Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Вчасне та ефективне реформування національних законодавств як чинник посткомуністичної трансформації країн Центрально-Східної Європи





Костянтин Пальшков, аспірант кафедри політичних наук Державного закладу «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського»

УДК: 329.001

 

Як фактор, що сприяв показовій трансформації країн Центрально-Східної Європи, у статті розглядається вчасне та ефективне реформування національних законодавств. Виявляються загальні риси та специфічні практики у досвіді країн регіону.

Ключові слова: трансформація, реформування, законодавство, конституція, «круглий стіл»

 

В качестве фактора, способствовавшего показательной трансформации стран Центрально-Восточной Европы в статье рассматривается своевременное и эффективное реформирование национальных законодательств. Выявляются общие черты и специфические практики в опыте стран региона.

Ключевые слова: трансформация, реформирование, законодательство, конституция, «круглый стол»

 

The article considers the timely and effective reformation of national legislation as a factor that contributed to the revealing transformation of Central and Eastern Europe. An attempt was made to identify common features and specific practices in the experience of the countries of the region.

Key words: transformation, reformation, legislation, constitution, «round table»

 

Одним із першочергових завдань, що потребує розвинення та затвердження демократичних цінностей країн Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) після падіння «залізної завіси», стало реформування національних законодавств.

За темпами трансформації країни ЦСЄ з явною перевагою випереджають регіон СНД. Не занижуючи ролі різниці в рівні політичної культури та політичної свідомості, демократичних практик в історичному досвіді, тривалості знаходження у сфері впливу комуністичної ідеології тощо, серед чинників більш успішної трансформації політичних систем ЦСЄ автор знаходить ретельну підготовку правого поля трансформації.

Мета статті полягає у визначенні ролі реформування законодавства у трансформаційних процесах ЦСЄ.

На рівні з політичною організацією суспільства, засобами масової інформації, принципами та традиціями, політичною свідомістю та політичною культурою, до основних елементів політичної системи суспільства належать правові норми, обов’язковість виконання яких забезпечена силою державного примусу. В юридичній науці цей компонент поділений на різні галузі права: конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне тощо. Провідне місце в регулюванні діяльності інститутів політичної системи суспільства належить саме конституційному праву, приписи якого закріплені конституціями, визначають первинні засади життя суспільства та регулюють відносини між вищими органами державної влади. Політичне життя також регулюється нормами моралі, нормами-звичаями, нормами-традиціями тощо.

Щодо виключного значення правової системи, Т. Парсонс зазначає: «Зважаючи на завдання, повязані із застосуванням сили й контролем над нею, політична організація завжди має бути обєднана із правовою системою, яка займається реалізацією норм найвищого порядку, що регулюють поведінку одиниць у середині суспільства. Немає такого суспільства, яке б наважилось припустити, що будь-який інший нормативний порядок взяв гору над порядком, санкціонованим політично організованим суспільством» [1, с. 588].

Абсолютно вірну взаємозалежність у співіснуванні законодавства та політичної системи підкреслює А. Француз. З одного боку, дослідник вбачає зумовленість правовими нормами процесів розвитку політичної системи, врегулювання відносин в її середині, визначення функціонування політичних інститутів та опосередкування характеру й динаміки політичних процесів, а з іншого — спричинення розвитком системи змін у законодавчій сфері [2, с. 6].

Досліджуючи політичну систему з точки зору її правового аспекту та вважаючи його найважливішим її чинником, В.Журавський виділяє правову основу (правові інститути) як окремий елемент структури політичної системи. У внутрішній ієрархії політичної системи, яку пропонує дослідник для розгляду, правова основа подається як вищий ступінь такої ієрархії [3, с. 21].

Розуміючи першочергове значення політико-правових норм в організації суспільно-політичного устрою держави, важливим кроком у процесі трансформації політичних систем нових еліт країн ЦСЄ стало реформування національних законодавств. Так, закріплення на законодавчому рівні провідних принципів демократії є необхідною умовою та запорукою для подальшого зміцнення її засад у суспільстві. Розуміючи це, демократично налаштовані та оновлені еліти країни ЦСЄ загалом у досить короткі терміни змінили законодавство як шляхом реформування конституційних засад цих держав, так і ухваленням цілої низки законів, спрямованих на регулювання окремих сфер життя суспільства, впровадження яких мало потягти великі політичні наслідки. Втім, навіть на етапі законодавчих змін, тоді коли необхідність упровадження як окремих норм, так і цілих правових інститутів, здавалося б, є очевидною та незаперечною, країни ЦСЄ продемонстрували і спільні риси, і істотні відмінності.

Реформування національних законодавств країн ЦСЄ почалося із змін на рівні Конституцій як головних законодавчих актів. Конституційне законодавство у цих країнах оновлювалось як внесенням численних змін до нього, так і шляхомухвалення нових Основних законів. Враховуючи ж те, що, окрім конституційних положень, глибоких змін потребувала також ціла низка норм щодо регулювання відносин власності, діяльності політичних партій, засад організації та діяльності місцевого самоврядування тощо, чимало законодавчих ініціатив було реалізовано і в цьому напрямі.

Конституцію Чеської Республіки прийнято у грудні 1992 р., тобто ще за Чеської і Словацької Федеративної Республіки, що дало змогу 1 січня 1993 р. почати існувати новій державі вже за оформлених головних державотворчих норм, зокрема щодо поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки. Показовим є факт включення до складу Конституції Декларації основних прав і свобод, ухвалення якої у 1991 р., на думку автора статті, мало в першу чергу політичний підтекст, що продемонстрував велику волю чеського та словацького народів у прагненні до демократичних цінностей та ідеалів.

Завдяки ухвалення Національною радою 1 вересня 1992 р. історичного рішення, з новою Конституцією розпочала свій незалежний шлях також Словацька Республіка.

Необхідним та цивілізованим кроком з боку обох національних еліт стало укладення договору про майбутні взаємовідносини між Чеською і Словацькою Республіками та досягнення згоди з питань поділу власності [4, с. 41]. Ці важливі домовленості сприяли швидкому та толерантному поділу майна Чеської і Словацької Федеративної Республіки, незважаючи на існуючі ускладнюючі обставини, зокрема, у сфері майна колишніх єдиних збройних сил, зарубіжних посольств і представництв, транспортної інфраструктури тощо. Показовим є те, що ці складнощі не наклали відбитку на відносини обох сторін, а, на думку вітчизняного дослідника В. Шумила, навіть створило певний політичний капітал в очах інших країн до цього маловідомій на міжнародній арені Словаччині [5, с. 12–21], а з тих же підстав і Чехії.

Як і у разі прийняття Конституцій, при впровадженні інших важливіших законодавчих актів найбільш далекоглядними та відповідальними політиками також проявили себе чеські та словацькі парламентарі, коли після «оксамитової революції» Федеральні збори Чехословаччини разом із національними парламентами Чехії та Словаччини вчасно ухвалили закони про політичні партії та рухи, нові закони про вибори до Федеральних зборів Чеської національної ради і Словацької національної ради. Важливими подіями стали також ухвалення законів про фундаментальні права і свободи громадян як впевненого кроку у затвердженні демократії та ухвалення законів про розвиток ринкових відносин і ринкової економіки, що мало полегшити зрушення в економічній сфері [4, с. 34–35]. Значущість прийняття наведених нормативно-правових актів важко переоцінити, адже авчасне визначення таких важливих питань значно полегшило перші кроки молодих незалежних держав, адаптувавши їхні суспільства до прийдешніх змін.

Прийняттю Конституції Болгарії від 12 липня 1991 р., що визначила її як парламентську республіку, передувало впровадження цілої низки різних нормативних актів. Внаслідок зростаючих плюралістичних настроїв під час зміни режиму в Болгарії на законодавчі поступки змушено було піти само нове керівництво Болгарської комуністичної партії. Так, 15 січня 1990 р. Парламентом було ухвалено закон про зміни в Конституції 1971 р., чим було скасовано керівну роль партії у суспільстві. Ухвалений 29 січня 1990 р. закон про збори, процесії та маніфестації, ввівши порядок повідомлення щодо проведення політичних акцій, розширив сферу політичної свободи. Прийняте ж та необхідне, на думку влади, рішення спеціального пленуму Центрального комітету Болгарської комуністичної партії 29 грудня 1989 р. про засудження політики проти болгарських турків та повернення їм права на вибір імен, яке мало послабити напругу у відносинах із тюркомовною спільнотою, вкрай неоднозначно було сприйнято болгарськими християнами. І все ж 6 березня 1990 р. Народними зборами було ухвалено закон про імена болгарських громадян, покликаний забезпечити національну рівність, відновлення їхніх порушених прав і законних інтересів. 7 березня 1990 р. ухвалено закон про вирішення колективних трудових спорів, що визначив порядок проведення страйків. Важливим у протилежному комуністичному минулому напрямі став ухвалений 3 квітня 1990 р. Закон «Про зміни і доповнення до Конституції 1971 р.», що містив низку радикальних новацій у регулюванні суспільних відносин та повністю виключав соціалістичну термінологію. Ним же було проголошено принцип розподілу влади, закріплено конституційні засади рівності політичних партій та надано однаковий правовий статус усім формам власності. Тоді ж ухвалено закони про політичні партії та про вибори. В 1991 р. ухвалено Закон «Про місцеве самоуправління та місцеву адміністрацію» [6, с. 143-145, 148, 150, 172].

Невдовзі після падіння комуністичного режиму у Румунії, національним парламентом було прийнято Конституцію від 21 листопада1991 р. Однак, незважаючи на порівняно швидке прийняття Основного закону, особливості нормотворчого процесу у Румунії протягом початкового етапу посткомунізму були закладені самою революцією 1989 р., внаслідок якої влада перейшла до Фронту національного порятунку. Так, 28 грудня 1989 р. саме цей орган влади ухвалив Декрет, який визначав умови реєстрації і діяльності політичних партій.

Декретом Тимчасової ради національної єдності, створеної у лютому 1990 р. у складі Фронту національного порятунку (50% членів) та представників інших політичних партій (по 3 члени від партії), було запроваджено президентську форму правління, спосіб вибору глави держави (загальні та прямі вибори), двопалатний парламент та створення нових органів влади, зокрема, Вищої ради національної оборони [7, с. 332–333].

Не поспішаючи з прийняттям нової Конституції, своїм шляхом пішла Угорщина, де у 1989–1990 рр. було внесено численні зміни до Конституції 1949 р., яка пізніше також змінювалась, але діяла до набрання чинності новою Конституцією з 1 січня 2012 р.

На тлі ж наведених трансформацій національних законодавств на рівні конституцій до найбільш прагматичного підходу у конституційному реформуванні звернулися польські парламентарі, які до прийняття нової Конституції 1997 р. обмежились спочатку внесенням змін у 1989–1990 рр. до Конституції Польської Народної Республіки 1949 р., а потім прийняттям у 1992 р. Конституційного закону про взаємні відносини між законодавчою та виконавчою владою Польської Республіки, а також територіальне самоврядування (Мала конституція).

Разом з тим у реформуванні законодавчих систем в Угорщині та Польщі за особливості конституційних змін більше цікавить те, що на тлі розглянутих як показових, так і більш складних нормативних перетворень, саме в цих державах убачається найбільш культурним перехід до національної згоди, адже угоду про майбутнє країн тут було досягнуто в рамках проведення «круглих столів». У цьому разі авторський інтерес перш за все опосередкований розумінням глибокої саме політичної сутності законодавчих актів, що були ухвалені внаслідок проведення «круглих столів». На відміну від нормативних, у тому числі конституційних актів, що ухвалюються в стінах владних установ за процедурою чітко визначеною окремими регламентами, у цьому разі законодавча форма була надана суто політичним домовленостям, досягнутим між ідеологічно протилежними політичними силами за революційних обставин.

Так, у ході проведення угорського Національного круглого столу (НКС) між його учасниками, головними з яких була владна Угорська соціалістична робітнича партія та реформаторські політичні сили, було досягнуто згоди з економічних проблем, необхідних змін до діючої Конституції, питань діяльності політичних партій та інших позицій, що мали забезпечити мирний перехід до демократії. Переговори завершилися 18 вересня 1989 р. підписанням відповідної угоди. Історична роль та значення НКС, що фактично зіграв роль Конституційних зборів, були визначені у парламенті, коли Державні Збори Угорщини на початку жовтня 1989 р. затвердили тексти законопроектів [8, с. 278–279].

Усвідомити значущість, організованість та, що головне, результативність угорського НКС, можна також у порівнянні з подібними прецедентами в інших державах, коли майбутнє вирішувалось у рамках «круглих столів». Так, на прикладі демократичних революцій в країнах ЦСЄ набагато скромніше місце в історії посів болгарський НКС, за яким, хоча й було досягнуто низку важливих домовленостей, що згодом були реалізовані, залишилась маса негативу. Окрім невирішеного питання про власність, він запам’ятався тим, що «всі зусилля і боротьба велася навколо поганої, нікчемної держави, виборів, посад тощо» [6, с. 153]. На цьому ж тлі угорський НКС може бути взірцем прояву високої політичної культури та незаперечним доказом схильності суспільства до розвитку демократичних традицій.

Досить ефективно, якщо судити по результатах, була організована робота і польського «круглого столу», проведеного з 6 лютого по 5 квітня 1989 р. за участю Польської об’єднаної робітничої партії, «Солідарності» та Костьолу. Результатом його роботи стало узгодження механізму чотирирічного перехідного періоду, по закінченню якого мали бути проведені вільні партійні вибори. Зокрема, угодою, що була ухвалена Сеймом 7 квітня, передбачались: 35-відсоткова участь опозиції в Сеймі, вільні вибори до Сенату як нової палати парламенту, створення коаліційного уряду, очолюваного представником Польської об’єднаної робітничої партії, запровадження посади президента із сильними повноваженнями. Але разом з тим негативною характеристикою польського «круглого столу» стала відсутність гласності у його проведенні, що потім негативно відбулися на позиції польського виборця. Заборона до 1991 р. брати участь у виборах найбільш радикальним угрупованням опозиції зробила дистанцію між суспільством та владою ще більшою. Прихід же — за результатами виборів 1989 р. до влади нових політичних сил, тобто на чотири роки раніше, ніж передбачалося домовленостями «круглого столу», фактично розбалансував цю угоду.

Проте вже після історичних домовленостей «круглого столу» влада Польщі приступила до впровадження законодавчо оформлених норм. Так, перш за все йдеться про відомий «план Бальцеровича», згідно з яким, окрім змін в економічній сфері, основними напрямами трансформації стали: перехід від авторитаризму до демократії, закріплення багатопартійності, від партійної номенклатури до нових плюралістичних еліт, від партійного всевладдя до системи органів державної влади, від монополії адміністративної влади до територіального самоуправління [9, с. 117–119].

Незважаючи на загалом відповідний цивілізаційним зазіханням тон ухвалених рішень, необхідно відзначити і відсутність підстав стверджувати, що період реформування національних законодавств не супроводжувався ухваленням і таких ініціатив, які жодним чином не сприяли прийнятим тенденціям демократичних перетворень, адже така думка буде хибною. Яскравим зразком може бути період прем’єрства Владіміра Мечіара в Словаччині, коли численні нормативно-правові акти, що ухвалювалися владою, були покликані служити на користь її особистих інтересів, а для самої країни оберталися важкими політичними наслідками. Так, наприклад, глухим кутом для розвитку словацької багатопартійності міг стати ухвалений закон про вибори від 20 травня 1998 р., що передбачав усунення Центральної виборчої комісії від керівництва проведенням виборів з посиленням впливу на цей процес державних установ, створення єдиного загальнодержавного виборчого округу замість чотирьох та заборону подання спільного списку кандидатів для партій, які входили до виборчих коаліцій, коли кожна з партій мала подолати п’ятивідсотковий бар’єр [5, с. 12–21].

Проте, завершуючи огляд трансформації політичних систем країн ЦСЄ на законодавчому рівні, слід зазначити загальне розуміння оновленими елітами виключної важливостіта первинності адаптації законодавчої бази до практичних змін в організації життя держави та суспільства.

Вчасне прийняття нових або внесення фундаментальних змін до діючий конституцій, врегулювання правовідносин шляхом оновлення правового поля у сферах прав та свобод людини, місцевого самоврядування, власності, діяльності політичних партій, гласності тощо стали запорукою декларованих демократичних прагнень.

Широке застосування одержала практика проведення «круглих столів». І якщо польські реформатори навряд чи можуть бути в повній мірі задоволені власним прецедентом, тоді як болгари взагалі не здобули користі від цієї процедури, прикладом прояву гідного рівня політичної культури слід вважати досягнуті за «круглим столом» домовленості угорських еліт, яким було офіційно надано законодавчої форми.



Номер сторінки у виданні: 96

Повернутися до списку новин