Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

РОЛЬ СУБ’ЄКТИВНОГО ЧИННИКА У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ УКРАЇНИ ЗА ЧАСІВ ПРЕЗИДЕНТА Л.М. КРАВЧУКА





РОЛЬ СУБ’ЄКТИВНОГО ЧИННИКА У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ УКРАЇНИ ЗА ЧАСІВ ПРЕЗИДЕНТА Л.М. КРАВЧУКА

УДК – 327 (477 + 479.24)

 

Ткач Дмитро, доктор політичних наук, професор, Університет економіки та права «КРОК» (Київ, Україна). проректор з міжнародних питань

e-mail: tkach-50@yandex.ru

АНОТАЦІЯ

Аналізується роль особистості у зовнішній політиці України часів президента Л.М. Кравчука, надається його психологічна характеристика та робиться спроба показати, як позитивні чи негативні риси характеру першого президента вплинули на прийняття зовнішньополітичних рішень. Відмічається, що під керівництвом Л.М. Кравчука був розпочатий процес міжнародного визнання України, відкриття дипломатичних представництв у світі, започатковані відносини України з Європейським Союзом, розпочався діалог з Північноатлантичним альянсом. Те ж саме було і в стосунках із ключовими стратегічними партнерами — США та Росією. Відмічаються зусилля, які здійснював Л.М.Кравчук для укріплення міжнародного авторитету України.

Ключові слова: Україна, президент України Л.М.Кравчук, зовнішня політика, Європейський Союз, НАТО, США, Росія.

 

THE ROLE OF THE SUBJECTIVE FACTOR IN UKRAINIAN FOREIGN POLICY DURING THE TIME OF PRESIDENT LEONID M. KRAVCHUK

Tkach Dmytro, Professor, Doctor of Political Sciences, University «KROK» (Kyiv, Ukraine), Vice-rector for international Affairs,

e-mail: tkach-50@yandex.ru

REFERENCES

The role of the personality in the foreign policy of Ukraine under the Presidency of Leonid Kravchuk is analyzed in the article, his psychological characteristics are provided and the attempt to show how positive or negative traits of the first President influenced on the decision-making of foreign policy is made. It is noted that under the leadership of Leonid Kravchuk the processes of international recognition of Ukraine and opening of diplomatic missions in the world were launched, Ukraine's relations with the European Union were initiated, and the dialogue with the North Atlantic Alliance started. The same thing happened in the relationships with key strategic partners — the USA and Russia. The efforts, made by Leonid Kravchuk to strengthen international authority of Ukraine, are specified.

Key words: Ukraine, President of Ukraine Leonid Kravchuk, foreign policy, European Union, NATO, the USA, Russia.

 

Роль особистості, а саме роль президента країни, за роки незалежності відіграє у зовнішній політиці України ключову роль. Пріоритети у цій царині мінялися залежно від того, які політичні сили приходили до влади, і який президент очолював державу. Ті рішення, які ухвалювалися главою держави у значній мірі залежали від його суб’єктивного бачення тих чи інших проблем, а воно у свою чергу залежало від психологічних рис керманича держави. Тому пов’язати особисті риси керманича країни зі здійсненням зовнішньополітичного курсу нам уявляється корисним і актуальним і сьогодні тому, що, незважаючи на 25-річне існування України як незалежної держави, в країні і сьогодні продовжується практика залежності зовнішньої політики від президента та його особистих рішень.

В українській науковій літературі головним чином зустрічаються дослідження про політичний портрет Л.М. Кравчука. При цьому дається оцінка його діяльності на посту президента та подальшій політичній кар’єрі [1; 2] Аналізові політики і влади на тлі політичного портрету Леоніда Макаровича Кравчука присвятив свою монографію В. М. Литвин [3]. Життєвий шлях президента, особливості його політичної діяльності також вивчали відомі науковці В. П. Андрущенко і М. І. Михальченко, А. А. Кокотюха [4, 5].

Віддаючи належне вищенаведеним працям, все ж варто констатувати, що до цього часу залишається недостатньо вивченою роль впливу фактору особистості на зовнішню політику держави в Україні. Саме це і спонукало нас до вирішення саме цієї частини аналізу зовнішньополітичних рішень.

Метою статті є розгляд впливу фактору особистості на зовнішню політику держави, а саме проаналізувати психологічну характеристику Л.М. Кравчука та показати, як позитивні чи негативні риси його характеру вплинули на прийняття рішень у міжнародній царині.

Психологічні риси першого президента України мали особливе значення в умовах, коли країна тільки ставала на ноги. Від особистісних якостей Л.М. Кравчука залежала як внутрішня, так і зовнішня політика держави.

То яким є психологічний портрет Л.М. Кравчука?

Перед тим, як відповісти на це питання, звернемося до одного із найбільш відомих спеціалістів в американській та світовій політичній науці Р. Лассуелл. Саме він запропонував психопатологічну типологію [6], згідно з якою, залежно від виконуваних функцій розрізняються такі типи лідерів, а саме: «агітатор», «адміністратор» і «теоретик», а також їх різні комбінації. Р. Лассуелл розглядав напрям руху несвідомих чинників в критичних ситуаціях розвитку кар'єри кожного з цих типів, а також їх роль у становленні певних політичних типів.

Основна функція «агітатора» — поширення своєї агітації та спілкування з громадянами. Він цінує риторику, вербальні формули і часте повторення принципів. Лідери цього типу живуть заради того, щоб бути поміченими, щоб провокувати і принижувати опонентів. Чисто адміністраторські функції викликають у них фрустрацію. Це недисципліновані і часто сварливі політики з яскраво вираженим ентузіазмом, які збуджують публіку закликами, багаторазовими заклинаннями.

Головна для них цінність — емоційний відгук аудиторії. З психоаналітичної точки зору, «агітатори» — виражені нарциси (хоча їх нарцисизм примітивний), їх лібідо направлене на власне «Я» і Я-подібні об'єкти. У минулому це зразкові діти, які соромливо подавляли негативні емоції. Однак такий «репресований садизм», не знаходячи виходу в близькому оточенні, переносився на суспільство. Жадання самовираження в усній або письмовій формі (звідси одна з класифікацій «агітаторів»: «оратори» — «плагіатори») являє собою спосіб задоволення внутрішніх емоційних потреб.

На наш погляд, Л.М. Кравчук належить саме до такого типу лідерів.

До владних вершин Л.Кравчук ішов більш ніж півстоліття. Сільський хлопчина з Рівненщини зумів зробити карколомну кар’єру партійного функціонера — від консультанта-методиста Будинку політпросвіти обкому до другого секретаря ЦК КПУ. Довгий час він був головним ідеологом компартії України, але, як виявилося, партія, її ідеали були потрібні молодому кар’єристу для того, щоб зайняти тепле місце у владній еліті. Ось ми і підходимо до головної характеристики першого президента: безпринципність заради власної вигоди. Вже потім після провалу виборів 10 липня 1994 р. відбулося нове політичне переродження Л.М. Кравчука, він палко до 2006 року став розділяти ідеї соціал-демократії, а потім зрадив і їм.

Ще за часів партійної кар’єри Л.М. Кравчук уникав вирішення гострих питань, перекладаючи їх на своїх підлеглих. Цю практику він продовжував і у подальшій діяльності на посту Голови Верховної Ради України, а також президента. Його нерішучість, втеча від прийняття рішень з актуальних проблем сьогодення, страх відповідальності принесли значну шкоду у становленні молодої держави.

Л.М. Кравчук видрізнявся глибокою некомпетентністю у питаннях державного будівництва. Все своє життя він займався комуністичною ідеологією, і тому питання економіки, функціювання державного апарату, юриспруденції були для нього Terra incognita. Проблема була і втім, що перший президент України погано розбирався у людях і оточив себе некомпетентними фахівцями, які визначили хибні вектори розвитку внутрішньої та зовнішньої політики країни.

До негативних рис характеру відносять лицемірність, голослівність, неправдивість, непослідовність, несамостійність, кон'юнктурність, егоїзм, корисливість, підступність, недоосвіченість, скритність, ненадійність, злопам'ятність.

Леонід Макарович любить розповідати анекдоти про себе. Один із самих його улюблених про те, як він попав під дощ, але «бігав між крапельками» і тому не змок. За Кравчуком у мас-медіа закріпилося прізвисько «хитрий лис». На наш погляд, він цим навіть гордиться. Якось на телебаченні він сказав: «Хитрість — це властивість розуму». Іншої думки притримувався англійський філософ Френсіс Бекон, який стверджував: «Немає більшої шкоди для держави, чим приймати хитрість за мудрість». Свого часу, коли Кравчук був головним ідеологом комуністів України він боровся у засобах масової інформації з представниками РУХУ, різного роду дисидентами, неформалами і т. п. Робив це професійно без жодних сумнівів та коливань. Саме його пропагандистські здібності допомогли на загальносоюзному референдумі, що проводився навесні 1991 р., отримати вагомий результат — більш ніж 70% українців висловилися за Радянський Союз.

19 серпня у Москві того ж року так званий Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) зробив спробу державного перевороту. Леонід Кравчук і тут зайняв вичікувальну позицію, обмежившись лише виступом по телебаченню, із закликом до українців «зберігати спокій». Коли ж ДКНС було заарештовано, Кравчук заявив, що не підтримав заколотників з ідеологічних причин, бо вже 19 серпня подав заяву про вихід з КПРС. Подавав він заяву чи ні, і досі невідомо. Але вже 24 серпня 1991 р. він зіграв вирішальну роль у прийняті Верховною Радою УРСР Акта про державну незалежність України.

Перший президент України Л. М. Кравчук відчув значення зовнішньополітичної діяльності ще у травні 1991 року, коли він як голова Верховної Ради України прибув з офіційним візитом до Будапешту. Там було підписано дев’ять двосторонніх документів, які заклали фундамент договірно-правової бази українсько-угорського співробітництва. Саме факт візиту в Угорщину делегації на найвищому рівні з України, переговори з президентом, прем’єр-міністром, головою Державних Зборів, підписані документи засвідчили визнання де-факто угорцями незалежності української держави ще за часів існування Радянського Союзу [7].

Але коли у грудні 1991 року його обирають першим президентом України, він звичайно мав уявлення про роль міжнародних відносин у житті молодої держави. Не випадково він був одним із ініціаторів прийняття 24 серпня 1991 року Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України [8].

Водночас прийняття цього документа тільки створило передумови для міжнародного визнання України. Потрібно було провести величезну роботу, передусім створити свою власну дипломатичну службу, яка б вписалася в систему міжнародних зносин. Реалізація цього завдання вимагала від керівництва країни розробки стратегії і тактики зовнішньої політики, формування її основ і фундаментальних принципів, створення державних органів зовнішніх зносин як усередині держави, так і за її кордонами. Чи був готовий до такої роботи колишній головний ідеолог КПУ — звичайно, ні.

Ситуацію ускладнювало і те, що МЗС на той час очолював А.М. Зленко — дипломат радянської школи, який був вихований на комуністичній ідеології і зорієнтований на східного сусіда. Тим не менше, 2 вересня 1991 року Голова Верховної Ради Л. Кравчук виступив на 46-й сесії Генеральної Асамблеї ООН з промовою, в якій окреслив головні напрями зовнішньополітичної діяльності незалежної України. Український високопосадовець підтвердив готовність України і надалі дотримуватися принципів, закладених у Статуті ООН, Гельсінському заключному акті та Паризькій хартії для нової Європи. Вже тоді він заявив про те, що Україна має намір стати повноправним членом європейських структур, не має територіальних претензій до жодного з сусідів і виступає проти будь-яких територіальних зазіхань на свою адресу [9].

5 грудня 1991 року було ухвалено Звернення Верховної Ради України «До парламентів і народів світу». У цьому документі знайшли подальший розвиток головні положення зовнішньої політики держави, а саме: Україна, одна з держав-засновниць Організації Об'єднаних Націй, у повній відпо відності з цілями і принципами Статуту ООН спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, на активізацію міжнародного співробітництва в розв'язанні екологічних, енергетичних, продовольчих та інших глобальних проблем. Зовнішня політика України буде базуватися на загальновизнаних принципах міжнародного права.

Україна готова встановити з іншими державами дипломатичні відносини і будувати двосторонні відносини з ними на засадах рівноправності, суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи один одного, визнання територіальної цілісності та непорушності існуючих кордонів.

Леонід Кравчук активно обстоював ідею позаблокового та без’ядерного статусу України: «Ми глибоко віримо в торжество розуму, зваженості, відповідальності за свої дії народів та їх політичних лідерів. Ми маємо вчитися жити як незалежні держави, поважати одне одного, робити добро. Ми маємо показати після розпаду войовничої імперії мирні устремління народів. Ось чому Україна, маючи третій за могутністю ядерний потенціал у світі, ставить за мету перетворитись на без’ядерну державу» [10. С. 4].

У грудні 1991 року в Казахстані Кравчук, Єльцин, Шушкевич і Назарбаєв підписали «Угоду про спільні заходи щодо зброї». У статті 6-й було записано: «До 1 липня 1992 року Республіка Білорусь, Республіка Казахстан і Україна забезпечать вивезення тактичної ядерної зброї на центральні передзаводські бази для її розукомплектування під спільним контролем». Проблема була в однім — всі ці бази були розташовані в Росії, а це означало, що Україна віддала тактичні ядерні боєзаряди безплатно, а вони, за підрахунками фахівців, коштували майже півтора мільярда американських доларів [11].

Далі більше. Цими діями Кравчук спонукав США та Росію об’єднатися для здійснення тиску на Україну щодо відмови від стратегічної ядерної зброї.

Перший реальний крок щодо відмови України від ядерної зброї був зроблений Л. Кравчуком у Будапешті, 12 грудня 1992 р. на зустрічі з віце-президентом США Ел. Гором. У столицю Угорщини президент України прибув на похорони прем’єр-міністра країни Й.Анталла.

Переговори відбувалися у будинку угорського парламенту і продовжувалися декілька годин. І саме тоді Л. Кравчук дав згоду на передачі Росії всього українського ядерного потенціалу. Зазначимо, що ніхто із керівництва МЗС президента не супроводжував, і доленосне рішення для України він приймав самостійно.

Справу повної відмови від ядерної зброї завершив вже Л. Кучма у тому ж Будапешті, через два роки 05.12.1994, підписом під Меморандумом про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Чим це закінчилося для України, ми вже знаємо, зазначимо, що першим, хто започаткував процес відмови від третього у світі ядерного потенціалу, був саме Л. Кравчук.

Перший президент України, з одного боку, добре розумів, що у міжнародних реаліях кінця ХХ сторіччя країні прожити з позаблоковим статусом буде надзвичайно важко, з іншого — його комуністичне минуле робило неможливою навіть думку про членство у Північноатлантичному альянсі. Значна частина українського суспільства в той час, що розглядається, продовжувала негативно ставитись до НАТО, розглядаючи ще з радянських часів цю організацію як ворога.

Українська влада не ризикувала ігнорувати громадську думку щодо НАТО і тому не форсувала розвиток відносин з цією структурою. Перші контакти були започатковані восени 1991 р., а в січні 1992 р. представник України вперше взяв участь у Робочій групі Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС). 22–23 лютого 1992 р. відбувся перший візит Генерального секретаря НАТО М. Вернера до Києва, під час якого Україна була запрошена до участі у РПАС. 8 червня 1992 р. президент Л. Кравчук здійснив візит до штаб-квартири НАТО в Брюсселі.

Великою помилкою була також передача більшої частини Чорноморського флоту РФ. І хоч частина патріотично налаштованих українських дипломатів прагнули завадити цьому, Л. Кравчук настояв саме на згубному для України сценарії.

Окремо потрібно сказати про проблему, яка знаходиться на стику внутрішньої та зовнішньої політики і яка демонструє таку рису характеру Кравчука, як користолюбство і меркантильність. Мова йде про його роль у знищенні Чорноморського морського пароплавства, яке налічувало на 1991 рік: 295 морських кораблів різних класів, близько 1,1 тис. одиниць допоміжного флоту, кілька судноремонтних заводів, портів (Іллічівськ, Південний), розгалужена соціальна інфраструктура (медичні, культурні, спортивні заклади, бази відпочинку). Загальна вартість активів — $7 млрд, 80 тис. працівників, з них 27 тис. моряків. Чиста валютна виручка підприємства за рік сягала $1 млрд [12].

13 серпня 1993 р. тодішній президент України Леонід Кравчук своїм указом на базі ЧМП створює акціонерний судноплавний концерн «Бласко-ЧМП», призначивши його президентом того самого Кудюкіна. Як додаток до указу Леонід Кравчук затвердив список підприємств, які входять до структури концерну й підлягають акціонуванню. Кожен підрозділ акціонувався окремо й отримував статус самостійної юридичної особи: АТ «Бласко-крюїнг», АТ «Бласко-бункер», АТ «Бласко-балк», АТ «Бласко-інформ». Згодом виявиться, що акції концерну так і не були випущені. Мінтранс, якому доручено розробити статут, не зробив цього, а лише за рік керування Кудюкіна підприємство втратило більш як 70 кораблів, і це без урахування фінансових втрат [12].

24 грудня 1993 р. Верховна Рада прийняла рішення про накладення вето на указ президента України про заснування «Бласко», але Леонід Кравчук, не прислухавшись до засторог депутатів, видав новий указ, яким дозволив концерну продовжувати роботу і далі красти гроші. У 2013 році Леонід Кравчук навіть визнав, що рішення про створення акціонерного товариства на базі Чорноморського морського пароплавства, яке призвело до втрати Україною торговельного флоту, було помилковим [13].

Однак жодного разу він не пояснив, звідки у його сина Олександра на рахунок у швейцарському банку надійшли саме у цей час чималі суми неоднозначного походження.

За часів президентства Л. Кравчука 2 липня 1993 року Верховна Рада України прийняла надзвичайно важливу Постанову «Про Основні напрями зовнішньої політики України». Це був перший документ незалежної держави, у якому було сформулювало магістральні принципи зовнішньої політики України, визначено головні її пріоритети.

Найголовніші зусилля зовнішньої політики України повинні бути спрямовані на такі напрями:

1. Утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави.

2. Забезпечення стабільності міжнародного становища України.

3. Збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів.

4. Включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу.

5. Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями і вихідцями з України, надання їм допомоги згідно з міжнародним правом.

6. Поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера [14].

Протягом трьох місяців 1992 року 140 країн світу визнали Україну як незалежну державу. Серед перших були Польща, Канада, Угорщина, Італія та інші країни. Протягом 1992–1993 років наступним кроком стало встановлення дипломатичних відносин. 30 січня 1992 року Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва у Європі (НБСЄ, згодом — ОБСЄ). У лютому 1992 року Україна стала одним з організаторів Парламентської асамблеї чорноморського економічного співробітництва, ініційованої з підписанням Україною, Албанією, Болгарією, Румунією та іншими країнами 25 червня 1992 року Декларації про чорноморське економічне співробітництво.

Підбиваючи підсумок формування зовнішньої політики України часів президентства Л.М.Кравчука (1991–1994 рр.), можна стверджувати, що керівництву держави за короткий проміжок часу вдалося вибудувати нову послідовну, передбачувану, стратегічно виважену, прагматичну зовнішню політику. Країна стрімко почала виходити зі стану зовнішньополітичної ізоляції, відкрила для себе багато нових можливостей на міжнародній арені.

Водночас відсутність досвіду міжнародної діяльності президента Л.М. Кравчука, його особисті якості призвели до здійснення системних помилок, які з часом суттєво вплинули на зовнішню та внутрішню політику держави, спричинили військовий конфлікт із Росією, анексію Криму.

 

ВИСНОВКИ

Про те, як вплинув особистий фактор першого президента України на зовнішню політику держави.

По-перше — безпринципність, небажання ухвалювати рішення, які можуть викликати різкий супротив опонентів, слабохарактерність призвели до того, що, за активної участі Леоніда Макаровича замість СРСР був створений Союз Незалежних Держав, тим самим Україна із власної волі, а вірніше за бажання Л. Кравчука увійшла до зони російського впливу.

По-друге, також пов’язане із попередніми психологічними характеристиками. Україна без усякого супротиву, добровільно віддала Російській Федерації право розпоряджатися всіма активами СРСР це стосувалося і золотовалютного запасу, і алмазного фонду, і власності за кордоном тощо. Водночас Україна і словом не обмовилась про зобов’язання Росії, що випливали з цих прав (виплата знецінених заощаджень громадян, належна компенсація за червоний терор і Голодомор, справедливий поділ союзного майна і т д.).

По-третє, завдяки таким рисам характеру першого президента України, як несамостійність, недоосвіченість, невміння прислуховуватися до фахівців, Чорноморський флот, у складі якого понад 60% матросів та офіцерів під час референдуму про незалежність проголосували «за», опинився під контролем Кремля, цим самим була порушена Біловезька угода.

По-четверте, ще одна риса характеру Кравчука, а саме безпринципність, призвела до фіаско у становленні Української помісної православної Церкви. Саме за ініціативи президента майбутнього патріарха Філарета у квітні 1992 року послали за благословенням на створення такої Церкви до Москви. Звичайно Московська патріархія відповіла відмовою.

По-п’яте, користолюбство і меркантильність президента призвели до знищення Чорноморського морського пароплавства, що завдало Україні в доларах США мільярдних збитків. Водночас у його сина Олександра на рахунку у швейцарському банку з’явилися чималі суми неоднозначного походження.



Номер сторінки у виданні: 41
Автор:

Повернутися до списку новин