Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

«Повість минулих літ» Нестора-літописця як видатна пам’ятка риторичної спадщини Київської Русі





                 Алла Медвідь,

заст. завідувача кафедри української словесності і культури, доцент Національного університету Державної податкової служьи України

 УДК 947.027

 

 

В статті розглянуто  особливості правової і політичної думки часів Київської Русі,  посилаючись на  писемне джерело  «Повість минулих літ».   

                Ключові слова: «Повість минулих літ», Київська Русь, держава, політична і правова думка.

 

               В статье рассмотрено особенности правовой и политической мысли времен Киевской Руси, посылаясь на письменный источник «Повесть временных лет».

               Ключевые слова: «Повесть временных лет», Киевская Русь, держава, политическая и правовая мысль.

 

               In article tendencies of legal and political idea of times of the «Kievskaya  Rus», being sent on a written source « The Story of time years».

               Key words« The Story of time years », «Kievskaya Rus», power, political and legal idea.

        

              Правова і політична думка Київської Русі -  це усні та писемні пам'ятки 9 - 13 ст., у яких відображаються погляди прямих пращурів сучасного українства на право, державу, суспільство і людину. Головним джерелом вітчизняної політико-правової ідеології того часу була своє­рідна неписана „народна конституція", яка сама базувалася на безпосередній та найчис­тішій основі у вигляді звичаїв і традицій наро­ду, виростала з повнокровних, незайманих зерен всенародної творчості корінних жителів східнослов'янських князівств, відбивала їх первісну морально-правову культуру, почуття, прагнен­ня, здоровий глузд, сам дух епохи. Іменувалася така конституція „правдою", „стариною", „бла­податтю" тощо. Правові і політичні погляди у давні часи формувалися і передавалися від поколін­ня до покоління не в якихось суто юридичних текс­тах, а у заповітах, казках, переказах, оповідях, словах, сказаннях, повчаннях, билинах, леген­дах, піснях, обрядових приписах .

Разом узяті вони мали найпоширенішу узагальнену назву - „правда батьків".

            Політико-правовими ідеями  були пройняті і літописи Київської Русі. Літописи самою природою своєю належать до історичних творів, - це „ цілий архів нашої історіографії", так влучно охарактеризував їх професор М. Грушевський .Великою цінністю є „ Повість минулих літ"( ХІІ ст.) літописця Нестора, де подаються звістки про діяльність князів, про боротьбу із зовнішніми ворогами, про народні повстання у Київській Русі.  „ Повість минулих літ"- літописне зведення, укладене в Києві на початку 12 ст. Оригінал історіографічної і літературної пам'ятки не зберігся. Перша редакція   „ Повість минулих літ" з'явилася близько 1113року, її укладення більшість дослідників пов'язує з ім'ям ченця Києво-Печерського монастиря Нестора, відомого в літературі як Нестор-літописець. Друга редакція „Повісті минулих літ" належить ігу­мену Видубицького монастиря Сильвестру (1116). Збереглася у списку в Лаврентіївському літописі. Список третьої редакції виготов­лений (1118) у Видубицькому монастирі (укла­дач невідомий) для Мстислава - сина Володи­мира II Мономаха; уміщений в Іпатіївському літописі.

Час, коли складався цей літопис, у громадському житті відзначався формуванням держави, розвитком її форм і боротьбою за них як у середині держави, так і поза нею.  Літописець Нестор використав грецькі хроніки, місцеві оповідання і зв' язав історію Русі з світовою, дав їй центральне місце в історії всіх країн. Академік Б. Д. Греков назвав її „одним з виявів людського генія, якому доля дала невмирущий інтерес протягом віків"[1,с.515]. Українські літописи свідчать про висоту культури, про ерудицію їхніх творів, про національну свідомість їхніх авторів. „ Можливо, ніде в середньовічній Європі літописання не було на значній території в багатьох місцях і протягом багатьох віків так міцно зв'язане , зцементоване, як літописання руське", - пише А.Н.Насонов [2,с.291].
            Основою пам'ятки „ Повість минулих літ" є ідея про богообраність слов'янського народу та включення слов'янства в контекст християнської історії. Тут закладено думки про необхідність єдиної держави з централізованою політичною владою, яка можлива лише на основі добровільної домовленості народу з князями. У творі Нестора - літописця проглядається спроба вирішення співвідношення двох гілок влади - влади світської та церковної, що сформувались у державі.   

„ Повість минулих літ"  - це розповідь про східнослов'янську спільноту та її багатовікову еволюцію у кон­тексті світової історії, в якій усе відбувається з волі Божої. Зведення стало головним джерелом для вивчення історії східних слов'ян. У ньому міс­тяться відомості про виникнення слов'ян і до­говори полян, древлян, дреговичів, словенів, кривичів, полочан, сіверян з князями - на­щадками біблійних героїв. Історія Києва подає­ться від полянського князя Кия та його молодших братів Щека і Хорива та сестри Либеді. Акцен­тується на особливій ролі у слов'ян, державо­творенні апостола Андрія Первозванного та князя Володимира Великого, який вважається „апостолом руської землі" за введення хрис­тиянства.

            Висхідним пунктом легендарного шля­ху „із варяг у греки" в „Повісті минулих літ" є напрям з півдня на північ, а не навпаки, тобто шлях починався з грецької, а не з варязької землі. Значне місце у „Повісті..." відведено боротьбі Русі проти кочовиків, міжкнязівським чварам. Головною державницькою засадою твору є заклик до захисту руської землі від зовнішніх ворогів на ос­нові єдності Русі. В літописі йдеться і про закони та звичаї предків, які, на думку укла­дачів, повинні стати джерелами княжих ус­тавів, обов'язків князя „правду діяти на цьо­му світі, у правді суд судити".

            Основною політичною ідеєю „ Повісті минулих літ" - є велич, єдність і незалежність Русі. Адже зміцнення політичної влади великого київського князя і згуртування навколо нього усіх князів - це запорука припинення княжих міжусобиць і руйнування держави.  Літописець Нестор в своїй „ Повісті" „ прив'язував" історичні події до часу правління представників князівських династій: на зміну правління Києвичів прийшла династія Рюриковичів. І в цій непослідовності літописця полягає цінність літопису, в якому вбачається політична злободенність, досвід, спостереження. Це ж можна сказати не тільки про його політичну ідеологію, але й про його світобачення взагалі.

            Його намір відповісти на питання,  хто перший почав княжити у Києві, і як виникла  Руська земля  міститься  в першій хронологічній даті, від якої літописець розкладає події за роками.

            Похід князя Олега на Київ досить часто розглядається як стержнева подія в історії Київської Русі. Вважається, що проголосивши Київ стольним градом, матір'ю міст руських, тобто столицею усієї Давньоруської держави , Олег таким чином спричинився до об'єднання Русі в одну цільну державу з центром у Києві. „ Повість минулих літ" свідчить про те, що князювання Олега в Києві почалося зі створення міст - опорних пунктів центральної влади у племінних князівствах. Наполеглива діяльність князя Олега дала певні результати: в останні роки його правління владі князя підкорялися княжіння древлян, кривичів, уличів, сіверян, ільменських словен, а також неслов'янські племена. Влада київського князя там була ще досить слабкою, часом формальною, а системи управління  та судочинства - примітивними. Однак, на той час, країна була економічно розвинутою: в цьому велику роль відігравала торговельна артерія - „ шлях із варяг у греки". Важливою заслугою Олега є те, що він зумів стабілізувати внутрішнє життя держави, спираючись на язичницько - боярську верхівку. Літописець прагне наголосити на духовній місії Києва, прирівнявши його до священного града Єрусалима. Проте формування державності на новгородській півночі й київському півдні відбувалися нерівномірно: протягом ІХ - Х ст. ці протидержавні об'єднання розвивалися незалежно одне від одного. Форма правління в Київській державі залишалася монархічною, а в Новгороді - вищим адміністративно - політичним органом було віче. Лише в другій половині Х ст. київські князі почали виявляти інтерес до Новгорода. Остаточно Новгород опинився в орбіті влади київських князів уже за правління Ярослава Мудрого. Після смерті Олега влада в Києві перейшла до Ігоря, який є першим представником династії Рюриковичів. За його князювання влада Києва поширилась на землі Східного Криму і Тамані, де було створене Тмутараканське князівство.   Саме тут Нестор показує, що важливим джерелом права Київської Русі є міжнародні договори князів з чужоземними державами. Це перші пам'ятки писаного права , це закони, які установлені князівською владою . В „ Повісті минулих літ" міститься чотири тексти договорів Київської Русі з Візантією, що датуються  907, 911, 944(за іншими даними 945)[3, с.39] та 971 роками . Перший договір( 907 р.) став результатом переможного походу Олегової дружини до Царгорода: „ Так уклали грецькі царі мир з Олегом, слово дали платити данину і ходили на взаємну присягу: самі цілували хреста, а Олега з його воїнами водили на присягу за руським звичаєм: клялися ті своєю зброєю і Перуном, своїм Богом, і Велесом, Богом худоби, і утвердили мир"[4, с.19]. Другий договір 911 року був доповненням до першого. Ці договори являють собою єдність і викликані тим самим походом. Цей мирний договір діяв майже тридцять років. В договорі  907 - 911 рр. -  Україна - Русь виступає  як держава, що не поступається своєю культурою перед Візантією, що має політичну організацію, устійнене право ( згадується „ закон... язика нашого", „ закон руский". Значення цього договору значно ширше, ніж свідчення про культуру тільки України: це - перший документ, в якому східні словяни  виходять на історичну сцену, як рівноправні з греками. Влітку 944 року в Царгороді була скріплена на письмі мирна угода між візантійською стороною та руськими послами.

Договір Ігоря з Візантією 944 р. підтвердив непохитність миру між державами, передбачав сувору кару щодо його порушників. Процедура ж ратифікації цієї мирної угоди відбулася у Києві за участю князя Ігоря, його ратної дружини та грецьких дипломатів. В 945 році „ прислав Роман послів до Ігоря відновити давній мир. Ігор же говорив з ними про лад і спокій . І послав Ігор мужів своїх до Романа..., ...Ігор почав князювати  в Києві, маючи мир з усіма країнами"[5, с. 36].  Останній договір 971 року був укладений між Святославом і імператором Іоанном 1 Цимісхієм після поразки Святослава у русько-візантійській війні. Згідно з цим договором Святослав присягався „мати мир і правдиву любов з великим царем грецьким...до кінця світу, і ніколи не буду замишляти на країну вашу і не буду збирати війська ні на землю Грецьку, ні на Корсунську, ні на Болгарську, завжди виступати союзником Візантії і якщо ж ми не дотримаємося чогось із сказаного, то хай буду я і ті, хто зі мною і піді мною, хай будемо прокляті від Бога"[5, с.54].

Зміст цих договорів свідчить про міжнародний авторитет та впливове становище Київської Русі на міжнародній арені.

            Кривава драма, що розігралася під стінами  древлянської столиці Іскоростень , яскраво висвітлює драматичний характер утвердження давньоруської державності, яка зростала, переборюючи протистояння місцевих вождів прагнення київського центру: ...зібравши данину, пішов Ігор до Києва, але, коли повертався назад, надумався і сказав своїй дружині :- йдіть з даниною додому, а я вернуся і походжу ще. І відпустив свою дружину додому, а сам з малою дружиною повернувся, щоб узяти більшого багатства. Деревляни ж, почувши, що йде він знов, зійшлись на раду до свого князя Мала і сказали: - якщо внадиться вовк у кошару, то всіх овець виносить, поки не вб'ють його. Так і цей : якщо не вб'ємо його, то всіх нас погубить..."

[5,с.38].

            Великий внесок у державотворчі процеси Київської Русі зробила княгиня Ольга, дружина загиблого князя Ігоря , яка протягом 20 років правила державою мирно й тихо. Літопис дає характеристику їй „ як наймудрішої серед усіх людей". Походження Ольги неясне. Про неї склалося кілька легенд. За одною з них вона, бувши дочкою перевізника, перевозила через ріку Ігоря, який захопився її вродою та розумом, одружився з нею. За іншою легендою була вона дочкою боярина. Інші вважали її за дочку Псковського князя. Архимандрид Леонід висунув гіпотезу про болгарське походження Ольги [6, с.19]. Вона об'їхала всю державу, закладала нові міста,села, погости і призначала в них правителів. Смерть Ігоря примусила уважно поставитися до справи оподаткування людності, спробою чого  були Ольжині „ устави" та „ уроки". Вона здійснила глибоку внутрішню реформу економіки: впорядкувала фінансову систему, встановила більш суворий порядок збирання данини, визначила її обсяг, строки і певні місця збору. Данина з древлян поділялася на три частини: дві йшли на Київ, а третина - на Вишгород, місто Ольги. Саме в цьому видно ідею поділу між державним прибутком і власністю князя, що свідчить про високий рівень державницького розуміння людей Х століття[7,с.102]. Вона обмежила свавілля князів та воєвод. Княгиня Ольга вела мирну зовнішню політику, що сприяло  зміцненню держави. Всі ці реформи  поклали початок існуванню Київської Русі як середньовічної держави з усіма її атрибутами.

            Підсумовуючи відомості про Ольгу, слід зазначити, що її постать та правління заслуговують на найбільшу увагу. М.Грушевський влучно її охарактеризував: держала сильною та зручною рукою державну систему й не дала їй ослабнути ні розвалитися[8, с.458].

            За часів князювання Святослава послабилось економічне, політичне і культурне життя держави. Він займався переважно військовими справами.

            Слід відмітити, що походи князя Святослава у 964 році на Оку і Волгу та підкорення своїй владі північнокавказьких народів розширювали і утверджували державний стан  Київської Русі. Воєнні походи князя Святослава, якого Михайло Грушевський називав „ козаком на престолі" на Балкани окреслює зовнішньополітичну діяльність Київської Русі. Навіть перемога печенізького хана над Святославом сприймалась як прилучення до таїнства влади, здобуття княжої міці, сили і відваги, войовничого завзяття.

            Святослав був політичним діячем, який брав участь у великих подіях на Сході Європи. Однак, у справах України він, на думку дослідників, грав скоріше негативну роль, і мали рацію бояри, які закидали йому, що, шукаючи чужих земель, він нехтував своїми.

            За ці часи змінюється характер князівської влади: воєначальники найманих дружин стають володарями, які перебирають всю повноту влади. Поволі втрачають свої значення віча, бо сильні князі вже не потребують погодження з ними, і в разі потреби радяться зі старшими дружинниками. Змінюється і характер дружини: варягів, чужий елемент, усувають або виступають поряд з ними місцеві люди, бояри, землевласники.

        Завершив тривалий процес державотворення у східних слов'ян Володимир Святославович. З великою швидкістю відбувався процес об'єднання розпорошених східнослов'янських племен в політичну цілісність під проводом України - Русі. Єдиновладець Володимир зміцнив внутрішню політику: поклав початок земельної реформи;  провів першу релігійну реформу, запровадивши так зване „ шестибожжя"; провів адміністративну та військову реформу. Через сім років після запровадження „ шестибожжя" Володимир змушений був провести нову релігійну реформу , яка посилювала владу київського князя в усій державі.  Володимир був мудрий правитель і не міг не розуміти, що поганська релігія не об'єднає його державу, не відіграє тієї великої ролі, яку відіграла християнізація для всіх держав Європи. „ Повість минулих літ" пише, що охрестився він у Корсуні, але додає: „ Кажуть, що хрестився Володимир у Києві, а інші говорять - у Василеві, а ще інші - й по іншому скажуть"[5, с.74]. Після прийняття християнства  Володимир здійснив судову реформу. Був виданий Церковний устав князя Володимира Святославовича, внаслідок якого встановлювалися правові основи взаємовідносин держави й церкви, світської та церковної влад, правового статусу духовенства. І саме цей Устав став  першим окремим джерелом права Київської держави. Відомо, що він містив заборону смертної кари. Церковний устав князя Володимира - це одна з основних пам'яток права Києво - Руської держави - відома у понад 200 редакцій[3, с.42].      Особливі симпатії Літописець виявляє до тих князів, митрополитів, єпископів, ігуменів, які були книжниками, будували храми, зводили нові міста, забезпечували народові добрий лад і мир, в яких сила влади утверджувалася на силі духу, на високій моральності, на пошані до минулого, до історії, до діянь батьків, дідів прадідів.

            Неподільні симпатії Літописець Нестор засвідчує до Володимира Великого, який охрестив Русь, який перший на Русі „ звелів будувати церкви", „ і людей приводити на хрещення по всіх городах і селах", „ і почав посилати забирать дітей у нарочитих мужів своїх і віддавати їх на учення книжне"[9, с.593].

            Охрещенню киян передувало яскраво змальоване Нестором знищення загальнодержавного пантеону язичницьких божеств. Побиття Перуна палицями було також символічним: ідола необхідно було фізично знищити.

Перуна проводжали аж до дніпровських порогів, за якими відкривався чужий простір. Кияни відправили його до крайньої межі своєї землі, це означало, що язичництво випроваджувалося за межі їхньої держави. І народжуване християнство ніби розгортається із новоосвяченого центру, утворюючи довкола нього такий же освячений простір.

            З прийняттям християнства Київська Русь ніби очистилася від скверни, знайшла духовне  просвітлення й відтак із недержави, якою вона була в очах християнських правителів, стала державою. Літописець підкреслив, що християнізація  Київської Русі означала входження її як держави до світової християнської спільноти,  вийти на рівень плідних відносин з такими країнами християнського світу, як Візантія, Болгарія, Польща, Угорщина, Німеччина.

            З Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури. „ Часи Володимира Святого, чи Великого, - писав М. Грушевський, - були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської, Київської держави"[10, с.12].

            Володимир Великий на схилі свого правління допустився політичного прорахунку. Залишаючи державу в спадщину своїм синам він чітко не визначив, кому із них належить право першості у державному правлінні. І після смерті Володимира у 1015 році  це ж привело країну до глибокої династично - політичної кризи. У ході міжкнязівської боротьби за київський престол було підступно вбито Бориса Гліба. Боротьба між Святополком і Ярославом спонукала Мстислава  спробувати й свої сили у боротьбі за київський престол. Тому важливим джерелом права Київської Русі є договори князів між собою. В 1026 році брати уклали між собою мирну угоду, за якою поділили Русь по Дніпру: Ярослав прийняв усе Правобережжя

З центром у Києві, а Мстислав - Чернігівське Лівобережжя.

            В 1097 році у Любечі відбувся з'їзд князів, скликаний з ініціативи Святополка і Володимира Мономаха, який мав покласти край державно - політичній кризі Київської Русі. На цій зустрічі князі проголосили своє непорушне право на батьківську спадщину, тобто визначити свої земельні вотчини. За Святополком закріплювалася Київська земля; Володимиру Мономаху відходили всі володіння його батька - це Переяславська і Ростово- Суздальська землі; Давиду, Олегу і Ярославу чернігівським - Чернігівщина з Новгород - Сіверщиною; Давид Ігоревич отримав Володимирську землю. Володар Ростиславович - Перемишльську, а Василько Ростиславович - Теребовльську волость.

Ця ухвала поклала в теорії кінець концентраційній політиці, кінець „ збиранню" земель. Друга ухвала - встановлення союзу князів для оборони і відповідальність за його порушення покладалася на весь союз князів. Третя ухвала: союз князів проти половців і заборона приватних союзів князів з половцями. По суті в Любечі було узаконено те, що мало місце в житті, але це не припиняло боротьби князів за владу. Київська Русь об'єктивно розпадалася на окремі князівські володіння. На зїзді в Любечі були закладені юридичні підвалини, на яких згодом і постали суверенні землі - держави на сході Європи:

 

     В літо 6605 [1097]. І зійшлися Святополк, і Володимир.

     І Давид Ігоревич, і Василько Ростиславович.

     І Давид Святославович, і брат його Олег.

     І зібралися в Любці, щоб установити мир.

     І говорили поміж собою,

     Кажучи: „ Нащо губимо Руську землю

     І між собою чвари діємо

    А половці нашу землю розносять порізно

     І радіють, що між нами рать донині.

    Віднині злиймося в єдине серце

    І збережімо Руську землю.

    І хай кожен тримає отчину свою:

    Святополку - Київ Ізяславів,

    Володимир Всеволодів- Давиду і Олегу.

    І Ярослав - Святославові,

    Їм же Всеволод роздав города:

    Давидові - Володимир

    І Ростиславовичам: Перемишль - Володареві;

    Теребовлю - василькові".

    І на тому цілували хрест:

    „Хай тільки віднині хтось на іншого встане,

   Проти нього будемо всі

   І чесний хрест.

   І сказали всі: „ Хай буде проти Того хрест чесний

   І вся земля Руська".

   І, поцілувавшися, розійшлися по домівках.

   І прийшли Святополк із Давидом у Київ,

   І раді були всі люди[9,с.722].

       

Однією із найдраматичніших повістей із „ Повісті минулих літ" є повість про осліплення Василька Теребовлянського. Ця повість є ніби  своєрідним гімном  державній мудрості  й милосердю Володимира Мономаха, який тут звертається до князів із пристрасним закликом виправити зло, щоб не загинула Руська земля від міжусобних воєн і жорстокого кровопролиття.

            Володимир Мономах створив собі авторитетне становище і правив великою державою з допомогою синів, які не виходили з під його волі. Але й інших князів він тримав у покорі. Він вступив на престол, запрошений боярством, під час заколоту.  У Києві він проводив політику консолідації руських князівств. „ Володимир же Мономах, коли почув, що Василька схоплено і осліплено, жахнувся, заплакав і мовив: „ Не бувало ще в Руській землі ні за дідів наших такого зла!"[9, с.150]. І негайно послав до Олега Святославовича і його брата Давида, кажучи:" Збирайтесь до Києва, в Городець, поправимо те зло, що сталося в Руській землі і між нами, братами, бо кинуто ніж у нас, а якщо його не поправимо, то ще більше зла натане між нами, і почне брат різати брата, і загине земля Руська, а вороги наші, половці, прийдуть і візьмуть землю Руську"[9, с.150]. 

            Поступово в суспільній свідомості Давньої Русі вкоренилася думка, що скромний, здавалось би, Переяславський князь є по суті першим у державі - адже він був головною рушійною силою й проводирем усіх переможних походів проти половецьких ханів. . Походи об'єднаних військ руських князів проти половців відбувалися майже щорічно. „Повість минулих літ" та інші літописи зосередили увагу на чотирьох особливо великих переможних походах - 1103, 1107, 1109 і 1111 рр.

            Нестор Літописець з гордістю описує синівську любов українського народу до рідної полянської, київської, руської землі. В очах цього народу, що страшенно терпів від майже безперервних набігів половецьких ханів, головним обов'язком і вищою доброчесністю князів була організація відсічі захланному й жорстокому ворогові, а не внутрішні чварі князів. Саме Володимир Мономах був оборонцем Руської землі від зовнішніх і внутрішніх міжкнязівських чвар.

 І тому  він вкладає в уста киян такі слова:" Благаємо тебе, княже, і братів твоїх , не губіть Руської землі. Бо як почнете війну між собою, половці будуть радіти і візьмуть землю нашу, яку великим трудом і хоробрістю відстояли батьки ваші і діди ваші, обороняючи її і прилучаючи до неї нові землі, а ви хочете загубити її"[5, с.158]. На благання киян" укласти мир, і берегти землю Руську, і битися з поганими", Володимир мовив:" Воістину батьки наші і діди наші берегли і шанували землю Руську, а ми хочемо зруйнувати її" і далі Нестор пише, що киянам повідали „ що буде мир. І всі помирилися на тому, і на тому князі поцілували хрест і уклали мир"[5, c.158]. Володимир Мономах

            У літописному некролозі на смерть князя зазначається, що він" просвітив Руську землю, наче сонце, і слава його розійшлася по всіх землях. А найбільше страшним він був для поганих, цей братолюбець, і нищелюбець, і добрий дбайливець за Руську землю". "Повість минулих літ" дає нам бачення державності - федеративний союз князівств, що з'єднані владою роду Рюриковичів, влада яких освячена церквою. Києвопечерські книжники, що мали стосунок до написання цього літопису, сформували концепцію держави, що є спадковою власністю роду Рюриковичів, які є "братами" і слухають Великого князя київського як "брата старшого".

Ця держава не є унітарною. Вона - своєрідна "родова федерація правлячого сімейства, яку в цілісності тримає митрополича кафедра Києва, що єдина може зробити князів "богоугодними монархами".

            "Повість минулих літ" - цілком реальна пам'ятка історії, права, етнографії, філософії, яка стоїть на грані двох суспільних укладів - патріархально - общинного, який уже відійшов та нового - феодального . Вона належить до тієї епохи, в якій чітко видно характерні риси феодалізму, але ще живі і старі традиції давньоруської держави.  Вже втрачена політична єдність руської землі, уже обособилися Новгород, Полоцьк, Галицько - Волинська земля, але ще діє єдність Русі. Міцніють нові феодальні напівдержави - князівства, проте ще зберігаються традиції єдиної Київської держави.

            Феодальна роздрібленість була  неминучим етапом в історичному розвитку Русі. В кінці ХІ ст. почався розпад Київської держави і ріст обласних центрів, що мав першочергове значення для розвитку Русі у ХІІІст.

Розуміння єдності Русі, можливо ще більше відчувалося тоді, коли соціально-економічна та політична розвалювалася, коли могуча держава Володимира відійшла в минуле, хоча ще і збереглося відчуття Руської землі як єдиного цілого.

            В цьому об'єднанні стрімкого руху вперед зі збереженням кращих традицій минулого - основа творчої міці цього періоду.

            Нестор пов'язав історію Руської держави зі світовою історією, надавши їй центральне місце серед історій європейських країн. "Повість минулих літ" повинна була нагадувати князям про славу і велич Руської землі, про мудру політику їх попередників, про святу єдність Руської землі.

            Патріотичний пафос літопису, широта політичного горизонту, живе почуття народу та єдності Русі і створюють виключну особливість твору Нестора.

            Вже доведено, що „ рукою літописця керували політично - правові погляди та мирські інтереси."



Номер сторінки у виданні: 11

Повернутися до списку новин