Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

ВПЛИВ ФАКТОРУ ВІЙНИ НА РОЗГОРТАННЯ КРИЗОВОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ





Пояркова, Тетяна, кандидат політичних наук, Сумський державний педагогічний університет імені А.С. Макаренка (Україна, м. Cуми), кафедра соціально-гуманітарних дисциплін, доцент,

e-mail: poiarkovatk@ukr.net

Анотація

Статтю присвячено аналізу причин і наслідків російсько-української війни (2014 р.) в контексті поняття «кризовий синдром модернізації». Перевагами цього підходу є врахування трьох фаз розгортання кризового процесустадії накопичення дисфункціональних рис, фази загострення та постмодернізаційного періоду. Характер російсько-українського протистояння повязується з по стіндустріальними змінами, де засобом війни є зміна ідентифікації, яка зумовлює перетворення населення не тільки на симпатиків завойовників, а й на їх активних бійців. У статті зосереджується увага на тому, що в короткостроковій перспективі війна для України має позитивні системні наслідки через мобілізацію соціуму, що долає внутрішні розколи. Проте більш віддалене майбутнє несе в собі загрози нового кризового загострення, але вже в набагато гірших умовах системного спрощення.

 Ключові слова: кризовий синдром модернізації, анексія Криму, Схід України, російсько- українська війна, ідентифікаційні зрушення.

 

THE INFLUENCE OF WAR FACTOR ON CRISIS PROCESS DEPLOYMENT IN UKRAIN

Poiarkova, Tеtiana, PhD (Politics), Senior Lecturer, Sumy State A.S. Makarenko Pedagogical University (Ukraine, Sumy)

e-mail: poiarkovatk@ukr.net

Summary:

Purpose The article is devoted to the analysis of reasons and consequences of Russian-Ukrainian war at the context of «crisis syndrome of modernization» notion. Design/methodology/approach

The advantage of such an approach is taking into consideration of three phases in intensification of crisis process — the stage of accumulation of dysfunction features, the phase of intensification and post-modernization period. The nature of Russian-Ukrainian opposition is connected with post-industrial changes, where the means of war are the change of identification which stipulates the population transformation not only into conqueror supporters but also into their active fighters.

Findings In the article the attention is concentrated on the fact that in a short-term perspective this war will positively influence Ukraine through the community mobilization which will overcome the inner divisions in society. But more distant future bears the crisis intensification in much more worse conditions of system simplification. Originality/value The article separates certain regularities of war conducting that may help in predicting of future events.

Key words: crisis syndrome of modernization, Crimea annexation, East of Ukraine, Russian-Ukrainian war, identification displacements.

 

Майдан, анексія Криму та криваве протистояння в Луганській і Донецькій областях України актуалізують пошук причин та закономірностей розгортання цих кризових подій 2013–2014 рр.

На нашу думку, на цю роль найкраще підходить поняття «кризовий синдром модернізації», яке почало існування в колективній праці Л. Біндера і відразу було віднесено науковим товариством до понять-примар, що руйнують модернізаційну теорію [1; 2].

Проте з часом відбулося розширення змісту «модернізації» з вузького значення — як переходу від традиційного до індустріального суспільства, до широкого — процесу народження нових структур у відповідь на нові системні виклики [3; 4].

Аналіз тривалої еволюції поняття «кризовий синдром модернізації» в працях таких дослідників, як Д. Аррігі, Р. Арон, У. Бек, І. Валлерстайн, С. Верба, Ю. Габермас, В. Горбатенко, Л. Діамонд, Р. Інгехарт, Ш. Ейзенштадт, П. Кеннеді, М. Ленг, П. Свенссон, В. Цапф, Р. Шведер, став підґрунтям для зведення кризового синдрому модернізації до трифазового процесу. На першому етапі цього процесу відбувається накопичення дисфункцій політичної системи, підставами для яких є втрата: 1) здатності політичних інститутів до аналізу інформації про системні загрози; 2) потенції політичної еліти генерувати рішення з подолання нових загроз; 3) ресурсної бази для нейтралізації відповідного класу загроз [5].

У разі відсутності відповідних заходів щодо ліквідації кризового підґрунтя настає друга фаза — загострення, що проявляється у множині взаємопов’язаних політичних криз — ідентифікації, легітимності, участі, поширення та розподілу.

І, нарешті, третя фаза — постмодернізаційна, що розвивається за обмеженою кількістю сценаріїв: 1) спрощення; 2) демонтаж/руйнація; 3) зависання.

Важливо, що кризовий синдром модернізації є тривалим повторюваним процесом, який формує певний алгоритм поведінки політичної системи щодо набуття нею ефективності. Отже, особливості подолання кризових явищ українською політичною системою будуть інерційно залежати від досвіду попередніх спроб модернізації країн, у складі яких перебувала Україна, — Російської імперії та СРСР. Метою статі є розкриття особливостей російсько-української війни в рамках концепції кризового синдрому модернізації.

Основні результати дослідження привели до констатації того, що причиною російсько-української війни 2014 р. стала системна дисфункціональність пострадянської України, спричинена олігархізацією панівного прошарку, де вибудовування неофеодальної ієрархії супроводжувалося пошуком зовнішньополітичної підтримки та творенням нової верстви — силового обслуговуючого прошарку, зорієнтованого винятково на збереження життя привілейованих кіл.

Відтак феномен Майдану – це закономірне явище набуття ефективності політичною системою через взаємопов’язані кризові процеси: втрату легітимності правлячого прошарку, знаходження нових підстав для ідентифікації соціуму, появу нових форм політичної участі.

Так, розстріл протестантів у лютому 2014 р. засвідчив «чужість» чинної української влади власному соціуму і спричинив зрушення в колективному усвідомленні того, що суспільство, об’єднане спільною ідеєю, є сильнішим за силові структури та найманців-маргіналів, а отже — спроможне протистояти навіть в умовах застосування силовиками зброї.

Оформилися нові обрії політичної ідентичності — герої/антигерої («мученики», «зрадники»), відповідно оновилася і ціннісна система та сформувалися форми політичної поведінки — вже не народу, а української нації. Відбулося і переформатування чинної влади — відсторонення «кола сім’ї президента Януковича» опозицією.

Але анексія Криму та подальші події на Сході України значно скорегували перебіг кризового процесу. Показово, що «інтонації війни» почали лунати у виступах В. Путіна ще на засіданні Росія-НАТО (7.04.2010), де він загрожував у разі вступу України до НАТО припинити її існування як держави через відторгнення Криму та Східної частини [6]. Під час «прямої лінії» (16.10.2010) з гро мадянами РФ В. Путін заявив, що у Другій світовій війні СРСР виграв за рахунок індустріальних ресурсів РФ, а роль інших республік у перемозі є значно перебільшеною [7].

Основною зброєю в інформаційній кампанії виступила модифікація міфів радянської доби. Наведемо приклади такої компіляції: 1) Україна взагалі не держава, а державний сурогат без армії; 2) Майдан — західний продукт на гроші українських олігархів; 3) після Майдану до влади прийшла хунта, тому ніякі попередні домовленості (Будапештський пакт, зокрема) не діють; 4) анексія Криму – крок, що зумовив долю Донбасу; 5) Майдан — причина розвалу української державності.

У цих міфах переважає ставка на минуле, де ціннісне ядро сформоване перемогою у Другій світовій війні, небажанням миритися з поразкою в холодній війни, запереченням розпаду СРСР і специфічним розумінням націоналізму (де знання національної мови вже є ознакою націоналізму).

Отже, можна погодитися з думкою С. Дацюка про те, що завдання цієї війнице зміна ідентифікації через два різноспрямовані процеси: 1) повернення до стійкої архаїчної ідентичності; 2) трансформування ідентичності відповідно до змін реальності [8].

Ціннісним ядром цієї ідентифікаційної експансії став ідеологічний концепт «руський світ». З. Бжезинський у своєму виступі на конференції «Mutual Security on Hold? Russia, the West, and European Security Architecture» (16.06.2014) визначив його як модель світовідчуття, що засновується на: 1) визнанні етнічних росіян «розділеним народом»; 2) праві на захист співгромадян за кордоном; 3) необхідності збереження «великої російської цивілізації» [9]. Як видно, цей концепт слугує єдиній меті — утриманні під контролем «своїх», якими є всі етнічні росіяни, російськомовні та православні.

Відомо, що анексія Криму як спосіб виходу із потенційно кризового стану РФ не виконала свого завдання. Розмежування правлячої еліти через санкції міжнародного товариства, загострення проблем нерівності регіонів, посилення репресивного тиску — все це зумовило необхідність продовження засвоєння території материкової України вже заради утримання Криму.

Зазначені обставини визначили логіку проекту «Новоросія», який виправдав би контроль над південно-східною Україною. Цей ідейний концепт було репрезентовано В. Путіним ще 17.04.2014, де основною була теза про те, що за царату до складу України не входили Харків, Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одеса, а всі ці території були передані Україні вже радянським урядом [10].

Не можна не помітити, що інформаційна зброя по-різному подіяла на мешканців Криму та Сходу України. Так, реакція і поведінка значної більшості кримчан стають зрозумілими лише з урахуванням особливостей двадцятирічного перебування у складі України. Виокремимо два моменти. Перший — економічний — відобразив зниження статусу регіону з території з розвинутою військовою промисловістю та курорту «всесоюзного» значення. Статусні втрати супроводжувалися зменшенням фінансування через згортання військової, будівельної та аграрної галузей, де в основному були зайняті кримчани. Все це призвело до переорієнтації трудового ринку на туристичну галузь, обслуговування літнього сезону, з автоматичним безробіттям упродовж решти часу.

Другий вимір — світоглядний. Відсутність перспектив на тлі значно нижчого рівня життя відносно всієї України відтворила міф радянської доби про особливість зв’язку Криму з РФ (через перебування Криму в її складі до 1954 р.). Підставою для поширення подібних переконань стала більшість російськомовних серед населення Криму, спричинена: 1) імплементацією росіян для заміщення вакансій унаслідок депортації кримських татар, болгар, вірмен після травня 1944 р.; 2) значним сегментом російських військових пенсіонерів (600 тис.); 3) пануванням російських ЗМІ; 4) браком українських шкіл.

На нашу думку, зростанню симпатій до РФ сприяв і Майдан, який парадоксально актуалізував моделі поведінки та цінності попереднього (радянського) періоду, оскільки Крим як територіальний анклав (через погану географічну зв’язність і внаслідок інформаційної кампанії, започаткованої Партією регіонів під керівництвом РФ) не тільки із запізненням, а й контрреволюційно прореагував на події Майдану.

Проте на Сході України підтримка РФ не була однозначною, тому виникла потреба в активному включенні місцевого населення у бойові дії на боці іншої держави. Для цього було потрібно перетворити українських громадян у ворогів власної держави заради руйнації межі між фронтом і тилом, в результаті чого українській армії довелося б воювати як із загарбниками, так і з їх прихильниками — власним населенням.

Відтак метою подання інформації російськими ЗМІ стало забезпечення легітимізації вторгнення та військових дій найманців/військових РФ. Російське телебачення акцентувало увагу на звірствах української армії — вбивствах мирного населення, обстрілах житлових районів, знущанні над дітьми та ін. Будь-яка подія подавалася як прояв безжального характеру українських військових, при цьому принциповою була дегуманізація і демонізація образу ворога.

На нашу думку, легкість вживляння рис іншої/чужої ідентифікації може бути пояснена постіндустріальним характером політичної культури цього регіону, яка формується через комунікацію (соціальну мережу), але оперує до архаїчних уявлень. Це призводить до десихронізації реального та бажаного, тому значущими стають цінності минулої (радянської) епохи.

Відзначимо й відмінності між Кримом та Сходом України. Так, стрижнем «східного» соціуму були шахтарі, а основою для світоглядної рамки — ідеалізування шахтарської праці. Занепад вугільної галузі сформував феномен маргінала, що ностальгує за нещодавнім високим соціальним статусом. Отже, драматизувало ситуацію не тільки безробіття на тлі старіння населення і поширення соціальних хвороб, а й звинувачення української влади у втраті соціальної ваги шахтарської праці.

Проте «східна ідентичність» не була однорідною. Так, поряд із «прорадянськими» анклавами, існували «вкраплення» сучасної української ідентифікації, представленої в основному молоддю — однолітками незалежності, з орієнтацією на західні цінності. Так само особливий ідентифікаційний вимір становили цінності силових структур, які нещодавно обслуговували місцеву еліту.

Показово, що російська пропаганда найбільше вплинула саме на пролетарські міста з розвинутою вугільною галуззю, на відміну від сіл із переважно проукраїнською позицією та міст із розвинутою промисловістю (машинобудівними заводами і металургією), де основна категорія населення мала спеціальну освіту.

Всі ці риси демонструють, що сутність російсько-української війни визначається прагненням РФ (як деградуючої постіндустріальної системи) подолати внутрішні кризові феномени за рахунок їх перенесення на територію іншої країни. Показовим є те, що війна ведеться новітніми інформаційними засобами, але здійснюється переважно декласованими елементами (маргіналами з Росії та України), що втратили своє місце внаслідок занепаду радянського індустріального здобутку.

Російсько-українська війна зумовила і зміни підстав української ідентифікації, оскільки виступила як фактор, що об’єднує соціум перед зовнішньою загрозою, мобілізуючи його заради виживання. Найбільш показово це проявилося у створенні нового війська. Якщо при анексії Криму фактом стало масове зрадництво серед генералітету та небажання воювати серед складу підрозділів загальною кількістю 20 тис. (включаючи внутрішні війська та СБУ), то події на сході країни привели до формування національної гвардії та добровольчого руху [11]. Військові дії породили і зустрічний партизанський рух проти сепаратистів. В лави проукраїнських партизан вступило місцеве населення, обурене діями сепаратистів, убивством мирних громадян, крадіжками, руйнацією бізнесу, торгівлею затриманими людьми та ін.

Висновок. Отже, приклад України засвідчує, що фактор зовнішньої загрози під час гострої фази кризового синдрому може слугувати виходом із такої ситуації, оскільки творення інноваційної відповіді є можливим, але на обмеженій ресурсній базі. Так, загроза повномасштабної війни в Україні уможливила «примусову» модернізацію (зокрема, військової сфери), відхід від територіально-кланових підстав для елітарної єдності, відмову від радянського спадку у вигляді надмірності державного втручання та допомоги.

Проте війна вміщує в собі потенціал повернення до гострої фази, оскільки спроби полегшити стан держави через скорочення соціального пакету, кількості бюрократії та бюджетної сфери може подаватися як імітація пошуку нового змісту існування системи. Але врешті-решт все це може спричинити соціальні розломи та призвести до соціального протистояння.

На користь цих побоювань свідчить те, що військова загроза переорієнтує ініціативи середнього прошарку з політичного тиску на владу на допомогу армії та біженцям із Криму, Луганська та Донецька. Відтак політична еліта отримує шанс залишитися без конкурентного тиску з боку суспільства, а суспільство без каналів виходу незадоволення перетворюється на джерело нестабільності.

На цьому тлі вкрай небезпечними виглядають ініціативи уряду відносно економії на освіті через упровадження платної освіти та ліквідації стипендії студентам, оскільки подібні кроки перекривають можливість змінити соціальний статус і збільшують соціальну напругу. Так, запустити практику розірвання соціальної єдності може, наприклад, подання в ЗМІ відомостей про корупцію посадовців та випадки зрадництва у суспільстві — нажива на біженцях, недоліках постачання армії та ін.



Номер сторінки у виданні: 15

Повернутися до списку новин