Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Підходи до класифікації толерантності в політичній сфері.





         Інна Савич, аспірантка кафедри політичних наук, Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова (м. Київ)

УДК 316.75

 

У статті аналізується проблема класифікації толерантності в політичній сфері. Автор досліджує різні підходи до розуміння типів і моделей терпимості, а також аналізує їх суттєві ознаки та  значення для суспільства.

            Ключові слова: толерантність, терпимість, інтолерантність, багатонаціональна імперія, міжнародне суспільство, консолідація, національна держава, суспільство іммігрантів.

 

В статье анализируется проблема классификации толерантности в политической сфере. Автор исследует разные подходы к пониманию типов и моделей терпимости, а также анализирует их существенные признаки и значение для общества.

            Ключевые словатолерантность, терпимость, интолерантность, многонациональная империя, международное сообщество, консоциативное устройство, национальное государство, иммигрантское общество.

          

             In the article the problem of classification of tolerance is analysed in a political sphere. An author probes the different going near understanding of types and models of tolerance, and also analyses their substantial signs and value for society.

            Key wordstolerance, intoleranсе, multinational empire, international association, consolidation, national state, immigrant society.

 

Політична толерантність розцінюється як одне з номінальних значень демократичного суспільства. З тих пір, як згода була досягнена лише у вузькому діапазоні проблем, громадяни демократичних суспільств повинні постійно жити поруч з людьми, які сповідують різні політичні погляди. Неважливо, чи відбуваються суперечки щодо свободи особи або пошуку прагматичного рішення дилем плюралізму, - толерантність є наріжним каменем  в мирному співіснуванні суспільств.

Актуальність даної теми зумовлена зростанням нетерпимості в політичному житті суспільства, що викликано трансформаційними та кризовими явищами, а відповідно і появою різноманітних проявів толерантності. Адже під впливом кожної окремо взятої культури, а також кожної історичної епохи, терпимість зазнає певних змін, модифікацій.

Теоретичні аспекти типології толерантності були тією чи іншою мірою представлені в концепціях  Ю. Аверьяновова [6], М. Мчедлова [4], С. Баратова [1], И. Воронцової [2], М. Уолцера [8], Л. Скворцова [7], В. Лекторського [3] та інших дослідників.

Проте проблема класифікації толерантності в Україні не дістала належного політичного осмислення і не стала предметом окремих наукових праць.

Метою даної статті є дослідження різноманітності підходів до типів та моделей існування толерантності, особливості їхнього впливу на суспільство, а також визначення їхніх характерних рис.

В політичному напрямку ціннісно-нормативної системи суспільства існує два розуміння толерантності: щодо здійснення державної влади та стосовно політичної культури. Сучасне демократичне суспільство забезпечує дотримання прав і свобод людини, заохочує полікультурність, стоїть на боці конкуренції. В сфері толерантності держава дотримується нейтралітету, але лише до певного моменту. Поняття толерантності має неоднозначний зміст, адже вона має приховану можливість допущення релятивізму в теорії та волюнтаризму на практиці. Тому постає питання про межі толерантності.

Свобода політичної акції неодноразово використовувалась для того, щоб підірвати демократичний лад. Демагогія і акції політичних організацій часто пригнічують гідність громадян і загрожують стабільності політичного режиму. Навіть найбільш терпимі суспільства обмежують свободу акції політичних груп. Коли плюралістичний баланс суспільства порушує криза, держава має терміново втрутитись, відновити порядок, навіть примусово.

За демократичною системою цінностей стоїть прагнення до свободи і творчості, до утвердження динаміки і розвитку. В даний час демократія - найбільш динамічна, історично продуктивна та особистісно-зорієнтована культура.  Але й вона має недоліки. Питання лише в тому, коли держава має звертатись до «інтолерантності» в своїй політиці для створення або підтримки умов формування терпимої суспільної атмосфери. Адже втручання може прерости в боротьбу із самою толерантністю. Ризик зловживання державними органами інтолерантністю присутній завжди. Та в демократичних державах існує добре розвинена громадська думка, дієвий громадський контроль, розвинена система стримувань і противаг - гарантія того, що цей ризик не перевищить допустимих меж.

За сучасних процесів глобалізації деякі демократичні норми, такі як права та свободи людини, виходять за рамки національного суверенітету. Їх захист - вже міжнародна справа, а її незмінною складовою є інтолерантне відношення до тих, хто ці правила, норми та цінності порушує. 

Толерантна демократична держава неможлива без толерантних громадян. Для держави толерантність ідентифікується як принцип керівництва та засіб управління, для народу - як громадянська чеснота, одна з важливих складових політичної культури. Під чеснотою розуміється здатність і готовність особистості здійснювати добро, а в даному випадку - це усвідомлення і добровільне дотримання терпимості як громадянського обов'язку. На рівні окремої особистості толерантність полягає у прояві готовності прислухатися до точки зору політичних супротивників та в прагненні переконати їх [6, с.375].

В сучасній літературі існує багато класифікацій толерантності. Наприклад, в Політологічному енциклопедичному словнику виділяється три типи толерантності:

1) деклараційний - розуміння і терпиме ставлення до «інших» простежується виключно в письмовій або усній формах (заяви, декларації, промови), але повністю відсутнє в реальних діях суб'єкта;

2) реляційний - толерантність проявляється не в словах,а лише у ставленні людей один до одного;

3) акційний - терпимість, незважаючи на негативне ставлення до опонентів та критика їх в засобах масової інформації [5, с.661-662].

Дослідження характеру та змісту відносин дозволяє виділити наступні типи толерантності:

1) активна - відкритість і готовність до контакту і взаємовідносин усіма суб'єктами політичного процесу;

2) пасивна - позитивне ставлення до «інших», хоча контакти нерегулярні або взагалі відсутні, перевага надається стосункам із представниками своєї групи;

3) вибіркова - толерантне ставлення не до всіх, а лише до певної категорії політичних суб'єктів  за певною ознакою (схожа політична програма, приналежність до однієї фракції, спільний суперник у виборчій кампанії тощо);

4) вимушена - терпимі взаємовідносини складаються під тиском певних обставин і носять виключно діловий характер («злиття» партій перед виборами для отримання більшої кількості голосів, спільний законопроект тощо);

5) інтолерантність  - категоричне неприйняття людей з іншою політичною позицією [1].

Майкл Уолцер, беручи за критерій позицію суб'єкта, розрізняє п'ять типів толерантності: «покірливе прийняття відмінностей заради дотримання миру»; «пасивне, розслаблена, м'яка байдужість до несхожості»; «принципове визнання того факту, що «інші» також мають права, навіть якщо вони інколи використовують ці права безпосередньо»; «відкритість до інших: зацікавленість, можливо, навіть повага, прагнення слухати і навчатися нового»; «щире сприйняття несхожості» [8, с.23-24].

М. Уолцер пропонує ряд «ідеальних» форм толерантності: багатонаціональні імперії, міжнародне суспільство, консолідації, національні держави, суспільства іммігрантів. Різні режими толерантності дієві лише в певному історичному, національному і культурному контексті і немає якогось конкретного еталону, за допомогою якого можна було оцінити рівень терпимості в суспільстві.

Найдавнішим типом є багатонаціональна імперія, де «різні групи утворюються як автономні або напівавтономні, політичні чи правові, а також культурні або релігійні за своїм характером общини, де самоврядування відбувається шляхом цілої низки необхідних заходів і дій» [8, с.26]. За даного режиму притаманна майже повна автономія та закритість груп, а терпимість забезпечується за умов чітко окреслених і загальновизнаних правил поведінки між державою та підданими. Внутрішня структура і функції групи мають право на існування з точки зору імперської влади, якщо це не загрожує цілісності імперії.

Таких правил поведінки не існує в міжнародному суспільстві і в консолідації. В міжнародному суспільстві домінує толерантна позиція невтручання у внутрішні справи держави, яку визнали суверенною всі члени міжнародної спільноти.

Консолідації - це держави, в яких на конфедеративних або федеративних засадах співіснують етнічні, релігійні, расові та інші групи, які за розмірами та степенем самоорганізації можуть претендувати на самостійність. Такі суспільства приходять на зміну імперіям, але через свою високу нестабільність швидко поступаються національним державам.

В національних державах об'єктами терпимості виступають як громадяни, так і члени певної меншості, але групова самобутність допустима лише за умов непорушності ними цілісної політичної культури. Тому даний режим толерантності направлений не на групи, а на конкретних індивідів, хоча більший прояв індивідуальності притаманний останньому типові терпимості - суспільству іммігрантів.

В суспільстві іммігрантів увага акцентується на міжособистісних стосунках. «Звідси об'єктами толерантності є результати індивідуального вибору і дії: акти прихильності, участь у культових ритуалах, постанови про різницю культур тощо. Таким чином, толерантність набуває радикально децентралізованої форми в товаристві іммігрантів, де усі й кожен зобов'язаний ставитися з толерантністю до решти їхніх членів» [8, с.44].

Л.В. Скворцов також розглядає типи толерантності, спираючись на історичний критерій, але відмінність їхніх поглядів полягає в тому, що М.Уолцер за основу взяв політичну організацію суспільства, а Л.В.Скворцов - домінування певного типу свідомості.

Таким чином, для міфології притаманна «прихована» толерантність, тому що при поширенні політеїзму спостерігається терпимість, але вона концептуально ще не оформлена.

Для релігійного типу свідомості відноситься «парадоксальний» тип терпимості, оскільки за умови повного монотеїзму існування толерантності неможливе, але це стало підґрунтям для її легітимізації. Проголошення єдиної віри «стало передумовою подолання соціального хаосу, створення соціально-психологічного клімату для сприйняття загального закону, який пов'язує як представників низів, так і тирана» [7]. Але постійна боротьба з «інакомисленням» непомітно переросла у конфлікт між різними релігійними доктринами, що й стало підґрунтям для концептуалізації толерантності.

Для секулярного суспільства явище терпимості носить «культурний» характер через «абсолютизацію соціальної ролі конкретного історичного суб'єкту, якому приписують риси досконалості, історичної переваги та універсальності» [7]. В такому суспільстві толерантність проголошується як моральний принцип, в основі якого - повага до інших, розуміння протилежностей в поглядах, прийняття етнічних та національних особливостей.

При науково-суспільній свідомості проблема терпимості переноситься в сферу наукової ментальності, де вся увага переключається на виявлення механізмів поведінки людей. Поняття моральності, істинності або хибності оцінки певного явища визначаються як виключно суб'єктивні, тому толерантність охоплює всі сфери життя людей.

Проблематикою толерантності також займався В.А. Лекторський, який в своїх дослідженнях виділяє чотири моделі терпимості:

1). Толерантність як байдужість. Вона пов'язана з класичною ліберальною традицією, де на фоні суспільних проблем різноманітність поглядів та дій (таких як релігійні та метафізичні погляди, цінності певної культури) має другорядне значення. Дана модель терпимості існує, поки відмінності між групами не заважають нормальному співіснуванні у суспільстві. 

2). Толерантність як неможливість взаєморозуміння виступає як «повага до іншого, якого я разом з тим не можу розуміти і з яким я не можу взаємодіяти» [3, с.26].

3). Толерантність як поблажливість до слабкості інших, що поєднується з певною мірою презирства і надією на те, що колись власні аргументи стануть авторитетними для всіх, парадигмою для опонентів.

4). Толерантність як розширення власного досвіду і критичний діалог виступає як «повага до чужої позиції (в певних випадках навіть зміна індивідуальної та культурної ідентичності)» [3, с.31]. В результаті взаємної критики і боротьби кожна група отримує певний позитивний досвід. Саме четверту модель толерантності В.А. Лекторський визнав найбільш корисною для суспільства.

Залежно від суб'єкта здійснення толерантності М.П. Мчедлов розрізняє такі форми терпимості: «особистісна, суспільна (відображення в моралі, поведінці, суспільній психології та свідомості) та державна (відображення в законодавстві, політичній практиці)» [4, с.9].

Таку точку зору також поділяє І.Ю. Воронцова, яка називає особистісну терпимість «як вкорінену особистісну якість, соціальний тип «толерантної особистості», тобто як позицію індивіда у відношенні до певного роду явищ, позицію, що мотивується його ціннісними орієнтаціями і пов'язана з вихованням і культурним рівнем» [2]. Взаємозалежність даних форм толерантності проявляється в тому, що сформованість особистісної та групової терпимості залежить від рівня розвитку і функціонування інститутів громадянського суспільства, свободи засобів масової інформації, правової та політичної культури населення, тобто саме від державної терпимості.

Таким чином, ми дослідили, що толерантність не є універсальним явищем для всіх суспільств. Зміст і межі терпимості відрізняються не лише в історичному аспекті, але й в залежності від культурних традицій, стабільності суспільства і багатьох інших факторів. Адже в одній політичній ситуації індивід здатний проявити високий ступінь терпимості, а в іншій - мати зовсім іншу мотивацію до дій.



Номер сторінки у виданні: 19
Автор:

Повернутися до списку новин