Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Українські народні традиції та їх роль у родинному вихованні





         Ігор Михайлин, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри журналістики Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

         УДК 316.2

 

 

Українська свідомість утворила ідеал родинного життя, який ґрунтується на взаємному коханні молодих, економічній незалежності жінки, яка приходить у родину з приданим і передає його в спадок по жіночій лінії. Цей ідеал сьогодні загрожений процесами глобалізації, яка нав'язує чужі поведінкові практики, денаціоналізацією, яка руйнує спадкоємність між поколіннями у сприйнятті традиції.

        Ключові слова: родина, традиція, національна свідомість, глобалізація, гендерна рівновага, денаціоналізація.

 

 В украинском сознании создан идеал семейной жизни, основанный на взаимной любви влюбленной пары, экономической независимости женщины, приходящей в семью с приданым, которое передается в наследство по женской линии. Этому идеалу сегодня угрожают процессы глобализации, внедряющие чуждые поведенческие практики, денационализация, разрушающаяся преемственность между поколениями в восприятии традиции.

         Ключевые слова: семья, традиция, национальное сознание, глобализация, гендерное равенство, денационализация.

 

        Ukrainian conscience has created an ideal of family life based on mutual love, economical independence of woman that comes into family with dowry and hands it down by woman line. Today that ideal is threatened by globalization process that impose another's behavior practice and denationalization that destructs heredity between generations in tradition perception.

         Key wordsthe family, the tradition, ukrainian conscience, the globalization, the denationalization.

 

Чому виникає потреба говорити про народні традиції в сімейному вихованні? Ми хіба самі не народ? Хіба це не наші традиції? Традиція - це вічно жива духовна субстанція. Мертва традиція - оксюморон. Або вона є, і тоді це жива енергія, яка формує наш щоденний побут, або вона мертва, і тоді вона вже не традиція, а відкинутий суспільством, атрофований досвід.

Про досвід якої історичної глибини йде мова? У «Повісті временних літ» читаємо: «Поляни мали звичай батьків своїх лагідний і тихий; шанобу і сором великий мали перед своїми невістками і сестрами, матерями й батьками своїми і був у них шлюбний звичай: зять не ходив брати молоду, а приводили її звечора, за день до того, а завтра приносили за нею придане» [4, c. 16]. Цей опис родинного життя стародавнього слов'янського племені, навколо якого утворилася Княжа Україна, як назвав цю державу Олександр Олесь, вміщено в легендарній частині літопису. Адже наш початковий літопис складається з недатованої й датованої частини. Перша дата в ньому 852 рік. Наведене місце ж міститься в попередній частині, що свідчить про давність описаної в ньому традиції, яка підкреслена посиланням на звичай батьків своїх.

Недарма глибокий знавець українського родинного життя й української народної свідомості І. С. Нечуй-Левицький у книзі «Світогляд українського народу : ескіз української міфології» (1876) реставрував прадавнє українське світобачення на підставі аналізу обрядового фольклору солярного циклу, переважно, колядок і щедрівок, зауваживши при цьому: «Колядки мають у собі сліди глибокої давнини. (...) Є багато чисто міфічних, од котрих тхне духом Бог зна' колишнього часу» [3, с. 6]. Дослідивши дохристиянський язичницький пантеон стародавніх українських богів, І. С. Нечуй-Левицький зробив висновок: «У колядках і щедрівках ми бачимо сім'ю світлих давніх богів: пана Господаря, господиню, їхню дочку панну і їхнього сина красного панича» [3, с. 8]. Свої уявлення про гармонійну хліборобську родину український народ переніс на небо і утворив з них небесну сім'ю, яка складається з батька, матері, синів і доньок.

«Пан Господар - веде далі письменник, - то давній найстарший бог світла або неба, похожий на індійського Варуну, котрий збудував мир і вивів на небо сонце й зорі; то давній бог Сварог, бог світла, старший од усіх богів, батько Дажбога. А що пан Господар давнє поганське божество, у тому не можна сумніватись» [3, с. 10]. «У всіх колядках і веснянках Сонце описується в жіночому образі, як княгиня, як мати, як удова; є колядки, де сонце описується як красна панна» [3, с. 10].

Варто замислитись, чому природні сили уявлялися стародавнім українцям як міцна й дружна небесна родина? Тому що за допомогою колядок і щедрівок ми занурилися в таку історичну глибину, де не існувало держави, а діяло народне самоуправління, головною одиницею суспільного життя були родина, рід, а потім на-рід, усі справи розв'язувала рада старійшин, стосунки в суспільстві регулювало звичаєве право, сперте на авторитет громадської думки, а його застосування не потребувало насильства.

У християнські часи інститут родини здобув освячення церкви. Шлюб був оголошений таїнством, яке твориться на небесах і здійснюється з Божого благословення. Класикою нашої середньовічної літератури (і педагогіки) вважається «Повчання Володимира Мономаха дітям». Його написав великий князь київський Володимир Мономах (1053-1125), як він сам висловився «сидячи на санях» і збираючись у далеку дорогу. Цей твір датується 1117 роком, тобто йому скоро виповниться 900 років. Чого ж навчає дев'ять століть тому своїх дітей київський князь?

Сам факт звертання великого князя київського до своїх дітей і прагнення залишити їм не тільки одну з найміцніших у тодішньому світі державу, але й духовні, моральні настанови для праведного життя свідчить про відчуття ним своєї видатної педагогічної місії щодо родини, сприйняття інституту родини як будівельної універсалії, конструктивної арматури всього життя. Зі створення родини починається суспільство. Важко переоцінити вплив цього твору з огляду на те, скільки читачів він мав за дев'ять століть існування, особливо, якщо врахувати, що текст «Повчання» був умонтований у «Повість временних літ».

У цілому настанови Володимира Мономаха можуть бути зведені до кількох репрезентативних напрямків.

Перший містить загальні поради щодо поведінки й призначається будь-якій людині. «Перш за все не забувайте убогих, - радить Володимир Мономах, - а яко можете, годуйте їх і подавайте сиротам. І вдову захистіть, не дайте сильним губити людину» [4, с. 179]; «Ніколи не майте гордощів у своєму серці і розумі, а скажіть: сьогодні живий, а завтра помру; смертні ми» [4,с. 179]. «Старих шануйте, як батька, а молодих, яко братів» [4, с. 179]. «Брехні остерігайтесь, і пияцтва, і облуди, від того душа гине і тіло» [4, с. 180]. «Хворого навідайте, покійника проведіть в останню дорогу, бо всі ми смертні. Не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте» [4, с. 180].

Другу групу порад складають настанови молоді. Почасти їх бере Володимир Мономах з книжки «Повчань» Василя Кесарійського. Виглядають вони так: «При старших годиться мовчати, премудрих слухати, старшим підкорятися, з рівними і молодими мати згоду і бесіду вести без лукавства, а щонайбільше розумом вбирати, не лютувати словом, не ганьбити нікого в розмові, не сміятись багато, очі тримати донизу, а душу вгору» [4, с. 179]. До цього він додав свої власні моральні максими: «Що вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте, того навчайтеся (...). Лінощі - це мати всьому дурному: хто що й знав, те забуде, а чого не вміє, того не навчиться. Добро своєю рукою сіючи, не лінуйтеся ні на що хороше. І хай не застане вас сонце в постелі. (...) Побачивши сонце, з радістю прославте день новий і скажіть: Господи, додай мені літа до літа, щоб я честю й добром виправдав життя своє» [4, с. 180].

Третій напрямок повчань - правила будування дому, сприйнятого як родина: «В домі своєму не ледачкуйте, а за всім приглядайте самі, не покладайтесь ні на тиуна або отрока, щоб не посміялися люди ні над домом вашим, ні над вашим обідом» [4, с. 179); «жінку свою любіть, та не давайте їй влади над собою» [4, с. 180].

Четверту категорію складають правила князювання. Вони засновані на гуманітарних засадах християнської етики: «Хто б то не був правий чи винний перед вами, не вбивайте і не веліть убивати його; якщо й завинив хто в смерті, не губіть християнської душі» [4, с. 179]. «Якщо ж вам доведеться цілувати хрест перед братами своїми, то перше спитайте свого серця, на чому ви зможете стояти твердо, і тільки тоді цілуйте, а поклявшись, не переступайте клятви, бо загубите душу свою» [4, с. 179]. «На війну вирушивши, не лінуйтесь, не сподівайтесь на воєвод; ні їжі, ні питтю не віддавайтесь без міри, ні солодкому сну. Сторожу самі наряджайте і вночі, з усіх боків поставивши охорону, лягайте відпочивати коло своїх воїнів, а вставайте рано. Зброю не скидайте з себе поспіхом, не оглянувшись добре» [4, с. 179). «Куди б ви не верстали шлях своєю землею, не давайте отрокам своїм чинити зло і шкоду ні селам, ні посівам, щоб люди не проклинали вас» [4, с. 180).

Звертає на себе увагу мотивація настанов: великий князь апелює до найвищого Божого авторитету, чиїм іменем освячені моральні абсолюти, або до громадської думки: «щоб не посміялися люди ні над домом вашим, ні над вашим обідом», «щоб люди не проклинали вас».

Відтоді українська родина багато разів описувалася в науковій і художній літературі. Особливості української родини можуть бути зведені до такого.

«Народними звичаєво-правовими установками, читаємо в підручнику «Етнографія України», - утверджувалася чистота і цілісність сім'ї, любов і шанобливе ставлення до батьків, піклування про дітей і їх повноцінне виховання, засуджувалися подружня невірність і будь-які інші порушення традиційних морально-етичних засад сімейного життя» [1, с. 325].

Молоді сходилися лише на засадах взаємного кохання, будь-який матеріальний розрахунок не був притаманний народній традиції. Право вибору чоловіка належало дівчині. До неї могли посвататись, але вона мала право подати гарбуза і тим самим відмовити або подати рушники і тим самим погодитися на шлюб. У багатьох народів чоловік купує собі жінку за калим. Українська жінка приносила в чоловікову родину придане, яке належало виключно їй і передавалося в спадок по жіночій лінії, тобто від матері до дочки.

Українській дівчині надавалася цілковита свобода в так званому «гулянні». Її честь і гідність ставилися надзвичайно високо в парубоцькому товаристві. Дівчина в принципі не могла припустити, що парубок може її «звести», сказати: «Кохаю» і не одружитися з нею. У цьому причина трагедії Шевченкової Катерини з однойменної поеми (1838). Вона довіряється москалеві, як би довірилася й українському парубкові. Вона не може повірити в те, що засадою його поведінки можуть бути слова, виголошені солдатами: «Ай да наши, кого не надуют». Вона твердо знає, що молодята кохаються в ім'я шлюбу, створення родини й зовсім не готова до іншого повороту подій [див про це у пр: 2]. Саме слово «шлюб» іменникова форма від дієслова «злюбитися». Шлюб можливий між злюбленими.

Але даючи дівчині величезну свободу в аспекті «гуляння» й вибору майбутнього чоловіка на засадах кохання, українська народна традиція суворо засуджувала втрату дівчиною цноти до одруження. Знову ж у Шевченковій «Катерині» старі батьки виганяють дочку з щойно народженим сином з дому. Звичай жорстокий як на сьогоднішній вимір, але вмотивований у народній традиції, бо свобода завжди невіддільна від відповідальності.

З цієї нагоди варто нагадати таке: у 1942 році один німецький лікар, який працював в Україні, подав самому Гітлеру службову записку, де писав: медичний огляд українських дівчат засвідчив, що 90 % з них не жили до шлюбу статевим життям; це, очевидно, настільки відрізнялося від його лікарського досвіду і приголомшило його, що він почав бити на сполох - такий моральний народ неможливо перемогти; про це він і попереджав фюрера.

Утворена молода родина не жила в батьківському домі, українська народна традиція передбачала її відділення для самостійного життя. Для українців характерна мала (проста, нуклеарна, індивідуальна) сім'я, що складається з однієї шлюбної пари. Це була двопоколінна сім'я, що складалася з подружжя і неодружених дітей. Пошана дітей до батьків виражалася в тому, що до них шанобливо зверталися тільки на «ви», неможливо було перебувати в шапці чоловікові в помешканні. Поширення такої малої (простої) сім'ї на всій території України засвідчують археологічні дані. Відтак, така родина веде свою ґенезу від доісторичних часів.

Усе вище сказане приводить до висновку, що говоримо ми про буденні, загальновідомі речі, які не є предметом науки, яка вивчає нові предмети і явища. Ми ж, навпаки, говоримо про дуже добре відомі предмети, як я вже сказав, багато разів описані в науковій і художній літературі. Українська народна родинна культура у словесній творчості відома від нашого найбільш стародавнього фольклору і від найбільш стародавньої писемної літератури. У сучасній шкільній програмі є навчальний предмет під назвою «Етика» (6 клас), де так само викладаються традиції народної моралі. Чому ж про це необхідно говорити сьогодні?

Тут ми повинні розглянути дві групи причин.

Перша група має міжнародні виміри й пов'язана з явищами глобалізації й настанням інформаційного суспільства. Інформаційне суспільство руйнує самі підвалини людського життя, те, що російською мовою можна було б назвати «устои». Я зверну увагу тільки на два процеси, не претендуючи на всебічний розгляд впливу нового типу суспільства на людську свідомість. Але це такі два чинники, які змінюють саму парадигму людського життя.

Перший чинник полягає в тому, що в суспільствах розвинутих демократій ліквідується (або вже ліквідована) категорія бідності, яка в попередній парадигмі цінностей ототожнювалася з виключними моральними чеснотами. Погляньмо під цим кутом зору на усну народну словесність. Бідняк завжди в ній був доброю, дотепною, кмітливою людиною, здатною прийти на допомогу іншому в скрутну хвилину. Щоправда винагороджувався він за свої чесноти все тим же багатством або царством, але вже малося на увазі, що пройшовши школу бідності, він вживатиме багатство на добро співвітчизникам, буде справедливим володарем. Багач виступав втіленням жадібності, брехні, підступу, жорстокості в ставленні до найближчого соціального довкілля з родиною включно.

Писемна література успадкувала цю парадигму, перетворивши майновий конфлікт на невичерпне джерело сюжетів і ситуацій. Погляньте на усіляких шейлоків, гобсеків, буденброкків, панів Головльових, чи наших Бичків, Пузирів, Калиток. А з іншого боку шляхетних духом бідняків типу Жана Вальжана, Башмачкіна, станційного наглядача, Чіпки й Миколи Джері. З цієї ідеї: бідність - це добро, багатство - зло, народжується марксизм, який підставляє засади наукової теорії під одвічну класову боротьбу, що існувала в суспільстві з майновою нерівністю. На щастя, політичні прогнози К. Маркса не справдилися. Його наукова концепція зазнала поразки. Чисельність промислового пролетаріату (це ключове для марксизму поняття) послідовно скорочується в усіх розвинутих країнах, на роль головної цінності виходить не фізична праця, а інформація, знання. Пролетаріат не просто втратив актуальність, а перестав існувати в попередньому марксовому розумінні. На перше місце в суспільстві висунулися особи, які з інформацією працюють, знання виробляють: працівники інтелектуальної праці, організатори виробництва й технічна інтелігенція, науковці, викладачі університетів. Взагалі різко скоротилися затрати фізичної праці в усіх галузях виробництва. 3-5 % населення, які працюють у сільському господарстві США, годують величезну країну з 200 млн. мешканців. Будь-яка людина, яка працює, забезпечує себе усім необхідним для життя: їжею, житлом, одягом, речами, засобами пересування і т. д. У розвинутих країнах не існує поняття бідності, мотиву для класової боротьби. Саме тому туди прагнуть наші люди, бо будь-яка особа, діставши там працю, забезпечує проживання цілої родини, чи вона живе з нею, чи залишилася вдома. Втрата актуальності бінарної опозиції: бідність-добро - багатство-зло - величезний зсув у суспільній свідомості, зруйнування того, що ми звикли вважати народною традицією в людських стосунках.

Другий чинник нової парадигми мислення випливає з першого, але більш істотно впливає на родину. Девальвація значення фізичної праці й актуалізація знання відкрили доступ до омріяної рівності жінці. Відбулася грандіозна фемінізація професій інженерів, бухгалтерів, технологів, лікарів, учителів, журналістів. У галузі журналістики цей процес в Україні відбувся на моїх очах. Спеціальність «журналістика» в нашому університеті існує з 1995 року. Якщо в перших наборах хлопці складали добру половину складу групи, то тепер їх 2-3 на всьому курсі. Журналістику і в нас, в Україні, завоювала жінка. Вихід жінки на стратегічні простори громадського життя й економічного виробництва - друге величезне зрушення в справі руйнування народної традиції родинного життя. Жінка здобула самостійність, економічну незалежність від чоловіка. Це стало потужним чинником руйнування родини. Раніше закохані одружувалися на все життя; тепер - до першого скандалу. Раніше родина мусила вчитися жити разом, уміти поступатися одне одному, шукати спільне між собою; тепер дрібні розбіжності в характері, поглядах і звичках підносяться до абсолюту, стають підставою для зруйнування родини. Факти свідчать про те, що в найбільш інформаційно просунутій країні світу, США, лише 19 % людей живуть у шлюбі. Боюся, що ці показники кількарічної давності вже посунулися вниз. В Україні кожен другий шлюб розривається згодом. Кількість шлюбів і розлучень має тенденцію до зближення.

Друга група причин зруйнування родини має наш внутрішній український характер і пов'язана з процесами винародовлення, денаціоналізації українців, яка триває щонайменше три століття, а найбільш інтенсивно йшла в столітті двадцятому. Сьогодні можна вважати науково доведеним, що все людство генетично може бути зведене до однієї подружньої пари, яка жила в південні Африці 135 тис. років тому. Звідки ж узялися раси, племена, народи, нації? Людство, зростаючи поступово, колонізувало нові й нові території, втрачало зв'язок з материнським племенем, рухалося далі в пошуку їжі. Підраховано, що в стародавню добу, до появи репродуктивного скотарства й землеробства, людині потрібно було для забезпечення життя 20 кв. км. на кожну особу. Така територія потрібна була для прогодування того стада мамонтів, яких впольовувала стародавня людина собі на їжу. Це значить, що групи людей мусили розходитися далеко одна від одної. У нових географічних умовах вони змінювалися антропологічно; маються на увазі такі атрибути, як колір шкіри, волосся, очей, артикуляційний апарат. Ще М. Костомаров вказав, що народності є наслідком особливих географічних умов, у яких мешкають тривалий час сталі групи людей. Від географії залежить сформований у певного етносу національний характер, який потім реалізується в історії народу. Історія - це рухома, жива географія. Свій питомий, узалежнений від географії, характер народ виражає в мові. Мова це не зовнішній спосіб вираження вже готової думки, а спосіб її формування, у давнину єдиний спосіб комунікації, який перетворює людей на спільноту, а потім і на суспільство.

Що ж відбувається з Україною в останні кілька століть, а в останнє найбільше?

Щоб зрозуміти цей процес, найкраще звернутися до авторитетного осмислення цієї теми у творчості видатного ученого, якому цього року Україна святкуватиме 175-і роковини від дня народження, - О. О. Потебні (1835-1891). Він вважав, що нація ідентифікує себе за допомогою мови; народ і мова - це синоніми. У праці «Мова і народність» він розглядає наслідки ситуації, коли в народу силоміць віднімають його мову. Українці живуть в цих обставинах у ХІХ і ХХ століттях. Відсутність національної школи, насильницьке запровадження школи, яка не користується мовою учнів як готовим навчальним засобом, а навчання їх новій мові передбачає виготовлення з свідомості учнів роду палімпсестів [5, c. 171]. Замість додавати до своїх знань нові знання, учні мусять витрачати психічну енергію для забування свого, рідного й засвоєння чужого. За рівності інших умов такі учні будуть у всіх відношеннях нижчими, ніж їхні однолітки, які навчалися в своїй мовній стихії. Процитую мовою, якою О. О. Потебня писав цю працю: «При подобной ломке неизбежно на месте вытесняемых форм сознания воцаряется мерзость запустения» [5, с. 172]. На думку О. О. Потебні, люди добровільно не відмовляються від своєї мови ще й від безсвідомого страху перед спустошенням свідомості.

За визначенням О. О. Потебні, денаціоналізація - «це таке перетворення народного життя, за якого традиція народу, яка міститься головним чином у мові, переривається або послаблюється до такого рівня, що є лише другорядним фактором перетворення» [5, с. 171]. На думку О. О. Потебні, денаціоналізація народу, який замешкує свою питому географічну територію, неможлива. Сама земля родитиме й родитиме українців, бо це українська земля. Вставимо ремарку: він не передбачав, що радянська влада з метою денаціоналізації застосує голодомор, який винищить 10 млн. українців. Але продовжимо розгляд концепції О. О. Потебні: по відношенню до особи денаціоналізація можлива. Для денаціоналізованої особи досвід предків вноситься в її власний розвиток лише у вигляді фізіологічних слідів і засад душевного життя. «Денаціоналізація передбачає, - провадить далі О. О. Потебня, - неодмінно лише послаблення традиції між дорослим і підростаючим поколінням, тобто часткове вилучення цього останнього з впливу родини» [5, с. 171]. Родина виявляється безсилою здійснювати саме те, що ми називаємо тут «сімейним вихованням». Підростаюче покоління сповнюється презирством і зневагою до своєї сім'ї й традиції, яку вона репрезентує. Але до засвоєння чужої традиції дійти так само нелегко саме тому, що вона чужа.

Що відбувається з народом, який поставив собі за мету денаціоналізувати інший народ?

Нагадаю з цього приводу парадоксальну думку К. Маркса, який говорив: Англія не може бути вільною країною, поки залишається власницею колоній; він говорив навіть конкретно - про Ірландію. Імперія не може бути демократичною. Вона не може забезпечити собі демократичні свободи і не дати їх колонізованим народом, але давши їм демократичні засади організації життя, вона вмить перестане бути колонією. Демократична імперія - це оксюморон. Росія доводить це всією своєю історією. У О. О. Потебні ця думка сформульована так: «Народність, що поглинається іншою, вносить у цю останню джерела розпаду, які, звичайно, дадуть помітні результати тим швидше, чим більш чисельна, морально дужча і своєрідна народність, яка поглинається, і навпаки» [5, с. 172]. Виявляється, денаціоналізація - це зло для обох народів: і того, який поглинається, і того, який поглинає. Наслідки денаціоналізації ми й бачимо в геополітичному просторі сучасної України.

Цікаво було прочитати спостереження польського автора Олександра Ф'юта над трансформацією російського національного характеру в ХХ столітті під впливом комунізму, коли російський народ забезпечував здійснення колоніальної політики СРСР щодо національних окраїн: «Російський народ любив степи і ліси, а совєтський - заводські комини (труби. - І. М.). Російський народ постійно бунтував проти кайданів, а советський не тільки не бунтує, він їх лиже! Так звана російська душа була душею бунту; совєтська душа - це душа собачої відданості. Російський народ, хай йому це Бог запам'ятає, був народом змовників, совєтський - донощиків і провокаторів, і сексотів!» [6, с. 182].

Що ж ми отримали внаслідку? Моральну деградацію, «мерзость запустения», духовне каліцтво й убожество. Це плата за описані мною процеси планетарного й українського масштабів. Де ж порятунок? Його слід шукати усім небайдужим до долі своєї батьківщини, роду й народу. Мені порятунок бачаться тільки на шляху створення української України, тобто історично такої держави, яка б цілком відповідала питомим географічним умовам цієї землі. Це створить підстави й для реабілітації й реставрації народної традиції сімейного виховання, повернення до коренів і першооснов. За інших обставин Україна назавжди залишиться простором, де панує «мерзость запустения», країною, яку безкінечно грабують зайди, бо вона для них чужа, вона для них предмет ненависті й визиску, а не пошани й любові. Скільки ми бачимо таких діячів у найвищому політикумі нашої держави! Ще більш їх у регіонах!

Чому ж так сталося? Чому не в української людини виявилися важелі влади в Україні? Чому в нашому парламенті лише 38 % українців? І які закони для розвитку української політки, економіки й культури буде приймати така Верховна Рада? Недарма її називають верховною зрадою. Стан українського керівництва різних рівнів - наслідок радянської політики денаціоналізації України. Чи відомо вам, що вперше ЦК КПУ українець очолив у 1953 році, тобто вже в процесі десталінізації? Це був Олексій Іларіонович Кириченко (1908-1975). До нього до вищої політичної влади в Україні українці не допускалися. Московська влада пильно стежила за національним складом керівництва районів, областей і республік, дотримуючись встановлених нею ж таємних пропорцій. Через це проголошена незалежна Українська держава, яку виборов український народ, опинилася в руках у тих керівників, що на той час і складали український політикум. Молода держава Україна отримала неукраїнську владу, яка зробила все можливе, щоб вихолостити саму ідею української незалежності.

Ми приречені на загибель чи з цього тунелю все-таки є вихід?

Ми можемо сподіватися на те, що Бог не залишить Україну. І на те, що проголошення Української держави припинило надходження нових потоків мігрантів, а ті, що вже замешкують український простір з часом таки стануть українцями, якщо й не етнічними (це й не потрібно), то політичними. В усьому світі йде творення політичних націй. Це означає, що на підставі переважаючого етносу створюється з додатком різнонаціональних емігрантських спільнот нова єдність, яка ототожнює себе з цінностями (політичними, економічними, а найперше - культурними) своєї держави. Цим шляхом мусить піти й Україна.



Номер сторінки у виданні: 53

Повернутися до списку новин