Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

ІНСТИТУЦІЙНІ ОСОБЛИВОСТІ ЕЛІТИ В КОНТЕКСТІ ПОЛІТОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ





Василь Дунець, аспірант кафедри політології та державного управління Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова                                          

УДК 323.39: [3.03.442.3:32]                                                                                                       

В статті автор дослідив концептуальні підходи до визначення еліти, проаналізував ґенезу її походження та сформулював категоріально-понятійний апарат еліти в контексті трактування політологічної науки.

Ключові слова: еліта — контреліта, елітарність, інституціональність, класифікація, організована меншість, теорії еліт, цінності.

В статье автор исследовал концептуальные подходы к определению элиты, проанализировал генезис ее происхождения и сформулировал категориально-понятийный аппарат элиты в контексте трактовки политологической науки.

Ключевые слова: элита–контрэлита, элитарность, институциональность, классификация, организованное меньшинство, теории элит, ценности.  

In this article the author researched the conceptual approaches to the definition of elite, also analyzed the genesis of elite, and formulated a categorical and conceptual framework of the elite in the context of political science.

Key words: the elite–the counter-elite, elitism, institutional aspects, classification, organized minority, elite theory’s, values. 

Інтенсивні глобалізаційні та інтеграційні процеси у світі, системна трансформація суспільства, відкривають нові можливості для діяльності еліти. Зрозуміло, цей факт значно розширює базу для наукових досліджень, що спонукає вчених до комплексного та всебічного вивчення еліти через призму інституціалізму. Це актуалізує, по-перше, дослідження концептуальних основ сутності еліти. По-друге, вивчення її довготривалої ґенези, включаючи первісний етап виникнення та подальший процес функціонування як особливої суспільної інституції. По-третє, цей підхід дозволяє розглянути процес становлення класичних елітистських концепцій. Вказані обумовлення особливо актуалізуються в контексті розгляду політологічної науки, де інституціоналізм еліти виступає специфічним об’єктом дослідження.

Мета публікації полягає у дослідженні політологічних концепцій походження еліти з сформуванням її поняття, враховуючи особливості суспільно-політичного розвитку ХХІ ст.

Проблема еліти вивчається вже не одним поколінням учених з різних країн і напрямів суспільних наук. Зазначений факт підтверджує складність багатоаспектність цієї наукової проблеми. Початкові спроби дослідити еліту віднаходимо у вченнях Конфуція, Платона. Одним із перших, хто обґрунтував політичні процеси на основі власного досвіду, в тому числі відносини між меншістю та більшістю, був Н. Макіавеллі, послідовників учення якого назвали макіавеллістами. В подальшому традицію дослідження цієї соціальної групи, особливостей її формування та функціонування продовжили такі вчені, як В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс (всі троє вважаються батьками-засновниками), М. Вебер, Ф. Ніцше, Х. Ортега-і-Гассет, А. Тойнбі, Ч. Мілльс, Р. Даль, Дж. Сарторі, Я. Штум ські, М. Жиромські, Г. Ашин та багато інших. Проблематиці еліти свої роботи присвятили і українські вчені, а саме В. Липинський, Д. Донцов, а серед сучасників — В. Бебик, В. Кремень, О. Крюков, Б. Кухта, Л. Мандзій, О. Моць, М. Пірен, М. Попович та інші. Проте, незважаючи на такий значний доробок, можна констатувати відкритість цієї проблеми, оскільки з плином часу еліта завжди розглядається під новим кутом зору і щодо неї ставляться зовсім інші вимоги, хоч природа її походження залишається такою самою.

Вище перелічені науковці досліджували еліту в різних аспектах (соціологічному, політологічному, історичному тощо), проте однозначного підходу, як і визначення, не було опрацьовано. Виходячи із цієї констатації, М. Жиромський стверджує, що відсутність однієї стислої дефініції є не тільки вадою, але і певною перевагою поняття «еліта», оскільки уможливлює його застосування до різних типів суспільства і до різних періодів їхнього історичного розвитку [5, c. 20–21]. Вважаємо, що «гнучкість» науки, тобто здатність адаптовувати її результати дослідження до умов конкретного середовища, є вимогою стрімкого цивілізаційного розвитку, адже інноваційні процеси проходять дуже швидко, змінюючи за собою технології, суспільні цінності та умови праці. Тому вивчення еліти, як влучно зауважив Г. Ашин, завжди пов’язано з гострими дискусіями навколо двох головних проблем: з визначенням поняття та законністю його використання, а також співвідношенням еліти з іншими категоріями, які розкривають соціальну структуру суспільства — маса, класи, страти, лідерство [6, c. 117]. Стверджуємо, що Г. Ашин цілком обґрунтовано поставив це питання в контексті досліджень політологічної науки, адже правильність розуміння і використання перелічених ним понять сприятиме, на нашу думку, вирішенню основної проблеми — формування еліти відповідно до вимог конкретного суспільно-політичного середовища. Виходячи з цього, дослідження природи походження еліти, її сутності та місця в суспільстві є передумовою вивчення процесу елітотворення, яке потребує вже окремого опрацювання.

Аналіз еліти слід розпочинати із використанням історичного методу, оскільки такий підхід систематизує існуючі наукові надбання та показує шлях розвитку і становлення досліджуваного явища. Термін «еліта» походить від латинського eligere — вибирати та французького йlite — кращий, добірний. Спочатку, як пише Девід Бойд, це слово використовувалося для позначення рідкісних та найвищої якості товарів [1, c. 15]. У французькій мові термін «еліта» ввійшов до використання на поч. XIV ст., а в XV ст. Ж. Фруассар застосував його для позначення кращих із кращих (meilleurs de meilleurs). У свою чергу першим, хто використав цей термін в англійській мові, був Лорд Байрон у своїй поетичній роботі «Дон Жуан». Натомість у науковий обіг термін «еліта» був уведений італійським соціологом В. Парето у праці «Трактат про загальну соціологію» (1916). Загалом такий короткий виклад подій дозволяє стверджувати, що наука про еліту є відносно молодою, протее колосальний обсяг робіт, присвячених цій тематиці, свідчить про особливий інтерес до неї як з боку наукового середовища, так і з боку суспільства.

Існування еліти обумовлено поділом суспільства за соціальною нерівністю людей, а саме на активну меншість та пасивну більшість. Такий підхід представляє концепція елітаризму. В енциклопедії віднаходимо, що «елітаризм — це підхід до розуміння політики та історії, згідно з най красивішими положеннями якого вважають, що в суспільстві завжди домінує меншість (еліта), яка приймає основоположні рішення в рамках суспільства і зосереджує владу у своїх руках» [8, c. 122]. Елітаризм, як пише М. Мачеєвський, означає щось значно більше, ніж тільки «вибір» (етимологічне значення слова «еліта»), а саме сформована політична доктрина [3, c. 81]. Звідси обґрунтування елітаризму, як і природи походження самої еліти, варто розглядати через призму теорій, які утвердилися в політологічній думці. Проте їхня значна чисельність вимагає класифікації з урахуванням періоду, в якому жив автор.

Вважаємо за доцільне звернутися до класифікації, яку використовують Л. Мандзій та О. Дащаківська, оскільки в її основу закладено історичний критерій. Отже, виділяється чотири етапи, а саме: кінець ХІХ — поч. ХХ ст.: творчість батьків засновників елітизму; друга пол. 20-х років — перша пол. 40-х років: формуються фашистський, ліберальний і консервативно-аристократичний варіант

теорій; друга пол. 40-х років — 70-ті роки: теорія елітного плюралізму, радикально-демократичний варіант елітизму; 70-ті роки — поч. ХХ ст.: неоелітизм [14, c. 23–24]. Представлену класифікацію, на нашу думку, слід доповнити періодом, який власне передував виникненню основоположних елітистських концепцій, тобто від Стародавнього світу і до ХІХ ст. Проте, зважаючи на обмеженість нашої публікації, ми застосуємо якісний, а не кількісний критерій в аналізі теорій еліт, дослідивши ті праці, які достатньо розкривають сутність та місце еліти в суспільстві.

Починаючи із Стародавнього світу, китайський філософ Конфуцій поділяв суспільство на «благородних людей» (еліту) — правителів та «низьких людей» (масу) — ті, які повинні підкорятися останнім, в основі якого було ставлення людей до моральних принципів, під якими розумів гуманність, почуття обов’язку і справедливість. Одночасно допускалася та існувала реальна можливість переходу з нижчої верстви у вищу, адже «ті, які володіють вродженими знаннями — стоять найвище…. А ті, хто зустрівся з труднощами, але не вчаться — стоять найнижче» [10, c. 65–71]. Значить, людські здібності та прагнення навчатися були однією з основних умов соціальної мобільності в китайському суспільстві того часу.

Давньогрецький мислитель Платон, розглядаючи ідеальну державу та поділяючи її на три стани, вважав, що правителями повинні бути філософи (інтелектуальна еліта), а людей, які не володіють належними здібностями, пропонував усувати від здійснення управлінських функцій [18, c. 147–149].

На відміну від філософів Стародавнього світу, Н. Макіавеллі як представник епохи Відродження, наголошує на тому, що неорганізованою більшістю може керувати організована меншість, яка, здійснюючи свою владу, використовує силу (леви) та хитрість (лисиці). При цьому, на його думку, лідер повинен мати авторитет та підтримувати стосунки з народом, зі своїми прихильниками, саме тоді буде значно легше ними управляти [13]. Класичні концепції еліт виникли щойно на рубежі ХІХ–ХХ ст., коли В. Парето, Г. Моска та Р. Міхельс сформулювали теорії еліт, тим самим сформувавши новий науковий напрямок — елітизм.

Теорія В. Парето базувалася на неминучості поділу суспільства на еліту та масу. Сутність еліти В. Парето пояснював у двоякому значенні. В широкому — до еліти належать ті особи, які мають найбільш високі показники (індекси) у своїй сфері діяльності [17, c. 308]. Значить, до неї належать видатні військові, композитори, спортсмени, літератори, політики і т.д. Вузьке значення В. Парето сконцентроване винятково на правлячій еліті, до якої належать ті, хто прямо (дійсна, актуальна еліта) чи опосередковано (потенційна еліта) відіграють важливу роль у політичному житті. Проте, окрім правлячої, він виділяє і не правлячу еліту — контреліту, до якої належать всі інші представники еліти [17, c. 309].

Ще одним з авторів теорії еліт був італійський соціолог Гаетано Моска. Своє вчення він побудував відповідно до поділу суспільства на два класи людей: правлячих та керованих. Клас правлячих — менш чисельний, натомість саме він виконує політичні функції, монополізує владу. У свою чергу клас керованих людей підпорядковується правлячому, забезпечуючи йому необхідні засоби для існування та життєдіяльності політичного організму. Г. Моска використав на той час нове поняття — «політичний клас», характеризуючи тих людей, хто має певне відношення до влади, адже правління, на його думку, є завжди пріоритетом невеликої групи [15, c. 8–21].

До грона авторів класичної теорії еліт належить також німецько-італійський соціолог Р. Міхельс, наукове вчення якого пов’язують із «залізним законом олігархічних тенденцій». Як вважають аналітики і дослідники його наукових вчень, він зробив висновок, що сама організація суспільства вимагає елітарності та закономірно її відтворює [7, c. 15]. У контексті цього твердження варто повернутися до згаданого «залізного закону олігархічних тенденцій», у якому соціолог зазначав, що дієвість демократії обмежена необхідністю існування організацій, які спираються на «активну меншість» — «еліту» [11, c. 14].

Черговим дослідником еліти був іспанець Х. Ортега-і-Гассет. У своїй праці «Повстання мас», яку він писав протягом чотирьох років, наголошує, що суспільство — це динамічне поєднання двох факторів, а саме меншості та маси, яким дає й характеристику. Людина маси завжди задоволена собою, натомість людина еліти висуває до себе строгі вимоги, відчуває потребу звертатися до авторитету чи принципу, якому вона добровільно служить, а також їй притаманне почуття відповідальності [16].

У вітчизняній науковій спадщині також були дослідники, які розглядали еліту. Однією із знаних науці постатей був В. Липинський. Його наукове вчення присвячено національній еліті, яку він називав «національна аристократія». Така еліта має володіти матеріальною силою та моральним авторитетом [12, c. 103], адже саме вона «…повинна об’єднувати і організовувати свою націю, щоб остання мала якнайкращі матеріальні та моральні умови для перемоги у боротьбі за виживання» [12, c. 102]. В еліті В. Липинський розглядав не тільки вождів, але і представників суспільства, які повинні працювати на користь національної ідеї.

Отже, представлений генезис концептуальних основ існування еліти є фундаментом політологічної науки, який варто підсумувати таким чином. По-перше, різні наукові школи звертали увагу на інституціональну особливість еліти, адже характеризували її як важливий соціальний інститут. По-друге, розглядувані теорії формують бачення про еліту як відокремлену группу суспільства, яка у свою чергу може ділитися на підгрупи. Це твердження суттєво підкреслює інституційне трактування еліти, в якому фіксуються структуральні рівні цього соціального утворення. По-третє, ґенеза становлення та розвитку еліти розкриває співвідношення еліти і маси — двох протилежних, проте і взаємодоповнюючих верств суспільства, стосунки між якими можуть будуватися як на приязні, так і ворожості. Проте еліта необхідна суспільству, без якої останнє існувати не в змозі. Саме тому перелічені нами теоретики вкладали в її зміст певні цінності, або статус, якими вона має наділятися. Так, у політологічній науці сформувалися підходи до розуміння еліти, які дозволяють показати її сутність через призму інституційної характеристики, де найбільш виразно розкривається специфіка політологічної науки.

Розкриваючи всебічний та комплексний характер цієї інституції як активного суспільно-політичного суб’єкта, вчені-політологи виділяють ціннісний та структурно-функціональний підходи. Згідно з ціннісним підходом до еліти належать ті особи, яким притаманні ціннісні ознаками, а саме: високі здібності та навички, моральність, організаційність (В. Парето, Х. Ортега-і-Гассет, В. Липинський). Звичайно, люди як біологічні істоти відрізняються своїми фізичними та інтелектуальними можливостями, що однозначно впливає на їхній статус у суспільстві. Структурно-функціональний підхід під елітою розглядає тих осіб, які наділені певними адміністративно-управлінськими функціями, тобто владою та впливом на прийняття рішень, а тому їхнє вміння та здібності не мають жодного значення (Г. Моска). Ці напрями є діаметрально протилежними, тому й застосовуються до еліти різних сфер. Так, наприклад, для розуміння культурної, інтелектуальної, наукової еліти використовується ціннісний підхід, натомість для політичної, військової — структурно-функціональний. Беручи до уваги викладений матеріал, підтверджуємо наші гіпотези, що єдиного підходу в дослідженні еліти немає, а вибір того чи іншого напряму залежить від багатьох чинників та середовища функціонування останньої.

Виходячи із аналізу теорій еліт, можна нарешті дослідити саме поняття «еліти», адже, як влучно зауважив польський науковець Я. Мацала, «від способу дефініювання еліт залежить великою мірою, сфера розуміння цього поняття, типологія еліт, а також напрям та методи дослідження» [2, c. 15]. Отже, еліта — це особи, які мають інтелектуальну та моральну перевагу над масою безвідносно до свого статусу (Ж. Боден); еліта — це особи, які отримали найвищий індекс у галузі їхньої діяльності (В. Парето); еліті притаманні виняткові інтелектуальні здібності та найвище відчуття відпо відальності (Х. Ортега-і-Гассет); еліта як творча меншість суспільства на противагу нетворчій більшості (А. Тойнбі); еліта як своєрідна категорія людей успіху, яка становить частину суспільства (Я. Штумський); еліта — це невелика група людей, яка управляє, тобто безпосередньо ініціює (чи накладає вето) рішення, які стосуються того, хто і що отримує, а також коли і як (М. Роскін); еліта — це вища група свого класу, свого стану, своєї професійної спільноти, яка вирізняється своєю освітою, професійною та загальною культурою чи життєвим досвідом, впливом на масу своєї суспільної групи (М. Попович).

Не випадково було одночасно процитовано визначення зарубіжних науковців, у тому числі американських, польських, французьких тощо, а також українських, у послідовності, що відповідає історичному періоду їх творчості. Такий виклад матеріалу відображає закономірності цивілізаційного розвитку та його впливу на зміни терміна «еліта». На нашу думку, еліті приписують ті риси, яких їй або не вистачає, або вони чітко виражені в реальній дійсності.

Значить, еліта — це широке поняття, яке характеризує всіх, хто підпадає під визначені ознаки. Однак у суспільстві виділяють еліти різних соціальних інститутів. Так, К. Мангайм веде мову про політичні, організаторські, інтелектуальні, мистецькі, моральні і релігійні еліти [4, c. 120]. У свою чергу В. Журавський використовує поняття «еліта» в трьох значеннях, а саме в як еліту життєдіяльних сфер суспільства (політичну, економічну, духовну), як еліту соціальних структур суспільства (етнічну, партійну, владну), як еліту відповідного соціального простору та часу (українську еліту, еліту центру та регіонів) [9, c. 8]. Натомість М. Попович говорить про робітничу еліту, селянську еліту, фінансову еліту, релігійну еліту, політичні еліти і так далі [19, c. 10].

Аналізуючи названі типології, слід підкреслити, що перелічені нами науковці в кожному випадку виділяють політичну еліту як вищу привілейовану групу, яка володіє безпосередніми важелями впливу на прийняття рішень та яка підлягає особливому дослідженню в контексті політологічної науки. Цю тезу можна підтвердити думкою М. Жиромського, який вважає, що дефініювання еліти прямує в одному з двох напрямів: або вказує на найкращі особистості в будь-якій галузі суспільного життя, або відбувається чітке ототожнення прояву еліти із явищем політичної влади [5, c. 21]. Згадаймо Г. Моску, який також прирівнював еліту з політичним класом. Натомість, на наш погляд, політологічна наука повинна сконцентровуватися не тільки на ній, але також брати до уваги еліту в цілому. Оскільки, з огляду на сучасну українську політичну еліту, спостерігаємо, що більшість її представників — це «вихідці» з інших сфер суспільної діяльності. Тому процес формування еліти не обмежується тільки професійними політиками, а є широкомасштабним.

Ми не намагаємося вказати на позитивні чи негативні сторони того чи іншого визначення, типології еліт, адже їх наукової критики існує достатньо в науковій літературі. Проте, спираючись на наші попередні роздуми, необхідно сформулювати визначення еліти, яке розкриватиме її інституційність, зміст та характер.

Висновки. Підсумовуючи проведене дослідження та враховуючи особливості суспільно-політичного розвитку ХХІ ст., еліта — це соціально-інституційне утворення активних та мобільних людей, які залежно від сфери діяльності, володіють відповідними високими здібностями, креативністю, моральністю та досвідченістю, що загалом дає їм можливість безпосередньо чи опосередковано впливати на прийняття стратегічно-важливих рішень для суспільства.

Таким чином, інституціоналізм еліти розкривається в такий спосіб:

– беззаперечним фактом є поділ суспільства на організовану меншість (еліту) як інституційне утворення та хаотичну більшість (масу), навіть тоді, коли глобалізаційний простір усуває границі між багатьма явищами, а до фундаментальних принципів демократії належить рівність прав кожної людини;

– інституційна характеристика еліти розкривається через притаманні їй ознаки, до яких належать: високі інтелектуальні, психологічні та фізичні можливості, що загалом визначають її особливе місце в суспільній ієрархії та відрізняють від інших класів;

– особливий інтерес політологічної науки зосереджений на дослідженні сутності політичної еліти як найбільш впливової та рушійної групи, проте не слід забувати про еліту інших соціальних верств, адже вона в цілому розглядається як суспільний інститут;

– з огляду на вище сказане та на наш погляд, в основі сучасного процесу формування еліти, зокрема політичної, повинен бути закладений ціннісний (аксіологічний) підхід, оскільки врахування інтелекту, обдарованості, моральності та організаторської здатності людини потенційно сприятиме формуванню еліти з достатньо високим рівнем розумінням явищ, які відбуваються в суспільстві та вмінням правильно і справедливо приймати рішення, що впливатимуть на хід історичних подій.



Номер сторінки у виданні: 92

Повернутися до списку новин