Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПОЛІТИЧНОЇ ПРАКСЕОЛОГІЇ





Бебик Валерій, доктор політичних наук, професор, Всеукраїнська асоціація політичних наук, голова правління,

v.bebyk.cathedra@ukr.net

АНОТАЦІЯ

Система політичних наук загалом поділяється на такі групи наук: теоретичні (теорія та історія політичної думки, теорія та історія держави і права, політична філософія, політична історія, політична ідеологія і т. ін.), праксеологічні (політичний менеджмент, політичний маркетинг, інформаційно-комунікаційний менеджмент) і теоретико-пракселогічні (політична психологія, політична соціологія, політичні комунікації, політична антропологія, політична культура, етно-державознавство і т. ін.).

Політичний менеджмент і маркетинг розглядаються в цій статті як науки, що регулюють політичний ринок. Види політичного менеджменту: менеджмент виборчої кампанії, урядовий менеджмент, менеджмент політичної кампанії. Види політичного маркетингу: дослідження громадської думки, виборча інженерія, політичне рекламування та іміджелогія. Особливе значення має система політичної комунікації. Види політичної комунікації: через мас-медіа, організації, неформальні контакти.

Ключові слова: влада, політичний ринок, політична праксеологія, політичний менеджмент, політичний маркетинг, політична комунікація, методологія, метод.

 

THEORETICAL AND METHODOLOGICAL PRINCIPLES OF POLITICAL PRAXEOLOGY

Bebyk Valeriy, Doctor of Political Science, Professor, Ukrainian Political Science Association, President,

v.bebyk.cathedra@ukr.net

SUMMARY

System of Political Science is divided into three major groups sciences: theoretical (theory and history of political thought, theory and history of law, political philosophy, political history, political ideology, and so on. Al.), Praxeological (political management, political marketing, information -komunikatsiynyy management) and theoretical prakselohichni (political psychology, political sociology, political communication, political anthropology, political culture, ethnic gosudarstvovedenie and so on. al.).

Political management and marketing are considered as the sciences that governs the political market. Types of political marketing: public opinion research, electoral engineering, political advertising and image study. Types of political mamagenent: campaign management, government management, management of political campaign. Of particular importance is the system of political communication. Types of political communication: through the media, organizations, informal contacts.

Key words: government, political market, political praxeology, political management, political marketing, political communication, methodology, method.

 

Історія становлення системи політичних наук протягом свого формування як наукової галузі характеризувалося тривалим періодом конвергенції теоретичних і практичних напрямів, які, зрештою, злилися в достатньо цілісну світоглядно-методологічну наукову систему [1; 3].

На нашу думку, з точки зору базових засад методології і методики наукового дослідження система політичних наук пройшла такі (достатньо умовні і взаємно переплетені) етапи свого розвитку:

1) філософсько-інституціональний;

2) біхевіористично-поведінський;

3) ринково-комунікаційний.

Як добре відомо, перші кафедри політичних наук виникли на юридичних та філософських факультетах провідних університетів Європи і США, що й визначило відповідні теоретико-методологічні і науково-методичні підходи та інструментарії в дослідженні політичної сфери суспільства [1].

Відповідно до «місця адміністративного сидіння» перші дослідники політичної сфери суспільства вивчали переважно феномен політичної влади і політичні процеси (з філософської точки зору) та політичні структури (з юридичної точки зору).

Протецього було явно замало для системного розуміння політичних процесів і явищ, оскількивказані вище теоретико-методологічні і науково-методичні підходи не включали до предмета дослідження системи політичних наук такі важливі суб’єкти політичної діяльності, як «людина», «соціальна група» і т.ін.

Відтак, залучення до теоретико-методологічного та науково-методичного інструментарію системи політичних наук відповідних методологій і методів біхевіористичного напряму, широко вживаного в психології і соціології, значно збагатило дослідницький арсенал політичних наук.

Але й залучення арсеналу методологій і методів наукового дослідження зі сфери пихології і соціології не вирішило всіх теоретичних і практичних проблем системи політичних наук, оскільки ігнорування принципів і особливостей функціонування політичного ринку (як ринку влади) і методів управління соціальними групами (великими, середніми, малими) не давало повноти розуміння того, що відбувається у функціонуванні політичної сфери суспільства.

Водночас запозичення на сучасному етапі розвитку системи політичних наук методологічного і методичного інструментарію ринково-економічних (менеджменту і маркетингу) та інформаційно-комунікаційнихнаук (соціальних комунікацій) дозволило замкнути науково-дослідницьке коло в один системний ряд і вибудувати достатньо струнку методологічну і методичну матрицю системи політичних наук.

Як наслідок, комплексні дослідження політичної сфери суспільства почали проводити на основі використання методологій і методів, поширених у системах філософських, юридичних, психологічних і соціологічних наук, менеджменту, маркетингу і соціальних комунікацій. 

Таким чином, наприкінці ХХ — початку ХХІ століть було виокремлено такі основні теоретико-методологічні підходи в системі політичних наук [3]:

1) інституціональна методологія;

2) біхевіорістична методологія;

3) системна методологія;

4) методологія раціонального вибору;

5) дискурсна методологія.

1. Інституціональна методологія – характеризується застосуванням формально-правового аналізу встановленої «системи координат» та протікання в середині неї політичних процесів. В рамках цього методологічного підходу, який був запозичений з правових наук, можна викоремити такі напрями:

– конституційні дослідження (на основі традиційного, правового аналізу політичних інститутів, останнім часом намагаються аналізувати ці інститути в динаміці);

– державне управління (здійснюється вивчення управлінських функцій державних і самоврядних структур);

– новий інституціоналізм (прагне доповнити компаративістське вивчення політики адміністративної поведінки дослідженнями структур).

2. Біхевіористична методологія – дає змогу здійснювати аналіз не стільки держави, скільки влади і політичних процесів шляхом спостереження за соціально-психологічною поведінкою та комунікацією індивідів у формальних та неформальних групах. В межах цього методологічного підходу сформувалися такі напрями аналізу:

– статистичні дослідження;

– анкетні дослідження і опитування громадської думки;

– лабораторні експерименти;

– застосування теорії ігор у процедурах ухвалення політичних рішень.

Серед провідних методів біхевіористичного підходу використовують:

– контент-аналіз (дозволяє робити кількісний аналіз змісту оприлюднених текстів);

– фактор-аналіз (узагальнює, зводить безліч емпіричних даних до основних, які визначають базові характеристики суб’єктів політики);

– порівняльний аналіз (встановлює закономірності у різних типах політичних систем);

– когнітивний карт-матричний аналіз (дозволяє дослідити, проаналізувати і спрогнозувати типові реакції лідерів та інших суб’єктів політики на певні ситуації);

– психоісторичний метод (досліджується політико-психологічна поведінка суб’єктів політики протягом певного історичного періоду);

– психобіографічний метод (сприяє вивченню та аналізу психологічних характеристик суб’єкта політики на основі дослідження біографічних даних індивіда та його оточення на певних етапах його життя) та ін.

3. Системна методологія була запозичена із соціології і спрямована на комплексне, системне вивчення структури політичної сфери суспільства з подальшим аналізом функцій його складових елементів. В рамках системного аналізу виокремлюють: структурний, функціональний і структурно-функціональний види політичного аналізу.

Наприклад, прибічники структурно-функціонального підходу, окрім дослідження політичної системи з точки зору її цілісності, взаємопов’язаності (комунікаційних зв’язків) та функціональності (Д. Істон), вивчали і аналізували проблеми політичного рекрутування, політичної соціалізації, об’єднання за інтересами, ухвалення політичних рішень та їх виконання (Г. Алмонд та Дж. Б. Пауел).

4. Методологія раціонального вибору має за предмет аналізу модель політичних комунікацій, в центрі якої знаходиться людина як незалежний актор. Прибічники цієї теорії намагаються аналізувати політичну поведінку суб’єктів політики на основі їхніх базових цінностей та настанов.

Методологічне коріння теорії раціонального вибору знаходиться на перетині економії і психології (себто в царині економічної психології), а метою такого запозичення було намагання подолати недоліки інституціоналізму, біхевіоризму і структурно-функціонального аналізу.

В рамках теорії раціонального вибору виокремлюють концепції політичного аналізу на основі:

– теорії суспільного вибору (виходить з того, що в групі індивід поводить себе егоїстично і не буде докладати особливих зусиль для досягнення загальних цілей);

– теорії ігор (розглядає політичну боротьбу за виграш як гру з нульовою чи ненульовою сумою).

5. Дискурсна методологія (походить від латинського слова «discursus» — «міркування») полягає в аналізі соціально-комунікаційних явищ, з одного боку, через призму міжперсонального діалогу (як «мовної події»), а з іншого боку, через соціальний діалог (що здійснюється через суспільні інститути між індивідами, групами, власне соціальними інститутами тощо).

Для того, щоб фрагмент дійсності став дискурсом, потрібно: щоб він складався із певних елементів-знаків, вони були пов»язані між собою і утворювали повідомлення від комунікатора – реципієнту.

Представники дискурсного підходу (П. Ласлет, Т. ван Дейк) наголошують на існуванні дискурса-рамки («мови», «ідеології») та дискурса-твору зі своїм сюжетом (дискурс певних парламентських чи президентських виборів). У першому випадку використовуються методи семіотичного аналізу, а в другому – риторики, літературознавства і політичної герменевтики.

Одним із напрямів політичного дискурсу є постмодерністський підхід, який полягає, на думку його представників, в необхідності пошуків змісту виключно в політичній мові, яка є механізмом віддзеркалення політики у політичній свідомості, ігноруючи політичну реальність.

Еволюція методології і методики наукових досліджень дала підстави для структрування системи політичних наук, включивши до неї такі групи наук:

теоретичні (теорія та історія політичної думки, теорія та історія держави і права, політична філософія, політична історія, політична ідеологія, політична культура і т. ін.);

праксеологічні (політичний менеджмент, політичний маркетинг, інформаційно-комунікаційний менеджмент);

теоретико-пракселогічні (політична психологія, політична соціологія, політичні комунікації, політична антропологія, політична культура, етно-державознавство і т. ін.), які поєднують у собі теоретичні і практичні засади дослідження, проектування і регулювання політичної сфери суспільства.

Окремо розглянемо теоретико-методологічні та науково-методичні засади формування праксеологічної групи системи політичних наук, до якої входять політичний менеджмент, політичний маркетинг та інформаційно-комунікаційний менеджмент.

Відповідно до згаданих вище теоретико-методологічних та науково-методичних підходів можна зробити висновки, що політичний менеджмент — це система управління політичною сферою суспільства на основі використання форм, методів і технологій правового менеджменту, політичного маркетингу та політичної психології. Відповідно йдеться про адміністративно-правові, ринкові та соціально-психологічні підходи в управлінні політичною сферою.

Загалом, політичний менеджмент розглядається як:

політологічне вчення (досліджує проблеми управління суспільством);

галузь політичної праксеології (розробляє і впроваджує в політичне життя конкретні політичні рішення).

Політичний менеджмент передбачає безпосередній роз гляд, ухвалення та втілення в практичне життя політичних рішень спеціалізованою групою людей (політична, правляча еліта), яка домагається необхідної поведін ки інших членів суспільства за допомогою соціотехніки управління (правових норм, умовлянь і маніпулювання).

Окрім санкцій за порушення суб’єктом або об’єктом по лі тики правових норм (законів, указів, постанов, декретів), керівна група може використовувати також засоби заохочення.

До санкцій належать такі засоби переслідування, як звіль нення з роботи, заборона на професії, обмеження певних прав (поїздки за кордон, публікування своїх праць тощо), пресінг у мас-медіа, судове та адміністративне переслідування, блокування бізнесу і т.ін. У тоталітарних суспільствах – аж до фізичної розправи і вбивства.

Серед засобів заохочення можна назвати доступ до мате ріальних благ і послуг (квартир, прибуткових посад, спецмагазинів та інших пільг, сприяння бізнесу), популяризацію в мас-медіа, друкування праць і т. ін.

Всі ці види впливу на людей застосовуються для роз’єднання суспільних груп, які не поділяють домінуючих у суспільстві норм поведінки, моральних цін нос тей, оцінок суспільно-політичної ситуації.

Техніка умовлянь, яка здійснюється у разі потреби переконати людей у необхідності того чи іншого політичного вибору, передбачає залучення раціональної та нераціональної аргументації (статистичні дані, факти, прагматичні аргументи, результати соціологічних і соціопсихологічних досліджень, логічно пов’язані між собою та аргументами, якими оперують маніпулятори).

Під час використання техніки нераціональної аргументації зацікавлені особи покладаються не на істинність аргументів, а на особистісні якості людей (авторитетів, думки більшості громадян), котрі поділяють аналогічні думки та емоційної аргументації, звертаючись до стереотипів, національних інтересів, висміювання, залякування і т. ін.

Маніпулювання суспільною свідомістю використовують у разі потреби впливу суб’єкти або об’єкти політики, які не повинні знати про справжні наміри політичної (правлячої) еліти.

Засоби маніпулювання поділяють на:

мовні (передбачають використання певних штампів, термінів, ідеологічних і політичних кліше);

немовні (маніпулювання інформацією: блокування «не вигідної» інформації, затримання її або викладення у сприятливому для себе контексті);

пасивні (використовують фрагментарність інформації, яка унеможливлює об’єк тивну оцінку подій у повному обсязі);

активні (насаджування стереотипів, «правильних» норм і цінностей).

Виокремлюють такі види політичного менеджменту:

– менеджмент виборчої кампанії;

– менеджмент правлячої (або уря дової) команди;

– менеджмент політичної кампанії (масової, групової чи індивідуальної).

Політичний менеджмент розглядається в контексті реалізації управлінських функцій, характерних для класичного менеджменту: планування, орга ні зація, мотивація і контроль.

Планування — формулювання необхідного та вірогідного розвитку об’єкта політичного управління, його цілей та шляхів їх досягнення.

Організація — визначення структури та ієрархії об’єкта політичного управління, конкретні завдання, повноваження та відповідальність виконавців.

Мотивація — створення матеріальних і моральних стимулів для людей заради забезпечення виконання ними процесу політичного менеджменту.

Контроль — перевірка виконання визначених планів, відповідності їх структурі організації, відповідності структури — цілям організації і т. ін.

Ефективність політичного менеджменту залежить від якості отримуваної урядовими структурами інформації, адекватності моделі ухвалення рішень потребам суспільства, наявності відповідних ресурсів влади, рівня кваліфікації політичних кадрів та існування зворотного зв’язку про виконання раніше ухвалених рішень.

Відповідно політичний маркетинг розглядається з точки зору дослідження політичного ринку як ринку політичної влади, що тлумачиться як особливий вид суспільних відносин, котрий полягає у спроможності суб’єктів влади нав’язувати свою волю, спрямовувати, регулювати і контролювати поведінку та діяльність людей за допомогою адміністративно-правових, соціальних і психічних засобів впливу. При цьому виокремлюють владу економічну, політичну, державну, інформаційну, сі мей ну та ін.

Наприклад, політична влада розглядається як спроможність певного суб’єкта політики (стану, групи, індивіда) реалізовувати свою волю в політиці й правових нормах. Основним видом політичної влади є державна влада, а безпосередніми суб’єктами політичної влади є політичні інститути та їх органи, які реалізують процес керування різними сферами суспільного життя, мають засоби влади (координація, примус, контроль, насильство, репресії), обирають цілі й способи їх використання.

Зокрема, інформаційна влада може розглядатися як здатність суб’єктів інформаційно-комунікаційної діяльності інтегрувати громадську думку, підкоряти волю і опосередковано спрямовувати суспільну діяльність людей за допомогою системи суспільних інститутів (державних і недержавних), суспільних технологій (влади та маніпуляції), мас-медіа і лідерів громадської думки.

Відповідно до поняття політичної влади, яка розподіляється між суб’єктами політики на політичному ринку, ми пропонуємо розглядати політичний маркетинг як сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування та впровадження у суспільно-політичну практику певних процедур регулювання політичного ринку, а також настанов суспільної свідомості з метою завоювання та утримання конт ролю за ринком влади.

Під регулюванням політичного ринку (політико-правовими методами) розуміють вибір норм представництва та процедур обрання законодавчих, виконавчих і судових органів влади.

А під регулюванням суспільної свідомості (соціально-психологічними методами) розуміють дослідження настанов суспільної свідомості з метою «упаковки» й «продажу» таких характеристик суб’єктів політики, які різні соці альні групи населення готові «купити» за певну соціальну ціну.

Урахувавши ці специфічні особливості політичної діяльно сті в таких суспільствах, назвемо такі функції полі тич ного маркетингу:

– Формування інформаційного банку (даних статистики та звітності, результати досліджень у галузі економіки, політики, психології, демографії).

– Розроблення методів аналізу та обробки даних інформа цій ного банку, виокремлення показників, що найповніше характеризують об’єкти та суб’єкти політики.

– Оцінювання й аналізування умов політичного ринку, маркетингового мікросередовища (сукупність сил, які діють під конт ролем партії, соціальної групи, лі дера) та макросередовища (економічні, соціальні, політичні, психологічні, демографічні чинники).

– Аналізування ринкових можливостей тих чи інших пар тій, суспільних інституцій, ідей, особистостей.

– Розроблення оцінних і прогнозних моделей політичного попиту, життєвого циклу об’єктів і суб’єктів політики (пар тій, програм, ідей, лідерів) і політичної поведінки останніх.

– Аналізування ефективності політичного маркетингу, ко ри гування обраних форм і методів політичної діяльності і т. ін.

Виходячи з типології політичних об’єктів і суб’єктів вирізняють політичний маркетинг особистостей, суспільних організацій (державних і недержавних) та ідеологій (ідей, програм, концепцій, доктрин).

Виокремлюють такі види політичного маркетингу:

дослідження політичного ринку (вивчення даних статистики та громадської думки);

виборча інженерія (розробка та впровадження процедур формування органів влади);

– політичне рекламування та іміджелогія (розробка та «просування» політичних іміджів).

Дослідження політичного ринку передбачає вивчення та аналі зу вання політичної культури суспільства, рівня розвитку пар тій но-полі тичних структур, банку політичних лідерів (тобто полі тичної та правлячої еліти) і настанов суспільної сві домості.

Якщо перші три чинники досліджуються традиційними мето дами політичного аналізу, то стереотипи суспільної свідомості — через вивчення громадської думки.

Вивчати громадську думку можна через такі канали надходження інформації: опосередковані (документи та повідомлення мас-медіа), пря мі (особисті контакти з громадянами) та спеціалізовані канали (соціологічні та соціопсихологічні дослідження).

Виборча ін женерія— пристосування виборчих процедур (формування органів влади) до реалізації інтересів правлячої і політичної еліти щодо завоювання та збереження влади в державі (області, місті, селі) чи суб’єкті політичної діяльності (партії, суспільній організації, конфесії).

Виокремлюють такі методи виборчої інжене рії:

– встановлення вигідних правлячим колам виборчих процедур;

– встановлення кваліфікаційного бар’єру для партій/блоків;

– встановлення майнового цензу для кандидатів або партій/блоків;

– стимулювання та переміщення виборців з одних виборчих ок ругів до інших;

– маніпулювання кордонами виборчих округів;

– вибір відповідного часу для проведення виборів;

– добір лояльного до правлячої еліти складу виборчих ко місій;

– відмова в реєстрації певним кандидатам і політичним партіям.

Політичне рекламування та іміджелогія вивчають проблеми формування й створення в суспільній свідомості образів суспільних інститутів (держави, політичних партій, органі зацій, установ) та окремих політичних лідерів, розробляють сукуп ність прийомів, технологій і засобів формування в суспіль ній сві домості відповідних образів реальних суб’єктів політики.

Виокремлюють такі етапи полі тичного рекламування та іміджелогії:

– Вивчення ідеологічних і соціопсихологічних настанов гро мадян щодо іміджу «ідеального» політичного діяча, організації, програми.

– Дослідження характеристик іміджу реального суб’єкта політики.

– Створення («упаковка») іміджу кандидата, який можуть «купити» виборці завдяки проведенню рекламної кампанії.

– Розроблення форм, методів і засобів політичної реклами, базуючись на обраному іміджі.

– Реалізація («продаж») створеного іміджу через засоби масової інформації.

Політичні консультанти, зокрема, у своїй роботі використовують методи «контрольної групи» та «зосередження», які дозволяють отримати інформацію про основні проблеми виборців, їхню мотивацію та уявлення.

А психофізіологічні тести (аналіз висоти тону голосу, тест шкіри тощо) дають можливість визначити емоційні відгуки на особистість кандидата та його погляди. Саме емоційні відгуки свідчать про те, чи має кандидат «ауру комунікації», яка не піддається визначенню, але є визначальною під час голосування.

Надзвичайно важливе значення для політичного маркетингу має вивчення громадської думки, яке розглядається як:

– один із найважливіших аспектів політичної комунікації, який створює умови для ефективного функціонування політичної системи суспільства (в частині здійснення зв’язків між державою і громадянським суспільством);

– вид політичного маркетингу (в частині вивчення політичного ринку);

– етап політичного менеджменту (в частині вивчення особливостей об’єкта та суб’єкта управління);

– елемент технології розробки і корегування політичного іміджу суб’єкта політики.

Вивчення громадської думки набуло широкої популярності (починаючи з ХХ ст.) завдяки методології біхевіоризму та значному розвитку (на основі останньої) таких видів/методів дослідницької техніки: контент-аналіз, спостереження, статистичний метод, аналіз конкретних випадків, опитування. Контент-аналіз (походить від англ. content—зміст) поля гає в аналізі змісту політичних та інших текстів (фрагментів та ких текстів чи змістовних блоків) і переведенні їх у цифрові дані. За одиницю аналізу можуть брати один чи кілька парамет рів, згідно з якими аналізуються оцінки певного явища, події, суб’єкта політики в розглядуваних текстах.

Досліджувати можна як один політичний текст, так і кілька текстів — наприклад, кілька виступів одного й того самого політичного лідера протягом певного періоду часу. Аналогічно можна зробити певні висновки про еволюцію поглядів цього політика, якщо розглядати його висловлювання, датувати й зазначати місце їх проголошення.

Використовують контент-аналіз і під час вивчення повідомлень різних засобів масової інформації про одну й ту саму по дію чи людину. Саме так, проаналізувавши численні повідомлення традиційної, радіо- та електронної преси, можна дістати досить об’єктивний зріз громадської думки з цього приводу.

Слід, проте, звернути увагу й на труднощі, пов’язані з використанням цього методу. Передусім потрібні підготовлені експерти для отримання первинних оцінок (які до того ж можуть бу ти і є доволі суб’єктивними). А це ускладнює комп’ютеризацію за значеного методу, оскільки комп’ютер часто не «вловлює» окремих нюансів політичної заяви чи дипломатичної ноти.

Спостереження полягає у безпосередньому вивченні специфіки об’єктів і суб’єктів політики, особливостей їхнього політичного життя, політичних структур, політичної діяльності, політичної культури і політичної свідомості. Виокремлюють зовнішнє і внутрішнє (включене) спостереження. У першому випадку експерти знаходяться поза межами об’єктів і суб’єктів політики, в останньому – в середині них, беручи участь у політичному житті досліджуваних об’єктів і суб’єктів політики.

Статистичний метод дослідження політичної активності має на меті вивчення та аналіз закономірностей у поведінці вибор ців залежно від специфіки виборчих округів, стану суспільної сві домості громадян і т. ін. Він базується на дослідженні результатів голосування виборців (під час виборів, референдумів, опитувань) і даних державних статистичних органів.

Аналіз конкретних випадків полягає в отримуванні різними методами інформації про функціонування певних об’єктів і суб’єктів політики в конкретних випадках політичного життя індивіда, групи, суспільства та інтерпретації вказаної інформації з точки зору громадської думки.

Опитування громадської думки здійснюються шляхом безпосереднього (польового) або опосередкованого (через телефон, телебачення, пресу, пошту, інтернет) анкетування респондентів.

Техніка опитування полягає в тому, що респондентам пропонуються (письмово або усно) заздалегідь розроблені анкети, які складаються із закритих і відкритих запитань. Основну проблему, яку доводиться розв’язувати під час проведення опитувань громадської думки, становить правильна побудова респондентського масиву — вибірки.

Остання має бути репрезентативною, тобто відповідати структурі населення в цьому об’єкті дослідження (країні, області, місті, районі, селі). Як контрольні параметри вибірки беруть стать, вік, освіту, соціально-професійний статус опитаних, їхні політичні уподобання (у разі потреби).

Водночас практика функціонування авторитарних і тоталітарних режимів показала, що особливої ваги в умовах державного тиску на громадян набуває психологічний чинник, коли люди бояться бути відвертими або зовсім відмовляються від участі в опитуваннях громадської думки. В такому разі дослідникам потрібно емпіричним шляхом вишукувати певні коефіцієнти поправки до формально репрезентативної вибірки респондентів.

Нерідко в політичній практиці використовують так екс пертні опитування, коли до групи респондентів включається не широкий загал (від кількох сотень до кількох тисяч опитаних), а лише кілька десятків фахівців з проблем політики. За належного добору експертів і відповідного рівня їхньої кваліфікації результати таких опитувань можуть бути дуже корисні в політичній практиці.

Загалом вивчати громадську думку можна через опосередковані, пря мі й спеціалізовані канали надходження інформації.

Опосередковані канали вивчення громадської думки— засоби масової інформації (преса, радіо, телебачення, відео, мережі інтернету), документи засідань органів влади, суспільно-політичних організацій, матеріали державних органів управління статистики, спецслужб, органів внут рішніх справ, армії та ін.

Прямі канали вивчення громадської думки — особисті контакти працівників органів управління, політиків із населенням на зборах, мітингах, страйках, прийом громадян, через листування тощо.

Спеціалізовані канали вивчення громадської думки є най надійнішими, оскільки дають змогу отримувати з допомогою соціологічних і соціопсихологічних методів надійну й ре презен тативну (адекватну) інформацію з широкого кола пи тань.

На відміну від опосередкованих каналів (які дають змогу дослідити методом контент-аналізу лише основні тенденції громадської думки), прямих каналів (які надають інформацію про думки найактивнішої частини населення, яка пише листи, звернення, виступає на мітингах і т. ін.) саме спеціалізовані канали висловлювання громадської думки мають стати науковою базою для проведення політичного маркетингу та менеджменту.

Крім того, опитування громадської думки можуть бути стратегічними й описовими (допоміжними).

Стратегічні опитування, скажімо, під час проведення виборів, полягають в оцінюванні загальнополітичної си туації, сильних і слабких сторін кандидатів, у визначенні на осно ві со ціальних, демографічних, геополітичних чинників шан сів кандидата в тих чи інших регіонах.

Описові (допоміжні) опитування дають змогу кандидатам та їхнім командам дізнаватися про те, хто лідирує на певному етапі політичних змагань, які проблеми виборці вважають для себе найважливішими і т. ін.

Отже, вивчення громадської думки є однією з найважливі ших складових політичного маркетингу та менеджменту, оскільки без об’єктивної соціа льної інформації про реальний стан справ у суспільстві, ставлення широкого загалу до ключових питань громад ського життя, до окремих суспільних інститутів (держави взагалі, парламенту, уря ду, політичних партій, окремих лідерів та ін.) неможливо ухвалювати відповідальні рішення. Маючи таку інформацію, центри влади можуть адекватніше впливати на стан справ у суспільстві, підвищувати ефективність управлінських рішень, мати зворотний зв’язок з громадськістю про рівень сприй нят тя нею певних законопроектів, постанов, загальнополітичних рі шень.

Надзвичайно важливою категорією для політичного маркетингу є категорія політичної комунікації, яка розглядається як:

– процес передавання, переробки та прийняття політичної інформації суб’єктами та об’єктами політики, здійснюваний під час функціонування політичної сфери суспільства;

– окрема наука в групі наук політичної праксеології.

Процес політичної комунікації відбувається в контексті багатостроннього обміну політичною інформацією за такими рівнями політико-владної ієрархії:

– по вертикалі (індивід-група-суспільство чи національна влада-регіональна влада-локальна влада);

– по горизонталі (президент-парламент-уряд чи обласна адміністрація – обласна рада) тощо.

Кожна політична система розгортає власну мережу політичної комунікації відповідно до своїх можливостей. І ця мережа розвивається одночасно із становленням та розвитком політичних структур суспільства.

Політична комунікація є специфічним видом політичних від носин і розглядається як невід’ємний елемент політичної сфери суспільства, частина його політичної свідомості, яка здійснюється такими способами комунікації:

засобами ма сової комунікації;

суспільними організаціями;

неформальними контактами.

У цьому контексті виокремлюють констатуючу (нейтральну) та спонукальну (яка закликає до певних дій) політичну інформацію. Спонукальна інформація, у свою чергу, може бути спря мована на активізацію («підштовхування» до дій у певному напрямі) і дестабілізацію (руйнування політичних структур, норм і форм поведінки або діяльності).

Якщо подивитися на політичну інформацію з погляду використовуваних при трансляції останньої засобів аргументації, то можна виокремити логічне та емоційне переконання.

Логічне переконання орієнтується на раціональну, доказову, наукову аргументацію (не всім, до речі, доступну в наслідок різного рівня свідомості, культури тощо).

Емоційне переконання покликане впливати на емоційний елемент людської психіки (тут сфера формуючого впливу, безумовно, є значно ширшою внаслідок фрагментації і несистемності отримуваної інформації та відповідного рівня суспільної свідомості). Мета — змінюючи систему ціннісних орієнтацій особистості, примусити її діяти в заданому пропагандистами напрямі. Політична інформація, що надходить до її споживача, може сприйматися повністю, частково (після внутрішньої ідейно-політичної, релігійної, етнічної чи індивідуально-психологічної «цензури») або не сприйматися взагалі.

У цьому контексті значну роль відіграє соціокультурна (суспільно-політична, соціально-економічна, професійно-фахова чи етнічно-релігійна) група, до якої належить (якщо належить) споживач інформації.

У цьому зв’язку варто назвати особливості впливу соціокультурної групи на сприйняття політичної інформації індивідом:

– особистий погляд споживача інформації перебуває під сильним впливом групи, до якої він належить або прагне належати;

– людина заохочується (або карається) за дотримання (або невиконання) групових стандартів;

– якщо думка оприлюднена в аудиторії, її важче змінити, ніж особистий погляд;

– групові дискусії та рішення сприяють послабленню внут рішнього опору певній думці;

– підтримка навіть однієї людини ослаблює тиск «групового мислення»;

– найортодоксальніші прихильники групи найменш готові до сприйняття інформації, яка суперечить її нормам;

– велике значення для успішного засвоєння інформації мають форма й особливості її подання (довіра до інфор матора, враження від його об’єктивності та правдивості тощо).

Окрім того, варто звернути особливу увагу на адресність по лі тичної інформації, її «упаковку» відповідно до споживацьких стандартів (ідеологічно-політичних, мовно-культурних, етно-релігійних) різних груп населення.

Політична комунікація повинна бути засобом узгодження та координації суспільно-політичних інтересів на основі повного інформування громадян, поваги до прав і свобод особистості, демократичної політичної культури та свободи мас-медіа від владних та бізнесових структур (національних та зарубіжних). Це ідеал, якого треба прагнути шляхом постійної та копіткої роботи усім суб’єктам суспільного життя.

Наостанку зауважимо, що політичний маркетинг може бути ефективним у процесі регулювання політичного ринку лише за умов одночасного використання методів політичного менеджменту та інформаційно-комунікаційного менеджменту, які всі разом і складають систему політичної праксеології.



Номер сторінки у виданні: 22

Повернутися до списку новин