Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД ЗБЕРЕЖЕННЯ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ





Баланюк, Юліана, магістр, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича (м. Чернівці, Україна), кафедрa архітектури, старший лаборант, кафедра міжнародних відносин, здобувач,

juliana0708@yandex.ua

Анотація

В цій статті розглядаються особливості охорони культурної спадщини в країнах Європи. Описано головні принципи здійснення охорони культурного надбання в цих країнах.

Однією з умов інтеграції України до європейського та світового співтовариства є забезпечення збереження культурного надбання як частини світової культури. Досягнення цієї мети потребує узгодження чинного законодавства України про охорону культурної спадщини з міжнародно-правовими стандартами, запозичення світового досвіду збереження цінностей та дотримання рекомендацій міжнародних організацій.

У Європейських країнах існують різні моделі здійснення культурної політики, у межах яких кожна держава має свої особливості формування та реалізації стратегії політики та державного управління щодо об’єктів культурної спадщини, які потребують збереження та захисту.

Переломним моментом у розвитку європейської культури стала Друга світова війна, яка підсилила переконання, що європейська єдність може слугувати потужним засобом зміцнення миру. І з того часу культурна політика Європи базується на принципі «єдність у розмаїтті».

Метою цієї статті є аналіз успішного досвіду європейських країн у сфері збереження культурної спадщини, задля визначення основних проблем галузі охорони культурного надбання в Україні та методів їх вирішення.

Ключові слова: культурна спадщина, ЮНЕСКО, превентивна консервація, партнерство.

 

EUROPEAN AND UKRAINIAN EXPERIENCE IN CULTURAL HERITAGE PRESERVATION

Balaniuk, Juliana, Mag. Yuriy Fedkovych Chernivtsi National University (Chernivtsi, Ukraine), Architecture Department, Senior Laboratory, International Relations Department, PhD student,

juliana0708@yandex.ua

Summary

This paper considered the features of cultural heritage in Europe, describe the main principles of the protection of cultural heritage.

One of the prerequisites for Ukraine’s integration into the European and world community is ensure the conservation of cultural heritage as a part of world culture. To reach to the objective one need to correlate Ukraine’s laws in the sphere of protection of cultural heritage with international legal standards, to use international experience in conservation of values and to comply with the recommendations of international organizations.

European countries have different implementation models of cultural policy, where each state has its own peculiarities of formation and realization of policies and strategies for public administration concerning cultural heritage sites in need of preservation and protection.

The turning point in the development of European culture was the Second World War, which reinforced the belief that European unity can serve as a powerful means of strengthening peace. Since that time European cultural policy is based on the principle «unity in diversity».

The purpose of this paper is to analyze the successful European experience in the field of preservation of cultural heritage, in order to identify the main problems in the field of cultural heritage in Ukraine and methods to solve them.

Key words: cultural heritage, UNESCO, preventive conservation, partnership.

 

Постіндустріальний етап розвитку, до якого перейшли провідні країни світу, стає причиною великих змін у світовому культурному просторі. Культурний процес у кожній країні набуває особливого значення з точки зору іміджу країни, зростання регіональної та локальної культурної ідентичності регіонів, конкурентоздатності та інвестиційної привабливості. Відомий фахівець теорії культурної індустрії Чарльз Лендрі зазначав, що культурні ресурси — це матеріал для створення базових цінностей міста, сировина, яка приходить на зміну вугіллю, сталі і золоту [1, с. 31].

Однією з умов інтеграції України до європейського та світового співтовариства є забезпечення збереження культурного надбання як частини світової культури. Досягнення цієї мети потребує узгодження чинного законодавства України про охорону культурної спадщини з міжнародно-правовими стандартами, запозичення світового досвіду збереження цінностей та дотримання рекомендацій міжнародних організацій.

В умовах пошуку шляхів удосконалення національної сфери збереження культурної спадщини важливого значення набуває аналіз зарубіжного досвіду, зокрема в країнах Європейського Союзу. Хоча цій проблемі присвячено ряд публікацій таких науковців, як В.Акуленко, А.Гуменюк, Т.Курило, Н.Мельниченко, Н.Пеліванова та ін., вона залишається недостатньо дослідженою.

Метою цієї статті є аналіз успішного досвіду європейських країн у сфері збереження культурної спадщини задля визначення основних проблем галузі охорони культурного надбання в Україні та методів їх вирішення.

Завдяки активній правотворчій діяльності таких міжнародних організацій культурного сегмента як ЮНЕСКО та ІКОМОС, відбулося становлення міжнародного права охорони культурної спадщини людства. Позитивним досвідом України щодо наближення законодавства до міжнародних норм з охорони культурної спадщини є ратифікація більшості міжнародних документів ЮНЕСКО та Ради Європи у цій сфері. Україна визнала частиною національного законодавства Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини від 16.11.1972 р., Конвенцію про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності від 14.11.1970 р., Конвенцію про охорону підводної культурної спадщини від 02.11.2001 р., Європейську культурну конвенцію від 19.12.1954 р., Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи 03.10.1985 р., Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини (переглянуту) від 16.01.1992 р., Європейську ландшафтну конвенцію від 20.10.2000 р., Ризьку хартію про автентичність та історичну реконструкцію культурної спадщини від 24.10.2000 р. та ін. [2].

У Європейських країнах існують різні моделі здійснення культурної політики, у межах яких кожна держава має свої особливості формування та реалізації стратегії політики та державного управління щодо об’єктів культурної спадщини, які потребують збереження та захисту.

Переломним моментом у розвитку європейської культури стала Друга світова війна, яка підсилила переконання, що європейська єдність може слугувати потужним засобом зміцнення миру. І з того часу культурна політика Європи базується на принципі «єдність у розмаїтті».

Визначним для сфери охорони культурної спадщини став 1972 рік. 16 листопада на XVII сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО була ухвалена Конвенція «Про охорону Всесвітньої культурної і природньої спадщини». У 1975 році Конвенцію ратифікувала 21 держава, за 40 років її існування до них приєдналися близько 170 держав. За кількістю держав-учасниць Конвенція про охорону всесвітньої спадщини серед інших міжнародних програм ЮНЕСКО найбільш представницька. Для підвищення ефективності роботи Конвенції в 1976 році були утворені Комітет та Фонд всесвітньої спадщини. Конвенція окреслює поняття культурної (ст. 1) і природної спадщини (ст. 2). Кожна сторона Конвенції з метою забезпечення цілей Конвенції проводить загальну політику для охорони, збереження і популяризації природної і культурної спадщини (ст. 5). Кожна сторона Конвенції зобов’язується не вдаватися до будь-яких навмисних дій, що могли б завдати прямо чи посередньо шкоди культурній і природній спадщині, яка розміщена на території інших держав — сторін цієї Конвенції (ст. 6.2) [2, с. 10–18].

Починаючи з 80-х років ХХ ст. культурна політика європейських країн почала базуватися на принципі децентралізації повноважень. У державах з федеративним адміністративним устроєм, таких як Німеччина, Бельгія, Австрія, право прийняття рішень у сфері регіональної культурної політики сьогодні, як і тоді, повністю належить регіональній адміністрації. У компетенції державної влади перебувають лише допоміжні або незначні координуючі функції [3, с. 130]. У Франції, наприклад, принцип децентралізації культурної політики полягав у створенні регіональних дирекцій у справах культури, що підпорядковувались центру.

Загальні положення з охорони пам’яток культури Німеччини зафіксовані у федеральних законодавчих актах, що стосуються територіального планування та будівництва. Їх конкретизація винесена на рівень суб’єктів федерації (земель), які мають право ухвалювати власні закони про охорону пам’яток, створювати відповідні відомства та визначати повноваження різних органів управління в цій сфері. За такої, здавалося б, роздробленості щодо питань охорони культурної спадщини більше трьох десятків пам’ятників культури країни вже включені в Список Всесвітньої спадщини [4, с. 22].

Позитивним у досвіді культурної політики європейських країн є період початку 90-х років минулого століття, пов’язаний з посиленням зацікавленості перспективами інвестицій у культуру і розумінням її принципової значущості, здатності слугувати різним політичним цілям та стратегіям, спрямованим на соціальний розвиток та вирішення суспільних проблем. Почалося створення інститутів державно-приватного партнерства, які передбачають розвиток ринку культурних цінностей, спільної участі держави і приватного бізнесу в розвитку даного ринку, в економічно ефективних проектах у сфері культури.

Так звана «англійська» модель державно-приватного партнерства бере свій початок з 1992 р., коли уряд Д. Мейджору оголосив про нову концепцію управління державною власністю — «Приватна фінансова ініціатива» (Private Finance Initiative). Відповідно до цієї концепції з представниками приватного сектора укладають довгострокові контракти і угоди на надання послуг, які, як правило, однією з головних умов містять у собі зобов’язання інвестиційного характеру [5, с. 134].

Досвід показав, що система державно-приватного партнерства в галузі збереження культурної спадщини на умовах концесії дає позитивний результат.

Одна з основних сучасних тенденцій із збереження культурної спадщини є превентивна консервація. В цілому під превенцією розуміється запобігання: превенція повинна допомогти уникнути небажаних подій, негативних наслідків або відстрочити їх. Консервація передбачає запобігання або сповільнення процесів руйнації. Під превентивною консервацією розуміють профілактичні заходи, які включають у себе заходи з забезпечення відповідного клімату в приміщеннях, захисне освітлення, юридичний захист, моніторинг, розвиток відповідних пам’ятці програм використання. Поняття превентивна консервація було введено в 90-х роках минулого століття, коли прийшло усвідомлення необхідності попереджувальних заходів для збереження культурної спадщини, коли стало зрозуміло, що превентивна консервація забезпечує економію ресурсів.

Підготовча робота з узагальнення методів і технік превентивної консервації була виконана міжнародними комітетами та галузевими установами, а у 1993 р. у Вашингтоні Комітетом Консервації міжнародної ради музеїв (iCOM-СС) була створена робоча група «Превентивна консервація», яка займалася спеціальними питаннями в цій сфері в музеях, бібліотеках та архівах. Міжнародний інститут консервації історичних і художніх творів присвятив темі превентивної консервації міжнародну нараду фахівців в 1994р. в Оттаві [6].

Превентивні заходи також вимагають розширених знань про об’єкт, що захищається, і потенційні чинники загрози для нього. Прикладом може служити розпочата в 1980-х роках в Італії ініціатива, згідно з якою об’єкти культурної спадщини знаходяться в особливій небезпеці, коли розташовуються в сейсмологічній зоні, а також у регіонах чи історичних містах, які є туристичними центрами. У 1987 р. для регіону Умбрії була складена карта ризику культурної спадщини [7], основні категорії якої складають статичні загрози (землетруси, лавини тощо), загрози від факторів зміни навколишнього середовища (забруднення атмосферного повітря тощо), антропогенні загрози (туризм, крадіжка і т.д.). Після систематичного дослідження факторів ризику в Умбрії в 1990 р. Центральний інститут реставрації переніс цю програму на всю Італію.

Попереджувальні заходи для тривалого захисту пам’яток культури завжди вимагали певних обмежень і змін у повсякденному житті. Після первинного опору в Європі поступово було скорочено транспортний рух і були визначені пішохідні зони. Мета цих заходів — зменшення загальних загроз, пов’язаних із викидом у повітря шкідливих речовин в історичних центрах старих міст. Таким чином, з 1976 р. були встановлені області з обмеженим рухом і пішохідними зонами в історичному центрі Флоренції, протягом 1980–1990-х рр. зони старої частини міста стали абсолютно вільні від машин. Скорочення небезпеки впливу шкідливих речовин і механічних вібрацій є необхідною вимогою для довгострокового збереження історичних об’єктів, оригінальних поверхонь архітектури і скульптурних прикрас. Превентивна консервація спирається нині на інноваційні попереджувальні програми, новітні наукові й технічні розробки, основи яких були закладені в другій половині XX ст. Існує стандартизована документація та проводиться моніторинг, точний облік і оцінка ступеня збереження пам’яток культури.

На основі аналізу європейської практики можна вважати, що превентивна консервація об’єднує етичні принципи з економічними вигодами, оскільки цей метод збереження автентичності пам’яток культури є і економічним. Навіть в часи фінансових труднощів від превентивної консервації не можна відмовлятися. Наступним висновком є необхідність комплексного підходу та участь фахівців різних напрямів охорони спадщини. Превентивна консервація дедалі більше знаходить відгук у навчальних програмах інститутів. Наприклад, з 2004 р. на факультеті збереження культурної спадщини в Інституті прикладної науки і мистецтва в м. Хільдесхайм була відкрита освітня програма «Превентивна консервація». Центр Всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО здійснює програми, метою яких є заснування міжнародної мережі превентивного консервування, моніторингу, збереження спадщини. Програми спираються на підтриманий Європейським Союзом проект «Семінари з превентивної консервації та моніторингу архітектурної спадщини» (SPRECOMAH). У 2007 р., за нової ініціативи Управління охорони пам’яток Фландрії [8] та Міжнародного центру з консервації імені Раймонда Лемайре [9], в Католицькому університеті Левена почалося формування міжнародної мережі превентивного консервування та моніторингу на підставі того ж проекту центру культурної спадщини ЮНЕСКО [10]. Тема превентивної консервації багатопланова, як і досвід її реалізації в європейських країнах.

Головним аспектом у збереженні культурної спадщини кожної країни є наслідування настановам ЮНЕСКО. Відповідно до Проекту Середньострокової стратегії 2014–2021 рр., нормативні рамки ЮНЕСКО служать унікальною глобальною платформою для міжнародної співпраці та діалогу. Вони встановлюють цілісну систему управління культурою в рамках підходу, що ґрунтується на правах людини, в опорі на спільні цінності, взаємні зобов’язання, повазі культурного розмаїття, вільний потік ідей і колективну відповідальність. Виконання конвенцій, рекомендацій, декларацій та міжурядових програм Організації залучає держави у діалог і співпрацю на міжнародному рівні, сприяючи тим самим інклюзивному управлінню та спільному використанню знань і передового досвіду на рівні політики. Така платформа співробітництва сприяє підвищенню ролі культурних та природних ресурсів щодо сталого розвитку завдяки популяризації, захисту та збереженню спадщини — з особливим акцентом на нерухому культурну спадщина (конвенції 1972 р. і 1954 р.), рухоме культурне надбання (конвенції 1954 р. і 1970 р.), підводну культурну спадщину (конвенція 2001 р.) і нематеріальну культурну спадщину (конвенція 2003 р.). Діяльність Організації буде спрямована на зміцнення національного потенціалу для кращого збереження, захисту, раціонального використання та популяризації спадщини на професійному та інституційному рівні і в рамках громад [11, с. 42–43].

На сучасному етапі Україна є активним учасником міжнародних відносин у галузі охорони культурної спадщини. Про це свідчить поповнення списку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО за останні три роки трьома українськими об’єктами: Резиденція Митрополитів Буковини і Далмації (2011), Дерев’яні церкви Карпатського регіону (2013), Стародавнє місто Херсонес Таврійський (2013). Також 19 вересня 2013 року Верховна Рада України ратифікувала «Рамкову Конвенцію Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства». Недопрацьованим залишається нормативно-правове забезпечення України у сфері охорони об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, немає окремого бюджетного фінансування для цих об’єктів.

Отже, головним завданням для сучасної України є слідування настановам ЮНЕСКО та виконання норм усіх ратифікованих конвенцій, декларацій, удосконалення нормативно-правового забезпечення, зокрема, Закону України «Про охорону культурної спадщини». Не менш важливим є налагодження державно-приватної співпраці у галузі охорони об’єктів культурної спадщини та пам’яток національного значення, становлення розширеного співробітництва із міжнародними організаціями, фондами та іншими зацікавленими установами. Адже багата культурна спадщина України є вагомою частиною всесвітнього культурного надбання. Її належне збереження та використання — це не лише один із ключових напрямів державної політики, але й показник, за яким оцінюється наша країна на європейському та світовому рівні. 



Номер сторінки у виданні: 34

Повернутися до списку новин