влади.

У цій статті ставимо за мету узагальнити сучасне розуміння влади й подати розуміння «владних рішень».

Відправною точкою роздумів про владу у ХХ ст. стала теорія Макса Вебера, який пропонував розглядати владу як раціональну організацію. Влада виступає «ймовірністю» того, що актор буде спроможний реалізувати свою волю в соціальному плані всупереч спротиву [2, c. 157]. На думку російського дослідника В. Лєдяєва, веберівське розуміння влади дає нам чотири основні ознаки влади: 1) влада не ознака індивідів, вона існує у відносинах між ними; 2) влада повинна визначатися в термінах ймовірності, можливості; 3) основу влади можуть становити будь-які речі, властивості чи відносини; 4) влада завжди проти когось, вона передбачає конфлікт і дії всупереч інтересам людей [7, с. 27].

Для аналізу владних рішень, важливим є підходи елітаризму та плюралізму, що ставлять в основу суб’єктів влади – групи еліт. У висновках цих підходів є положення про те, що в реальній політичній ситуації всі найважливіші рішення у суспільстві приймає саме владна еліта. Тому всі прихильники цього типу аналізу погоджуються з тим, що у суспільстві ключову роль мають відігравати інтелектуали, учені та дослідники, які мають здійснювати контроль за зростаючою владою еліт.

Своєрідним продовженням елітаризму стали теорії вивчення професійних якостей владної еліти, у рамках якого аналізується, яким чином професійні еліти впливають на процес прийняття рішень і яким чином вони беруть участь у впровадженні публічної політики. Прихильники цієї моделі, ставлячи в центр свого аналізу еліту, зосереджують свою увагу на тих чинниках, які мають вплив на неї, можуть здійснювати контроль за нею і не допустити зловживанням владою. Сам же процес прийняття рішення не вивчається та не аналізується. Його досліджують лише через призму діяльності еліти.

Подальші дослідження влади, що включають в тому числі й вивчення еліти і розуміння влади як асиметричних відносин, представлені у працях Г. Лассвелла і Е. Кеплена, Р. Даля, Д. Картрайта, С. Люкса, Е. Гідденса. Дослідження цього напряму прийнято називати «традицією реалізму» (за Р. Далем) або «секційні групові концепції влади» [16]. У цих теоріях влада включає в себе актуальний та потенційний конфлікт між індивідами. Вона розуміється як влада над кимось, гра з нульовою сумою. Так, збільшення влади одних автоматично означає зменшення влади інших. Р. Даль, як і Г. Лассвелл, наголошує на здатності влади впливати та контролювати поведінку інших акторів. Визначення влади Р. Даля стало класичним: «А має владу над Б настільки, наскільки може змусити Б робить щось, що Б не став би робити без впливу А» [9, с. 245]. Влада – це та причина/ послідовність причин, що змушує інших акторів поводитися певним чином. Таким чином, через цю скупість причинно-наслідкових зв’язків влада виступає як емпірична регулярність, подієвий причинно-наслідковий зв’язок, що передбачає точки дотику між владним суб’єктом та іншими акторами.

На думку В. Ледяєва, Р. Даль, по суті, пропонує два доволі різних визначення влади. Одне з них «диспозиційне» (А може змусити С робити щось), друге – «епізодичне», яке характеризує владу як актуальні казуальні відносини [7, с. 32]. Таким чином, влада здійснюється тільки тоді, коли суб’єкт влади здійснює усвідомлений спрямований вплив на об’єкт, змушуючи його зробити щось, що той не став би робити без такого впливу. Лише після цього актор стає суб’єктом влади. Якщо потенціал залишається невикористаним, то його не можна вважати владою.

Р. Даль, як і Г. Лассвелл та Е. Кеплен, концентрує увагу на процесі прийняття політичних рішень, в якому виявляється здатність одних індивідів і груп нав’язати свою волю іншим індивідам та групам у процесі конкуренції. Влада, як і у М. Вебера – асиметричні відносини, що передбачають конфлікт і опозицію сторін. Інша традиція – «несекційна концепція влади», яку представляються Т. Парсонс, Х. Арендт, М. Фуко, відкидає ідею нульової суми, і відстоює тезу про те, що влада може слугувати для повселюдної користі. Влада розглядається як колективний ресурс, як здатність досягати благ, вона належить не індивідам чи групам, а колективам. Х. Арендт вважає, що влада зовсім не належить одній окремій людини, а тільки групі людей, що діють спільно: «Влада – означає здатність людини не стільки діяти самому, скільки взаємодіяти з іншими людьми. Влада не є власністю одного індивіда – вона належить групі до тих пір, поки ця група діє узгоджено».

Концепція Т. Парсонса з самого початку була вписана в його загальну схему аналізу соціальних систем суспільства. Т. Парсонс обмежив сферу влади простором політики, не розглядаючи владу як міжособистісний феномен, тут важливою є ідея порівняння політики та економіки: що гроші роблять для економіки, те ж влада робить у політиці. Влада – це засіб впорядкування політичних процесів, володіння владою забезпечує виконання широкого набору політичних обов’язків та функцій. Влада, за Т. Парсонсом, – це генералізована здатність забезпечити виконання елементами системи своїх обов’язків, які легітимуються тим, що спрямована на виконання колективних цілей і передбачає у разі непідкорення застосування негативних санкцій [15, c. 103]. Влада не є цінністю сама по собі, її роль полягає в тому, що вона забезпечує досягнення колективних цілей через згоду членів суспільства і надання мандату на прийняття рішень і формування політики від імені суспільства тим, хто перебуває на лідерських позиціях.

Оскільки влада є характеристикою системи, то владою можна називати лише інституційні та символічні форми, які повністю залежать від довіри людей до цієї системи влади. Тому примус, маніпуляція, персональний авторитет, насилля не є формами влади. Таким чином, влада залежить від довіри громадян. Громадяни інвестують свою довіру в тих, хто ними управляє, при цьому всі виграють від реалізації влади, оскільки влада забезпечує реалізацію колективних цілей.

Під впливом М. Фуко міркування про те, хто володіє владою, відступають на другий план. Головними стають питання про впорядкування людського життя і регулювання суспільних відносин раціональними організаціями. За М. Фуко не існує єдиного джерела влади, влада – це певна сукупність дій, політичної практики, що дозволяє впорядкувати відносини. Відсутність центру влади – інновація Фуко, яка дає відмінне розуміння влади та її суті. Сучасна влада має форму дисциплінарної влади – влади, яка трансформує за допомогою дисципліни людей в об’єктів. При цьому важливими техніками здійснення влади є дискурс, контроль за знаннями. Влада, на думку М. Фуко, знаходиться всюди, вона все охоплює, з усюди виходить. Власне, виробництво знання є однією з найбільш поширених технік здійснення влади, аналіз технік влади – це своєрідне вивчення влади «знизу». Влада містить у собі історичний контекст, уявлення про соціально-політичну систему. Влада має на меті не лише регулювати людські відносини, але зберігати або трансформувати політичну систему.

Антоні Гідденс, розвиваючи ідею М. Фуко та водночас критикуючи її, запропонував теорію подвійної структури, за якою влада є необхідним компонентом соціальної структури. Влада реалізується через соціальних агентів, а також створюється ними, обмежує індивідів та групи. Влада – не є якістю чи ресурсом, вона також не є становищем у соціальній структурі. Влада – це соціальний фактор, який впливає на всі компоненти людського суспільства. У цьому і є суть подвійної суті влади – вона твориться суспільством та водночас визначає саме суспільство.

Цікавими для розгляду владних рішень є організаційні теорії, які демонструють, що рішення, прийняті в рамках організацій, тісно переплетені владною структурою інститутів, що приймають рішення. Особливо це залежить від керівників вищого рівня та менеджерів середньої ланки. Менеджери середньої ланки, які готують рішення, переважно націлені на короткострокову перспективу, оцінюють реакцію своїх керівників, а не реальні потреби, які має вирішити прийняття рішення. Менеджери середньої ланки вважають, що їм необхідно виграти час, приймаючи рішення короткострокового характеру і не розглядають довгострокових перспектив.

Важливий висновок, що мусить бути використаний при аналізі владних рішень, це те, що при підготовці та прийнятті політичного рішення важливо оцінювати не лише зовнішні наслідки (поза інститутом прийняття рішення), а й внутрішні (в рамках політичного інституту, що виступає центром прийняття рішення). Часто рішення, прийняте правильне зовні, може бути внутрішньо-помилковим рішенням.

Представники організаційних теорії стверджують, що владні рішення приймаються тоді, коли вони неминучі. В таких випадках має місце «дифузія відповідальності» – розпорошення відповідальності за прийняте рішення та його наслідки. При цьому прийняте рішення фактично анульовує інші альтернативи розв’язання проблеми, позбавляє реального вибору [14, с.139].

Прихильники марксизму стверджують, що держава для підтримання суспільного порядку, підтримує інтереси накопичення капіталу, а для забезпечення легітимності держава приймає рішення для розподілу ресурсів між «соціальними витратами», «соціальними інвестиціями», «витратами на соціальне забезпечення». Тобто держава у капіталістичному суспільстві намагається структурувати процесс прийняття рішень таким чином, щоб ті галузі публічної політики, які безпосередньо торкаються капіталу, прямо адмініструвалися і концентрувалися на вищих щаблях державного прийняття рішень.

Польський дослідник Є. В’ятр, опираючись на марксизм, вважає боротьбу за владу головним змістом політики. Вчений вважає, що влада – це можливість наказувати в умовах, коли той, кому наказують, повинен підкорятися. Але самого моменту віддання наказу ще недостатньо для того, щоб можна були визначати наявність відносин влади. Повинно існувати переконання, причому обґрунтоване, що наказ буде виконано, влада не існує без підкорення.

Є. В’ятр формулює, що загальне визначення влади повинно включати в себе такі елементи: 1) у владних відносинах повинно бути не менше двох партнерів; 2) наказ суб’єкта влади супроводжується загрозою застосування санкцій; 3) підкорення того, кому було віддано наказ; 4) повинні існувати соціальні норми, які визначають, що суб’єкт влади має право на владу та віддання наказів, а об’єкт влади зобов’язаний йому підкорятися [3, с. 161].

Якщо розглядати поняття влади через процес вироблення рішення, то варто згадати думку Е. Канетті про те, що «таємниця лежить у самій серцевині влади». Таємниці завжди властива ірраціональність, прихованість, вона є мало пізнаною, знання її суті може дати непередбачувані наслідки. Таємниця приваблює та інтригує, спонукає до пошуків, до діяльності.

Дискусію щодо влади продовжує Ю. Габермас. На його думку, про владу ми можемо говорити як про посередника в координації дій в політико-адміністративній системі. Поряд із владою в суспільстві існують інші посередники, такі як вплив, авторитет, престиж, ціннісні норми тощо. Однак влада як системний медіум існує поза мовленнєвим та консесуальним контекстом [4] на відміну від інших.

Такі посередники, як вплив, репутація, цінності впливають на переконання, влада втручається в «ситуацію» актора: «Генералізовані форми комунікації, такі як вплив і цінності прив’язаності, вимагають іллокуційних актів і тому залишаються залежними від використання мови в орієнтації на взаєморозуміння. Медіуми управління, такі як влада і гроші, здійснюють інтеракції шляхом інтервенції його в ситуацію іншої людини через перлокуційні ефекти» [13, p.178]. На думку Ю. Габермаса, владне рішення є реалізацією колективної волі, для цього шляхом діалогу чи торгу через укладання консенсусу або компромісу формується ця колективна воля. Важливим для її укладання є фонове розуміння історії. Безпосередньо на колективну волю, що реалізується державною владою, впливають не лише групи, а й інтереси конкретних громадян.

На нашу думку, не лише ритуалізована історія впливає на дискурс та формування колективної волі, але й проект майбутнього – уявлення про розвиток даного суспільства. Влада як засіб комунікації орієнтована на успіх, а не на взаєморозуміння, як інші посередники у сферах людського буття, таким чином, влада, окрім того є інструментом, який має широку сферу застосування.

Пітер Бахрах та Мортон Барац розглядають владу як реляційну, а не субстанційну величину. Передумовою відносин влади вони вважають: 1) конфлікт інтересів задіяних акторів, 2) примус до слідування на боці партії (теоретики гри розвивають значну кількість ігрових стратегій для різного числа акторів, але за цього змушені передбачати, що всі залучені однаково засвоюють правила гри і що для всіх значними є принцип раціональності); 3) можливість щонайменше однієї партії загрожувати санкціями; 4) розуміння загроз з боку суперників, як і раціональної відповіді [1, с. 233].

П. Бахрах та М. Барац розробили модель двох облич влади: відкрите і приховане. Відкрите обличчя влади – це нібито відкритий процес збору вимог суспільства, приховане обличчя – процесс прийняття рішень, можливість влади визначати, що важливо, а що ні, організаційно може відкинути деякі питання або ж надати не всю інформацію тощо. Таким чином, П. Бахрах та М. Барац вважають, що успішна реалізація влади залежить від відносної значимості конфліктних цінностей у свідомості об’єкта. Конфлікт інтересів чи цінностей є обов’язковою умовою влади.

Міркування щодо влади, прихованих рішень, облич влади продовжив інший дослідник – Стівен Люкес, який визначив ще й третю сторону влади – політична гра, яка подекуди змушує приймати рішення всупереч інтересам громадян, це гра між політичними переконаннями та політичними інтересами. При цьому навіть відкритий процес формування порядку денного суспільства стає грою між політичними акторами. На відміну від концепції П. Бахрах та М. Барац, які акцентують увагу на відкритому та прихованому конфлікті між акторами, найбільш важливими термінами в концепції С. Люкеса є «об’єктивні інтереси» («реальні інтереси») і латентний конфлікт. Об’єктивні інтереси – це те, що люди би вибрали в умовах «реальної автономії», тобто в ситуаціях, де б над людьми б не здійснювалася влада. Індивіди часто не зовсім усвідомлюють свої реальні інтереси чи мають помилкові уявлення, їх преференції можуть бути наслідком здійснення влади над ними. Тому конфлікт інтересів може існувати в латентній формі без його усвідомлення об’єктом влади. С. Люкес наголошує на двох аспектах влади: 1) влада є функцією колективних сил і соціальних механізмів; 2) влада – результат певного роду організації. Тому владу не можна розглядати як індивідуальні рішення, це рішення організацій, що мають на меті захист колективних інтересів. Нерішення та мобілізація схильностей – це наслідки організації влади, вони можуть використовуватися для впливу на протікання латентного конфлікту між об’єктом та суб’єктом влади.

Д. Ронг подає своє бачення суті влади. Для нього влада – це рішення, у свою чергу рішення – це «установка влади на виробництво зумисних впливів і передбачення цих впливів». Це визначення фіксує низку проблем: 1) ефективність рішення, тобто спроможність здійснити задуманий вплив, 2) інтерціональність – спрямованість та передбачуваність рішення, 3) асиметрія та рівновага рішення, тобто рішення, що приймаються владою, мають більші можливості для задання поведінки предмету влади, ніж його відносна «автономність».

Джон Гавента, досліджуючи владу, вивчав феномен спокою – мовчазної згоди в умовах нерівності, він намагався зрозуміти, чому за наявних дискримінаційних умов не виникає опору, протестів проти еліти [12, p. 214]. Дослідник з’ясував, що еліта використовує свою владу головним чином для запобігання зростанню конфліктів та для досягнення соціального спокою. Тобто соціальний спокій та відсутність відкритого протистояння є ознакою та наслідком застосування владних механізмів. Метою влади є вилучення окремих груп, недопущення їх до впливу на процес прийняття політичних рішення, отримання пасивної згоди на це від цих груп та решти суспільства. Мовчазна згода – це невисловлення небажання брати участь у владі, а безсловесне прийняття ситуації. Порушення цієї мовчазної згоди – це бунт проти влади, навіть якщо він виявляється як випадкові включення окремих осіб, так і декларацію потреби участі в процесі прийняття політичних рішень.

Дж. Гавента розвиває міркування про владу та мовчазну згоду виходячи з тривимірної моделі влади С. Лукаса [11]. Так, відкрита влада – це вплив А на Б, коли Б чинить такі дії, які би він не вчинив без впливу А. Відкриту владу можна вивчати шляхом спостереження за поведінкою: хто бере участь, хто втрачає інтереси, а чиї інтереси захищені в процесі прийняття рішень. Однак спостереження лише за відкритими виявами влади може призвести до помилкових висновків, що всі організовані групи можуть через своїх представників діяти в політиці, або ж, що їх бездіяльність щодо впливу на процес прийняття політичних рішень є результатом прийнятого рішення, а також, що політична арена – відкрита для представників усіх соціальних груп. Однак неучасть окремих групп або осіб – це не просто рішення цих осіб, це соціальна проблема, що, як правило, свідчить про недопущення цих осіб до політики. Однак проблема участі/не участі в процесі прийняття рішень не в культурному рівні чи соціальному статусі окремих груп та осіб, а й контексті владних відносин.

Другий прихований вимір влади дає змогу зрозуміти, що влада намагається в прихованій площині визначати зміст конфліктів, маневрувати між інтересами соціальних груп. І найбільш ефективним механізмом прихованої влади є здатність до збереження спокою на арені прийняття рішень із запобіганням відкритих конфліктів.

Прихована влада виявляється не тоді, коли потрібно здобувати перемогу над іншими учасниками процесу прийняття рішень, а для запобігання прийняття рішень, виключення певних тем чи учасників з процесу. Одним із ключових аспектів влади є визначення порядку денного, суперників у процесі прийняття рішень та напрямі й методів боротьби. Тобто це визначення питань, які варто обговорювати, що може бути предметом для переговорів і навіть торгів, щодо яких моментів можна здобути порозуміння між учасниками процесу прийняття рішень і хто буде цими учасниками. В цьому аспектів участь/неучасть окремих осіб чи груп у політиці вже можна пояснювати не як ознаку байдужості, а як вияв сили/слабкості групи, страху або ж навіть відчаю.

Третій – невидимий – вимір влади, пояснює те, що об’єкт владного впливу не просто чинить певні дії, а вони стають частиною його волі. Нав’язування волі може відбуватися без відкритого конфлікту. Однак закладаються підвалини для невидимого конфлікту – між реальними потребами громадян/груп, які не включені до процесу прийняття рішень та нав’язуваними владою інтересами та потребами. Цей третій вимір влади – досить складний для вивчення, він потребує історичного, соціального та політичного аналізу – як очікування групи формують свідомість політичного актора.

Механізми прийняття владних рішень у відкритому вимірі є залученням ресурсів для досягнення виграшних позицій та прийняття вигідного рішення. Ресурсами тут виступають голоси виборців, особисті якості політиків, політичний досвід та інституційна сила організацій, що дозволяє максимально

використати умови політичної ситуації. Механізми прихованого виміру влади – це торги між політичними суб’єктами, кулуарні домовленості та переговори, обмін ресурсами. Механізмами впливу на прийняття владних рішень у невидимому рівні влади є маніпуляції щодо потреб громадян.

Однак влада – це не лише зміна в організації людського буття, це й управління відносинами, галузями економічного виробництва, соціальним життям. Тому владні рішення мають відображати функції управління, тобто бути управлінськими рішеннями. Одним із найважливіших ресурсів влади є те, що рішення приймають державним апаратом, а значить, вони підпорядковуються організаційній структурі, таким чином, вони уподібнюються управлінським рішенням, які можуть бути прийняті в інших видах установ, що ухвалюються з метою керування.

Російський дослідник В. Халіпов вважає владу універсальною категорією, що притаманна відносинам людей усіх рівнів та видів. Реалізація влади можлива через прийняття рішень та вплив на поведінку. Однак дослідник наголошує, що владні інтереси – це інтереси людей, органів, установ, організацій, що прагнуть досягти влади, володіють нею, використовують її. Владні інтереси можуть бути інтересами простих людей, які прагнуть мати над собою нормальну владу. Влада реалізується у відносинах, найважливішими з яких є відносини політики та управління, адже саме тут ідеться про впорядкування життя людини, діяльність суспільства, дискусії про сам зміст влади [9, c. 67].

Український дослідник Борис Кухта вважає, що суть влади відображає владний процес, суть якого «у здебільшого свідомому виборі та прийнятті системних, режимних рішень щодо реалізації національної політичної доктрини» [6, c.114]. Таким чином, рішення влади – це рішення, що стосуються найвищого рівня організованості (держава), рішення, що приймаються свідомо, тобто рішення, які дають можливості випрацьовувати узагальнені знання про зв’язки, відносини, закономірності, ставити цілі та розробляти плани, передбачаючи розвиток природної та соціальної системи. Рішення влади, на думку Б. Кухта, характеризуються системністю, що відображається у вищому керівному ієрархічному рівні щодо організаційних та інших систем, які включають різного роду інтереси та ідеали всіх структурних елементів цієї системи.

Прийняття рішення виступає владним процесом, суть якого полягає у свідому виборі та прийнятті системних, режимних рішень щодо реалізації національної політичної доктрини, економічного розвитку суспільства. Прийняття політичного та владного рішення – це дуже важливий етап процесу державної політики і не випадково його називають етапом набуття законного статусу.

Український дослідник у сфері взаємовідносин медіа та влади Ю. Фінклер виводить особливий вид владних рішень – структурні владні рішення [8, c. 47], які визначає як рішення, що пов’язані з політикою влади. На його думку, рішення виступають основною формою владної діяльності, що за своєю суттю є владною комунікацією. Автор відзначає, що владні рішення можуть здійснюватися на двох рівнях: діяльність управлінських органів та вплив на конкретного індивіда щодо формування ставлення до конкретної владної дії. Ю. Фінклер відзначає, що владне рішення може ґрунтуватися на поєднанні дев’яти складових елементів, які враховують технологію його прийняття.

Отже, у відкритій площині влада головним чином приймає рішення політичні щодо стратегії розвитку суспільства та управлінські рішення, які стосуються реалізації державних програм, тактичних для реалізації стратегії. У прихованій та невидимий площині – рішення переважно політичного характеру, адже стосуються формування політичного дискурсу та змагання інтересів та потреб громадян. Однак наміри центрів прийняття владних рішень щодо формування волі акторів політики можуть здійснюватися через управлінські рішення.

Влада має на меті досягнення спільних колективних цілей, національної доктрини політики, колективної політичної волі, що формується в результаті діяльності влади. Влада повинна контролювати емоції та ставлення, артикулювати інтереси, формулювати колективну волю, але разом з тим реалізувати поставлені інтереси та доктрини. Таким чином, влада виконує функції політики – організація суспільства, формування та реалізації спільних інтересів, а також управління – розробка доктрин та планів реалізації колективної волі.

Отже, вслід за В. Ледяєвим, розділяємо дослідників влади на прихильників «диспозиційної» та «епізодичної» концепцій влади. До диспозиційної належать М. Вебер, Д. Ронг та ін., які визначають владу як потенціал, можливість, здатність, що може змусити людей щось зробити. Це не подія, а володіння чимось. До епізодичної моделі належать Г. Лассвелл і Е. Кеплен, Г. Саймон, Р. Даль, Н. Полсбі, які розглядають владу як різновид соціальної поведінки, певний причинно-наслідковий зв’язок. Влада повинна бути реалізована, нереалізований потенціал не є владою.

Теорії П. Бахраха та М. Бараца, С. Лукаса та Дж. Гавенти завдяки концепції про виміри влади дають можливість зрозуміти відмінності влади як потенціалу та влади як рішення. Невидима влада здійснюється як форма керування передбачуваними реакціями, прихована влада – як здатність та актуальний вплив на окремих суб’єктів політики, здатність включати або виключати їх із публічного дискурсу, відкрите здійснення влади. Всі ці випадки показують, що влада є реалізацією волі, однак її ядром є потенціал, який може існувати і без актуалізації. Владні рішення є суттю та результатом здійснення влади. Це рішення, прийняті відповідними державними інститутами, що мають на меті реалізацію держаних інтересів та колективної волі громадян держави та реалізацію програм щодо розвитку цієї спільноти.

Владні рішення можуть бути прийняті на всіх трьох вимірах влади, впливати на формування колективної волі, реалізовувати колективний інтерес, впливати на громадський публічний дискурс, впорядковувати порядок денний питань, що обговорюються та підлягають вирішенню на загальнодержавному рівні. Характерними ознаками владних рішень є: системність рішень, взаємозв’язок рішень прийнятих у минулому, теперішньому і майбутньому, керівний та загально- обов’язковий характер владних рішень, організованість системи прийняття та реалізації рішень.



Номер сторінки у виданні: 13

Повернутися до списку новин