Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

МОВНО-ОСВІТНЯ ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ: КОМУНІКАТИВНИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМИ





Савойська, Світлана, кандидат історичних наук, доцент, Київський національний університет будівництва і архітектури (Київ, Україна), кафедра політичних наук, доцент

 

Розглянуто комунікативний аспект мовно-освітньої політики у сучасній Україні, суб’єкти та об’єкти політичного процесу. Автор акцентує увагу на важливості розв’язання мовно-освітньої проблеми шляхом налагодження комунікацій між центром і регіонами, полярними політичними силами, їх лідерами з допомогою дискурсу і консенсусу.

Ключові слова: комунікація, мовно-освітня політика, сучасна Україна, навчальні заклади, гальмування здійснення українізації, Південь і Схід країни, центральна і місцева влади.

 

LANGUAGE AND EDUCATION POLICIES IN UKRAINE: COMMUNICATIVE ASPECT OF THE PROBLEM

 

Savoyska, Svitlana Ph.D., Associate Professor, Kyiv National University of Construction and Architecture (Kyiv, Ukraine) Department of Political Science, Associate Professor

 

In the paper the communicative aspect of language and education policy in modern Ukraine, subjects and objects of the political process. The author emphasizes the importance of solving linguistic and educational problems by establishing communications between center and regions, polar political parties, their leaders through discourse and consensus.

Key words: communication, language and educational policy, modern Ukraine, schools, braking exercise Ukrainianization South and East of the country, the central and local government.

 

Актуальність теми дослідження обумовлена важливістю розв’язання мовно-освітньої проблеми не методом тиску і нав’язування чиєїсь точки зору, а шляхом переговорів між полярними політиками і держслужбовцями, тобто узгоджень, дискурсу і консенсусу. Внаслідок політичних змін, що відбулися в Україні у другій половині 1990-х років та на початку 2010 року, мовно-освітня політика з укра їномовної стала перетворюватися на двомовну, а нерідко — одномовну (російськомовну). Це можна пояснити як зміну мовно-освітнього вектора мовної політики державних інституцій. У такому разі необхідно розглянути, як здійснювалася мовно-освітня політика в Україні у зазначений період.

Об’єктом дослідження виступає мовно-освітня політика в Україні.

Предметом дослідження є її формування, функціонування та зміни на тому чи іншому етапі розвитку українського суспільства і держави у цілому.

Аналіз попередніх досліджень. Окремі аспекти мовно-політичної комунікативістики досліджували як закордонні (Р. Бреддок, Н. Вінер, Ю. Габермас, Дейк Т. А. ван., Г. Лассуелл, М. Маклюен, А. Meграбіан, Р. Парк. У. Уівер, К. Шеннон та ін.), так і вітчизняні вчені (А. Акайомова, Т. Андрущенко, О. Бабкіна, М. Василик, В. Власов, А. Гарбадин, А. Демидов, С. Денисюк, О. Дубас, О. Єрмоленко, О. Зернецька, І. Лопушинський та ін). Окремі із них досліджували політичну комунікацію як теорію і науку, систему і культуру, простір, маніпулятивний вплив, стратегію інформаційної доби, процес взаємодії політичних суб’єктів, чинник формування толерантності та престижності української мови у сучасному комунікативно-інформаційному світі. На думку вчених, успішне здійснення і розвиток комунікативної політики залежить від міри, ступеня і якості налагодження контактів між суб’єктами та об’єктами політичного процесу, який тією чи іншою мірою забезпечується політичними комунікаціями.

Невирішені раніше питання частини загальної проблеми. Незважаючи на велику кількість публікацій, що стосуються мовно-освітньої політики, дотепер залишаються невирішеними проблеми, які залежать від налагодження контактів між суб’єктами та об’єктами політичного процесу, які забезпечуються політичними комунікаціями.

Мета публікації. Показати комунікативну сутність мовно-освітньої політики, а також шляхи розв’язання проблеми.

Основна частина. Перші наукові праці, що стосувалися проблем комунікації, з’явилися на початку XX ст. Але фундаментальні праці з теорії політичної комунікації почали виникати у другій половині та кінці цього століття. Якщо з мовної політики наукових праць предостатньо, то досліджень з мовно-освітніх комунікацій практично не існує.

Завдячуючи конструктивній взаємодії різних політичних сил у Верховній Раді України на початку 1990-х років було ухвалено Державну національну програму «Освіта» («Україна XXI ст».), Декларацію про державний суверенітет, а також достатню кількість законодавчих актів на підтримку та здійснення мовно-освітньої політики в Україні. Більшість із цих актів залишилася декларативними документами, оскільки не були реалізовані у повному обсязі. На здійснення мовної політики у закладах освіти було внесено зміни до навчальних планів, видано робочі програми з курсів Філософії, Політології, Історії України, Історії української культури, Соціології тощо, підготовлено рекомендації щодо викладання суспільно-гуманітарних, природничо-математичних та інших дисциплін українською мовою [6].

На основі конструктивного розвитку людських відносин між викладачами та керівництвом навчальних закладів на початку 1990 р. було створено кабінети українознавства та опорні кафедри, які були покликані консультувати та допомагати у справі розвитку та поширення української мови. Завдячуючи конструктивній роботі, взаєморозумінню та взаємодії між політичною владою та керівництвом навчальних закладів, до кафедри Історії української літератури Київського державного університету було прикріплено всі кафедри української літератури Запорізького, Сімферопольського, Донецького, Дніпропетровського університетів та кафедру Історії української літератури Харківського університету [1, с. 136–137]. А на кафедру української літератури Львівського державного університету та на кафедру історії Київського національного університету ім. Т. Шевченка було покладено функції координуючих центрів вивчення фольклору та етнографії [1, с. 47].

Завдячуючи конструктивній взаємодії особистостей, які ефективно здійснювали мовну політику у регіонах держави, україномовне навчання було поширене в усіх регіонах держави, а на кафедри української мови Київського, Сімферопольського, Одеського, Львівського, Донецького держуніверситетів було покладено функції методичних центрів з проблем опанування та удосконалення знань української мови у технічних вишах тощо. Але, незважаючи на те, що процес комунікації між навчальними закладами Заходу і Сходу, Центру і Півдня було налагоджено, місцеві викладачі продовжували здійснювати діловодство російською мовою [5]. Це свідчило про те, що не всі освітяни були готові до дискусії, а також працювати по-новому, розвивати та поширювати українську мову, захищати національні інтереси та розв’язувати складні завдання за столом переговорів. Більше того, окремі із них зайняли позицію неприйняття змін, що проводилися у незалежній державі, та гальмування українізації.

Незважаючи на це, кількість загальноосвітніх навчальних закладів, які готували учнів до вступу у ВНЗ України українською мовою, зростала, а частка російськомовних закладів зменшувалася. Завдяки конструктивній взаємодії етносів і націй, яка була розгорнута на основі толерантності і взаєморозуміння, мовами національних меншин було підготовлено від 0,1 до 0,5% осіб від загальної кількості учнів. За мовами навчання перше місце належало українській мові, друге — російській, третє — румунській. Перше місце по україномовному навчанню належало західним і центральним областям, а російській мові надавали перевагу мешканці східних і південних областей України. У зв’язку із цим російська мова у першій половині 90-х років у системі загальної і вищої освіти утримувала ще досить міцні позиції і не лише тому, «що спроби радикальної українізації суспільно-політичного життя були б ризиковані, бо могли викликати ворожість Москви та російськомовного населення України. Українська номенклатура, на думку В. Кулика, й сама воліла двомовності з переважанням української мови в одних регіонах і російської в інших» [3, с. 16]. Тобто мовна політика центральної і місцевої влади в окремих випадках не надто поспішала розв’язувати мовне питання на користь автохтонної нації, яка здатна об’єднати навколо себе етнографічні групи, корінні народи та національні меншини заради створення політичної нації, збереження державної самостійності та розвитку Української держави.

Відтак, враховуючи непорозуміння між окремими політиками, лідерами полярних політичних сил, а також російськомовну атмосферу міст і навчальних закладів як те, що було успадковано незалежною Українською державою від колишньої Радянської імперії, небажання окремих викладачів, політиків і державних службовців вивчати українську мову та послуговуватися нею, у другій половині 1990-х років відбувся переломний момент на користь російської мови, яка захищена Конституцією України та законом «Про ратифікацію європейської хартії регіональних мов або мов меншин». І це відбулося у той час, коли українська мова ще навіть не зрівнялася з російською, не була поширена в усіх регіонах держави, у торгівлі, бізнесі, військовій справі, кіномистецтві, ЗМІ.

Враховуючи непорозуміння між полярними політичними силами та відсутність дискурсу на проблемні теми, у стінах Верховної Ради на законодавчому ґрунті мовно-політичні конфлікти відбувалися нерідко. Замість того, щоб зупинити непорозуміння між лівими і правими політичними силами, мовна політика центральної і місцевої влади за доби правління екс-Президента Л. Кучми була спрямована на збільшення кількості російськомовних навчальних закладів, а також учнів і студентів. Така мовна політика реалізовувалась переважно на Півдні і Сході країни, а особливо на Донеччині [2] та в АР Крим. Мешканці цих регіонів найбільше постраждали від браку взаєморозуміння та гальмування розвитку україномовної освіти, літератури і національної культури.

Непорозуміння, що існували у середовищі українського політикуму, яке було тісно пов’язане із закордонними впливами сусідньої Росії, негативно впливало на забезпечення навчальних дисциплін україномовною літературою, наступності у навчанні між школою і вишом та ін. Варто звернути увагу й на те, що кількість осіб, які навчалися українською мовою, не набагато перевищувала тих, хто отримував освіту російською мовою. Це було пов’язано із тим, що українська мова як предмет вводилася у навчальний процес у регіонах країни нерівномірно. Наприклад, в АР Крим українська мова до 1997 року майже не вивчалася: її як предмет почали вводити у загальноосвітніх та професійно-технічних навчальних закладах лише у 1997/98 н.р. Усі навчальні заклади півострова, крім гімназії, яка функціонувала у м. Сімферополь, вважалися українськими, але на їх основі функціонували лише один чи два україномовні класи, а всі інші були російськомовними, де предмети викладали лише російською мовою.

Через відсутність взаєморозуміння та відповідного дискурсу між центральною і місцевою владами під час «помаранчевої» влади, не набагато кращою була мовно-політична ситуація у вищих навчальних закладах Донеччини, де викладання українською мовою не перевищувало 25%, а кількість викладачів, які читали навчальні дисципліни державною мовою, не перевищувала 38% [4, с. 479]. І така мовна ситуація мала спланований і цілеспрямований характер. Ніхто у місцевого населення і не запитував, чи бажає воно отримувати освіту, читати газети і книги українською мовою. Місцева влада частіше за все сама відповідала за місцеве населення, яке, за її словами, не бажало навчатися українською мовою. Якщо й будувався будь-який навчальний заклад, то він, за бажанням місцевої влади, обов’язково мав стати російськомовним, незважаючи на те, що не вистачало саме україномовних шкіл. Наприклад, щоб віддати дитину до україномовної гімназії, яка існувала лише у м. Сімферополь, батькам необхідно було три роки стояти у черзі. Тобто проросійську свідомість у молодого покоління Півдня й Сходу країни центральна і місцева влади формували цілеспрямовано.

Таким чином, порушувався основний принцип: кожна людина повинна мати повне право вибирати мову навчання та отримувати освіту тією мовою, якою вона бажає. Відповідно до цього центральна й місцева влада повинні будувати стільки україномовних шкіл та відкривати стільки класів і груп з українською та іншими мовами навчання, скільки потребують цього місцеві мешканці. Тому, попри певні успіхи, не було забезпечено переведення навчальних закладів на викладання українською мовою згідно із календарним планом до 1996 р., а також не було створено належних умов для вивчення української мови тощо.

Завдячуючи взаємодії та консенсусу, починаючи з другої половини 1990-х років в Україні з’явилося більше двомовних шкіл, зокрема українсько-російських, українсько-румунських, українсько-угорських, українсько-словацьких та ін., а також — початкових і недільних шкіл з єврейською та іншими мовами навчання. Як окремий предмет або факультативно вивчалися кримськотатарська, угорська, польська, румунська, турецька, ідиш, гагаузька, новогрецька, словацька, чеська, німецька та інші мови. Представники національних меншин отримали можливість продовжувати навчання у Берегівському педінституті, який готує вчителів угорської мови, Львівському та Одеському університетах, а також Ізмаїльському педінституті, де готують вчителів болгарської мови, Державному педагогічному університеті ім. М.П. Драгоманова — єврейської мови, Чернівецькому університеті — молдавської мови, Сімферопольському університеті — кримськотатарської мови, Дрогобицькому педінституті — польської мови, Львівському університеті — німецької, сербсько-хорватської, чеської мов тощо [7].

Під час «помаранчевої» влади спостерігалась повна чи часткова відсутність конструктивної взаємодії між східним і західним регіонами та їх політичними суб’єктами, що призвело до погіршення ситуації із вивченням української мови та отриманням освіти цією мовою на Сході і Півдні України. Щоб зберегти статус-кво та регіональну ідентичність, місцева влада багато робила для того, аби загальмувати поширення на Півдні і Сході держави української мови. Тобто у цьому випадку про забезпечення україномовною освітою усіх бажаючих, що мешкали в цих регіонах, навіть не йшлося. Навпаки, цей процес рухався у зворотньому напрямі: скорочувалась кількість годин на вивчення предметів українознавчого циклу, поширювалися російськомовна література, періодика, ЗМІ, які у місцевих мешканців продовжували формувати проросійську свідомість. Приміром, у Луганському аграрному університеті майже вдвічі було зменшено годин на вивчення курсу «Ділова українська мова», а іспит було замінено заліком [8]. У багатьох російськомовних школах Донеччини було відкрито класи із державною мовою навчання, а у вісьмох містах і районах області було введено предмет «новогрецька мова» та факультативний курс. Відкривалися недільні школи з вірменською, німецькою, новогрецькою, арабською, івритом та іншими мовами навчання [9, с. 33]. Незважаючи на гуманістичну політику центральної і місцевої влади, таких навчальних закладів все одно було недостатньо.

Відсутність дискурсу і часті конфлікти, які виникали у Верховній Раді між лівими і правими політичними силами щодо статусу української / російської мов, гальмували процес поширення української мови на Півдні і Сході країни. Ухвалення закону Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», а також мовна політика місцевої влади Півдня і Сходу країни були спрямовані на поширення російської мови у цих регіонах. В АР Крим функціонувало чотирнадцять українських загальноосвітніх навчальних закладів, у яких функціонували одна / дві групи, де предмети викладалися українською мовою, і не було жодного вишу, де б навчання проводилося українською мовою. Намагання місцевої влади цих регіонів не були марними: контингент студентів, який протягом десяти років навчався російською мовою, зріс майже на 10% і становив 133 тис. чол. [9, с. 9–10, 129, 131].

Завдячуючи безпосередньому спілкуванню й обміну інфомацією між центром та місцевою владою Заходу і Центру, правими політичними силами центральних і західних областей, у Західній Україні, зокрема на Волині, мовна політика була кардинально іншою: у зазначений період кількість бажаючих навчатися українською мовою поступово зростала. Мовою навчання у більшості шкіл Волинської області була українська мова, а у ВНЗ цієї області українською мовою навчалися практично усі студенти III–V рівнів акредитації. Кількість студентів, які на першому курсі не вивчали українську мову, становила близько 0,5%. В області працювала одна школа із російською мовою навчання і три школи у містах обласного підпорядкування мали класи з цією мовою навчання. У Центральній Україні, зокрема на Житомирщині, мовна ситуація майже не відрізнялася від західної: частка студентів, яка не вивчала дисциплін українською мовою, не перевищував 6%. ВНЗ області, як і на Київщині, здійснювали навчання українською мовою на 86–97%. Не вивчали української мови від 0,27 до 4,07% студентів. Конструктивна мовна політика проводилася і у навчальних закладах Києва, де українською мовою навчалося 98% школярів. У 16 школах Києва навчання здійснюється російською мовою, відкрито класи з вивченням івриту, польської, грецької, болгарської та інших мов національних меншин. Крім того, функціонує п’ять недільних шкіл з кримськотатарською, німецькою, литовською, грузинською, грецькою та іншими мовами навчання. В цілому у м. Києві українською мовою навчається 96,7% студентів, а в Київській області 100% [4, с. 544, 545].

Тісна співпраця місцевої влади Закарпаття з владою сусідніх держав дала можливість приділяти більше уваги мовам національних меншин: у школах цього регіону навчально-виховний процес здійснюється в основному українською мовою, але у 68 навчальних закладах він проводиться угорською, в 11 — румунською, у 3 — російською, 14 — українською і російською, 27 — українською та угорською, в 1 — російською і румунською, у 2 — українською, угорською, російською та румунською мовами тощо. А що стосується вищої школи, то українською мовою навчається 97,2% студентів ВНЗ III–IV рівнів акредитації. Зокрема, в Ужгородському університеті інформатики і права та у Мукачівському технологічному університеті викладання і навчання здійснюється українською мовою. У середньому викладання дисциплін державною мовою у цьому регіоні дорівнює 93,85%, а частка студентів, яка не вивчає українську мову, становить усього 0,77% [4, с. 528].

Висновки. Ефективність функціонування і розвитку освітньої галузі залежить від того, наскільки є дружніми і налагодженими взаємозв’язки та зворотні інформаційні потоки між етносами, політиками, полярними політичними силами, центральною владою і регіонами та між частинами окремих спільнот. Тому мовно-освітню політику, з одного боку, можна охарактеризувати як деструктивну, оскільки кількість охочих отримати освіту українською мовою не зажди збігалась із бажанням місцевої влади та політичної еліти надати такі послуги, з іншого боку, як конструктивну, якщо зважити на ті успіхи й зміни, які відбулися у цій галузі. Тому, незважаючи на певні успіхи, укра їнська мова так і не стала основним засобом комунікації. Мовна ситуація може змінитися у позитивну сторону лише у тому випадку, коли освітня галузь буде повністю звільнена від політики, а освітній процес в основному буде здійснюватися державною мовою



Номер сторінки у виданні: 66

Повернутися до списку новин