Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

КОЛЕКТИВНІ СКЛАДОВІ КОНЦЕПЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ТУРЕЧЧИНИ





Коломієць, Олег, кандидат політичних наук, Державна наукова установа «Центр всесвітньої економіки та міжнародних відносин НАН України», старший науковий співробітник

e-mail: Okolomiiets@ukr.net

 

Анотація

У статті аналізується сучасна Концепція національної безпеки Туреччини, а також основні національні інтереси Анкари. У результаті проведеного аналізу зроблена класифікація моделі національної безпеки, а також здійснена її оцінка як можлива загроза національним інтересам України.

Ключові слова: Туреччина, національна безпека, міжнародна безпека, міжнародні відносини.

 

COLLECTIVE COMPONENTS OF THE CONCEPT OF NATIONAL SECURITY OF TURKEY

Kolomiiets’, Oleh, Candidate of Political Sciences (PhD), State Scientific Institution «Center of the World Economy and International Relations NAS Ukraine», Senior researcher,

e-mail: Okolomiiets@ukr.net

Summary

Presently Turkey pursues a detailed multivectorial and all-embracing international policy, taking part in the solution of near-term problems of security in the different regions of the world — from Africa to South America, from East and South Asia to the countries of the Caribbean pool. In addition, the Republic strengthens principles of peaceful coexistence, friendship and understanding, mutual respect of their collaboration between the different cultures, religions and ideologies.

In October, 2005 by the heads of foreign policy of the EU’s countries-members was put a task about beginning of consultations in the relation to acquisition of official membership of Ankara in the Union. The most scientistsspecialists in international law consider the Republic as a mediator between the moslem and christian civilizations. In turn the United States has chosen Turkey as a one of the main explorers of the ideology within the limits of the American plan of democratization of the North Africa and Near East.

There is the formed system of national security acceptance of normative documents of country in the field of the Turkish national security. At the same time, as the national feature of Ankara must be marked substantial influence of military guidance on the mechanisms of government, which plays an enormous role in creation of conceptual documents of this sphere. As well as in most states in Turkish Concept of the national security (CNS), the basic imperatives is a question of the foreign and defensive policy, its relationships with the neighboring countries,

by the leading world states, roles of country in the structure of NATO. However, in a new millennium with activation the efforts of Ankara to EU’s membership and reforms of government related to it, diminishing the role of soldiery structures in its social and political life, there are certain transformations in the process of making decision and conceptual normative documents in the field of national security, that was represented in the new release of CNS.

The analysis of existent global and regional military-political situation, and also its prospects, changes the character of risks and threats, appearance and development of the new tendencies, resulted in a volume, that a place and role of Ankara in the system of global security were anew defined with making of the principle transformations.

Key words: Turkey, national security, international security, international relations.

Нині Туреччина проводить ґрунтовну багатовекторну і всеохоплюючу міжнародну політику, беручи участь у розвязанні першочергових проблем безпеки у різних регіонах світувід Африки до Південної Америки, від Східної і Південної Азії до країн Карибського басейну. Крім того, Республіка усталює принципи мирного співіснування, дружби і порозуміння, взаємоповаги і співробітництва між різними культурами, релігіями та ідеологіями. На початку нового тисячоліття Анкара разом з Іспанією заснувала «Союз цивілізацій» під егідою ООН, призначений для глобальних зусиль щодо поглиблення міжкультурного спілкування і протидії екстремізму, а також посиленню глобальної і регіональної безпеки [6].

В останні десятиліття опубліковано роботи світових учених, у яких основна увага зосереджена на дослідженні сучасної системи безпеки Туреччини як національної, так і міжнародної. Проте вони, в першу чергу, розглядаються через призму ЄС, як засновника і гаранта європейської безпеки. Однак сьогодні однією з найбільш недостатньо розкритих і вивчених актуальних проблем є питання міжнародної безпеки Анкари. Аналізуючи дискусії, що розгорнулися на початку 90-х років минулого століття в турецькому суспільстві щодо вибору орієнтирів, пов’язаних з безпекою Республіки, можна виділити два основних — європейський і панісламістський. Водночас практично відсутні системні наукові дослідження в цьому напрямі з використанням прагматичного системного і конструктивістського підходу до аналізу міжнародної безпеки країни в цілому.

Серед західних фахівців необхідно відзначити фундаментальні дослідження національної безпеки і зовнішньої політики Туреччини — З. Барана, Ф. Ларрабії, А. Рабасу, І. Лессєра, С. Россітера, С. Вертіганса. Зазначеним проблемам присвячені публікації сучасних національних учених Т. Демірела, К. Інала, Х. Йилдиза, Ш. Каратепе, Ш. Мардіна, С. Озбека, Х. Четінкаї, С. Шена, Е. Ердема.

На просторах колишнього Радянського Союзу питання національних інтересів і регіональної безпеки Анкари вивчають як російські учені-дослідники: В. Аватков, А. Гаджиєв, А. Гур’єв, С. Дружиловський, І. Іванова, М. Киреєв, В. Надєін-Раєвський, Н. Ульченко, Е. Уразова та І. Свистунова, так і українські фахівці-міжнародники: О. Волович, Є. Габер, М. Воротнюк, М. Ксендзик, Б. Парахонський, В. Побережний, І. Турянський.

Мета дослідження — аналіз Концепції національної безпеки Турецької Республіки для визначення її характерних ознак і загальної класифікації її моделі безпеки, а також оцінки національних інтересів Анкари як можливої загрози Україні.

Турецька республіка — член НАТО, значуща євразійська країна, політика якої має у своєму розпорядженні величезний потенціал, що значно впливає на розвиток обстановки на Балканах, Ближньому й Середньому Сході, Кавказі та у Центральній Азії. У жовтні 2005 року главами зовнішньої політики країн-членів Євросоюзу було поставлено завдання про початок переговорів щодо набуття офіційного членства Анкари в Союзі. Більшість політологів-міжнародників вбачають Республіку посередником між мусульманською і християнською цивілізаціями. У свою чергу Сполучені Штати обрали Туреччину як одного з головних провідників своєї ідеології у межах американського плану демократизації Північної Африки та Близького Сходу.

У забезпеченні національної безпеки будь-якої держави базисом виступають концептуальні політичні нормативні акти, найважливішим з яких є Концепція національної безпеки (КНБ) або рівнозначний їй правовий документ, що внаслідок еволюційної специфіки певної держави може мати іншу назву. Так, у США Концепція — це Стратегія національної безпеки, а в Туреччині — Політичний документ про національну безпеку. Незважаючи на розбіжності у назвах Концепція — нормативний політичний акт, що описує систему офіційних політичних принципів на роль і місце певної держави в сучасному світоустрої, її національні інтереси, завдання й цінності, механізми запобігання і відбивання зовнішніх та внутрішніх загроз, а також принципи організації у функціонуванні системи національної безпеки. Тези Концепції зазвичай є базисом державної політики реалізації і захисту національних інтересів країни, розробки стратегій і доктрин забезпечення національної безпеки у пріоритетних сферах держави. Разом з тим основним завданням КНБ є реалізація державних інтересів з обов’язковим урахуванням інтересів як особистості, так і громадянського суспільства в цілому.

У Туреччині існує сформована система національної безпеки і прийняття нормативних документів країни у сфері національної безпеки. Разом з тим як національну особливість Анкари необхідно відзначити істотний вплив військового керівництва на механізми керування державою, яке відіграє величезну роль у створенні концептуальних документів цієї сфери. Як і в більшості держав, у турецькій КНБ основними імперативами є питання зовнішньої і оборонної політики, її відносини з країнами-сусідами, провідними світовими державами, ролі країни у структурі НАТО. Проте у новому тисячолітті з активізацією зусиль Анкари щодо членства у Євросоюзі й пов’язаних з ним реформ керування державою, зменшенням ролі військових структур в її суспільно-політичному житті, спостерігаються певні трансформації у процесі прийняття рішень і концептуальних нормативних документів у сфері національної безпеки, що відобразилося у новій редакції КНБ [7, с. 33].

Проект діючої Концепції, що має назву «Політичний документ про національну безпеку» (Milli Gцvenlik siyaseti belgesi), був ухвалений у жовтні 2005 року на засіданні Ради національної безпеки Туреччини та набув чинності в березні 2006 року після його затвердження президентом країни. Підготовка нової редакції тривала майже рік із залученням до розробки аналітичного управління Ради нацбезпеки країни, апаратів президента і глави уряду, МЗС, Генерального штабу збройних сил, спецслужб, і навіть незалежних центрів стратегічних досліджень, низки університетів. Про масштабність і інтенсивність роботи говорить той факт, що первинний проект Концепції майже у сто сторінок після доробки був скорочений більш ніж втричі [9].

Військово-доктринальні принципи оборонної політики складаються з двох основних частин: стратегії національної безпеки, що характеризує соціально-політичний аспект доктрини і національної військової стратегії, що регламентує її військово-технічну складову.

Відповідно до Концепції, оборонна політика і стратегія національної безпеки Туреччини ґрунтуються на кількох основних постулатах: забезпечення національної безпеки, без використання насилля і збройних сил; збереження військового потенціалу, здатного запобігти загрозам і ризикам, з цією метою зберігати високий рівень боєздатності збройних сил і їхнє всебічне забезпечення; керування кризами в пріоритетних сферах національної безпеки, застосування превентивних заходів силового і не силового характеру, попередження основних загроз і ризиків; на всіх кордонах держави створення умов, що забезпечують сталий мир з країнами-сусідами. Перші два положення турецької

військової доктрини відповідають відповідним концептуальним поглядам США і НАТО.

У свою чергу військово-політична й військово-технічна складова військової доктрини Туреччини мають такі імперативи: збереження високої боєздатності та бойового духу ЗС, всебічне технічне забезпечення; використання звичайного озброєння під час проведення військових операцій, застосовувати рішучі дії; забезпечення здатності ведення військових операції в обмежених масштабах; під час проведення військових операцій за можливості уникати воєнних дій [3, с. 175].

Аналіз існуючої глобальної і регіональної військово-політичної ситуації, а також її перспективи, зміна характеру ризиків і загроз, поява і розвиток нових тенденцій призвели до того, що місце і роль Анкари у системі глобальної безпеки були заново визначено із внесенням принципових трансформацій.

З урахуванням ближніх і середньострокових перспектив розвитку країна на період до 2020 року модернізувала свої військово-доктринальні погляди відповідно до нової стратегічної ситуації. Військова доктрина передбачає участь збройних сил одночасно у двох війнах — як у складі об’єднаних сил Північноатлантичного Альянсу, так і самостійно у локальних війнах. За рівнем загроз безпеці первинними КНБ визначає внутрішні загрози, що є її головною відмінністю від інших держав регіону. До числа основних внутрішніх погроз Туреччини історично відносять радикальних ісламістів, курдських сепаратистів і ультраліві рухи.

У числі зовнішніх військових загроз особлива увага у Концепції приділена загрозам, що виходять від країн регіону. У документі відзначається, що жодна з держав-сусідів не розглядається як джерело загрози у військовій сфері. Однак говориться про те, що деякі країни, що розташовані у турецькому регіоні можуть бути джерелом небезпеки, для запобігання чому, в першу чергу, слід використовувати політико-дипломатичні методи. У числі подібних загроз відзначаються кіпрське питання і пов’язані з ним проблеми.

Провідна роль у політиці військової безпеки відводиться стосункам з лідером Північноатлантичного Альянсу — Сполученими Штатами. Розвиток взаємин Анкари і Вашингтона є, на думку турецьких ідеологів, одним із позитивних факторів, що впливають на стабільність у регіоні. У свою чергу членство у Євросоюзі та участь у його структурах колективної безпеки теж є пріоритетними напрямами у зовнішній політиці Туреччини [11].

Таким чином, особливе значення діючої КНБ Туреччини пояснюється еволюційною складовою Республіки в системі сучасних міжнародних відносин на глобальному і регіональному рівнях, зумовлює необхідність істотних трансформацій Концепції на певному етапі.

У лютому 2010 року колишній прем’єр-міністр Туреччини Р. Ердоган оголосив про наміри уряду внести зміни до «Політичного документа про національну безпеку країни», відомого за назвою «червона книга». Запропоновані зміни стосувалися не тільки виключення з цього правового документа положень про внутрішню загрозу, а й інших фундаментальних постулатів зовнішньої та внутрішньої політики Республіки.

У цьому проекті, що отримав кодову назву Emasya і є складовою частиною «червоної книги», загрозою світському режиму Анкари розглядається низка громадських організацій. Також у разі виникнення в державі напруженої соціально-політичної ситуації, що загрожує національної безпеці, військовим надається можливість використання збройних сил без узгодження з цивільною владою.

Аналіз «червоної книги» свідчить про її важливість не тільки для самої Анкари, а й для інших сусідніх країн регіону. Вона підготовлена з урахуванням істотної трансформації, що відбулася в сучасному світоустрої, і визначає основні тенденції внутрішньої і зовнішньої політики Туреччини на найближчі десятиліття [10].

Еволюційною рисою оновленої Концепції став розгляд безпеки Анкари не стільки в ракурсі міждержавних відносин, а з позицій оцінки регіональних конфліктів, потенційно небезпечних регіонів, а також діяльності певних радикальних організацій, що загрожують інтересам країни. Це свідчить не тільки про демократизацію зовнішньополітичного курсу, але й про підвищення статусу Туреччини як регіональної держави, яка володіє економічним, військовим та політичним потенціалами для активної участі в регіональних політичних процесах. Внаслідок цього у документі відсутній перелік держав, що становлять загрозу Анкарі, із зазначенням регіонів з потенційними ризиками. До них зокрема належить акваторія Егейського моря, у якій Греція оголосила про 12-мильну територіальну зону, що, на думку Туреччини, може стати причиною воєнних дій. З цього приводу Концепція відзначає, що в питанні про територіальну приналежність більше сотні островів акваторії необхідно використовувати тверду і жорстку політику. Разом з тим Афіни не фігурують у документі як можлива загроза, хоча суперечки із приводу островів Егейського моря — історична проблема у відносинах між країнами.

Також до району з потенційними загрозами віднесений Північний Ірак. Цікавий той факт, що в документі можливість створення курдської держави не є приводом для початку воєнних дій. Водночас оновлена Концепція підкреслює, що діяльність курдських нелегальних формувань, у тому числі щодо туркменів зазначеного регіону, можуть створити глибоку проблему, що представляє проблему для безпеки і стабільності всього близькосхідного регіону [5].

Чітко визначені у новій редакції Концепції новітні виклики і загрози, які генерують небезпеку для Анкари: клерикальна і сепаратистська діяльність; наркотрафік; міжнародні радикальні релігійно-екстремістські та терористичні організації, незаконна міграція і торгівля людьми. У документі зазначається, що країна перебуває під загрозою міжнародного тероризму, що знаходить підтримку у частини турецького населення, включаючи до списку Робочу партію Курдистану, Аль-Каїду і Хезболла.

Окремим імперативом оновленої КНБ є питання зміцнення внутрішньої стабільності. Первинною проблемою внутрішньої безпеки визначено соціально-гуманітарну сферу: принципи нерівномірного розподілу доходів країни, безробіття і зростання злочинності. Окремою нормою Концепції визначена соціальна молодіжна політика, з огляду на високий відсоток молодого населення країни, а також підкреслена гостра необхідність підвищення капіталовкладень в аграрні райони держави та кардинальне розв’язання проблем великих міст.

Також у документі вперше застосовується поняття забезпечення національної економічної безпеки, названої однією з головних функцій держави. Разом з тим наголошується, що одним із курсів розв’язання цієї проблеми, з огляду на географічне й геополітичне становище країни, є її трансформація у світовий транзитний вузол для транспортування і зберігання енергоресурсів.

На думку автора, необхідно відзначити, що у документі вперше правляча політична еліта Республіки підкреслює урядову частину процедури ратифікації КНБ, що свідчить про неформальну процедуру її затвердження кабінетом міністрів. Цим підкреслюється домінування в цьому процесі цивільних, а не військових інститутів влади, що відповідає вимогам ЄС щодо зниження впливу армійських структур на політичне життя країни.

Військова політика правлячої еліти Анкари ґрунтується на прагненні перетворити країну в економічно розвинену державу, що відіграє домінуючу роль при розв’язанні військово-політичних і соціально-економічних проблем Південно-Європейського регіону, і здійснює вирішальний вплив на його еволюцію в цілому [2].

Основним імперативом військово-політичної доктрини Туреччини є нарощування рівня військової могутності країни, яка забезпечує внутрішньополітичну стабільність і матеріалізацію стратегічних національних інтересів, найважливішими з яких є перетворення держави на один з військово-політичних центрів Південноєвропейського регіону.

З метою досягнення зазначених намірів формується особлива роль збройних сил у політичному житті країни, забезпечується підтримка значного рівня військових витрат, розширюються військово-політичні відносини зі США, країнами Євросоюзу. Туреччина прагне до ролі лідера близькосхідного регіону, спрямовуючи курс на формування багатобічних відносин із країнами регіону: Іраном, Ізраїлем, Єгиптом, Пакистаном, Сирією та Саудівською Аравією [1, с. 88].

У міжнародних відносинах із Заходом градієнт безпеки і зовнішньополітичний курс уряду Туреччини має два основних пріоритети — американський і європейський. При цьому відносини з Вашингтоном як із провідною світовою державою і основним союзником по Альянсу, розглядаються як центральні у зовнішньополітичних стосунках. Двостороння кооперація поширюється на політичну, військово-економічну і військово-технічну галузі. Незважаючи на певне охолодження американо-турецького співробітництва з початком воєнної операції в Іраку, керівництво двох держав робить кроки по відновленню колишньої довіри і військово-політичної взаємодії.

Спрямованість і зміст зовнішньополітичного курсу визначається членством Туреччини в НАТО та розвитком її всебічних відносин з Вашингтоном, а також прагненням турецького керівництва забезпечити посилення позицій і впливу держави на південному кордоні Альянсу, на Балканах, на Ближньому і Середньому Сході, а також у тюркомовних країнах Центральної Азії і Закавказзя.

Турецька політична еліта вважає, що членство країни у Альянсі надасть можливість за допомогою союзників реалізувати національні військово-політичні інтереси. Так, збройні сили Анкари беруть ініціативну участь у миротворчих операціях і спільних навчаннях НАТО. У свою чергу Туреччина неодноразово очолювала Міжнародні сили сприяння безпеці під час антитерористичних операцій у Афганістані [4, с. 132].

Велике значення для Республіки має інтеграція до Євросоюзу, який є її потужним торгово-економічним і військово-політичним партнером. І хоча, за заявами лідерів ЄС, цей процес складний і може тривати кілька десятиліть, він займає одне з провідних місць у зовнішній політиці Анкари. Разом з тим Туреччині для вступу до Євросоюзу необхідно знайти розв’язання низки глобальних проблем, найбільш злободенною з яких залишається острів Кіпр [8, с. 95].

Висновки. Проведений аналіз основних імперативів діючої Концепції національної безпеки Анкари дозволяє стверджувати, що її модель є колективною у фарватері НАТО і ЄС. Водночас спостерігається певний градієнт убік трансформації до моделі «регіонального лідерства».

У свою чергу аналіз національних інтересів Туреччини показує, що у найближчій перспективі Республіка не буде загрозою національним інтересам України, залишаючись одним з її основних близькосхідних торгово-економічних партнерів.



Номер сторінки у виданні: 28

Повернутися до списку новин