Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Співвідношення політики і прав людини





Анна Стичинська, аспірантка кафедри політології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

УДК 34:32::340.12

 

У статті аналізуються співвідношення політики і прав людини; участь людини в політичному житті країни; роль держави в додержанні прав та свобод людини та пошук шляхів вирішення проблем захисту прав людини у сучасних умовах.

Ключові словаправа людини, політика і права людини, принципи прав людини, державна політика у сфері прав людини

 

В статье проанализировано соотношение политики и прав человека; участие человека в политической жизни страны; роль государства в соблюдении прав и свобод человека и путей решения проблемы защиты прав человека в современных условиях.

Ключевые словаправа человека, политика и права человека, принципы прав человека, государственная политика в сфере прав человека

 

The article analyzes relationship between Policy and Human rights, participation of individual in the political life of the country, the role of the state in respect of the rights and freedoms of individual and ways to deal with the protection of human rights in the modern world.

Key words: human rights, Policy and Human Rights, the principles of human rights, the state policy in the field of human rights

 

Розвиток політичного, економічного та соціального життя висуває проблему прав людини на передній план. Людина починає приймати реальну участь у вирішенні проблем як на рівні окремої держави, так і у міждержавному просторі. Саме права людини перетворюють індивіда в активного учасника політичних подій. Без осмислення сутності прав людини як невід’ємної якості особи (як ознаки світової культури) неможливе вивчення проблеми реалізації прав людини. Це надасть можливість розкрити сутність природи людини як джерела її прав і свобод, а також їх роль у розвитку індивіда та світового співтовариства в цілому.

При розгляді співвідношення політики і прав людини, можна зробити висновок, що реальними правами людини в сучасному світі можуть бути лише ті, існування яких зумовлене тим чи іншим чином політичною системою, політичною ідеологією та політичною практикою держави. Найбільш дієвими у вирішенні шляхів рішення проблеми прав людини, у визначенні цілей та пріоритетів цього напряму є правлячі політичні сили та держава.

Проблемі прав люди в останній час надається політичний зміст. Права людини сприймаються через соціальні уявлення про те, що таке права, а також засновані на них політичні, юридичні й соціальні норми, поряд із соціальними можливостями та обов’язками. Співвідношення політики і прав людини в першу чергу стосується відсутності тих чи інших соціальних можливостей для дотримання та забезпечення цих прав, тому політичний зміст проблеми прав людини є найбільш важливим порівняно з філософським, юридичним, релігійним та ідеологічним.

Незважаючи на це, права людини в політичній науці поки ще не стали самостійною і загально-визнаною сферою дослідження, а саме поняття прав людини не входить до основних понять політології. Практична реалізація всього комплексу прав людини — складне завдання, ступінь вирішення якого характеризує рівень розвитку держави. На сьогодні дотримання прав людини є найважливішим критерієм внутрішньодержавної та міжнародної політики.

Історично простежується, що економічний і соціальний розвиток країни тягне за собою зростання самосвідомості людини, її прагнення до дотримання своїх прав та свобод. Права людини являють собою сукупність норм і принципів, які закріплюють систему політичних відносин, що гарантують особі надання соціальних благ і свобод. Права людини фіксують захищеність та гарантованість прав і свобод у конкретній державі. У такому разі вони виступають як реальний політичний інститут та свідчать про наявність у конкретній державі конституційних і законодавчих норм, а також спеціальних установ та організацій, що покликані забезпечувати їх. Права й свободи людини — це складний комплекс умов, необхідних для нормального функціонування індивіда [12] Також вони є універсальними правовими гарантіями захисту окремих осіб та груп людей від дій та бездіяльності, які зачіпають їхні основні свободи, права й людську гідність. Правова система прав людини зобов’язує державу та носіїв її влади вчиняти певні дії і не допускати вчинення деяких інших дій.

Деякі найважливіші властивості прав людини полягають у тому, що вони:

— є універсальними — з моменту народження будь-якої людини;

— виходять із споконвічно властивій людині гідності та рівної цінності кожної людської особи;

— є рівними, неподільними і взаємозалежними;

— не можуть бути скасовані і відібрані;

— накладають у першу чергу, на держави та їхніх представників зобов’язання щодо дій або бездіяльності;

— гарантуються на міжнародному рівні;

— захищаються законом;

— захищають окремих осіб і, певною мірою, групи людей.

Універсальний характер прав людини обумовлений низкою причин. По-перше, всі люди без будь-якої дискримінації мають основні права і свободи. Міжнародні стандарти та законодавство демократичних держав гарантують рівність прав і свобод людини, незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового стану, місця проживання та ін. Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками соціальної, расової, мовної чи релігійної приналежності.

По-друге, всі права і свободи є універсальними, з точки зору їхнього змісту. До загальних прав усіх людей незалежно від суспільного устрою, політичного режиму, форми державного устрою та форми правління, міжнародного статусу країни, громадянином якої особа є, належать право на життя, рівність усіх перед законом, право вільного пересування, право на громадянство, право на свободу переконань та ін.

По-третє, питання, що стосуються прав людини, основних свобод, демократії та верховенства права, мають міжнародний характер, оскільки дотримання цих прав і свобод є основою міжнародного порядку, і не належать до числа виключно внутрішніх справ держави.

По-четверте, філософія прав людини будується на загальнолюдських цінностях. Однією з яких є гідність людини. З одного боку, гідність — це моральна самооцінка людини свого зв’язку з суспільством, свого значення, права на повагу з боку інших. З іншого боку, це визнання суспільством соціальної цінності та унікальності конкретної людини. Права людини по праву вважаються вираженням її гідності. Так, у 1971 р. на Колоквіумі з проблеми прав і свобод, організованому Міжнародним інститутом прав людини, один з авторів проекту Загальної декларації прав людини лауреат Нобелівської премії Р. Кассен назвав права людини «особливою гілкою суспільних наук, предметом якої є вивчення людських відносин і людської гідності при визначенні прав і здібностей, необхідних для повного розвитку особистості кожної людини». Пізніше про те, що гідність людини — це джерело її прав і свобод, було зазначено в ст. 1 Загальної декларації прав людини: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах»[8].

Права людини як політичний інститут фіксують ту чи іншу ступінь реалізації універсальних вимог, затверджених демократичними державами, у конкретній країні. Отже, можна зробити висновок, що реалізація прав людини залежить від рівня демократичності політичних порядків окремої держави. Одна з головних відмінностей демократичних форм політичного розвитку полягає саме в тому, що ці форми передбачають надання широких прав і свобод усім верствам населення, тоді як недемократичні форми обмежують або повністю виключають певні права і свободи людини.

Сучасне розуміння політики припускає аналіз нинішнього етапу суспільного розвитку з точки зору людини, стану її прав і свобод, легальної можливості повноправної участі в політичному житті. У політології, юриспруденції та філософії головною визнається природно-історичне розуміння прав людини. Воно виходить з ліберальної традиції і припускає, що фундаментальні права індивіда мають недержавне та позаюридичне походження. Держава може або гарантувати їх, або порушувати, але забрати в людини притаманні їй від народження природні права вона не може, хоча обсяг прав змінюється і розширюється в міру розвитку суспільства.

Базові моральні принципи прав людини існують незалежно від соціальної структури або етапів розвитку суспільства і його законодавства. Маючи для людства керівний ціннісний статус, вони виступають своєрідним критерієм політичного або суспільного ладу, ролі індивіда в політиці.

Поняття «права людини» вживається як у широкому, так і у вузькому сенсі. У вузькому значенні — це тільки ті права, які не надаються, а лише охороняються і гарантуються державою, діють незалежно від їхнього конституційно-правового закріплення. Серед них — право на життя і тілесну недоторканність, повагу до людської гідності, свобода від незаконного арешту, свобода віри і совісті, право на опір гнобителям та ін., тобто природно-історичні права. У широкому ж значенні права людини представляються у вигляді інтегрованого комплексу прав і свобод індивіда, які можуть відрізнятися в тих чи інших країнах [10].

У політології та юриспруденції прийнято поділяти всі права на негативні і позитивні. Наприклад, у негативному значенні свобода розуміється як відсутність примусу, у позитивному — як свобода вибору. Відповідно до такого розрізнення свободи негативні права визначають обов’язки держави та інших людей утримуватися від тих чи інших дій щодо індивіда. На відміну від негативних прав, позитивні — фіксують обов’язки держави, організацій та осіб надавати громадянину ті чи інші блага [7].

Реалізація прав людини — це необхідна умова нормального розвитку політичних процесів у суспільстві, функціонування демократичних інститутів, формування громадянського суспільства, забезпечення політичної та соціальної рівноваги в суспільстві. Перехід від тоталітарної держави до демократичної і правової, в якій вищою цінністю є людина, її життя, права й свободи — це складний і тривалий процес. В основі всіх політичних і соціально-економічних перетворень у суспільстві повинна бути вища мета — забезпечення прав і свобод людини.

Демократизація політичної системи є умовою реалізації громадянських та політичних прав людини. У міжнародному законодавстві у сфері прав людини (так само як і у сфері його застосування на національному рівні) громадянські і політичні права в багатьох відносинах є об’єктом підвищеної уваги з точки зору юридичної кодифікації і судового тлумачення впровадилися в суспільну свідомість у порівнянні з економічними, соціальними і культурними правами. У цьому зв’язку в деяких випадках висуваються неправомірні припущення, що лише громадянські та політичні права (право на справедливий судовий розгляд, право на рівне звернення, право на життя, право голосувати, право не піддаватися дискримінації і т.д.) можуть бути об’єктами порушень, заходів відшкодування в судовому порядку і розгляду в рамках міжнародних правових механізмів.

Громадянські права — це природні, невідчужувані права людини. До них, зазвичай, відносять право на життя, свободу та особисту недоторканність, права на захист честі і доброго імені, на спра- ведливий, незалежний публічний суд, що припускає існування всіх демократичних елементів.

Політичні права визначають можливості активної участі громадян в управлінні державою та у громадському житті. Серед них: виборчі права, свобода спілок та асоціацій, демонстрацій і зборів, право на інформацію, свобода слова, друку, радіо і телебачення та ін. У багатьох державах існують проблеми адекватної реалізації проголошених політичних прав і свобод.

Одночасно з правами виникають і обов’язки людини. На це важливо звернути увагу ще й тому, що об’єктивний аналіз розвитку обов’язків людини і громадянина сприяє адекватній оцінці сучасної конституційної практики. У філософській літературі проводиться, і це має під собою глибокі підстави, відмінність між поняттями людини і особистості. Особистість — це людина, що перебуває в системі суспільних зв’язків, і в цьому сенсі вона дійсно може розглядатися як сукупність усіх суспільних відносин. Однак у юридичній науці чіткого розмежування між двома поняттями не існує.

Термінологічний аналіз основних міжнародних документів з прав людини, таких як Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. та інших документів, дозволяє стверджувати, що поняття людини в міжнародному праві вживається в юридичному, а не соціально-біологічному сенсі. Міжнародні декларації, пакти та конвенції про права людини класифікують їх по багатьох параметрах. Це:

— права людини і права громадянина;

— права абсолютні та невід’ємні, і права відносні і прогресивні;

— права природні, універсальні, і права позитивні і придбані.

Всі вони у свою чергу поділяються на:

а) права людини, що мають на меті захист життя, свободи, а також фізичної та моральної цілісності особистості (право на життя, свободу від рабства, кріпосної й примусової праці, свобода від катувань чи жорстокого нелюдського або деградуючого поводження чи покарання, свобода від свавільного арешту чи затримання, право на справедливий суд, право на приватне життя, право на свободу думки, совісті і релігії);

б) цивільні і політичні права (право на свободу думки і слова, право на мирні зібрання та асоціації, право обирати і бути обраним і т.д.);

в) економічні, соціальні і культурні права в усьому їх різноманітті.

Інший критерій класифікації прав і свобод людини — це спосіб користування ними. У цьому зв’язку права і свободи людини ділять на індивідуальні, групові та колективні. Подібний розподіл є дещо відносним, бо не завжди можна з точністю визначати, які права до якої групи належать.

Права і свободи людини і громадянина, будучи вираженням свободи особистості, володіють подвійною природою. Насамперед вони покликані гарантувати особистість в її відносинах з державою, вони забезпечують автономію особистості від державного втручання в деякі найбільш значущі для людини сфери його життєдіяльності. Інший аспект полягає в тому, що ці права і свободи накладають на державу обов’язок юридично гарантувати конституційний статус людини.

Під правами і свободами людини розуміється право бути включеним у життя держави і суспільства як суверенної автономної особистості, яка за допомогою створених у суспільстві ефективних механізмів та політико-правових інститутів має реальні можливості для реалізації своїх здібностей і участі в житті держави і суспільства.

Кожен новий етап у визнанні прав і свобод людини — це результат взаємодії певних політичних факторів і політичних сил.

Права і свободи людини використовуються у політичній боротьбі і сьогодні, в умовах глобалізації: нерідко лідери окремих держав, прикриваючись гаслами захисту прав людини, використовують можливості ООН та регіональних міжнародних організацій для вирішення власних зовнішньополітичних та внутрішньополітичних цілей. В ідеалі для своєї широкої реалізації права людини мають бути деполітизовані і деідеологізовані. Але, як показує практика, права і свободи людини були й залишаються найважливішим інструментом політичної боротьби [9].

Права людини неможливо забезпечити без держави, яка має за своєю суттю і змістом політичну природу. Всі міжнародно-правові акти про права людини розглядають державу як основний інструмент забезпечення цих прав і закріплюють за нею відповідні зобов’язання. Виступаючи як організована політична влада, держава має тим самим величезними потенційними можливостями надавати керуючий вплив на всі сфери життя суспільства. У такому разі варто докладніше розглядати саме державну політику.

Державна політика відображає глибинні процеси і стан самої держави й суспільства. За масштабом впливу державна політика охоплює все суспільство, його основні сфери життєдіяльності. Державна політика є свідома, цілеспрямована діяльність, пов’язана з розробленням та прийняттям управлінських рішень, організацією їх виконання, регулюванням соціальних процесів, підбиттям підсумків цієї діяльності. Як вид діяльності, державна політика має особливу природу, інші джерела та базову основу. Державна політика, будучи формою вираження державних інтересів, може бути реалізована тільки на законодавчій основі. Джерелом державної політики служать закони та інші  нормативно-правові акти. У відмінності природи й джерел походження полягає головна відмінність державної політики від політики громадської, соціальної чи якоїсь іншої. До особливостей державної політики належить те, що: 1) виразниками державної політики можуть бути тільки суб’єкти публічного права, в тому числі уповноважені органи влади, посадові особи або громадяни, наділені в установленому порядку правом на вираження волі народу як суб’єкта влади; 2) державна політика може бути реалізована тільки через уповноважені на те суб’єкти владних повноважень, які у свою чергу можуть здійснювати свою діяльність тільки в порядку, встановленому законодавством; 3) державна політика, об’єктами якої служать види діяльності, здійснюється через узаконені заходи державної підтримки або обмеження видів діяльності. Її об’єктами можуть бути і правовідносини між громадянами, органами влади та організаціями в тій мірі, в якій вони визначають, розширюють або обмежують певні види діяльності, що опосередковують реалізацію заходів, передбачених державною політикою.

Історія розвитку прав людини відображає всі найбільші світові події та боротьбу за гідність, свободу і рівність у всьому світі. Однак тільки зі створенням у 1945 р. Організації Об’єднаних Націй права людини отримали, нарешті, офіційне і загальне визнання. Права людини були згадані в Статуті, який заклав основу Організації, як одним із основних об’єктів її діяльності, і такими вони продовжують залишатися і понині. Одним із перших основних досягнень новоствореної Організації Об’єднаних Націй стала Загальна декларація прав людини, ухвалена Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 10 грудня 1948 р. Цей найважливіший документ і сьогодні робить величезний вплив на життя людей в усьому світі. Вперше права людини та основні свободи були докладно викладені у міжнародному документі. У преамбулі Загальної декларації прав людини ООН визначила забезпечення прав людини як завдання, до виконання якого повинні спрямовувати свої дії всі народи і всі держави. Права людини як політичні, так і громадянські проголошуються в ній політичною метою.

Регіональні організації також відіграють велику роль у подоланні конфліктів і поширенні цінностей прав і свобод людини. Наприклад, Рада Європи в цьому зв’язку є інтернаціональним органом, сприяючим утвердженню прав і свобод людини в сучасній європейській політичній культурі. Тому захист прав людини є однією з найбільш важливих функцій Ради Європи. Таке призначення цієї організації випливає з цілого ряду положень її Статуту, в яких проголошуються такі принципи, як повага особистої свободи і політична свобода. У ст. 8 Статуту передбачається, що серйозні порушення прав і основних свобод людини є підставою для призупинення членства в Раді Європи [2]. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та Європейська соціальна хартія є двома найстарішими і найбільш важливими юридичними документами з прав людини Ради Європи. Оскільки укладання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод відбулося у 1950 році, до неї не було включено економічні, соціальні й культурні права, бо на той час європейська спільнота швидше потребувала гарантії поваги прав людини, утвердження панування права і політичної демократії. У Європейській соціальній хартії 1961 року підкреслюється те, що проблема прав людини є перш за все політичною проблемою, отже, забезпечення прав людини, а також їх здійснення повністю залежать від політичної мети держави, вони реалізовують себе лише у рамках існуючої політики. Спочатку проголошеним у Європейській соціальній хартії правам не надавався юридичний характер у тому сенсі, що фізичні особи, які проживають у будь-якій з європейських країн, не зможуть відстоювати їх у позовному порядку ні у себе вдома, ні на міжнародному рівні. Автори Хартії розглядали її положення як такі, що встановлюють лише нормативні стандарти — орієнтири для договірних сторін, що мали намір з часом забезпечити поступову реалізацію перерахованих у ній прав. На сьогодні Європейська хартія є зобов’язуючим інструментом, регулюючим широке коло соціальних та економічних прав. Виконання державами зобов’язань, взятих на себе відповідно до цієї хартії, підлягає міжнародному контролю [4].

Ці та інші нормативні документи надають питанню прав людини фундаментального змісту. Як висновок, можна зазначити, що політична воля і професіоналізм усіх державних структур повинні бути спрямовані на забезпечення законних прав та інтересів людини, пошук гідних відповідей на суворі виклики, зміцнення конституційних основ держави, утвердження верховенства права, принципів соціальної справедливості, захисту демократичних здобутків народу.



Номер сторінки у виданні: 25

Повернутися до списку новин