Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Мислити раціонально, діяти як переможці. Втілення ідей М. Міхновського в державотворення сучасної України





Василь Куйбіда, доктор наук з державного управління, голова Народного руху України, профессор кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

УДК 351.858:323.112

 

У статті акцентовано увагу на актуальності творчої спадщини Миколи Міхновського для нинішнього покоління українців, висловлена думка про необхідність адаптувати основи його націоналізму до теорії сучасної національної демократії. Обґрунтовано чинники, що впливали на формування світогляду М. Міхновського. Розвінчано міф про наявність фашистського начала у виразі «Україна для українців», проголошеного М. Міхновським з метою привернути увагу світової спільноти до України та української проблеми.

Ключові слова«Україна для українців», «Доктрина Монро», теорія «реальної політики», масова національна партія, українізація, філософія національного солідаризму

 

В статье акцектировано внимание на актуальности творческого наследия Николая Михновского для нынешнего поколения украинцев, высказано мнение о необходимости адаптировать основы его теории национализма к теории современной национальной демократии. Обоснованы факторы, которые оказали влияние на формирование мировоззрения Н. Михновского. Развенчан миф о наличии фашистского начала в выражении «Украина для украинцев», провозглашенного Н. Михновским с целью привлечь внимание мирового сообщества к Украине и украинской проблеме.

Ключевые слова«Украина для украинцев, «Доктрина Монро», теория «реальной политики», массовая национальная партия, украинизация, философия национального солидаризма

 

The article focuses on the relevance of the oeuvre of Mykola Mikhnovsky for the current generation of Ukrainians and states the need to adapt the foundations of his theory of nationalism to the theory of modern national democracy. Factors, which influenced the formation of M. Mikhnovsky ideology, are justified in the article. It is demythologized, that there are fascist principles in the phrase «Ukraine is for Ukrainians», proclaimed in fact by M. Mikhnovsky in order to draw attention of international community to Ukraine and Ukrainian problem.

Key words: «Ukraine is for Ukrainians», «Monroe Doctrine», theory «realpolitik», massive national party, ukrainization, philosophy of national solidarity

 

Політична максима Миколи Міхновського «Україна для українців» [1] стала «каменем спотикання» для багатьох науковців та політиків. Саме з неї наші вороги висновують тезу про Міхновського як предтечу нацистської ідеології в Європі. Саме вона обпікає лібералів своєю внутрішньою енергією безкомпромісності, змушує відсахуватися на безпечну відстань. Навіть деякі демократично налаштовані історики вдаються до обтічних формулювань свого ставлення до Міхновського. Все це, разом узяте, локалізує його творчу спадщину, залишаючи її на маргінесі політичної свідомості нації.

Якщо не звертати уваги на відверто українофобські теорії, то єдиним раціонально вмотивованим поясненням причин спотворення поглядів Миколи Міхновського є модернізація історичного пізнання — сприйняття ідей та подій початку ХХ ст.. крізь призму тоталітарних ідей та практик другої чверті ХХ ст. Ця хибна методологічна установка замість об’єктивного дослідження проблем вітчизняної історії породжує «ідеологічні чудовиська» і є однозначно антинауковою.

Щоб розкрити автентичний смисл фразеологізму «Україна для українців», нам потрібно поставити його в конкретно-історичний контекст. Передусім виявити, був він унікальним витвором Міхновського чи спробою вживити тогочасний світовий досвід у тогочасні українські реалії? На нашу думку, максима «Україна для українців» є адаптацією до українських умов відомого постулату «Америка для американців», — проголошеного Сполученими Штатами Америки у «Доктрині Монро» 1823 р. [2; 3; 4], у відповідь на наміри реакційного Священного союзу відновити панування Іспанської монархії над латиноамериканськими колоніями. Внаслідок реалізації цієї зовнішньополітичної стратегії американський континент був надовго закритий для експансії європейських імперій.

Одночасно варто зауважити, що «Доктрина Монро» також реалізовувала довготермінові економічні інтереси США, зокрема, захищала молоду несформовану американську економіку від продукції більшою мірою конкурентоспроможних європейських товаровиробників. Ця зовнішнь-ополітична стратегія тривала до завершення формування американських ринків у 70-х роках ХІХ ст., коли вони почали виробляти надмір товарів. От тоді США переорієнтували свою політику від ізоляціонізму до агресивної зовнішньоекономічної діяльності [3].

Через антиколоніальну спрямованість «Доктрини Монро» проти реакційної зовнішньої політики Російської імперії (головного учасника Священного союзу), вона була достатньо знаною серед освіченої частини суспільства, особливо національних окраїн імперії. Адаптуючи її до українських проблем, Міхновський відштовхувався від тогочасних уявлень про США як демократичну, прогресивну спільноту, як певний зразок для майбутнього державного будівництва України. Власне традиція орієнтації на США серед прогресивної частини інтелігенції виникла задовго до Міхновського. Згадаймо хоча б слова Кобзаря:

 

…Коли

Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись [5].

 

Не забуваймо також, що перша організація, до якої входив Міхновський, називалася «Братство тарасівців» і була створена під безпосереднім впливом ідей Тараса Шевченка. Застосувавши фразеологізм «Україна для українців» у вигляді політичного постулату Української народної партії, Міхновський як висококваліфікований знавець міжнародного права прагнув не лише досягнути максимальної внутрішньополітичної виразності української проблеми, а й поставити її в контекст світової боротьби прогресивного з реакційним, демократичного з авторитарним. Для того щоб зрозуміти основи світогляду Миколи Міхновського, потрібно розглянути вплив на нього теорії «реальної політики» (Realpolitik), надзвичайно популярної в той час концепції міжнародних відносин.

Особливо виразно цей вплив проглядається у відзначеному вітчизняними істориками значному релятивізмі поглядів Міхновського [6].

Для увиразнення проблеми згадаймо один епізод із революційних подій 1917-го року, коли майбутній гетьман Павло Скоропадський зустрівся з двома офіцерами Богданівського полку Павелком і Лук’яновим, які, як згадує Скоропадський, справили на нього надзвичайно позитивне враження людей освічених і знаючих ціну слову. «Обидва, — продовжує гетьман, — виявилися помічниками Міхновського, якого обожнювали і вважали майбутнім українським Бісмарком. Що Міхновський людина не дурна, це вірно, але чому він мусить бути українським Бісмарком, — дивувався гетьман, — цього я не знаю» [7].

Колишньому царському генералу Скоропадському, далекому від національного життя українців, це порівняння було незрозумілим, а ось патріотично налаштованим українським офіцерам — і зрозумілим, і вмотивованим. Бісмарк був творцем нової німецької держави, що постала всупереч волі інших великих геополітичних гравців. Він зруйнував стару меттерніхівську систему міжнародних відносин і започаткував нову. Він був консерватором і противником ліберальної революції 1848 р., але «він також виявився першим керівником європейської країни, який ввів загальне виборче право для чоловіків, а також організував всеосяжну систему соціального забезпечення, що впродовж шістдесяти років не мала собі рівних у світі» [9].

Так, Бісмарк був одночасно і консерватором, і творцем нових прогресивних форм життя. У часи, коли більшість української інтелігенції була інфікована соціалістичними ідеями, що описували майбутній світ космополітичним і бездержавним, для українських націоналістів потрібен був альтернативний авторитетний орієнтир. Таким, у значній мірі, став Отто фон Бісмарк з концепцією «реальної політики». Realpolitik була політичною філософією, що на противагу утопічним уявленням соціалістів виставила засади крайнього реалізму: «силу», «національний інтерес», «деідеологізацію зовнішньої політики» тощо [9, 10].

«Правду знаємо, — говорив М. Міхновський, — сили не посідаємо, — як же здобути нам волю, щоб збудувати «свою хату»? Виробити «свою хату» можемо тільки тепер, коли Росія в революції стратила голову, бо коли вона опритомніє, то буде для нас пізно «свою хату» будувати, — стверджував він. — За цю «свою хату» доведеться боротись і, вірніше усього, доведеться боротися збройно. Це — неминучість! При такій невідкличній неминучості Московщина вже зараз є нашим ворогом, зрештою, двісті літ знаним. Тому залицяння наших демократів до Москви та їхні надії на «дружню» демократію «братнього» народу — не лише наївні, а просто дурні. Вони не знають, що право дає тільки сила!» [11].

Окрім цього, для освічених людей, а такими переважно були однодумці Міхновського, надзвичайно привабливою виглядала особистість Бісмарка. «Досягнення Бісмарка були настільки ж несподівані, як і його особистість, — відзначає Генрі Кіссінджер. — Будучи людиною «крові і заліза», він писав прозу виняткової простоти і витонченості, любив поезію і цитував у своєму щоденнику цілі сторінки з Байрона» [8].

Безсумнівно, що Міхновський захоплювався персоною Бісмарка. Захоплювався настільки, що навіть намагався йому особисто уподібнюватися. Якщо взяти світлину Бісмарка і пізнього Міхновського, то вони виглядають як два брати.

Ще один приклад, можливо, найконтраверсійніший: застосування Міхновським методології реальної політики до тогочасних українських проблем. Весною 1917 р. Микола Іванович приголомшив усіх соціалістів, запропонувавши не квапитися із проголошенням самостійності. Його співрозмовник Дмитро Антонович настільки розгубився від подібної пропозиції, що перепитав: «Це Ви, який все життя свідомо боровся за самостійність, зараз пропонуєте почекати?»

На відміну від соціалістів, у Міхновського ніколи не викликало сумнівів, як поведуть себе більшовики, коли отримають повноту влади. Тому він хотів не допустити їх до влади, пропонував тимчасовий союз із слабшим ворогом — Тимчасовим Урядом (щодо якого теж не було особливих ілюзій), для того, щоб використати безвладдя в Росії для згромадження «власної сили», бо «вони — москалі, — казав Міхновський, — просто розтопчуть нас».

Спираючись на документи, ці події добре описує і коментує відомий український історик Федір Турченко [12].

Описані вчинки Міхновського — зразок Realpolitik в чистому вигляді, коли оперують не утопічними ідеологічними категоріями «братства», «соціалізму», а постулатами «сили» і «відчуття міри». Це нагадує нам поведінку консерватора Бісмарка, який заради національної вигоди укладав угоди з ліберальними суб’єктами міжнародної політики, наприклад, під час війни 1866 р. підтримав революційну Італію проти консервативної Австрійської імперії.

Чи необхідні ідеї Миколи Міхновського сучасному національному рухові? Відповідь однозначна: так! Нам потрібно адаптувати основи його націоналізму до теорії сучасної національної демократії. Сьогодні, як і тоді, українцям потрібна: «Одна, Єдина, Неподільна, Самостійна, Вільна, Демократична Україна, Республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення якого ми повинні боротися, не шкодуючи свого життя» [13].

По-друге, як і сто одинадцять років тому, в час заснування УНП, для українського суспільства сьогодні залишається надактуальною проблема розбудови масової національної партії, «бо сьогоднішня політична система України, незважаючи на її формальний плюралізм і показну виборність, наскрізь фальшива, в ній відсутня первинна ланка демократії: демократичні політичні партії. Замість них існують лише політичні структури, що обслуговують великий капітал. Олігархічні партії жорстко керовані «згори», в них відсутня головна ознака демократичних партій: виборність. Тут усі рішення приймаються невеликою групою олігархів, а вже згодом втілюються в життя партфункціонерами.

Олігархічна політична система характеризується зрощенням великого капіталу з політичною системою. Олігархічний капітал тяжіє до монополізації політичного і економічного життя країни. Грубий визиск, відсутність конкуренції та розвитку, занепад освіти є обов’язковими супутніми явищами такої форми капіталізму. Завершиться такий тип управління країною її повним крахом» [14].

Щоб уникнути цього, нам необхідно негайно розбудувати масову національну партію, яка стане дійовим інструментом реалізації народного волевиявлення у політичні рішення держави.

По-третє, необхідно інвентаризувати всі загрози національній безпеці як внутрішньополітичного, так зовнішньополітичного характеру, і знайти раціональні відповіді на них, та на основі останніх підготувати пакет комплексних дій з їхньої локалізації. «Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужоземців-гнобителів» — актуальне гасло і сьогоднішнього дня. Українець — кожен, хто працює на Україну. Ворог — кожен, хто на ній паразитує, хто її визискує, «розбойники неситі», «голодні ворони», «Варшавське сміття, грязь Москви», які Україну «присплять, лукаві, і в огні її, окраденою, збудять...» [15].

По-четверте, українізація суспільного життя є одним із пріоритетів внутрішньої політики української держави.

По-п’яте, заходи з відновлення національної пам’яті українців мусять стати стратегічною державною програмою.

По-шосте, філософія національного солідаризму повинна стати наріжним каменем українського світогляду. Її знаменом може бути відоме з минулого сторіччя гасло: «Свій до свого по своє». По-сьоме, в передапокаліптичні часи необхідна комплексна духовна програма збереження Родини, як осердя Нації.

Отже, рішуче відкиньмо ілюзорні блага космополітичних утопій, сповідуймо реальну політику виживання людини і української нації: мислимо раціонально, діймо як переможці!



Номер сторінки у виданні: 10

Повернутися до списку новин