Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ТА СПЕЦИФІКА СХІДНОАЗІЙСЬКОГО РЕГІОНАЛІЗМУ





Шергін Сергій, доктор політичних наук, професор, Дипломатична академія України при МЗС України (Україна, Київ), кафедра регіональних систем та європейської інтеграції, завідувач,

e-mail: sherg@ukr.net

АНОТАЦІЯ

У статті розглядаються актуальні проблеми східноазійського регіоналізму та регіоналізації в контексті діяльності в регіоні відповідних інтеграційних структур. Аналізується інтеграційна політика провідних країн регіону щодо асиметричної інтеграції в АТР. Особливу увагу приділено теоретичним аспектам східноазійського регіоналізму.

Ключові слова: східноазійський регіоналізм, регіональна інтеграція, відкритий регіоналізм, АСЕАН, САС, АТЕС.

 

THEORETICAL BASE AND SPECIFIC OF EAST-ASIAN REGIONALISM

Prof. Sherhin Serhiy, Doctorate in Political Science, Ministry of Foreign Affairs of Ukraine,

Diplomatic Academy of Ukraine (Ukraine, Kyiv), Head of Regional Systems and European Integration Department,

e-mail: sherg@ukr.net

SUMMARY

The article reviews the actual problems of East-Asian regionalism and regionalization in the context of activity in the region the corresponding integrational structures. The integration policy of the leading regional countries in regard tothe issues of asymmetrical integration is analyzed. Particular attention is given to the theoretical aspects of East-Asian regionalism.

Key words: East-Asian regionalism, regional integration,open regionalism, ASEAN, EAS, APEC.

 

Феномен східноазійського регіоналізму, передбачає його класифікаціюяк у контексті глобальних тенденцій регіонального розвитку, так і регіональних процесів суспільної модернізації, що відбуваються в конкретних соціально-політичних і цивілізаційних умовах. Відмінноюрисоюцього явища є те, що інтеграційні процеси відбуваються в межах історично сформованих регіональних спільнот.

У цілому інтеграція в регіоні Східної Азії відображає процес перетворення колишніх колоніальних і напівколоніальних держав з об’єктів світової політики в суб’єкти міжнародних відносин. Прагнення суверенних азійських держав, що розвиваються, до економічної інтеграції та політичної консолідації обумовлено комплексом взаємозалежних чинників:

– боротьбоюцих держав за виживання в системі світового господарства таза встановлення нового економічного порядку;

– необхідністю забезпечення політичної незалежності та суспільної стабільності;

– прагненням набути міжнародногоавторитету та впливу на світополітичні процеси.

Свого часу колишні азійські колонії європейських держав, здобуваючи незалежність, мали на меті подолати свою економічну та політичну вразливість у процесі самостійного входження в систему світового господарства таміжнародних відносин. Відповідно до положень загальної теорії інтеграції зміст поняття «регіоналізм» трактується як процес формування інституціоналізованих економічних спільнот за допомогою торгівельних угод преференційного типу.

Чимало науковців вважає, що регіоналізм – це «процес формування економічних зв’язків у регіоні на основі географічного розташування держав» [1, с. 8]. Так, відомий російський політолог О. Богатуров під регіоналізмом розуміє економічну й політичну взаємодію, формальним і неформальним мотивом якого є ідея випередженого розвитку зв’язків між державами, об’єднаними реальною чи уявною, але обов’язково взаємно визнаною приналежністю до якоїсь радше умовно-географічної, ніж власне географічної, спільності, за стрижень якої в цьому разі береться Тихоокеанська Азія [2]. Проте деякі вчені не бачать принципової відмінності між регіоналізацією та регіональною економічною співпрацею [4; 5].

Серед робіт цього напряму виділяються оригінальні праці шведського автора Б. Хеттне, що присвячені теоретичним аспектам регіональної інтеграції [12; 13]. Зазначимо, що підхід Б. Хеттне істотно знижує нормативну жорсткість критеріїв інтеграції, які зазвичай постулюються в старих європейських теоріях. Наприклад, російський фахівець з європейської інтеграції О. Буторіна вказує, що якщо оцінювати регіональну інтеграцію відповідно до критеріїв євроінтеграції, то «...НАФТА безпорадно загрузла на початковому етапі, а АСЕАН тільки наближається до нього» [3, c.142].

Регіоналізація є об’єктивною тенденцією, що стимулює зростання внутрішньої торгівлі та інвестицій. Регіоналізація характеризується економічною взаємозалежністю країн і виходом інтересів господарських суб’єктів за межі національних кордонів. При цьому сфера дії цих тенденцій обмежується регіональними рамками, зазначеними у конкретних угодах. На думку російського дослідника С. Севастьянова, регіоналізація постає більше як хаотичний процес – або прямий наслідок політики регіоналізму, що проводиться, або результат дії природних «економічних сил», приведених у рух приватним інтересом [5, с. 83].

Отже, зміст регіоналізму визначається концептуальним баченням, ціллю та форматом регіонального проекту, тоді як регіоналізацію визначає характер внутрішньорегіональних процесів, за допомогою яких досягаються зазначені цілі, де національні держави інтегруються в економічній, соціальній та інших сферах.

Регіоналізм і регіоналізація мають спільні риси та інтерактивну природу. З одного боку, регіоналізація підштовхує держави до пошуку рішень загальних проблем. З іншого – регіоналізм організаційно сприяє регіоналізації, знижуючи рівень витрат економічного співробітництва між учасниками. Зв’язок між регіоналізмом і регіоналізацією має діалектичну природу, що дозволяє останній формувати передумови регіоналізму та бути його наслідком. Регіоналізація може привести або не привести до регіоналізму – формальної інтеграції, що припускає створення керівних органів (інститутів). Вона вимірюється часткою внутрішньорегіональної торгівлі в загальному товарообігу країн-учасниць, відсотком взаємних капіталовкладень у структурі інвестицій, кількістю злиттів і поглинань у країнах регіону, динамікою грошових переказів членів діаспори в країни їхнього походження. На думку британського вченого М. Бісона, регіоналізм втілюється в міждержавних і наддержавних інститутах, спільних регулятивних заходах і вимірюється, відповідно, у періодичності багатосторонніх конференцій і зустрічей, жорсткості процедур прийняття рішень, кількості підписаних і набувших чинності угод [6].

Відтак, регіоналізм – це результат свідомих дій щодо оптимізації ефекту регіоналізації, а регіоналізація – це природний процес зближення країн без прямого використання політичних методів.

Зазначимо, що регіоналізм вирізняється трьома особливостями: 1) спрямовується зверху вниз; 2) стосується регіонів, межі і членство в яких зафіксовані міждержавними угодами; 3) припускає наявність структур, основними учасниками яких є уряди або їх представники. Крім того, регіоналізм багато в чому пов’язаний із створенням інститутів, хоча не існує концепції, що встановлює певну планку за формою або рівнем інституціоналізації, для того щоб вважатися «правильним» або «іс тинним» регіоном. Найважливіша формальна прикмета залучення держав у процес регіоналізму – це факти підписання і виконання ними міжурядових угод, а також створення регіональних організацій.

У сучасних теоретичних дослідженнях відзначуються два основні типи регіоналізації. Перший пов’язаний з появою і активним зростанням впливу регіональних держав і, як наслідок, з їх прагненням використати регіональне середовище у своїх інтересах, тобто побудувати шляхом угод або неформальних практик такі стосунки з менш впливовими регіональними державами, які б відповідали політичним і економічним завданням регіональної держави. Другий тип регіоналізації у рамках цієї типології припускає виникнення регіональних інтеграційних угруповань, які у разі успішного розвитку створюють окремий регіональний економічний простір у межах світової економіки. За основними параметрами регіоналізація в АТР має асиметричний та симетричний вимір, що свідчить про його складну природу.

Основним стимулом для налагодження політичного співробітництва між країнами субрегіону стала проблема забезпечення політичної стабільності і безпеки існуючих режимів. Умовно цю проблему можна поділити на два аспекти – внутрішньорегіональний і позарегіональний. Перший стосувався спільної боротьби з внутрішніми антиурядовими рухами в кожній окремій країні та у всьому регіоні. Другий був пов’язаний з прагненням цих країн спільними зусиллями протистояти втручанню в їхні внутрішні справи

Залежність азійсько-тихоокеанських економік від зовнішніх ринків робила їх вразливими перед такими заходами, які розцінювалися як «агресивна однобічність» Європи і США, спрямована на відкриття ними іноземних ринків під загрозою закриття власних. Це зумовило нові підходи до створення регіональних інституцій для сприяння економічному співробітництву і тіснішим політичним зв’язкам між регіональними державами на симетричній основі.

Ідеї створення об’єднання тихоокеанських держав без залучення світових лідерів зародилися ще в 50-і роки і, незважаючи на радикальні зміни у балансі сил та інтересів на світовій арені, проіснували до теперішнього часу і активізувались на зламі ХХ і ХХІ століть.Позиція країн Південно-Східної Азії (ПСА) щодо глобалізації характеризується політичною поміркованістю та збалансованістю. З одного боку, ставиться питання про формування країнами субрегіону єдиної, узгодженої економічної політики в одній з найбільш суттєвих сфер – економічній, що є очевидним проявом політики регіоналізації. З іншої – у наявності прагнення країн шляхом об’єднання і узгодження своїх зусиль прискорити входження у світові економічні процеси з метою привернути на себе значну частину інвестицій і ринків в умовах жорсткої конкуренції із іншими регіонами світу, тобто досягти успіху у справі глобалізації.

В середині 1990-х рр. отримав розвиток науковий напрям, який отримав назву «новий регіоналізм». Поява цього напряму викликана нездатністю класичної теорії інтеграції пояснити специфіку процесів зближення країн за межами географічної Європи. Вважається, що першим цей термін увів у науковий обіг британський вчений Е. Харрелл для позначення відмінності від регіоналізму «старого», сформованого протекціонізмом початкового етапу європейської інтеграції кінця 1950-х – середини 1970-х рр., і регіоналізму постколоніального, до якого потрібно віднести і сучасні процеси в АТР [16].

Зауважимо, що в Східній Азії остаточний вибір того чи іншого географічного простору як головного вектора регіоналізації ще не відбувся. Суперечки навколо тихоокеанського і континентального (східноазійського) вектора інтеграції, втіленого відповідно в проектах форуму Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС), учасників якого утримувати в рамках однієї регіональної ідентичності навряд чи можливо в принципі, і «десятки» Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), а також Японії, Китаю та Південної Кореї (АСЕАН+3) заважають зайнятися інституціональним структуруванням цього простору [6, c. 7].

Ця обставина дозволяє говорити про те, що в АТР існує довготривала стійка тенденція до регіоналізму, яка у міру розвитку світової спільноти продовжує зміцнюватися та набувати нових форм і масштабів. Виникнення так званого «нового регіоналізму» – поняття багаторівневого та суперечливого значно збагатило теорію інтеграції. Своєю дією він охоплює: по-перше, такі великі й різні за характером регіональні структури, як Євросоюз, АТЕС, НАФТА, МЕРКОСУР, АСЕАН; по-друге, участь регіонів (внутрішніх суб’єктів) окремих держав в утворенні прикордонних спільних економічних зон ряду країн (наприклад Гонконг); по-третє, активний розвиток міжрегіональних інтеграційних угод, що ведуть до появи «макрорегіонів» (потужні регіональні і міжрегіональні коаліції держав, що мають спільні економічні, а нерідко і політичні та військові цілі – атлантичний, тихо-океанський, євразійський, південно-східноазійський тощо.

«Старий» регіоналізм розглядається фахівцями як продукт «холодної війни», спрямований виключно усередину самого себе (інтровертний), ізольований від зовнішніх дій і створений урядами заради спеціальних економічних або військово-політичних цілей безпеки. «Новий регіоналізм», навпаки, відкритий зовні, нікого не виключає і є функціонально багатостороннім. При новому типі регіоналізму транснаціональні зв’язки, що переплітаються, встановлюються з іншими міжнародними організаціями або групами держав, які надають йому складний і багаторівневий характер.

«Новий регіоналізм» – це продукт, затребуваний як державами, так і недержавними акторами, такими, як бізнес-групи і ТНК, інтереси та діяльність яких виходять за межі державних кордонів [7].

У контексті науково-теоретичних дискусій про регіоналізм американська вчена-економіст Е. Фрост наводить певні ілюстрації щодо векторів східноазійської інтеграції. Східноазійський регіоналізм асоціюється у Фрост з системою концентричних кіл. Внутрішнє коло утворює первісна п’ятірка АСЕАН (Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Сінгапур, Таїланд), друге коло – АСЕАН «у форматі десяти» (у додаток до перерахованих – Бруней, Камбоджа, Лаос,М’янма і В’єтнам), третє коло – «АСЕАН+3» (Китай, Південна Корея, Японія). У зовнішньому колі виокремлюється консультативна система Східно-Азійського саміту (САС), метою якого є підготовка ґрунту для створення Східно-Азійської спільноти у складі АСЕАН+3, а також Австралії, Індії та Нової Зеландії [10].

Варто зазначити, що регіоналізм в АТР виник як засіб утвердження національного суверенітету колишніх колоній і напівколоній. Якщо європейська інтеграція орієнтувалась на розмивання державних кордонів, то азійська – на їх зміцнення і ретельне взаємне примирення, з тим щоб виключити в майбутньому суперечки, здатні ослабити можливості місцевих країн в глобальному масштабі. Іншими словами, європейці будували співтовариство, а держави Східної Азії лише об’єднували зусилля в невизначеній співдружності і тільки в 2003 р. оголосили про намір побудувати співтовариство до 2020 р. Головна відмінність регіоналізму в АТР від Європейського Союзу, створення якого зробило великий вплив на посилення подібних спрямувань, – це відсутність наднаціональних органів ухвалення рішень, які б обмежували національний суверенітет.

У рамках АСЕАН як інтеграційного центру АТР та в решті організацій Східно-Азійської спільноти, що продовжує формуватися, усі рішення ухвалюються на самітах глав держав і урядів шляхом консенсусу. При цьому діяльність АСЕАН довела, що країни-члени Асоціації не готові жертвувати навіть часткою свого державного суверенітету. Після багаторічної боротьби за національний суверенітет сама ідея його обмеження або делегування наднаціональним структурам асоціюється в громадській думці цих країн з реанімацією колоніалізму. Ідеалом для АТР є не універсальна, а вибіркова, тобто не повна, а обмежена інтеграція в економіці під контролем суверенних національних урядів [8].

Важливою метою східноазійського регіоналізму є організований спротив країн-учасниць економічному тиску з боку розвинених держав. За допомогою єдиного інтеграційного механізму країни Східної Азії можуть у принципі добитися вирішення послаблення потоку товарів з країн Заходу на свої ринки, врегулювання протекціоністських тенденцій тощо. Створення на цьому етапі потужного економічного угруповання надає можливість поступального зростання країнам, що розвиваються, до єдиного рівня з рештою держав регіону.

Регіоналізм в АТР традиційно характеризується як «відкритий». Цей термін, уведений в науковий обіг австралійськими вченими П. Драйздейлом і Р. Гарнаутом трактується ними як «процес інтеграції кількох країн, що не містить жодних обмежень, або дискримінаціїщодо країн, які не беруть участі в ньому» Ці дослідники вважають, що відкритому регіоналізму властива наявність двох постулатів: визнання ринкових сил як основних в розвитку торгівельного та інвестиційного обміну між учасниками інтеграційного процесу і закріплення за державами-ініціаторами цього процесу в ролі чинника «максимально сприяння» [9; 11].

Інтеграційні процеси в АТР ґрунтуються на принципах «відкритого регіоналізму», сутність якого полягає в тому, що розвиток коопераційних зв’язків і зняття обмежень на рух товарів, трудових ресурсів і капіталу всередині цього регіону поєднується з дотриманням принципів ГАТТ/СОТ, а також відмовою від протекціонізму відносно інших країн і стимулюванням розвитку позарегіональних економічних зв’язків. Як зазначає австралійський дослідник Д. Макдугал, «відкритий регіоналізм» – це коли будь-яка країна не член АТЕС може користуватися привілеями у торгівлі в межах цього форуму, що означає лібералізацію торгівля, знижки та ліквідацію торгівельних бар’єрів [17, c. 304].

Важливу роль у виробленні теоретичних підходів до інтеграційної проблематики виконали сучасні напрацювання концепції «нового регіоналізму». Широке визнання ця концепція отримала після серії публікацій з цієї тематики, здійсненої групою дослідників – Б. Хеттне, А. Інотай, О. Санкел. Дослідження прихильників цієї концепції показали, що характерна для ЄС висока ступінь інституціоналізації міжнародних інститутів скоріше є аномалією, а не провідною тенденцією їх формування в інших регіонах світу. Тим не менш, прихильники «нового регіоналізму» не прагнуть створити універсальну теорію, кваліфікуючи її як рамкову концепцію, новизна якої полягає в аналізі моделей регіоналізму в інших регіонах світу[15].

В аргументації прихильників «теорій нового регіоналізму» можна виділити дві основні групи доказових аргументів. По-перше, регіоналізм, будучи суто ендогенним процесом, в кожній частині світу знаходить свій неповторний вигляд під впливом економічних, соціокультурних, політичних та історичних особливостей конкретного регіону.По-друге, світ другої половини минулого століття, в якому зародилася західноєвропейська інтеграція, радикально відрізняється від сучасного світу, в якому подібні ситуації не знаходять повноцінного втілення.

Нарешті, в рамках «теорій нового регіоналізму» чітко вказується на поділ інтеграції де-юре і дефакто. Феномен інтеграції де-юре, під яким розуміється формалізоване співробітництво, яке відносять переважно до ЄС. Східна Азія в основному розглядається в категоріях інтеграції де-факто. Саме таку класифікацію пропонують політологи Б. Хеттне та Ф. Содербаум [14, c. 41].

Отже, поняття «відкритий» регіоналізм трактується по-різному: від необумовленого поширення результатів лібералізації на треті країни на основі режиму найбільшого сприяння до обумовленого зустрічними аналогічними і рівноцінними кроками.

В умовах відкритого регіоналізму країни-члени Східно-Азійської спільноти знижують мита та інші торгові обмеження як у взаємних стосунках, так і відносно держав, які не є членами угруповання. Функція цих держав полягає у проведенні торгової лібералізації на недискримінаційній і безумовній основі або в режимі погодженої лібералізації. В результаті ефект відхилення торгівлі з третіми країнами у рамках торгової лібералізації частково нівелюється. При проведенні односторонньої погодженої лібералізації країна отримує додатковий виграш за рахунок полегшення доступу імпортних товарів і послуг, зниження їхньої вартості, а також розширення доступу фірм на ринки партнерів. Це положення є практичною основою субрегіонального інтеграційного процесу в АТР, і його розвиток в перспективі дедалі більш пов’язується із залученням країн – не членів форуму АТЕС.

На противагу «відкритому» регіоналізму існує «закритий» регіоналізм, котрий цілеспрямовано протидіє глобалізації. Націленийвін переважно на захист регіону від негативних наслідків глобалізації. Прикладом «закритого» регіоналізму може стати діяльність колишньої Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), що проіснувала до розпаду колишнього «соціалістичного табору». До моделей «закритого» східноазійського регіоналізму також належить створений в 1996 р. форум Азія–Європа (АСЄМ). Створенню цього форуму передувала пропозиція прем’єр-міністра Малайзії Махатхіра Мохамадапро заснування в 1991 р. регіональної міжурядової організації – Економічна Рада Східної Азії. Врешті-решт їїбуло реалізовано в рамках Східно-Азійського саміту, хоча й за допомогою підключення іншого формату співпраці – трансрегіонального діалогу Азія-Європа. Регулярні зустрічі у форматі САС почали відбуватися з 2005 р. Формальне перетворення АСЕАН+3 на Східно-Азійський саміт із залученням до нього в 2005 р. Австралії, Індії та Нової Зеландії (АСЕАН+6), а в 2011 р. Росії і США (АСЕАН+8) створило умови для стратегічного діалогу та побудови нової архітектури безпеки та інтеграційної співпраці в АТР.

Слід зазначити, що діяльність САС виявила чимало розбіжностей серед країн регіону у підходах до інституціональних і функціональних параметрів його розвитку. Так, Індонезія, Сінгапур і Таїланд наполягають на розширенні його формату, тоді як В’єтнам, Камбоджа і Малайзія пропонують обмежити кількість членів САС. У свою чергу, основні партнери та інвестори АСЕАН– Японія і Китай виступають з протилежними варіантами розбудови САС. Наприклад, Японія закликала включити до його складу Австралію, Індію та Нову Зеландію, а Китай виступив за обмеження позарегіональних країн в організації.

Разом з тим Японія і Китай, які й досі виконують роль своєрідних «локомотивів» східноазійської інтеграції, були зацікавлені у забезпеченні своїх ключових позицій в Південно-Східній Азії, попри спроби США зменшити вплив цих держав у стратегічно важливому для них регіоні. Позиція Південної Кореї фактично мало чим відрізнялась від японської, оскільки обидві країни є залежними від США у військово-політичній сфері.

Аналіз підсумків 22-го саміту АТЕС, який відбувся в листопаді 2014 р. у Пекіні, дозволяє відзначити декілька важливих організаційних моментів:

– по-перше, прийнятий на саміті План посилення співпраці в 2015–2025 рр. передбачає становлення в регіоні цілісного, всебічно взаємопов’язаного та інтегрованого простору;

– по-друге, план розвитку АТЕС виходить далеко за рамки ліквідації протекціоністських та інших обмежувальних заходів, що перешкоджають розвитку торгівлі в її традиційних формах;

– по-третє, члени АТЕС погодились продовжити мораторій на використання протекціоністських бар’єрів до 2018 р.

Нарешті, схвалені в Пекіні пріоритети економічної політики, в тому числі першочергові завдання АТЕС, передбачають створення сприятливого клімату для руху капіталу, збільшення обсягу інвестицій у розвиток промислової, транспортної і соціальної інфраструктури. Очікується, що в 2015 р. за параметрами вартісних витрат і надійності переміщення товарів і послуг у регіоні країни АТЕС повинні досягти значного підвищення рівня торговельно-економічної та інвестиційної активності.

Варто зазначити, що як східноазійському регіоналізму під орудою Китаю, так і транс-тихоокеанського регіоналізму (партнерству), в якому рушійними силами є США і Японія, притаманна організаційна незавершеність. Відсутність в АТР єдиного інтеграційного центру є показником незавершеності процесів структурування регіональної системи міжнародних відносин у цілому. Крім того, в АТР немає міждержавної інституціоналізованої структури з наднаціональними органами управління на кшталт Європейського Союзу. Проте, ця незавершеність не виключає ефективного розвитку в АТР як структурованих міждержавних відносин, передусім інституціонально оформлених: АСЕАН, АСЕАН+3, АТЕС, САС, так і політично не оформлених – АСЕАН+6 і АСЕАН+8.

Аналіз інституціональних і функціональних аспектів східноазійської інтеграції показує, що її зміст, динаміка й формати зумовлені переважно впливом на цей процес найбільшрозвинених країн АТР – США, Китаю і Японії. Участь у цих процесах – Австралії, Південної Кореї, Індії та інших має другорядне значення для подальшого розвитку регіональної інтеграції. Щодо країн-членів АСЕАН, то їх роль у цих процесах обумовлена факторами суспільної модернізації і політикою створення Східно-Азійської спільноти.

У цьому зв’язку при опрацюванні концептуального підходу та здійсненні політики щодо розвитку співпраці між Україною та провідними державами Східної Азії варто брати до уваги таке:

– залучення України до процесів східноазійської регіоналізації матиме якщо не сьогочасні то перспективні вигоди у сфері економічної та інвестиційної діяльності;

– вирішальним чинником сучасної інтеграції є не географічна відстань, не відмінності природ нофізичних, соціально-політичнихта цивілізаційних умов розвитку країн, що вступають у взаємодію, а спільність їх інтересів у розвитку економічних, інформаційно-технологічних і комунікаційних зв’язків;

– вступ України в АСЄМ сприятиме розвитку міжрегіональній співпраці, у якій активну роль відіграють найбільш розвинені країни Європейського Союзу;

– позарегіональний статус України та відносна слабкість системних зв’язків з провідними економiками регіону обмежують її можливості співпраці з регіональними й трансрегіональними структурами.

Отже, розвиток міжрегіональної співпраці вимагає від України використання адаптаційного досвіду розвинених європейських країн, які переносять свої виробництва й технології в регіон Східної Азії, якому пророкують економічну та політичну стабільність у наступні десятиріччя ХХІ ст.



Номер сторінки у виданні: 73

Повернутися до списку новин