Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Постколоніальний дискурс української політики





        Галина Соловій, кандидат філологічних наук, доцент кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна».

УДК 321.01

 

 У даній статті автор аналізує постколоніальний дискурс української політики, а саме розглядає такі його риси, як політична та економічна залежність від метрополії, зрощення партійного апарату з промислово-олігархічною бюрократією та криміналітетом, бюрократизм та корумпованість влади на усіх рівнях, маніпуляції суспільною свідомістю, руйнування радянських міфів і стереотипів, слабкість громадянського суспільства в цілому.

         Ключові слова: українська політика, постколоніальний дискурс, суспільна свідомість.

 

        В даной статье автор анализирует постколониальний дискурс украинской политики, а именно рассматривает такие его черты, как политическая и экономическая зависимость от метрополии, сращивание партийного аппарата с промышленно-олигархической бюрократией и криминалитетом, бюрократизм и корумпированность власти на всех уровнях, манипуляции общественным сознанием, разрушение советских мифов и стереотипов, слабость гражданского общества в целом.

          Ключевые слова: украинская политика, постколониальный дискурс, общественное сознание.

 

        In this article the author analyzes postcolonial discourse in Ukrainian politics, namely, aspects of it such as political and economic dependence on the center, the merging of political parties with business oligarchic bureaucracy and crime, the bureaucratization and corruption of  government at all levels, the manipulation of societal thought, the downfall of Soviet myths and stereotypes, and the weakness of civil society in general.  

        Key wordsthe Ukrainian politics, a postcolonial discourse, public consciousness.

 

Сучасна Україна намагається подолати наслідки колоніального минулого, т.зв. спадщину «совєтизації», рабську психологію, імперське мислення, здолати політичну, економічну, культурну, ментальну залежність і якнайшвидше збудувати незалежну країну. І тут власне простежується певний парадокс українського суспільства, а саме амбівалентність, непослідовність мислення, подвійність стандартів, більше того, можемо сказати так звана «політична і соціальна шизофренія» українців в цілому та вітчизняних політиків зокрема у намаганні, з одного боку, відхреститись від колоніального минулого, а з іншого -неспроможність жити по-іншому, по-новому, докладати максимальних зусиль для здійснення демократичних реформ, боротьби з корупцією, ведення чесної політичної гри. У світлі президентських виборів 2010 загалом складається враження, що Україна рухається по замкненому колу.

У даній статті проаналізуємо докладніше головні характеристики та ознаки постколоніального політичного дискурсу України.

Серед головних рис варто підкреслити, насамперед, залежність, прихований або очевидний зв'язок з колишньою метрополією, у випадку України - з Росією, тобто васальна залежність у прийнятті вагомих стратегічних, політичних, економічних рішень, намагання не образити, не засмутити колишнього сюзерена. Промовистими прикладами тут є політичні рішення української влади, чи то у питаннях НАТО, вступу до ЄС, Чорноморського флоту, дискусії довкола СНД, ЄЕП, газових конфліктів і так далі. Прикладів безліч, будь-які політичні рішення, котрі певним чином послаблюють насамперед ідеологічний зв'язок з колишнім центром, викликають у метрополії жорстку критику і погрози застосувати санкції щодо колишньої колонії. 

Згадаймо звернення президента Медведєва до президента Ющенка влітку 2009, в якому він звинувачує саме Україну у погіршенні двохсторонніх відносин. На думку російського президента: «Политическое руководство Украины, игнорируя мнение граждан своей страны - не говоря уже об известной Вам позиции России, - упрямо продолжает курс на вступление в НАТО».

Не менше невдоволення викликала в російської сторони позиція України щодо військового конфлікту у Грузії, коли Україна не визнала анексії Росією грузинських територій Абхазії та Осетії. Медведєв звинуватив Україну у підтримці «режиму» Саакашвілі. Такі заяви не можна розцінити інакше, як втручання у внутрішню політику незалежної держави, такі дії можна вважати провокацією, - таке може собі дозволити лише колишня метрополія у стосунку до колишніх колоній. 

Власне тут варто відзначити таку рису постколоніальної політики як практика подвійних стандартів, адже Росія визнала Абхазію і Осетію як незалежні країни, які світ не визнав, однак Росія не визнала незалежність Косова, хоча з точки зору міжнародного права незалежність усіх цих країн сумнівна (власне точаться дискусії і щодо правомірності незалежності Косова).

Чітку позицію України щодо Абхазії, Осетії, а також Косово озвучив міністр закордонних справ України Петро Порошенко: «Україна не визнала незалежності Косова і вважає, що на сьогодні для такого визнання немає підстав. Аргументація така ж, як і у випадку з Південною Осетією й Абхазією... І не допускаю можливості визнання Південної Осетії й Абхазії, бо це порушує базові принципи міжнародного права». Шкода лишень, що цю чітку позицію Україна озвучила через півтора роки після інциденту з Абхазією та Осетією, а до цього часу офіційне відомство дипломатично відмовчувалось, списуючи все на відсутність міністра закордонних справ.

 Взагалі Росія поширює практику імперських дій не лише на колишні пострадянські країни, але й погрожує іншим країнам, доказом цього є рішення у 2009 році Державної думи дозволяти вводити російські війська у будь-яку країну, якщо російська влада вважатиме за необхідне захищати права російських громадян на чужих територіях.

Варто відзначити, що після Помаранчевої революції 2004 року та обрання президентом В.Ющенка, Україна почала доволі швидко віддалятися від імперської Москви, що відмітила і російська сторона, і міжнародні оглядачі. Російська опозиція та інтелігенція підкреслює той факт, що рівень демократичних свобод в Україні стрімко росте. Доказом цього може слугувати і той факт, що частина відомих російських політичних журналістів перебралась працювати до Києва, зокрема Євген Кисельов, Савік Шустер та інші. Російська влада жорстко контролює діяльність опозиційних рухів всередині імперії, оскільки останні, на її думку, становлять загрозу т.зв. «демократії по-російськи».

 У той же час, Москва намагається постійно тримати руку на пульсі української політики, і це їй непогано вдається, адже окремі політичні сили, зокрема Партія регіонів, комуністи і не лише, залюбки підігрують Росії, розраховуючи на її лояльність до колишньої колонії, зокрема у питаннях політичної та фінансової підтримки на виборах, а також у процесі лобіювання економічних преференцій. Саме тому час від часу в Україні звучать ідеї федералізації, згадаймо з'їзд у Сіверодонецьку, загрози анексії окремих територій, зокрема східних областей чи Криму (власне таких прикладів у історії постколоніальних стосунків немало, найбільш промовистою тут є анексія Росією Абхазії та Осетії у Грузії).

Іншою типовою рисою постколоніальної політики є так звана «візантійщина», практика політичних зрад, кулуарних перемовин, таємних угод. І тут власне, українська політика переповнена владними амбіціями і різноманітними таємними домовленостями: як перекроїти під себе Конституцію, чи перетворити Україну на парламентську республіку, чи обирати Президента в парламенті, як урізати його повноваження, - і все це залежно від того, хто виграє вибори. Політтехнологи мізкують над різноманітними варіантами і версіями політичних союзів, блоків, стратегій, звичайно ж, опоненти вбачають за цим «руку Кремля», і часто небезпідставно. Все це вкотре підтверджує несамостійність української політичної еліти, значна частина якої виплекана радянською чи пострадянською системою цінностей та дотримується старих схем у прийнятті рішень. Колишні члени КПРС, колишні комсомольці - так чи інакше є людьми із залишками радянської ідеології, з тягарем радянським стереотипів і підходів, серед них як колишні керівники держави, такі як Кравчук, Кучма, Симоненко, так і сучасні політичні очільники, наприклад Янукович, Тігіпко та ін.

Жоден політичний союз протягом останніх десятиліть не був тривалим, навіть в середині демократичних сил кулуарні угоди та зради колишніх соратників залишаються домінуючими: можемо згадати розкол між Ющенком і Тимошенко, зраду Мороза та соцпартії, регулярні перекуповування депутатів політичними опонентами, заманювання в свої лави міністерськими портфелями чи іншими преференціями, т.зв. «зливання» того чи іншого непотрібного міністра чи проштовхування потрібного закону. Не менш популярною залишається стратегія «чорного» піару, обливання опонентів брудом, т.зв. тактика витягування на світло «брудної білизни», скандали у пресі: тут і брудна історія довкола «Артеку», і скандал довкола дач високопосадовців, і пильна увага до розваг народних депутатів та їхніх дітей і родичів. Власне увага до приватного життя - це теж типова ознака постколоніального дискурсу, адже за радянських часів домінувало колективне, суспільне, тому зараз іде зворотна реакція, і як наслідок, суспільство детально поінформоване, в якому одязі чи на яких іномарках їздять посадовці, де вони відпочивають, чи є в них коханці, позашлюбні діти, чи б'ють вони своїх дружин і т.д. - все це стає надбанням широкого кола громадськості.

Інфікованість цілої вертикалі влади постколоніальним вірусом простежується на усіх рівнях владних інституцій: бюрократизм та корумпованість міністерств, відомств, комітетів, судів, інших органів державної влади, невміння швидко, ефективно реагувати, якісно на високому професійному рівні виконувати свої функції - все це також типова ознака постколоніальної політики і системи управління. Сьогодні більшість українців констатують невтішний факт, а саме повний хаос і безвідповідальність влади, яка не може налагодити механізми співпраці законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Як наслідок, громадяни спостерігають епопеї із захопленнями судів чи інших державних установ, вседозволеність та злочинність дій народних депутатів та чиновників, їх безкарність, винесення незаконних рішень судами різних інстанцій.

Ще одна із рис, успадкованих постколоніальною Україною, це намагання наслідувати імперську партійну систему, яка опирається на сильного, владного харизматичного лідера, котрий формує під себе політичну партію, котра підтримується певною фінансовою групою. Такими були колишні радянські очільники УРСР, згодом таким був Кучма, а також обраний на хвилі Помаранчевої революції Ющенко. Такими ж владними і харизматичними по суті є Тимошенко і Янукович, на жаль, українські партії залишились вірними пострадянським схемам. Окрім того, політичні еліти нерозривно пов'язані з колоніальною та постколоніальною традицією зрощення партійного апарату з промислово-олігархічною бюрократією, зазвичай позбавленою національної ідентичності, хоча певний патріотизм з часом може проявлятися, якщо це не суперечить економічно-комерційним інтересам олігархів.

Сьогодні ні для кого не секрет, що вибори політичних партій фінансуються певними промисловими групами (відомі українські промисловці та бізнесмени зі списку найбагатших людей України Ахметов, Коломийський, Пінчук, Васадзе та інші близькі до тих чи інших політичних сил), котрі відповідно розраховують не лише на місця у списках та на крісла у парламенті, але й лобіюють економічні проекти на підтримку свого бізнесу. Власне відсутність цивілізованого лобіювання у законодавчій системі України (такі закони існують у США та європейських країнах), натомість присутність корумпованих та підкилимних важелів проштовхування певних законопроектів (наприклад щодо грального бізнесу, акцизів на алкогольні та тютюнові вироби, фінансування Євро-2012 та маса інших проектів, котрі вигідні приватним групам але аж ніяк не державі) знову ж таки вказують на постколоніальність української політики.

Зазвичай, імперія не хоче відпускати політично-економічні важелі впливу на колишню колонію, і це проявляється також в намаганні якомога довше експлуатувати природні та людські ресурси: тут і земельні ресурси, скуповування землі та нерухомості, зокрема в Криму і не лише; це також транзитні ресурси України у газовій сфері, намагання Росії зайти на український ринок та отримати бодай якусь частку в українській газотранспортній системі, це і регулярні газові шантажі в українсько-російсько-європейських газових стосунках, коли Україна стає заручником і своєрідним буфером у протистоянні Росії та Європи. Окрім того, Україна як колишня колонія - вигідний ринок збуту для російських товарів і постачальник дешевої робочої сили. 

Окремим дуже вагомим аргументом і важелем впливу в українсько-російських постколоніальних стосунках залишається присутність російського Чорноморського флоту в Криму - це в першу чергу стратегічна, військова та політико-економічна вигода для метрополії, власне час від часу Росія розігрує карту залякування військовою могутністю. Саме Чорноморський флот на українській території - це однозначно бомба сповільненої дії, котра може несподівано вибухнути у будь-який момент і яку Росія використовує для власної стратегічної переваги у геополітичному протистоянні з Америкою та Європою, звідси і шантаж у грузино-російському конфлікті, і протидія системі ПРО у Європі та інші військові переваги. Окрім того, безпеку російського флоту забезпечує ФСБ Росії, котра також займається розвідкою на українській території на користь Москви. Прикладом може бути затримка у лютому 2010 року російських шпигунів, котрі збирали інформацію про закриті об'єкти на українській території (рішенням суду їх депортували з країни та заборонили в'їзд на 5 років).

Як відомо, російські спецслужби можуть прибрати будь-кого, хто «неугоден» імперії, згадаймо замовне вбивство журналістки Ганни Політковської, а також колишнього агента ФСБ Олександра Литвиненка, отруєного в листопаді 2006 року в Лондоні за те, що він інформував Рим про зв'язки італійських політиків з КДБ і ФСБ. Знищення т.зв. «небезпечних» для імперії людей, зокрема журналістів, інтелігенції, опозиції, і навіть колишніх працівників спецслужб, - це також типова риса постколоніального політичного дискурсу, котру намагались наслідувати деякі українські політики і найскандальнішиим випадком в Україні є замовне політичне вбивство журналіста Георгія Гонгадзе, котре й досі нерозкрите, а замовники непокарані. Чим не доказ постколоніального свавілля.

Не меншу загрозу становлять присутні у Криму російські політтехнологи та провокатори на зразок Затуліна, Каурова, представники «Руского блока» в Криму чи  «Союзу православних громадян», останні як оплот російського православ'я, котре не лише боїться втратити свої канонічні місіонерські території і відповідно кошти, але й намагається тиснути на внутріполітичну ситуацію в країні, згадаймо хоча б візити Константинопольського Патріарха чи Папи Римського в Україну і безглузді мітинги російських православних фанатиків. Ці, здавалось би, позбавлені здорового глузду провокатори п'ятої колони вбачають свою велику історичну місію у тому, аби повернути Крим Росії, чи просто маніпулювати свідомістю українського населення, граючи на старих міфах про «світле радянське минуле» і ковбасу за 1 рубель і 20 копійок.

Сьогодні в Україні активізувався процес руйнування усталених імперських міфів про «колиску трьох братніх народів» і про так званого «старшого брата», оскільки будувати нову історію незалежної країни на старих міфах неможливо. І тут важливо зуміти відпустити минуле і не зациклюватись на

радянських та пострадянських міфах, а створювати нові, українське суспільство непогано справляється з міфотворчістю і нові реалії незалежної України дають поживний ґрунт для цього.

Повертаючись до постколоніального дискурсу, варто відзначити надзвичайну політизацію українського суспільства в цілому, що в свою чергу веде до намагань політиків маніпулювати виборцями, історією, мовою, релігією, культурними надбаннями. Як протидія цим пережиткам колоніального минулого, в Україні поширюються національні рухи, з'являються націонал-патріотичні партії, рухи, котрі в окремих регіонах користуються підтримкою та популярністю в населення, що дозволяє на місцевих виборах перемагати  скажімо таким націоналістично орієнтованим партіям як об'єднання «Свобода» Тягнибока.

У той же час бачимо, що після 19 років незалежності націонал-партіотичні ідеї не всюди прижилися, значна частина населення так і не спромоглася глибше вивчити історію, мову, національні традиції,  незважаючи на вагомі кроки, котрі було зроблено президентом Ющенком у питаннях визнання Голодомору, надання статусу учасників визвольної боротьби воякам ОУН-УПА, відновлення національних звичаїв. Молоді українці все більше відчувають потребу у зміні т.зв. колоніального іконостасу «героїв», свій статус втратили радянські міфи про Леніна, Сталіна, Стаханова, Павлика Морозова і т.ін. Більше того, важливо, що український суд визнав винним у геноциді українського народу відомого диктатора Сталіна. Про намагання перегорнути сторінки радянського панування свідчать і знесення пам'ятників радянським вождям, і відбитий ніс у пам'ятника Леніну в Києві, і перейменування вулиць імена українських героїв та патріотів, і багато інших фактів, котрі дають надію на те, що дороги назад до колоніального минулого не буде.

У той же час сьогоднішня ситуація свідчить, що українцям потрібно нарешті відмовитись від мислення бінарними опозиціями: добро-зло, свій-чужий, друг-ворог, чорне-біле, бо кидання у крайнощі, це також свідчить про незрілість нації. Власне найбільшою загрозою для незалежності є залишки «совкового» мислення самих українців, адже, як говорив відомий французький філософ Мішель Фуко, при колоніальній залежності суб'єкт усвідомлює себе за принципом «я є постільки, поскільки мене афектує влада». На жаль, значна частина українців мислить радянськими стереотипами, а тому не готова відмовитись від радянського центризму влади, від універсальних рішень та владного метанаративу, котрий пригнічує суб'єктивність як таку. І навіть 19 років незалежності не допомогли частині людей зрозуміти, що «Я не є те, як ви мене визначаєте». Шкода, що репрезентація «Інших», альтернативних, національних стратегій і цінностей, не змогла поки що міцно прижитись у постколоніальній Україні.

Як свідчать результати виборів президента України у 2010 році, Помаранчева революція, хоч і привела до влади демократичну команду, однак остання не змогла за 5 років поміняти свідомість більшості українців, а тому прихильники дружби з імперією змогли отримати реванш за програш 2004 року. Саме тому постколоніальну Україну очікує поворот назад, і перш за все нові виклики для незалежності, демократичних свобод, російська мова як друга державна, відмова від євроінтеграції, політична і економічна залежність від Москви. Очевидно, вибори 2010 засвідчили ще одну вагому рису постколоніального дискурсу, а саме слабкість громадянського суспільства, оскільки українці чекають, коли прийде хтось і зробить їх щасливими. На жаль, так не буває, якщо суспільство не контролює влади, не протистоїть злочинності, корупції, більше того, громадяни самі порушують закони, зміни не відбудуться, бо допоки українці хочуть бути постколоніальною нацією, і допоки самостійно не зроблять інших вибір.

        Таким чином, проаналізувавши постколоніальний дискурс української політики, бачимо, що основними її характеристиками є залежність від метрополії, централізація влади, монолітність партійною системою, її злиття з промислово-політичною олігархією, бюрократизм та корумпованість влади на усіх рівнях, зокрема судової системи, потужні залишки впливового криміналітету, практика політичних зрад та підкилимних домовленостей. Саме тому українська політика станом на сьогодні не спроможна існувати поза межами постколоніального дискурсу, незважаючи на спроби української влади демаргіналізувати українську політику, вивести її на широку міжнародну арену. 



Номер сторінки у виданні: 64

Повернутися до списку новин