Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

ЦІННІСНЕ СТАВЛЕННЯ ДО ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЯК ЗНАЧУЩИЙ ЧИННИК САМОРЕАЛІЗАЦІЇ МАЙБУТНІХ АРХІТЕКТОРІВ Й БУДІВЕЛЬНИКІВ

Тематика: ПСИХОЛОГІЯ




Горова, Олена, кандидат психологічних наук, Київський національний університет будівництва і архітектури (Україна, м. Киев), кафедрa основ професійного навчання, доцент,

e-mail: v.v.turban@mail.ru

Анотація

У статті розглядається проблема ціннісного ставлення особистості до себе, соціуму, професійної діяльності. Впродовж висвітлення співвідношення понять «професійна самосвідомість» й «професійна гідність» акцентується увага на особистісних складових самоцінного характеру, а саме: професійна самооцінка й самоефективність

Ключові слова: архітектори, будівельники, професійна самосвідомість, професійна самооцінка, професійна гідність, ціннісне ставлення, ціннісність.

 

VALUED ATTITUDE TOWARD PROFESSIONAL ACTIVITY AS A MEANINGFUL FACTOR OF SELF-REALIZATION OF FUTURE ARCHITECTS AND BUILDERS

Gorova, Olena, Candidate of Psychology Sciences, Kyiv national University of construction and architecture (Ukraine, Kyiv), Department of fundamentals of professional learning, Associate Professor,

e-mail: v.v.turban@mail.ru

Summary

In the article the problem of the valued relation of personality is examined to itself, society, professional activity. In the process of consideration of correlation of concepts «Professional consciousness» and «professional honour» is accented attention on the personality constituents of self-appraisal nature, namely: to the professional self-appraisal and selfefficiency.

Key words: architects, professional consciousness, professional self-appraisal, professional honour, builders, valued relation.

 

Визначення проблеми ставлення особистості до справи власного життя, професії взаємозалежне зі ставленням індивіда до світу в цілому й до себе як певної складової цієї системи відслідковується в роботах Аристотеля, Сократа, Платона й інших. Думки про ціннісне ставлення до людини здобувають нове фарбування в теоретичних положеннях М. Бердяєва, М. Пірен, Ж. П. Сартра, В. Франкла, Е. Фромма й ін. З’ясувати взаємозв’язок ставлення до себе й інших допомагають роботи М. Бахтіна, Г. Бубера, Л. Виготського, Г. Костюка, С. Рубінштейна, М-Л. Чепи й ін.

Сутність ціннісного ставлення визначається завдяки таким психологічним характеристикам: самооцінка, «Я-Концепція», образ «Я», самоповага, самозацікавленість, самоприйняття, аутосимпатія (Р. Бернс, У. Джемс, А. Ліпкіна, А. Петровський, В. Столін, І. Чеснокова й ін.). Втім самоставлення як продукт самосвідомості особистості, представлений у роботах Б. Ананьєва, О. Леонтьєва, О. Спір кіна й ін. як провідна умова її саморозкриття, висвітлюється А. Адлером, А. Маслоу, Г. Балом, К. Роджерсом, К. Юнгом; специфіка формування почуття самоцінності розкривається в теоретичних положеннях Д. Леонтьєва, В. Слободчікова, Е. Еріксона й ін.

У дослідженнях Н. Грибанової, О. Медведєвої, В. Сидоренко визначаються умови й закономірності щодо формування почуття ціннісного ставлення до себе й до інших [7 ].

Так, О. Лазурський і В. Мясищєв розглядають систему ставлень як єдність змістовних і динамічних аспектів особистості, їх певну міру усвідомлення, емоційно-ціннісне прийняття себе й інших як ініціатора й відповідального суб’єкта соціальної активності.

Втім, Т. Шеломова розуміє систему ставлення особистості як складне когнітивно-емоційне утворення, зрілість котрого визначається якістю взаємозв’язку його складових. І структура розглядається як така, що складається із двох компонентів — раціонального ставлення до себе як суб’єкта соціальної активності («образ — Я») й інших і емоційно-ціннісне ставлення до себе — переживання й оцінка своєї значущості як суб’єкта соціальної активності (рефлексивне «Я») і інших. У результаті взаємодії зазначених компонентів з мотиваційною сферою особистості, ставлення до себе й інших залучається до процесу діяльності й особистісної саморегуляції, котра стимулює розвиток суб’єктності людини [ 9 ].

Тобто переважно система ставлень розглядається як чинник психічного здоров’я. Втім ставлення людини до себе й інших потрібно розглядати як базовий конструкт особистості, котрий має вплив майже на всі аспекти поведінки, відіграє важливу роль в організації міжособистісних взаємин, у формуванні й досягненні мети, в образах виникнення й вирішення кризових ситуацій. На думку О. Корнілова, ціннісне ставлення до себе проявляється в довірі собі, упевненості у власних здібностях, має прояв у самостійності, енергійності й життєвої активності, яка в цілому відображається й на системі ставлень до інших.

У такий спосіб метою нашої статті є висвітлення психологічних особливостей ціннісного ставлення, природи й механізмів прояву ціннісності майбутніх архітекторів і будівельників щодо професії й професійної діяльності.

Однак ціннісне ставлення до себе, інших, світу, діяльності пов’язане із цінностями й ціннісними орієнтаціями особистості [1; 4]. У цілому можна визначити щонайменше три форми існування цінностей.

По-перше, цінності виступають певними ідеалами, тобто це утворені суспільною свідомістю уявлення, які відображаються в ній як атрибути, що існують у різних сферах суспільного життя. Отже, цінності можуть бути загальнолюдськими, «вічними» (істина, краса, любов, справедливість, здоров’я й ін.), а також і конкретно-історичними (патріархат, рівність, демократія, свобода вибору).

По-друге, цінність виникає в об’єктивованій формі у вигляді здобутків матеріальної й духовної культури або людських учинків, що є конкретним втіленням суспільних ціннісних ідеалів (етичних, естетичних, політичних, правових і ін.).

По-третє, соціальні цінності, переломлюючись через призму індивідуальної життєдіяльності, включаються в психологічну структуру особистості у формі особистісних цінностей, які є одним із джерел мотивації її поведінки. Кожній людині властива індивідуальна специфічна ієрархія особистісних цінностей, які виступають певним містком між культурою суспільства й духовним світом особистості, між суспільним і індивідуальним буттям.

Система особистісних цінностей оформляється в процесі діяльнісної зміни індивідами змісту суспільних цінностей, об’єктивованих у здобутках матеріальної й духовної культури [8]. Як правило, для особистісних цінностей характерною є висока усвідомленість. Саме особистісні цінності відображаються у свідомості як ціннісні орієнтації і слугують важливим чинником соціальної регуляції взаємин людей і поведінки індивіда.

Підсумовуючи сказане, потрібно підкреслити, що ціннісні орієнтації (ідеологічні, політичні, моральні, естетичні тощо) становлять підґрунтя оцінок суб’єктом навколишньої дійсності й орієнтування в ній, є засобом диференціації об’єктів індивідом відповідно до їхньої значущості.

Безперечно, ціннісні орієнтації формуються при засвоєнні соціального досвіду й проявляються у меті, ідеалах, інтересах й інших властивостях особистості. У структурі людської діяльності ціннісні орієнтації тісно пов’язані з пізнавальними й вольовими її складовими. Система ціннісних орієнтацій утворює змістовну сторону спрямованості особистості й відображає внутрішню основу її ставлень до інших, світу. Крім цього, у процесі загальної діяльності, яка визначає специфіку взаємин людей у групах, формуються групові ціннісні орієнтації [1].

Відзначимо, що ціннісні орієнтації — це поняття, яке виражає позитивне або негативне ставлення індивіда до суб’єктів, об’єктів соціальної реальності. Саме система ціннісних орієнтацій ві дображає ідеологію й культуру суспільства, до якого індивід належить. Тобто ціннісні орієнтації віддзеркалюють внутрішню основу відносин людини до різних цінностей матеріального, морального, політичного й духовного порядку [1].

Проте існує необхідність підкреслити, що групові цінності формуються в процесі загальної значущої діяльності й визначають специфіку ставлень членів групи до різних соціальних об’єктів і явищ. Таким чином, групові ціннісні орієнтації відображають особливості соціальної ієрархії групи і її ролі в системі суспільних відносин.

Щодо визначення сутності поняття цінності важливим є положення С. Д. Пьянзіна, який відзначає подвійність природи вищезгаданої дефініції [8]. Розуміння цінності, як вважає дослідник, здійснюється двома шляхами. Тобто цінність розглядається як невід’ємна частина природи. Крім цього, витлумачується як властивість, притаманна тільки людині, давати оцінку й назву речам. Такий підхід до розгляду сутності цього терміна здійснюється ще в часи Платона й Аристотеля. Так, у платонівській (духовній) традиції цінність є моментом і символічним вираженням іншого рівня буття, в аристотелівській (практичній) — виступає як, власне, ставлення до речей і автономної реальності. Слід помітити, що ці дві тенденції в певних історико-культурних модифікаціях існують і зараз. Найбільш загальна відмінність між ними може бути позначена як антитеза ідеального й матеріального в тлумаченні ціннісної сфери людського життя. Перше розуміється як ціннісна сполучна ланка між речами й ідеєю. Друге обмежує ціннісне позначенням значеннєвої організації речей і конструюванням людського світу. Тобто в таких значеннях цінність є «кентавром» (М. Мамардашвілі) ідеального й матеріального. Потім цінність як джерело, що визначає зміст відчуттів, несе в собі «матеріальну» предметність, а існуючи в мисленні, де відбувається ідеальна обробка цього змісту, має «духовну» предметність. Тому цінність не може не мати подвійності змісту.

Однак О. Петінова відзначає, що ціннісні орієнтації — важливий елемент внутрішньої структури особистості, який закріплюється її життєвим досвідом, усією сукупністю переживань і прагнень; це складне утворення, яке виступає характеристикою кожної окремої особистості, виражаючи її індивідуальність, неповторність і своєрідність. Однак самі по собі ціннісні орієнтації не виникають, як вважає дослідниця, їх становлення — тривалий процес, у ході якого відбуваються перетворення «інтерес-цінність-ціннісна орієнтація», адже генетично, у процесі свого походження, ціннісні орієнтації особистості акумулюють у собі загальну спрямованість потреб, інтересів, цінностей із супроводом емоційними переживаннями суб’єктів [5 ].

Зазначимо, Н. Пов’якель висвітлювала поняття «духовна ціннісність особистості» як інтегральний особистісний феномен, «узагальнену форму фіксації особистісного досвіду, який детермінує й направляє мислення явищ вищого рівня розвитку асимільованого й відрефлектованого особистісного досвіду, який визначається духовною спрямованістю цілями й рішеннями» [6, с. 25]. Крім цього, дослідниця виділяє типи ціннісності, що мають прояв у вирішенні завдань:

– ціннісність реально-практичного функціонування як дієвість у звичайній для особистості ситуації, яка не претендує на значний ефект або результативність;

– ціннісність пізнавальної діяльності, яка спрямовується пізнавальною активністю заради знаходження певних знань, тому зовнішнє оцінювання не є особливо значущим, навіть і у разі недосягнення вирішення завдання;

– ціннісність спілкування й ставлення до себе характеризується спрямованістю переважно на процес спілкування, а ставлення до себе розуміється як зацікавленість власною персоною, тому суттєвим є прагнення виділитися й бути виділеним, одержати схвалення.

Однак, С. Якобсон і Г. Морєва наголошують на тому, що люди із ціннісним ставленням до себе й інших менше зациклюються на внутрішніх проблемах і значно менше страждають від психосоматичних проявів. Навпаки, негативне ставлення до себе, на думку Р. Куперсміта, є джерелом різних перешкод у спілкуванні внаслідок упередженого очікування негативного сприйняття власної персони. Отже, проблема власної гідності, авторитетного сприйняття свого «Я» майже завжди є центром уваги в таких осіб, усе це слугує причиною невідповідності реакцій, створенню стереотипів, а також ригідності мислення й поведінки. Так, негативне конфліктне ставлення особистості до себе й інших спричинює асоціальну поведінку. Слід підкреслити, що висвітлення проблеми ставлення особистості до себе й інших у контексті категорії «цінність» стає можливим завдяки визначенню сутності поняття «гідність».

Слід зазначити, що, незважаючи на активне використання поняття «гідність» у повсякденній мові, воно не одержало статус загальноприйнятої наукової дефініції, яка представлена в словниках і енциклопедіях. Тому з метою осмислення феномена «професійна гідність» важливо здійснити етимологічний і семантичний аналіз лексем «гідність», «професія» і «професійний».

«Гідність» — це поняття , яке виражає уявлення про будь-якої людини, як моральної особистості, а також категорія , котра означає особливе моральне ставлення людини до самої себе й з боку суспільства, у якому визнається цінність особистості.

Етимологічний і семантичний аналіз терміна дозволяє розглядати «гідність» як морально-етичну категорію, в основі якої — ціннісне ставлення до себе й до іншої людини як до цінності й регуляція поведінки згідно із цим ставленням.

Розуміння ролі особистісної активності проявляється в етимології слова «професія» (від німецького profession через латинське prossio «публічна заява, власна офіційна заява про своє звання, заняття»). Слово «професія» В. Даль інтерпретує як «промисел, побутове заняття». Аналіз значення слів «промисел» і «стан» дозволяє експлікувати приховані часом розуміння професії як «роду трудової діяльності, що є джерелом існування». У словниках ХХ ст. представлене аналогічне трактування цієї категорії. У російських, українських і англійських тлумачних словниках прикметник «професійний» указує на приналежність до певної професії.

Таким чином, вище викладений аналіз дозволяє надати визначення поняттю «професійна гідність». Під професійною чеснотою ми розуміємо переживання особистістю своєї цінності як представника певного професійного співтовариства, яке ґрунтується на двох взаємозалежних складових: ціннісному ставленні до себе як до професіонала й шанобливому ставленні до колег.

Слід зазначити загальні аспекти філософського розуміння гідності, які є важливими для психологічного осмислення досліджуваного явища. Гідність у філософії представлена як особистісний феномен, що виникає як: 1) незалежність і самостійність (стоїки); 2) моральна цінність, в основі якої — творче начало, відповідальність за свій вибір (гуманісти епохи Відродження); 3) особисті здібності й чесноти (Т. Гоббс); 4) безумовна цінність кожної людини (І. Кант); 5) факт існування людини як носія чистого Духа (І. Фіхте); 6) воля духу (Ф. Шиллер); 7) вибір людиною свого унікального й неповторного «Я» (С. К’еркегор); 8) трансценденція, вихід за межі самого себе (М. Ґайдеґґер); 9) бунт проти своєї долі, наполегливість у даремних зусиллях (А. Камю); 10) право людини на власний вибір (Ж.-П.Сартр); 11) смиренність, служіння й віра в Бога (Н. Лоський, М. Бердяєв, В. Соловйов, С. Франк). 12) воля й відповідальність (Ф. Ніцше); 13) необхідна умова для прагнення до сенсу життя (Е. Трубецькой); 14) гармонійне об’єднання особистого й суспільного в житті й діях людини (О. Герцен): 15) «первинне благо», покладене в основу всіх людських прагнень і дій (Дж. Ролз).

Аналіз досліджень і практики розвитку гідності особистості в педагогічних науках дозволяє виділити такі аспекти проблеми:

– гуманістична педагогіка розглядає гідність як моральну цінність, кожна людина є потенційним носієм гідності. Проблема гідності розглядається в ракурсі: «гідність виховує чеснота», тому шанобливе ставлення членів педагогічного співтовариства один до одного й педагога до учня є проявом особистісної й професійної гідності;

– основи почуття власної гідності дитини закладені в процесі загальної діяльності з авторитетними дорослими. Для генезису дитячого почуття власної гідності необхідно поважне ставлення дорослих до дитини як до носія безумовної цінності — людської гідності;

– у педагогічних дослідженнях гідність розглядається як умова саморозвитку особистості, становлення індивідуальності (Л. Кулікова, О. Шишмакова й ін.). Як методи виховання гідності учнів виділяють активне діалогічне співробітництво в процесі становлення моральної самосвідомості, з’єднання вимогливості з довірою, а також фасилітаційне використання механізму оцінки, створення атмосфери підтримки й співробітництва;

– слід виділити низку досліджень проблем вищої школи, у яких як мета-ідеал вищої освіти виступає виховання фахівця-інтелігента, у якого професійна майстерність поєднується з моральним потенціалом (О. Записоцький, Г. Каган, В. Розін і ін.). У дослідженнях робиться акцент на важливості формування в майбутніх фахівців поглядів на людину як на вищу цінність.

Проблема захисту честі й гідності є не тільки об’єктом досліджень, але практичною сферою в юриспруденції. Тому багато питань, пов’язаних із трактуванням поняття, дотриманням принципу недоторканності честі й гідності, мають не тільки теоретичний, а й важливий законодавчо-правовий характер. Це визначає необхідність виключення в міру можливості багатозначності трактувань. Тому аналіз юридичного аспекту проблеми дозволяє більш глибоко розглянути власне психологічні підходи до гідності.

Необхідно відмітити, що гідність людини розглядається в рамках юридичних наук як морально-правова категорія, критерій, який визначає сутність усієї правової системи держави. Важливо при цьому відзначити, що й у правовій теорії відсутнє загальне трактування дефініції «гідність», дискутуються питання про співвідношення понять «чеснота» і «гідність». Слід підкреслити, що в юридичних текстах об’єктивний аспект гідності — це, насамперед, визнання людини вищою цінністю. Суб’єктивний аспект гідності відбиває внутрішній світ людини, її світогляд і переконання, усвідомлення своєї моральної цінності й корисності суспільству (М. Шедютто, К. Ярошенко й ін.).

У правовій теорії важливе місце приділяється принципу недоторканності людської гідності, дотримання якого спрямовано на повагу гідності особистості й забезпечення захисту конкретних суб’єктивних прав. У нормативних актах і правовій теорії визначені дії, які підтримують цей принцип. У контексті аналізу професійної гідності слід виділити таке порушення цього принципу, як зазіхання на соціально-економічні права громадян (сприятливі умови роботи, вибір трудової діяльності, професії, право на задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування й т.п.).

У числі понять, розглянутих у юридичних науках, важливим для нашого дослідження є поняття «ділова репутація». Аналіз досліджень дозволяє виділити взаємозв’язок і відмінність між цим поняттям і конструктом «професійна гідність» [3; 4]. Суб’єктом професійної гідності і ділової репутації може бути тільки суб’єкт професійної діяльності. Відмінність у тому, що захист ділової репутації організовується на доведенні компетентності людини в певній сфері й, як правило, це не пов’язане з моральними якостями, однак професійна гідність є інтегрованим утворенням, що складається із чеснот людини і її професійної майстерності.

Психологічний аспект проблеми гідності дозволяє представити її змістовні компоненти як психологічного й особистісного феномена й визначити:

1. Співвідношення понять «гідність», «гідність людини», «почуття власної гідності» (поруч із їхнім розподілом поширене їхнє вживання як синонімів). Розвиток поглядів на «гідність» у психології пов’язаний з дослідженням таких особистісних параметрів, як моральність, самоповага, самоставлення, самооцінка, «Я-Концепція», самоконтроль, «сила Я» і т.ін. Потрібно підкреслити, що позначені поняття є самостійними, разом з тим вони відображають і певні складові гідності.

2. Найбільш активно для розуміння психології гідності використовують поняття «самоповага» (А. Маслоу, Т. Шибутані й ін.). Можна виділити різні підходи до проблеми співвідношення цих понять:

– самоповага в контексті проблеми гідності інтерпретується як глобальна самооцінка, узагальнене прийняття або неприйняття людиною власної самоцінності. Треба при цьому відзначити, що самоцінність і самооцінка — не тотожні поняття. Самооцінка більш усвідомлена й конкретна, ніж самоцінність, вона відбиває більш широкий спектр відчуттів і ставлення до себе як до цінності;

– самоповага й гідність є особистісними утворенням, що мають власну специфіку: самоповага передбачає оцінку ступеня цінності людини в порівнянні з певним еталоном (за що себе поважаю, який Я?), а гідність відображає рівень ставлення до себе як до цінності (хто Я?);

– у дослідженнях фіксується взаємозв’язок між ставленням до інших людей і самоповагою: поважне ставлення до іншої людині трактується як наслідок позитивної самооцінки, самоповаги й самосприйняття (І. Дерманова, Ю. Зайцева, Н. Лебедєва, В. Столін, Е. Фромм, Т. Шибутані);

– у соціальній психології встановлений взаємозв’язок між низьким рівнем самоповаги й девіантними формами поведінки (Г. Каплан).

На наш погляд, сприйняття себе як гідної поваги є одним із головних факторів формування «образу Я» і поведінки людини. Реалізація потреби в самоповазі сприяє розвитку гідності особистості.

3. У вітчизняній і світовій психології домінуючим критерієм гуманістичного розвитку, моральності й гідності розглядається ціннісне ставлення до іншої людині (О. Бодальов, В. Бочелюк, Б. Братусь, Л. Виготський, М. Корнєв, В. Третьяченко, С. Рубінштейн, В. Шадріков Л. Кольберг, К. Род жерс і ін.). Відзначимо, що категорія «ставлення до іншої людині» є центром перетинання дослідницьких інтересів психології й етики.

4. Слід виділити спектр досліджень «Сили Я» необхідний для розуміння гідності як об’єкта психологічного знання (В. Басін, Ю. Зайцєва). До важливих складових розуміння «Сили Я» відносять: толерантність до зовнішніх загроз, фізичного дискомфорту; незалежність від паніки; боротьба з почуттям провини (схильність до компромісів); здатність до ефективного придушення неприйнятних імпульсів; контроль і планування; адекватна самоповага. Поняття «Сила Я» є певною мірою інтегральним параметром, який відображає вольову сферу особистості й регуляторну складову гідності людини (Ю. Зайцева). Ця точка зору дозволяє розглядати гідність і як форму самоконтролю особистості. У ситуаціях морального вибору гідність є психологічною опорою, що допомагає людині не зрадити себе, підтримати рівень самоповаги.

5. Визначальними для осмислення феноменології гідності є категорії «воля» і «відповідальність» (В. Франкл, Е. Фромм). Гідність є одним з образів усвідомлення людиною своєї відповідальності перед собою як особистістю. Людина, котра бере на себе відповідальність і стає повноправним автором свого життя, не дозволяючи обставинам і мотивам зломити себе, зазіхнути на її цінності, є хазяїном почуття гідності.

6. У психолого-педагогічних дослідженнях як сенситивний період формування гідності особистості розглядається дошкільний (Т. Шибутані) і молодший шкільний вік (О. Шишмакова). Вихо вання гідності особистості передбачає розвиток внутрішніх етичних інстанцій, які є підґрунтям моральних мотивів поведінки.

Таким чином, гідність можна розглядати як «внутрішню позицію», що визначає ціннісно-значеннєву спрямованість поведінки й діяльності, систему ставлень особистості до дійсності, до самої себе й до оточуючих людей.

Науково-категоріальний аналіз понять тісно пов’язаних з феноменом професійної гідності, дозволяє зробити такі висновки.

1. Професія задає змістовні характеристики професійної гідності, тим самим забезпечуючи єдність професійної діяльності й професійної спільності. Зіставлення професії, професійної гідності, профпридатності й профготовності можливе в координатах активності фахівця: професія відповідає рівню зовнішньої активності, професійна гідність — рівню внутрішньої активності, тобто є значеннєвим змістом зовнішньої професійної активності. Профпридатність і профготовність — форми прояву активності.

2. Принциповими для розуміння професійної гідності є сучасні концепції професіоналізму. У концепціях робиться акцент на тому, що розгляд професіоналізму з позиції високого рівня ефективності професійної діяльності є однобічним. Сьогодні в дослідників немає єдності у визначенні компонентів багаторівневої структури особистості професіонала. Найбільш вираженим є зв’язок професійної гідності, на нашу думку, з підструктурами професійної спрямованості; професійної ідентичності й професійної зрілості; з підсистемами професіоналізму особистості.

3. Професійна самосвідомість виступає в єдності трьох складових: пізнавальної (самопізнання), емоційно-оцінної (самоставлення) і діяльнісно-вольовий (саморегуляція). При розгляді співвідношення категорій «професійна самосвідомість» і «професійна гідність» слід узяти до уваги особистісні складові самооцінного характеру: професійну самооцінку й самоефективність. Професійна самооцінка й професійна гідність не тотожні категорії. Відмінність полягає в тому, що професійна самооцінка передбачає зіставлення з певним еталоном (Я — фахівець/професіонал), і відповідно, може бути як позитивною, так і негативною. Професійна гідність — переживання фахівцем власної цінності (цінність як представника певного професійного співтовариства).

Поняття «професійна гідність» за значеннєвим змістом ширше поняття «самоефективність», оскільки фахівець із почуттям професійної гідності, крім сильної віри у власний потенціал і ефективність, є носієм цінностей і змістів професійної діяльності.

Взаємозв’язок діяльнісно-вольового компонента самосвідомості й гідності розкривається, на наш погляд, у такий спосіб: професійна гідність є внутрішнім регулятором фахівця, що не дозволяє особистості здійснювати вчинки, не гідні професіонала, не гідні майстра.

4. Професійна гідність активізує самопізнання, свідому саморегуляцію, визначає новий зміст професійної діяльності, стимулює професійне самовизначення й самореалізацію. Таким чином, професійна гідність — особистісний феномен, пов’язаний із професійною активністю і відповідно, фахівець із почуттям професійної гідності — суб’єкт професійної діяльності.

5. Професійне самовизначення, що розуміється як «визначення змістів виконуваної роботи», передує професійній гідності. Якщо професійне самовизначення — це проектування й організація трудового й у цілому життєвого шляху, то професійна гідність — ціннісно-значеннєва основа цієї організації.

6. Найбільш значущий зв’язок професійної гідності виявляється, на нашу думку, з моральними професійними орієнтаціями, котрі виражаються у відчутті відповідальності й у переживанні власної професійної ефективності, переконаності особистості в можливості реалізувати власний потенціал у професійній діяльності.



Номер сторінки у виданні: 77

Повернутися до списку новин