Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Вето-гравці як центри прийняття владних рішень в Україні: особливості 2007–2012 рр.





Наталія Подвірна, аспірантка Львівського національного університету імені Івана Франка

УДК 321-048.26:005.5

 

У статті розглянуто поняття «центри владних рішень» та «вето-гравц»і. Проаналізовано взаємовідносини між вето-гравцями у період 2007–2010 рр. та 2010–2012 рр., зроблено висновок, що серйозними вето-гравцями у першому періоді були Президент та Прем’єр, і другому періоді: парламент та уряд втрачають статус вето-гравці, натомість, його утримує Президент та здобувають представники опозиційних парламентських фракцій.

Ключові слова: центри владних рішень, вето-гравців, Президент, Кабінет Міністрів, Верховна Рада України, політична опозиція, парламентська фракція

 

В статье рассмотрены понятия «центры властных решений» и «вето-игроки». Проанализированы взаимоотношения между вето-игроками в период 2007–2010 гг. и 2010–2012 гг., сделан вывод, что серьезными вето-игроками в первом периоде были Президент и Премьер, и втором периоде: парламент и правительство теряют статус вето-игроков, зато его удерживает Президент и приобретают представители оппозиционных парламентских фракций.

Ключевые слова: центры властных решений, вето-игроков, Президент, Кабинет Министров, Верховная Рада Украины, политическая оппозиция, парламентская фракция

 

This article considers the notion of centers of power decisions-making and veto-players. Been analyzed the relationship between veto-players in the period from 2007 y. to 2010 y., and also 2010–2012 y., it was concluded that serious veto-players in the first period were the President and Prime Minister, and in the second period: Parliament and Government are losing their status of veto-players, instead, it keeps the President and some representatives of opposition factions.

Key words: centers of power decisions-making, veto-players, President, Cabinet of Ministers, Parliament of Ukraine, political opposition, parliamentary faction

 

Прийняття владних рішень незмінно пов’язано з питанням: хто приймає рішення і хто нестиме відповідальність за їхні наслідки? В умовах складних суспільств, що мають різну структуру політичних, економічних та соціальних інтересів, особливої ваги набуває питання про взаємовідносин між різними центрами впливу та рішень. З огляду на те, що Україна все ще перебуває на етапі пошуку власної формули політичної рівноваги, аналіз центрів владних рішень, особливостей відносин між ними дозволить дати відповіді на питання хто є центрами владних рішень, визначити основні проблеми взаємовідносин між ними.

Метою цієї роботи є визначити вето-гравців як центри владних рішень в Україні, проаналізувати нормативно-правові засади їхніх відносин та практику їхньої діяльності щодо прийняття владних рішень.

Цю проблему порушували у теоретичному плані американські дослідники Джордж Цебеліс, ЖанЖак Лаффонт та Жан Тіроле; українські дослідники Б. Кухта, С. Наумкіна; російський учений О. Дегтярьов. Особливо варто відзначити дослідження Центру політико-правових реформ під керівництвом І. Коліушко, які вивчають особливості реалізації публічної політики в Україні.

Для опису того, хто приймає владні рішення, використовують поняття: центри (Я. П’єтрась, Б. Кухта), агенти прийняття рішень (О. Дегтярьов). Вважаємо, що центр прийняття владного рішення — це інститут, організація, що здійснює вибір з альтернатив та приймає владні рішення, що покликані реалізувати колективний інтерес та зберегти або змінити політичну систему.

На думку українського дослідника Б. Кухти, центр прийняття рішення повинен діяти від політичної системи, він конкретизує національні інтереси, цілі та реалізує ідеали [5, с. 167]. Власне центр прийняття рішення розгортає практичну діяльність у вигляді системи рішень, щоб утримувати динамічну рівновагу між системою та її оточенням, різними умовами діяльності, розвиваючи сприятливі та пригальмовуючи несприятливі. Російський учений О. Дегтярьов використовує термін «агенти політичних рішень». Як і ізраїльський учений Є. Дрор, він вважає агентів рішень складовою механізму прийняття політичного рішення і розділяє їх на три групи: індивіди, малі групи, організації [3, с. 184]. Це також означає, що виникає «феномен накладання» індивідуальних, групових та організаційних рішень.

У найбільш загальному вигляді кожен центр владного рішення являє собою деяку функціональну систему, яка у процесі своєї діяльності залучає певний ресурс, обробляє його відповідно до своєї технології та випускає новий ресурс у навколишнє середовище. Ми дотримуємося думки, що центром владних рішень є групи та інститути — органи державної влади. Під час розгляду владних рішень доцільно виходити з того, що держава як самокерована соціальна система відрізняється від інших організацій такими ознаками: вирішенням більш масштабних і різноманітних суспільних проблем, монопольним правом регулювання правових відносин, суверенітетом, унікальністю, а також наявністю специфічного перманентно функціонуючого (на відміну від недержавних суб’єктів політичних рішень) апарату влади, який діє у політизованому середовищі, що об’єктивно впливає на прийняття та впровадження владних рішень. Державний апарат як центр владного рішення має цілу систему складових різних рівнів. Це Парламент та Уряд, Президент, які є державними органами першого рівня по горизонталі.

На ефективність владного рішення та стабільність політичної системи впливає взаємодія між владними центрами, важливим фактором якої є право вето — можливість заблокувати роботу одного з ключових інститутів. Право вето можна також визначати як один із механізмів підвищення якості нормативно-правових документів, владних, політичних, управлінських рішень, які приймаються одним із центрів впливу. Проблеми прийняття владних рішень та роль вето-акторів у них порушив американський дослідник Джо Цебеліс [10]. Досліджуючи великий досвід багатьох країн, він приходить до висновків, що проблеми парламентських держав з сильною правлячою партією та президентських держав щодо збереження та змін політичної системи є фактично такими самими. Ключовими питаннями для владних рішень є збереження консенсусу, коротка ідеологічна дистанція між програмами основних гравців. Зростання кількості вето-гравців призводять до зростання стабільності політичної системи.

Інше дослідження американських учених доводить, що погрози одного з центрів владного впливу не дають очікуваного результату, але призводять до прийняття ризикованих рішень [9, p. 1108].

В Україні існує велика кількість центрів прийняття владного рішення. Так Конституція України визначає систему інститутів та процедур, покликаних розробляти та впроваджувати політичні рішення. Серед них — Президент України, який є «главою держави і виступає від її імені» (ст. 102); Верховна Рада України, яка є «єдиним органом законодавчої влади в Україні» (ст. 175); Кабінет Міністрів України, який є «вищим органом у системі органів виконавчої влади» (ст. 113); Верховна Рада Автономної Республіки Крим (ст. 136); Конституційний Суд України, який є «єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні» (ст. 147); Верховний Суд України, який є «найвищим судовим органом у системі судів загальною юрисдикції» (ст. 25); прокуратура (ст. 121); Рада національної безпеки і оборони України — «координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові України» (ст. 107) та ін.

Аналіз конституційних норм, що регулюють статус Президента України, дає підстави стверджувати, що останній посідає особливе місце серед державних інститутів та забезпечує їхню взаємодію. Інститутові Президента властиві такі основні риси: Президент є виборним главою держави, який може очолювати виконавчу владу або бути арбітром у системі розподілу влад; в організаційному аспекті Президент нікому не підлеглий і незалежний від інших державних органів, що, безумовно, не знімає з нього обов’язків діяти на підставі законів та їх виконання; пост Президента має яскраво виражений політичний характер. Йому належить важлива роль у формуванні політики держави, верховного політичного керівництва державними справами; як вища посадова особа в державі Президент наділений особливими повноваженнями, серед яких — право видання нормативних актів. Президент забезпечує взаємодію Кабінету Міністрів з Верховною Радою України, призначає за згодою Верховної Ради Прем’єр-міністра, припиняє повноваження Прем’єр-міністра та ухвалює рішення про його відставку. Призначає за поданням Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, керівників  інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах (ст. 106 Конституції України).

Фактично щодо уряду позиція Президента в конкретних питаннях має обов’язкову силу, інакше кажучи, реалізується принцип імперативності позиції Президента стосовно урядової діяльності. Тобто у своїй виконавчій діяльності уряд має керуватися не лише Конституцією і законами України, а й актами Президента, а з іншого боку, відповідно до пункту 16 ст. 108 Конституції України, Президент має право скасовувати той чи інший акт Кабінету Міністрів, який не узгоджується із визначеною ним позицією [2].

Згідно з Конституцією, Президент України хоч і не є главою виконавчої влади чи уряду, проте має значну компетенцію щодо цієї гілки державної влади. Ключовими серед них є повноваження з питань формування та зміни персонального складу уряду, утворення, реорганізації та ліквідації міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, призначення на посади та звільнення з посад керівників цих органів, а також скасування актів уряду.

Зважаючи на нормативні передумови, політичну та економічну кон’юнктуру, найбільш слабкою ланкою в системі вищих органів державної влади України є уряд. Кабінет Міністрів несе подвійну політичну відповідальність за свою діяльність — перед Президентом і Верховною Радою, однак реальні важелі впливу на ці вищі органи державної влади в нього відсутні. За Кабінетом Міністрів закріплені функції державного управління. Інститут контрасигнування, встановлений Конституцією (ст. 106, ч. 4) має формальний характер, оскільки глава і члени уряду повністю залежні від глави держави — вони призначаються самим Президентом. Становище уряду в Україні є досить хитким, оскільки в ній уряд не спирається на парламентську більшість та його глава виступає об’єктом критики не лише для Президента, але й для депутатів парламенту. Однак для того, що Кабінет Міністрів був сформований, потрібне голосування парламентської більшості. Також Верховна Рада зберігає за собою право впливу на уряд, аж до його відставки, шляхом проголошення недовіри Кабінету Міністрів.

Розглядаючи функціонування Парламенту, слід виходити з того, що постулатами його ефективної діяльності є, передусім, багатопартійність в суспільстві й однорідність в уряді, наявність парламентської більшості й опозиції в законодавчому органі та законодавче забезпечення прав опозиції. У демократичних політичних системах парламенти виконують три основні функції: законодавчу, наглядову і представницьку.

Станом на початок 2007 р. організації вищих органів влади в цілому не були достатньо ефективними. Головними причинами цього дослідники Н. Александрова та І. Коліушко вважають: 1) незавершеність трансформації Кабінету Міністрів України в орган політичного керівництва: нечітке розмежування функцій щодо формування та реалізації державної політики між вищими органами влади — Президентом України та Кабінетом Міністрів України; 2) нераціональну систему органів виконавчої влади на центральному рівні: необґрунтовано велика кількість центральних органів виконавчої влади, фактично рівних за статусом міністерствам; низький рівень координації та взаємодії між центральними органами виконавчої влади; слабо розвинуті та неефективні механізми підзвітності, нагляду та контролю щодо центральних органів виконавчої влади, які спрямовуються та координуються міністрами; дублювання діяльності, розпорошення та нераціональне використання людських і фінансових ресурсів; 3) неефективну організацію виконавчої влади на місцевому рівні: неефективний механізм взаємодії Кабінету Міністрів України з місцевими державними адміністраціями; нечітке визначення статусу голів місцевих державних адміністрацій; нечітке розмежування повноважень між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування, неефективний механізм їхньої взаємодії; 4) неефективне місцеве самоврядування та нераціональний адміністративно-територіальний устрій: фінансова неспроможність базової ланки місцевого самоврядування; 5) неефективну публічну службу: значна плинність кадрів і неналежний професійний рівень персоналу; суб’єктивізм в управлінні, 6) відсутність паритетних засад у відносинах приватних фізичних та юридичних осіб з органами публічної адміністрації: неналежне правове регулювання відносин між приватними особами та публічною адміністрацією — фактична перевага відомчих інтересів, формалізм, бюрократія, корупція; проблеми доступу до публічної інформації; відсутній або неефективний порядок адміністративного оскарження рішень, дій та бездіяльності публічної адміністрації.

У результаті позачергових виборів до Верховної Ради України, що відбулися 30 вересня 2007 р., у парламенті представлені фракції таких партій: Партії Регіонів, «БЮТ»-«Батьківщина», Блок «НУ-НС», КПУ, НПУ, група «Реформи заради майбутнього» та позафракційні. Наявність у структурі парламенту протилежних політичних сил часто блокує роботу всього органу. Як правило, депутати конкуруючих політичних сил, потрапляючи до парламенту України, не прагнуть до співпраці, а намагаються відстоювати власні інтереси та дбають про свій рейтинг на наступних виборах. Все це можна простежити і в роботі парламенту, який був обраний у 2007 році в Україні. Було створено «Коаліцію демократичних сил» у складі Блоку Юлії Тимошенко та Блоку «Наша Україна — Народна Самооборона». 18 грудня Ю. Тимошенко було призначено Прем’єр-міністром України та сформовано новий склад Уряду. Прикметно, що було суттєво скорочено кількість віце-прем’єр-міністрів (три віце-прем’єр-міністри включно з Першим). 2008 рік Уряд пропрацював без змін у персональному та кількісному складі, хоча знову ж таки було присутнє протистояння між Прем’єр-міністром та тими членами Уряду, яких було призначено за квотою Президента. Конституція України після внесення до неї змін Законом № 2222-IV від 8 грудня 2004 р., не встановивши чітко адекватного порядку звільнення з посад членів Кабінету Міністрів України, зробила членів Уряду досить «уразливими», залежними від політичних настроїв у парламенті. При цьому Конституційний Суд України у п. 5 Рішення від 11 грудня 2007 р. зазначає: «Конституційний Суд України дійшов висновку, що Верховна Рада України може реалізувати своє повноваження щодо звільнення з посад Прем’єр-міністра України, міністра оборони України, міністра закордонних справ України і без подання Президента України».

Привертає увагу також той факт, що в Україні спостерігається високий рівень конфліктності у взаємовідносинах між найвищими ланками державної влади, зокрема у ході законодавчого процесу. У практиці української політики ми стикаємося з тим, що основними вето-гравцями є Президент, Парламент та політичні фракції у складі Верховної Ради. При цьому найбільше криз та блокування прийняття владних рішень відбувається у Верховній Раді.

Прийняття владних рішень у 2007–2012 рр. в Україні на загальнонаціональному рівні відбувається в трикутнику вето-гравців, якими є президент, парламент та уряд. Цей період можна розділити на два етапи: 2007–2010 рр. та 2010–2012 рр., подією, що розділяє цей часовий проміжок, є вибори Президента України В. Януковича. Перший період характеризується парламентсько-президентською формою правління, протистоянням Уряду та Президента, які досить часто діють як ветогравці в частині блокування рішень один одного. Так, відповідно до п. 15 ст. 106 Конституції України Президент має право зупиняти дію актів Кабінету Міністрів з мотивів їх неконституційності з одночасним зверненням до Конституційного Суду України. Тільки за період 2007–2008 рр., за підрахунками експертів Центру політико-правових реформ, було видано близько 50 указів Президента щодо зупинення 50 актів Уряду, хоча Конституційним Судом України протягом 2007–2008 рр. Було визнано неконституційними всього три урядових акти. При цьому аналіз цієї практики Президента України дає підстави стверджувати про системне зловживання главою держави своїм правом зупиняти акти Уряду через їхню неконституційність [7].

Уряд своєю чергою часто на практиці не виконував укази Президента про зупинення урядових актів, що призводило до загострення конфліктів між Президентом і Урядом та не сприяло вирішенню цих конфліктів демократичним шляхом в судовому порядку. Ні Президент, ні Уряд упродовж піврічного тривання конфліктів щодо зупинки дії актів Уряду Президентом не внесли на розгляд Верховної Ради України законопроекту, який би міг врегулювати процедуру розгляду Конституційним Судом цих конфліктів. Тобто жодного рішення Конституційного Суду України, яким би визнавалися цьогорічні акти Президента чи Уряду неконституційними, не було прийнято.

На думку експертів центру політико-правових реформ, фактично Президент України зловживав своїм правом зупиняти акти Уряду з мотивів їх неконституційності з метою зупинення актів Уряду, які його не влаштовували з будь-яких причин (політичних, невідповідність закону тощо). Такі дії глави держави можна розцінювати як втручання у компетенцію Уряду [8, с. 86–89].

Другий період, що розпочався у 2010 р. з перемогою В. Януковича на президентських виборах, характеризується суттєвими відмінностями у відносинах між вето-гравцями. Передовсім, це пов’язано зі зміною Конституції України — визнанням незаконними зміни до Конституції, що були ухвалені у грудні 2004 р. Відповідно змінився статус Президента, роль парламенту, зокрема: Президент подає склад уряду та кандидатуру Прем’єр-міністра, немає потреби у формуванні коаліції у Верховній Раді тощо.

Вето-гравці сьогодні в Верховній Раді — це лідери політичних фракцій, які блокують не просто конкретні владні рішення, а роботу парламенту і не дають можливості ухвалювати владні рішення. У нинішніх політичних умовах, за структури парламенту, коли одна політична партія може приймати рішення, не залучаючи представників інших політичних сил, не передбачено прав політичної опозиції, такий спосіб діяльності — фактично єдиний спосіб для реалізації політичних інтересів опозиційних політичних партій, адже розблокування роботи Ради може стати предметом торгів з іншими центрами прийняття владних рішень.

Аналіз діяльності глави держави В. Януковича вже з перших днів на посаді Президента дає підстави говорити про посилення його політичного впливу у всіх гілках влади до встановлення свого контролю як у законодавчій, так й у судовій гілках влади. Так, весною 2010 р. спостерігається вдале використання Президентом України слабкості Конституції України для посилення своєї ролі у владному механізмі. Заради досягнення політичного впливу в Парламенті, а саме формуванням пропрезидентської парламентської більшості, змінюється тлумачення конституційних положень щодо формування коаліції депутатських фракцій. Відтепер ми маємо коаліцію народних депутатів України без внесення будь-яких змін до Конституції України, а шляхом нового розуміння конституційних положень владою, яке фіксується, в кінцевому рахунку, у Рішенні Конституційного Суду України, шляхом зміни своїх попередніх правових позицій з цього питання.

Нову пропрезидентську коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України «Реформи і стабільність» було створено 11 березня 2010 р. шляхом об’єднання як депутатських фракцій Партії регіонів, Комуністичної партії та Блоку Литвина, так і окремих народних депутатів України із фракцій «Нашої України», Блоку Юлії Тимошенко та позафракційних. Рішенням Конституційного Суду 6 квітня 2010 р. було підтверджено відповідність Конституції України створення урядової коаліції як парламентськими фракціями, так й окремими народними депутатами незалежно від їхньої фракційної приналежності.

Після створення політично прихильного до Президента Уряду спостерігається злагодженість дій глави держави та Уряду. Відновлюється практика надання вказівок (доручень) Президентом Уряду, хоча формально за Конституцією України у Президента таких повноважень немає. Фактично взаємодію глави держави та Уряду регулюють політичні домовленості.

Аналогічна ситуація відбувається і у відносинах між Президентом та Парламентом. Політично вигідні законопроекти для Партії регіонів швидко проходять законодавчу процедуру та стають законами. При цьому Президент України не використовує своє право вето у разі порушення законодавчої процедури ухвалення законів Парламентом. Так, спостерігається злагодженість дій парламентської більшості та Президента України при ухваленні політично вигідних владі законодавчих змін з порушенням законодавчої процедури, встановленої в Законі України «Про затвердження Регламенту Верховної Ради України».

Важливою подією, яка характеризує зміни у відносинах між вето-гравцями є Угода між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, її укладання та ратифікація. Незважаючи на суперечність Угоди Конституції України (ч. 7 ст. 17 Конституції України не допускає на території України розташування іноземних військових баз), порушення законодавчої процедури при ухваленні Закону України «Про ратифікацію Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України» від 27 квітня 2010 р. № 2153-VI, злагоджені дії Президента, Уряду та парламентської більшості призвели до укладення неконституційної угоди.

Посилення ролі Президента також відобразилося у новій редакції Закону України ««Про Кабінет Міністрів України», який був ухвалений 7 жовтня 2010 р. Закон спрямовано на послаблення Уряду як колегіального органу влади та посилення ролі Президента в системі органів виконавчої влади. Також у цьому законі зазначено, що Програма діяльності Кабінету Міністрів «базується на передвиборній програмі Президента».

Цілий ряд норм Закону спрямовано на послаблення Уряду як колегіального органу влади, тобто применшення впливу міністрів. Так, усупереч логіці балансу повноважень і відповідальності міністри зовсім усунуті від вирішення питань щодо створення центральних органів виконавчої влади, відмінних від міністерств, призначення їхніх керівників та заступників керівників (при тому, що саме міністрам належить спрямовувати і координувати їхню діяльність) і навіть від добору кандидатур на посади своїх заступників [7, с. 93].

Також Законом повністю спотворено передбачений Конституцією інститут контрасигнації. У Законі передбачено, що Прем’єр-міністр і міністр, відповідальний за акт Президента України та за його виконання, «зобов’язані скріпити його своїми підписами у п’ятиденний строк з дня надходження акта для скріплення». Таким чином, контрасигнація, яка є одним із найважливіших елементів у конституційному механізмі стримування і противаг, із ухваленням Закону перетворюється у формальне безвідмовне підписування урядовцями указів Президента, якого б змісту вони не були.

Зазначені аспекти нового регулювання відносин Кабінету Міністрів із Президентом дозволяють зробити висновок, що з ухваленням Закону Кабінет Міністрів перестає бути самостійним суб’єктом вироблення політики та вищим органом виконавчої влади, втрачає свій статус вето-гравця, а перетворюється на такий собі дорадчий орган, покликаний забезпечити повсюдне та беззастережне виконання вказівок Президента.

Парламент таку роль за собою на початок цього етапу все ще зберігає. І хоча рішення не є одностайними (із 224 ухвалених протягом 2010-го року законів лише 17 були підтримані всіма парламентськими фракціями; у 2010-му році представники фракції «Наша Україна — Народна самооборона» виступили «проти» 195 прийнятих в цілому законопроектів — це найвищий відповідний показник серед фракцій. Представники фракції БЮТ також виявили свою незгоду зі значною кількістю законопроектів (156 голосувань «проти» ухвалених у цілому законопроектів) [3]), загалом парламент на цьому етапі підтримує Президента і сприяє посиленню президентської влади. Принципово змінили структуру парламенту зміни до регламенту ВРУ, відповідно до яких коаліція повинна складатись із депутатів, а не з фракцій. Це призвело до першої хвилі переходу депутатів в провладну парламентську коаліцію (фракції, що орієнтувались на президента і його партію). Друга хвиля відбулася у вересні 2010 р., коли було оголошено про виключення з фракції БЮТ 28 народних депутатів, які раніше підтримували коаліцію під час голосувань. На 23 вересня 2010 р. кількість членів фракції БЮТ налічувала вже 124 депутати. Це у свою чергу значно вплинуло на одностайність голосувань фракції БЮТ [1].

У зв’язку з тим, що система рішень, ухвалених парламентом, не змогла зняти домінуючих проблем у суспільстві, рівень довіри населення до цього органу різко знизився. За період з вересня 2010 р. по лютий 2011 р. рівень довіри до Верховної Ради України скоротився на 2,7%.

Структура Верховної Ради сьомого скликання, обраної в результатів виборів 2012 р., змінилася. Зміни сталися через зміни електоральних симпатій виборів, а також через зміну виборчого законодавства (вибори відбувалися за пропорційно-мажоритарною виборчою системою, у 2007 р. вибори до Верховної Ради відбулися на пропорційній основі). У результаті, фракційна структура Верховної Ради виглядає так: фракція Партії регіонів, фракція Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина», фракція Політичної партії «УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка», фракція Всеукраїнське об’єднання «Свобода», фракція Комуністичної партії України, позафракційні. Як бачимо, у Верховній Раді з’явилися дві нові політичні сили: партія «УДАР» та «Свобода». Вони зайняли місце в опозиції парламенту, однак займають власну нішу та навіть демонструють власні спроби формування та впливу на порядок денний: «Свобода» — питання історичного минулого, УДАР — персональне голосування у Верховній Раді.

Парламент поступово також втрачає роль вето-гравця, оскільки виступає на боці президента. Після виборів у 2012 р. роль вето-гравців взяли на себе представники політичної опозиції. Однак дії, до яких вони вдаються — блокування та неприйняття рішень, — це ті, що не прописані в Конституції, це фактично блокування роботи сесії Верховної Ради. Отже, парламент перетворюється на неефективний центр прийняття рішень: за першу сесію депутати працювали лише 17 днів, всі інші — тривало блокування.

Загалом можна говорити про те, що рішення, ухвалені Верховною Радою, стосувались питань, вирішення яких сприятиме підвищенню авторитету провладних партій. Гострі суспільні проблеми не вирішувались. Навпаки, ухвалення закону про прийняття нового податкового кодексу викликали хвилю незадоволення у певних прошарках суспільства. Така робота парламенту своєю чергою може призвести до зміни у структурі цього органу. Останні політичні кризи, постійне блокування трибуни Верховної Ради, а також виїзне засідання — все це призводить до втрати авторитету парламенту. Таким чином, діючий парламент не є стабільним, що впливає і на загальний стан функціонування політичної системи суспільства.

З приходом до влади Президента В. Януковича та після парламентських виборів 2012 р. Партія регіонів фактично очолила базові інститути державної влади: Президента, Кабінет Міністрів та Верховну Раду. З огляду на зміни Конституції, Президент має повноваження формувати виконавчу гілку влади, має право законодавчої ініціативи і може накладати вето на рішення парламенту. Президент стає надзвичайно важливим політичним інститутом, центром владних рішень, що включає в себе і політичні, і управлінські функції.

На думку дослідника Лінца, осилення ролі президента може спричинювати ряд недоліків та позитивів. Зокрема, щодо прийняття владних рішень, то президентська модель реалізації влади призводить до зниження партійної дисципліни, тривалості існування політичних урядів, хоча при цьому зменшується імовірність появи сильних, незалежно мислячих членів уряду. У суспільствах, що є неоднорідними, не мають стійкої традиції спільних цінностей, президентська модель політичної влади може бути небезпечною і призводити до розколів [6, с. 182].

Загалом, центрами прийняття владних рішень розуміємо інститути та групи осіб, які мають вплив на формування порядку денного, можливість залучення державних ресурсів та право тлумачити загальнонаціональний інтерес. Важливими центрами владних рішень є найвищі органи державної влади: президент, парламент, уряд, які часто виступають як вето-гравці. Проаналізовано взаємовідносини між вето-гравцями у період 2007–2010 рр. та 2010–2012 рр., на підставі аналізу стверджуємо, що серйозними вето-гравцями у першому періоді були Президент та Прем’єр, і другому періоді: парламент та уряд втрачають статус вето-гравців, натомість, його утримує Президент та здобувають представники опозиційних парламентських фракцій.



Номер сторінки у виданні: 44

Повернутися до списку новин