Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

ПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ: ПРИРОДА ВИНИКНЕННЯ ТА МЕТОДИ ЇХ УРЕГУЛЮВАННЯ





Дмитренко, Микола, доктор політичних наук, професор, Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова (Україна, м. Київ), професор,

e-mail: mdmytren@gmail.com

АНОТАЦІЯ

Стаття присвячена дослідженню сутності конфліктів та методів їх урегулювання, що є одним із найбільш актуальних завдань сучасного вітчизняного суспільствознавства. Від розуміння природи виникнення, їх розвитку та методів врегулювання залежить сутність державотворчих процесів та шлях розвитку суспільства. Щоб справляти на конфлікт певний вплив, необхідно принаймні розуміти істинні витоки та причини його виникнення, знати закономірності розвитку й бути здатним прогнозувати можливі наслідки. Кожен конфлікт виникає лише за наявності його об’єкта. Неправильне розуміння об’єкта конфлікту або його підміна посилюють конфліктну ситуацію. Проте слід розрізняти поняття «об’єкт» і «предмет» конфлікту, адже конфлікти виникають з приводу якогось об’єкта, але основна їхня сутність виражається в предметі конфлікту. Тому й вирішення або врегулювання конфлікту пов’язано, у першу чергу, з усуненням не його об’єкта, а його предмета — це форма цілеспрямованого впливу на різні компоненти конкурентної взаємодії сторін, більш складний і витратний тип свідомого конструювання дійсності, в який потрібно вкладати більше сил, енергії і ресурсів для досягнення мети.

Ключові слова: політичні конфлікти, виникнення конфлікту, урегулювання конфлікту, вирішення конфлікту, управління конфліктом.

 

POLITICAL CONFLICTS: ORIGIN AND METHODS OF RESOLVING THEM

Dmytrenko, Mykola, doctor of political sciences, professor, National pedagogical university of the name of М. P. Drahomanov (Ukraine, Kyiv), professor

e-mail: mdmytren@gmail.com

SUMMARY

The article is aimed to research the essence of conflicts and methods of resolving them, that is the most actual task of modern home social science nowadays. The essence of state creative processes and the way of society development depends on understanding the nature and the origin of conflicts and methods of resolving them. To influence the conflict it is necessary, at least, to understand its real sources and the origin, to learn its development law and be able to foresee the possible consequences. Every conflict arises because of the object existence. The wrong understanding of the conflict object or its substitution strengthens the conflict situation. However, it is necessary to distinguish a term «object» and the «subject» of the conflict, as the conflict arises because of an object but its essence is expressed in the subject. Thus, the conflict resolving is connected mostly, with the removal of its subject, not the object — that is the way of influencing different components of parties competitive cooperation, and also there is more difficult and expensive type of conscious constructing reality, which takes more energy and sources for achieving the aim.

Key words: political conflicts, conflict origins, resolving conflict, conflict management.

 

Уся історія людської цивілізації пов’язана з великими й малими конфліктами. Спроби розглянути сутність конфліктів у науковій площині робилися з давніх часів. Ще Геракліт стверджував, що конфлікти природно властиві людському життю і є умовою його розвитку. Епікур у ІІІ ст. до н. е. висунув ідею про необхідність людей жити в мирі, тому що війни тільки породжують соціальне зло [1]. Філософська школа Стародавнього Китаю причину конфлікту вбачала в недосконалості системи управління. А щоб знизити конфліктну напругу в суспільстві, необхідно враховувати інтереси народу в процесі управління державою [2]. Аристотель стверджував, що держава має бути інструментом примирення людей, людина поза державою агресивна і небезпечна [2]. Н. Макіавеллі вважав, що головні конфліктні інтереси — це інтереси власності. У політичних конфліктах виділялися ним конкретні інтереси, які могли змінити політичні відносини.

Свого часу аналіз причин і передумов політичних конфліктів зробив англійський філософ Ф. Бекон. Головною причиною виникнення конфліктів він визнавав тяжке становище народних мас, яке було особливо характерне для періоду первісного нагромадження капіталу. Серед інших причин також називав помилки правителів і соціальну заздрість. Засобами запобігання політичних конфліктів Бекон вважав усунення їх матеріальних чинників і політичне маневрування. Жан-Жак Руссо вважав, що джерелом конфліктів у сучасному суспільстві є недоліки в його організації, помилки і забобони людей, насамперед, їх прихильність до приватної власності. Найважливішим інструментом відновлення природних для людей відносин миру і злагоди має стати створювана ними за взаємною угодою демократична держава, що спирається переважно на ненасильницькі, виховні засоби, які найбільшою мірою відповідають сутності людини.

Т. Гоббс у своїй книзі «Левіафан» первинний стан людського суспільства оцінював як «війну всіх проти всіх». Він вказував на три основні причини конфлікту: суперництво, недовіру, жадобу слави [3]. Слідуючи настановам Т. Гоббса, розвиненим у працях Ф. Ніцше і 3. Фрейда, прихильники цієї концепції розглядають агресивні прояви в поведінці людини не як патологію й відхилення в її природі, а як природний стан, диктований цією природою. На їхню думку, саме тому, прагнучи до вічного, людство неминуче повертається до війни [4].

Американський теоретик-конфліктолог Дж. Бертон, який здобув популярність дослідженнями «людського виміру» в розмірі довготривалих конфліктів, вбачав витоки конфлікту в утисненні людських потреб, які утворюють особистість суб’єкта соціального процесу. Тому реальне розв’язання конфлікту вимагає виявлення тих потреб, які виявляються утисненими [5].

Останнім часом природі конфліктів приділяється дедалі більше уваги. У сучасній західній літературі поняття політичного конфлікту має велику кількість визначень, серед яких більш розповсюдженим є визначення, американського соціолога Л. Козера, яке увійшло до багатьох словників й енциклопедії з суспільних наук. Він розуміє під конфліктом боротьбу за владу та претензії на певний соціальний статус, боротьбу за недостатні для всіх матеріальні й духовні блага, боротьбу, в якій цілями сторін є нейтралізація, нанесення збитку або знищення суперника. Причини конфлікту, на його думку, полягають в існуючій у суспільстві системі розподілу: чим більше незаможні групи суспільства сумніваються в законності існуючого розподілу, тим більша ймовірність їхнього бажання іти на конфлікт [6].

Він також доводить, що стабільність суспільства залежить від кількісних характеристик існуючих у ньому конфліктних відносин і типу зв’язків між ними — збільшення числа груп за інтересами неминуче обумовлює збільшення чисельності конфліктів, які лежать в основі цих груп. А саме така соціальна ситуація

утруднює створення «двополюсного» суспільства, тобто поділ його на два табори, які не мають жодних спільних норм і цінностей, що призводить до найтяжчих, конфліктів, кровопролиття або громадянської війни. Таким чином, чисельні незалежні один від одного конфлікти порівняно невеликих суспільних груп оптимізують передумови для єдності суспільства, а конфлікти великих груп ведуть до розбрату й розколу. У цьому контексті Р. Дарендорф, виділяючи негативні й позитивні фактори конфлікту, зазначає, що конфлікти є джерелом інновацій, соціальних змін, які можуть досягатися еволюційним або революційним (мирним або силовим) шляхом [7].

К. Боулдинг у своїй праці «Конфлікт і захист: загальна теорія» обґрунтовує концепцію «Загальної теорії конфлікту». Він переконує, що конфлікт є характерною рисою будь-якого процесу та будь-якого середовища. Незалежно від умов, у яких народився конфлікт, його функції, етапи розвитку, способи вирішення будуть ідентичними. Конфлікт — це загальна й універсальна категорія [8].

Російський учений А. Здравомислов розглядає політичний конфлікт як постійно діючу форму боротьби за владу в конкретному суспільстві [12].

В Україні ґрунтовні публікації з проблем конфліктології почали з’являтися у 80-х роках XX ст. (М. Бородкін, Н. Коряк, Л. Нечипоренко, М. Пірен та інші). Проблемами конфліктів займаються на різних рівнях Київський центр політичних досліджень і конфліктології, Київський міжнародний інститут соціології і конфліктології, Київський інститут стратегічних досліджень і конфліктології, вузівські кафедри політології, соціології, конфліктології, центри з вивчення громадської думки тощо [9].

На думку українських учених (Ф. Кирилюк, М. Обушний, М. Хилько), політичний конфлікт — це таке зіткнення протилежних сил і поглядів, яке зумовлене взаємодією політичних інтересів і цілей. Кожен конфлікт виникає лише за наявності його об’єкта. Зіткнення між індивідами або соціальними групами не буває безпідставним, а відбувається лише в тому разі, якщо його учасники не можуть «поділити» щось між собою [3].

Об’єкт конфлікту, на їхню думку, частіше прихований від учасників конфлікту, але є центральною складовою конфліктної взаємодії. Конфлікт може бути вирішеним тільки тоді, коли чітко визначений об’єкт конфлікту. Об’єктами політичних конфліктів виступають державна влада, політичний статус соціальних груп (ступінь наближеності або віддаленості від важелів влади, можливість здійснювати вплив на ухвалення обов’язкових для всього суспільства рішень), політичні цінності (патріотизм, громадянськість, права й свободи) тощо. Неправильне розуміння об’єкта конфлікту або його підміна посилюють конфліктну ситуацію. Виділяють також як об’єкт конфлікту й соціальні, матеріальні, духовні та інші цінності, до володіння якими прагнуть конфліктуючі сторони.

Не менш важливою передумовою оптимального розв’язання конфлікту на користь усіх його учасників є визначення суб’єктів політичних конфліктів. Суб’єкт політичного конфлікту — це особа, організація або соціальна група, яка створює конфліктні відносини й бере в них участь відповідно до своїх інтересів, впливаючи на становище та поведінку інших, і зумовлює зміни в ситуації конфлікту. Політичний суб’єкт (агент політичного поля за П. Бурдьє) є ключовою проблемою для розуміння специфіки політичного конфлікту. Під політичним суб’єктом розуміють певну групу, що мобілізована в політичному полі шляхом специфічних політичних технологій лідерів [8].

Суб’єктами політичного конфлікту є як окремі індивіди, так і спільноти: соціальні групи, верстви і класи, етнонаціональні спільноти, народи, держави й уряди, політичні партії, різні об’єднання всередині правлячої еліти тощо. Суб’єкти політики як об’єкти політичного конфлікту взагалі, так і політичні об’єкти конфлікту, зокрема, у будь-який момент можуть опинитись у конфліктному стані між собою внаслідок несумісності інтересів. Прикладом цього може слугувати політичний конфлікт листопаду 2013 року — «Євромайдан», де інтереси політичних суб’єктів конфлікту (Батьківщини, УДАРу, Свободи) — повалення діючого уряду та завоювання влади не збігались з інтересами інших суб’єктів політичного конфлікту (студентів — ініціаторів майдану), які виступали лише за інтеграцію України в ЄС. Згодом такий, наприклад, суб’єкт конфлікту, як Батьківщина, став сам об’єктом конфлікту окремих політичних груп і лідерів у самій партії і тому подібне.

Будь-яку змобілізовану в політичному полі конфліктну групу слід розглядати в рамках дворівневого аналізу — лідерів і послідовників. При цьому треба пам’ятати, що лідери можуть переслідувати певні матеріальні інтереси, тоді як послідовники, звичайно, мобілізуються на ціннісній основі. Це особливо важливо для правильної ідентифікації конфлікту.

Першим атрибутом суб’єкта політичного конфлікту є його місце в загальній системі політичних відносин. Позиції суб’єкта конфлікту (наприклад держави) визначаються значною мірою його силою. Проте вона не є остаточною. Велику роль у конфліктах відіграє підтримка (пряма або непряма) суб’єктів конфлікту іншими суб’єктами, зокрема, міжнародних відносин, а також умови реалізації потенціалу згаданих суб’єктів. Наприклад, підтримка в українських політичних конфліктах 2004 і 2013 рр. правлячих режимів Російською Федерацією, а опозиційних сил Європейським Союзом та США.

Другим атрибутом, основною характеристикою суб’єктів конфлікту, є власне сила. Під нею розуміється здатність одного суб’єкта конфлікту змусити або переконати іншого суб’єкта конфлікту зробити те, що в іншій ситуації він робити не став би, тобто сила суб’єкта конфлікту — це здатність його до примусу. Таким чином, суб’єкти конфліктів протистоять один одному не лише за рівнем добробуту, а й за рівнем життєвих шансів. Оскільки потреби, цілі й домагання соціальних груп реалізуються лише через використання влади, то найчастіше конфлікти виникають між ними і правлячою елітою: державним апаратом, партійними функціонерами, «групами тиску». Слід також розрізняти такі поняття як «об’єкт» і «предмет» конфлікту. У загальному значенні об’єктом конфлікту можна назвати ту частину реальності, яка залучена у взаємодію з суб’єктами конфлікту. На відміну від цього предметом конфлікту є ті суперечності, які виникають між взаємодіючими сторонами і які вони намагаються вирішити за допомогою протиборства. Тобто предметом конфлікту є визначене місце кожного суб’єкта в політиці [10].

При урегулюванні політичних конфліктів слід враховувати, що вони виникають з приводу якогось об’єкта, але основна їхня сутність виражається в предметі конфлікту. Тому й вирішення або урегулювання конфлікту пов’язано, у першу чергу, з усуненням не його об’єкта, а його предмета. Хоча це не виключає того, що те й інше може відбуватися одночасно. Більше того, трапляється й так, що об’єкта конфлікту вже немає, а суперечність між суб’єктами конфлікту залишається. У політології прийнято розрізняти учасників конфліктів за такими категоріями: підбурювачі, організатори, посібники, посередники [11].

Підбурювач — це організація, рух, група або держава, які підштовхують сторони до конфлікту, докладають певних зусиль до його загострення. При цьому сам підбурювач може і не брати безпосередньої участі в конфлікті.

Організатор — розробляє тактику і стратегію розвитку конфлікту.

Посібник — сприяє розвиткові конфлікту своєю моральною або матеріальною підтримкою. Безпосередньої участі в самому конфлікті посібник, як правило, не бере.

Посередник — допомагає конфліктуючим сторонам пом’якшити, локалізувати або урегулювати конфлікт.

Будь-який конфлікт, як правило, має певні стадії свого розвитку:

— початок, прихована (латентна) форма;

— відкрита форма, або стадія протистояння;

— післяконфліктний етап.

Початкова стадія включає в себе кілька основних підетапів ескалації (розвитку) конфлікту:

— розуміння виникнення об’єктивної конфліктної ситуації;

— усвідомлення хоча б одним із суб’єктів своїх інтересів у цій ситуації;

— усвідомлення перешкоди для задоволення інтересу;

— усвідомлення своїх інтересів і відповідно перешкод іншою стороною;

— негативну відповідь на вжиті однієї зі сторін конкретні дії.

У відкритій, основній формі конфлікту можна виділити кілька різновидів наступальних дій його учасників:

— соціальні відозви, погрози;

— активне створення перешкод і заподіяння непрямої шкоди;

— дії, спрямовані на захоплення й утримання спірного об’єкта;

— підпорядкування й захоплення суб’єкта (об’єкта);

— насильство або нанесення прямого фізичного збитку.

Завершальними фазами можуть бути:

— глухий кут;

— застосування насильства;

— мирне урегулювання.

Мирний спосіб урегулювання конфлікту включає в себе такі заходи як: переконання, політичний і фінансово-економічний тиск, застосування закону. Немирний — характеризується ескалацією напруги, погрозами, відкритими зіткненнями, фізичною участю, локальними сутичками, дестабілізацією влади, дезінтеграцією суспільства і, нарешті, громадянською війною [12].

Дестабілізація влади і дезінтеграція суспільства виникають не тому, що виникають конфлікти, а через невміння урегулювати політичні суперечності або ігнорування цих колізій. І в цьому разі найпростіший, на перший погляд, вихід із ситуації — призупинений конфлікт — не є кращим. Він не знімає тих суперечностей, що слугували виникненню конфлікту й залишається тліючим і за певних обставин може розгорітися з новою силою. Конструктивно ж розв’язання політичного конфлікту повинно консенсусно забезпечувати мінімізацію неминучих політичних, соціальних, економічних і моральних втрат, оптимізацію певних сфер суспільного життя [13].

Політичний конфлікт розвивається як у часі, так і в просторі. У динаміці будь-якого конфлікту можна виділити спільні для них етапи. Так, А. Глухова у своїй роботі «Типологія політичних конфліктів» виділяє такі стадії конфлікту: перша стадія — передкомфліктна ситуація; друга — безпосередня конфліктна взаємодія; третя — закінчення конфлікту; четверта — післяконфліктна стадія [14]

Перша стадія — передконфліктна ситуація, яка є процесом виникнення суспільних суперечностей, появою розбіжності інтересів і тенденцій в яких-небудь явищах. Передконфлікт протікає в латентних і відкритих формах.

Латентна форма характеризується підвищеним емоційним тлом і соціальною напругою. Соціальне напруження — це особливий соціально-психологічний стан суспільної свідомості й поведінки індивідів, соціальних груп і суспільства в цілому. Специфічна ситуація сприйняття й оцінки подій характеризується підвищеною емоційною збудженістю, порушенням механізмів соціальної регуляції та контролю.

У політичному конфлікті соціальне напруження проявляється в наростанні акцій протесту:

звернення громадян до органів влади, радикальних виступів у ЗМІ, демонстрацій, мітингів, страйків із вимогами відставки уряду, президента, зміни політичного курсу тощо. Ці акції часто мають несанкціонований характер, а організатори й учасники виступів ігнорують вимоги влади про їх при пинення.

Соціальне напруження виникає, коли конфлікт у повному розумінні цього слова не оформився, коли не визначені сторони конфлікту й чітко не виявилося протистояння по лінії «ми — вони». Суперечності можуть бути усвідомлені та вирішені вже на цій фазі. Якщо цього не відбувається, передконфліктна ситуація переходить у відкриту фазу.

Подальший розвиток ситуації залежить від такого психологічного фактора, як терпіння. Це своєрідний «поріг чуттєвості», поріг сприйняття несприятливих умов, пройшовши який люди сприймають ситуацію як конфліктну і починають діяти. Відкрита фаза це пік соціальної напруги, коли люди усвідомлюють свої інтереси, відбувається розмежування учасників конфлікту й усвідомлення себе єдиною групою тих, чиї дії блокуються іншою стороною, з’являються лідери, формуються програми вимог і стратегія дій, їх ідеологія, яка дозволяє мобілізувати прибічників кожного табору. На цьому етапі важливо виявити справжні причини напруженості, що були в її основі, перевести приховані, неявні, латентні конфлікти у відкриту форму. Такий аналіз може сприяти локалізації суперечки, введенню її в рамки, які дозволяють контролювати перебіг подій. Головним завданням суб’єкта, що прагне контролювати розвиток конфлікту, є розкриття його справжніх причин, а отже, і справжніх цілей, що переслідуються його учасниками [15].

Складність такого аналізу значною мірою збільшується частим прагненням сторін приховати, замаскувати дійсні причини суперечностей зі своїми опонентами (нерідко це пояснюється бажанням використовувати не цілком законні методи для вирішення суперечки, що може викликати негативну реакцію громадськості).

Ефективність дій влади на етапі розвитку конфлікту визначається здатністю законними методами забезпечити зниження напруженості в стосунках сторін, навернути їх до компромісу, встановити певні норми та правила взаємодії; організувати діалог і відкрито інформувати громадськість про позиції сторін, уживані заходи з урегулювання конфлікту; локалізувати соціально-психологічне збудження, спричинене політичним конфліктом, не допустити його ескалації в суспільстві. Друга стадія — безпосередня конфліктна взаємодія. Їй, як правило, передує привід (інцидент) будь-яка ситуація, яка легалізує перехід до дій. Конфлікт має свою логіку розвитку — може розвиватися інтенсивно, екстенсивно чи по спіралі, чергуючи в собі періоди підйому і спаду. Про ескалацію конфлікту говорить динаміка переростання мирних мітингів і демонстрацій в акції протесту з проявом насильства, втягування в конфлікт нових учасників, зростання емоційної напруги, розширення взаємних претензій і появи нових предметів суперечки. Інтенсивність конфлікту визначається, зокрема, кінцевою метою його учасників. Нею може бути:

— «перемога за будь-яку ціну» ліквідувати або поставити під свій контроль іншу сторону;

— «переважання» прагнення однієї зі сторін забезпечити для себе домінуючу позицію;

— «мир» маневрування, що дозволяє надіятися на досягнення компромісу [16].

Перші дві програми поведінки продукують конфлікти більш високого ступеня напруги й утруднюють можливості їх повного вирішення. Конфліктна взаємодія може бути фізичною, у тому числі з використанням насильства, ідеологічною (домінують методи переконання) або мати юридичний характер.

Таким чином, на другій стадії розгортання політичного конфлікту коло діяльності суб’єкта, що намагається контролювати його протікання, розширюється. На цій стадії більш чітко проявляються сили, що підтримують кожну з конфліктуючих сторін; стає очевидним, розширюється чи звужується сфера суперечки, який ступінь його інтенсивності тощо. У такий спосіб збільшується кількість чинників, які необхідно контролювати для збереження впливу на розвиток ситуації. Третя стадія — закінчення конфлікту, є найбільш складним етапом, оскільки від результату закінчення спірних відносин залежить новий розклад і баланс політичних регіональних, фінансово-промислових та інших сил у суспільстві.

Велике значення має заключна, післяконфліктна стадія. На цій стадії мають бути задіяні механізми остаточного усунення суперечностей інтересів, цілей, установок, причин соціально-психологічного напруження, припинена будь-яка боротьба.

Найчастіше в конфліктології розглядають два основні варіанти закінчення конфлікту — досягнення примирення сторін або їхня непримиренність, тобто створення безвихідної ситуації, нерозв’язності конфлікту. Між цими полюсами пролягає цілий ряд варіантів еволюції конфлікту, що відображають його звичний розвиток (збереження колишньої інтенсивності) чи зниження або навпаки наростання взаємної опозиційності сторін. Конфлікт може виявитися нерозв’язним, тоді створюється ситуація, що веде не до його закінчення, а нібито до циклічного руху. Це потребує від суб’єкта управління конфліктом перегляду своїх дій на перших двох стадіях конфліктної взаємодії та їх корекції. Іншими словами, така ситуація припускає удосконалювання чи пошук нової стратегії й тактики контролювання, управління конфліктом.

Примирення може мати характер повного або часткового урегулювання, тобто зміни поведінки однієї чи декількох сторін конфлікту без вичерпання предмета спірних відносин. Урегулювання конфлікту лише частково знімає проблему, але при цьому сам предмет суперечки не вичерпаний. Угода може бути нав’язана сильним супротивником більш слабкому, або угода може стати результатом втручання зовнішньої третьої сторони. Коли найбільш активна частина прибічників конфлікту виражає своє невдоволення досягнутими угодами — не виключена небезпека відновлення конфлікту.

Вирішення або розв’язання конфлікту можливе за умов усунення предмета конфлікту. При цьому треба розуміти, що конфлікт може розв’язатися сам по собі (самозгаснути), без спроб його свідомого врегулювання. Самозгасання конфлікту — це ситуація, коли конфлікт втрачає свою актуальність і затухає сам по собі.

При врегулюванні конфлікту частіше користуються принципами поступовості та синхронності. Принцип поступовості дозволяє сторонам підготуватися до початку безпосереднього урегулювання конфлікту: виявити точки зору, знизити напруженість у відносинах, сформувати взаємну довіру сторін, опрацювати різні варіанти рішень і лише потім приступити до узгодження остаточного рішення.

В умовах збройного конфлікту, наприклад в Україні, принцип поступовості має передбачати проходження ряду фаз:

— припинення насильницьких дій — зниження рівня протистояння, стабілізація ситуації;

— встановлення діалогу, підготовка до проведення переговорів;

— початок переговорного процесу;

— виконання досягнутих домовленостей.

Принцип синхронності припускає, що сторони повинні перебувати одночасно на одній фазі, що, на жаль, не було враховано в Мінських домовленостях.

Для того щоб не допустити негативного розвитку радикального політичного конфлікту, необхідно провести своєчасний і всебічний аналіз конфліктної ситуації, який дозволив би відповісти на такі ключові питання:

— Які основні причини виникнення конфлікту?

— Які справжні наміри і цілі сторін?

— Які сили задіяні в конфлікті і які сили можуть взяти участь у ході розвитку конфлікту?

— Кому вигідний конфліктний розвиток подій?

На підставі результатів аналізу робиться прогноз можливого розвитку подій; визначаються можливі варіанти урегулювання конфлікту; розробляється план урегулювання й вирішення конфлікту; визначаються тактичні та стратегічні завдання.

Реалізація плану урегулювання конфлікту передбачає таку послідовність дій:

— зниження емоційної напруги конфліктуючих сторін;

— визначення предмета спору й локалізація конфлікту;

— вироблення правил взаємодії конфліктуючих сторін;

— організація діалогу між конфліктуючими сторонами та інформування громадськості про позиції сторін і прийняті заходи щодо урегулювання конфлікту;

— відділення проблеми від суб’єктивної зацікавленості учасників конфлікту [17].

Якщо в результаті вжитих заходів урегулювати або локалізувати конфлікт не вдається, а його подальший розвиток являє загрозу для суспільства, завдання владних структур задіяти заходи примусу, — застосувати адекватну силу або зупинити розвиток конфлікту під загрозою застосування сили. Так, військовий конфлікт між боснійськими сербами, мусульманами і хорватами був припинений методом примусу. Миротворчі сили примусили конфліктуючі сторони сісти за стіл переговорів. Існує багато й інших способів для завершення політичного конфлікту: усунення предмета конфлікту; заміна одного об’єкта іншим; поділ об’єкта конфлікту між сторонами; усунення однієї з сторін конфлікту; зміна позицій однієї або обох сторін; зміна характеристик об’єкта; отримання нових відомостей про об’єкт або накладення на нього додаткових умов; недопущення прямої чи опосередкованої взаємодії учасників (наприклад, введення в зону зіткнення конфліктуючих сторін ми ротворчого контингенту); прихід учасників конфлікту до єдиного рішення чи звернення їх до «арбітра» за умови підпорядкування кожному його рішенню. В основному всі способи завершення конфлікту повинні бути спрямовані на зміну самої конфліктної ситуації шляхом або впливу на учасників конфлікту, або зміни характеристики об’єкта конфлікту та ін.

Способи урегулювання політичних конфліктів у демократичній системі залежать, насамперед, від виду конфлікту. Якщо ми маємо справу з горизонтальним конфліктом, суб’єктами якого зазвичай виступають політичні інститути й організації, що функціонують в рамках існуючої політичної системи (наприклад, виконавча і законодавча гілки влади), то цей конфлікт є повністю інституціолізований і його урегулювання зумовлено законодавчо закріпленими правилами політичної боротьби (наприклад Конституцією). Урегулювання таких конфліктів багато в чому залежить від існуючих правових норм і від уміння політичних лідерів знаходити компроміси. Якщо в ході дискусій, дебатів, переговорів, роботи погоджувальних комісій не вдається знайти компроміс і конфлікт заходить у глухий кут, то в демократичній державі використовуються механізми його врегулювання такі як:

— звернення до конституційного суду;

— відставка уряду;

— розпуск парламенту і призначення дострокових парламентських виборів;

— організація і проведення референдуму щодо спірних питань тощо.

Більш складними в плані врегулювання є вертикальні статусно-рольові конфлікти, що виникають між центром і регіонами, коли, наприклад, регіони претендують не тільки на підвищення свого соціально-економічного та політичного статусу, а й прагнуть до повної політичної незалежності. Такі конфлікти можуть привести до широкомасштабних бойових дій і численних жертв, що ми наочно спостерігаємо нині в українських реаліях.

Але, мабуть, найскладнішими для урегулювання й вирішення є вертикальні режимні політичні конфлікти. Суб’єктами таких конфліктів виступають, з одного боку, державні інститути та організації, які виражають інтереси панівних верств населення і правлячої еліти, з іншого — опозиційні організації, що представляють підвладні маси. Кінцевою метою режимного політичного конфлікту є зміна (збереження ) існуючої політичної системи . У таких конфліктах особливо велика ціна помилок і прорахунків.

Одним із шляхів вирішення конфлікту може бути укладання договору на основі знайденого компромісу, наприклад між центром і регіонами. При цьому установка на боротьбу повинна бути замінена установкою на партнерство, відновлена рівновага у взаємовідносинах учасників, усунутися передумови, які призвели до конфлікту [9].

Складність у вирішенні режимних політичних конфліктів полягає ще і в тому, що опозиційна сторона може ігнорувати існуючі правила політичної боротьби, вимагати їх зміни, діяти незаконними методами, підбурювати широкі верстви населення до масових виступів і непокори владі. У цій боротьбі «законність» і «незаконність» мають взаємоперехідний характер. «Незаконні» дії опозиції в разі її перемоги набувають законність, а «законні» дії потерпілої поразку правлячої еліти стають незаконними.

Оскільки в реальному політичному житті цілковите розв’язання — усунення причин конфліктів — є малоймовірним, то на перший план у конфліктології виходить вибір стилю поведінки сторін у конфліктній ситуації, яких налічується дуже багато. Розглянемо лише декілька із них, а саме: ухиляння, пристосування, співробітництво [1].

Ухилення це заперечення наявності конфлікту, відмова брати на себе відповідальність за прийняття будь-яких рішень; спроби вийти з ситуації, нічим не поступаючись і не відстоюючи своїх інтересів; утримання від суперечок, дискусій, заперечень опоненту.

Пристосування — цей тип поведінки можна назвати жертовністю й готовністю до вчинків усупереч власним інтересам; коли одна сторона, бажаючи уникнути обговорення спірних питань, погоджується з вимогами, свого партнера, замовчує розбіжності.

Співробітництво це пошук альтернативи, яка повністю задовольняла б інтереси обох сторін; характеризується спільним і відвертим аналізом розбіжностей. Відповідальність за виконання прийнятих рішень розподіляються за взаємною згодою.

Нині політичні конфлікти залишаються головним чинником дестабілізації, а тому є нагальна потреба навчитися управляти ними мирними засобами. Англо-німецький соціолог Р. Дарендорф виділяє три форми управління конфліктами: придушення, скасування та регулювання конфлікту.

Придушення конфлікту. Цей спосіб рекомендується як доречний рідко, але застосовується доволі часто. Придушення є малоефективним способом розв’язання конфлікту тому, що це тимчасова перемога, суперечність заганяється «в глибину» і зростає потенційна злоякісність конфлікту, який потім ще жорстокіше придушується доти, поки одна сила не зможе знищити іншу, тобто ми наражаємося на перманентний конфлікт.

Скасування конфлікту. Під цим розуміється будь-яка спроба в корені ліквідувати (скасувати) суперечність. Ця спроба завжди оманна, оскільки таке скасування не ліквідовує прихований за ним конфлікт. Політичні конфлікти, які систематично породжуються політичною структурою суспільства, принципово не можна «вирішити» в розумінні остаточного усунення.

Регулювання конфлікту. Воно є вирішальним засобом зменшення насильства майже всіх видів конфліктів. Під регулюванням конфлікту розуміється розробка й застосування системи заходів, спрямованих на обмеження інтенсивності й масштабу конфлікту, його деескалація [18].

Курт Левін, для вирішення соціальних конфліктів, пропонує своє бачення управління конфліктним процесом. Зокрема, першою дією з управління конфліктом може бути його інституціоналізація — встановлення чіткої процедури урегулювання цього конфлікту. Первинний аналіз конфлікту має отримати подальший розвиток у рішеннях державних органів і нормативних актах. У такий спосіб ліквідується розрив між владними структурами й наукою. Мова йде про конфліктний моніторинг, тобто про інфраструктуру дослідницьких центрів, лабораторій, громадських служб, процедур відстеження й нейтралізації вибухонебезпечних ситуацій. Наступний етап — легітимізація конфлікту: він дає зрозуміти, наскільки є достатнім нормативно-правове забезпечення у вигляді законів, указів, протоколів, меморандумів тощо виникнення, розвитку та урегулювання конфліктів.

Подальший етап управління конфліктом — структурування конфліктуючих груп. На етапі реформування політичної системи України варто зважити на висновки С. Ліпсета, який пропонує не протидіяти, а допомагати оформленню нових партій, рухів і подібних організацій. Звісно, вони стануть конфліктною силою дотично до груп, які репрезентують інші інтереси, але водночас і посередницькими структурами, що об’єднають індивідів у співтовариства. Неорганізовані індивіди потенційно є небезпечнішим джерелом підтримки екстремістських сил, ніж ті, що належать до організованих груп. Завершальний етап управління конфліктом — редукція, тобто послідовне ослаблення конфлікту завдяки переведенню його на інший рівень [19].

Важливу роль в управлінні конфліктом, в ефективності управлінського впливу на конфлікт і конфліктну ситуацію грає управлінська стратегія. Наприклад, для вирішення конфлікту, що виникає на адміністративно-правовій або етичній основі, бажано задіяти інтегративну стратегію, орієнтовану на співпрацю, пошук спільних цілей і цінностей, які могли б перевести конфлікт у менш конфліктну площину, Проте, на жаль, частіше використовується так звана реалістична стратегія, орієнтована на будь-які засоби для вирішення конфлікту — погрози, торг, шантаж, насильство, та ін.

З цього випливає, що управляти конфліктом можна і в тих випадках, коли інтереси всіх учасників не збігаються. І тоді процес управління конфліктом буде спрямований на захист інтересів домінуючого суб’єкта (суб’єктів) управління. Як приклад можна навести «помаранчеву революцію» в Укра їні (кінець 2004 р.). «Помаранчева» сторона добре підготувалася до політичного конфлікту і в організаційному, і в матеріальному плані. Саме вона й ініціювала конфлікт і продовжувала його до тих пір, поки не домоглася своєї мети — посади президента. Те ж можна сказати і про «революцію гідності» 2014 року.

Підсумовуючи сказане, можемо зробити висновок, що політичні конфлікти породжуються політичними, соціальними й іншими суспільними групами, які розрізняються своїм статусом й інтересами. Конфлікти виникають у сфері інтересів цих груп і тиску їх на владу, поділяються вони на конфлікти між владою та громадськими силами, інтереси яких не представлені в структурі владних відносин, а також конфлікти всередині існуючої влади, пов’язані з внутрішньогруповою боротьбою за розподіл владних повноважень та спробами обґрунтування нового курсу в межах існуючого політичного ладу. Конфлікти між суспільством і владою обумовлюються виникненням конфліктних ситуацій через сукупність причин, пов`язаних із процесами ідентифікації громадян, усвідомлення ними свого місця і ролі в соціальній і політичній системі суспільства. Політичної значущості конфлікти набувають, якщо вони стосуються міжнародних, класових, міжетнічних, міжнаціональних, релігійних, демографічних, регіональних та інших відносин.

Для врегулювання політичних конфліктів є нагальна потреба у виробленні механізмів запобігання конфліктам і виходу із конфліктних ситуацій без насильницьких дій особливо по лінії політичного протистояння полярних політичних груп, які сповідують несумісні ідеологічні погляди на діючий суспільно-політичний устрій та подальший розвиток держави.



Номер сторінки у виданні: 6

Повернутися до списку новин