Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Психологічний аспект соціалізації особистості в колективі в умовах гуманізації суспільства





         Каменєва Наталя Сергіївна, аспірант кафедри педагогіки Житомирського державного університету імені Івана Франка

 УДК 316.612..37.091.312+159.923.2

 

У статті викладено погляди на проблему соціалізації особистості в колективі. На історичному та сучасному матеріалі досліджено проблему використання психологічних засад у процесі формування особистості учня початкових класів. Подано аналіз базових понять та узагальнення відповідних теоретичних положень. Окреслено перспективи удосконалення процесу виховання в майбутньому.

        Ключові словагуманізація, виховний процес, соціалізація, взаємовідносини, особистість, колектив, психологічні засади.

 

В статье освещены взгляды на проблему социализации личности в коллективе. На историческом и современном материалах исследована проблема использования психологических основ в процессе формирования личности ученика начальных классов. Представлен анализ базовых понятий и систематизация  соответственных теоретических положений. Обозначены перспективы усовершенствования процесса воспитания в будущем.

       Ключевые словагуманизация, воспитательный процесс, социализация, взаимоотношения, личность, коллектив, психологические основы.

 

         In the article the views on the problem of socialization of personality in the collective are expounded. The problem of psychological means' usage in the process of elementary pupils' up-bringing has been researched, taking into account the historical and periodical levels. The analysis of the basic notions of the investigation is presented and the corresponding theoretical grounds are generalised. The prospects of improvement of process of education are drawn in the future.

         Key words: humanisation, upbringing process, socialization, interrelations, personality, collective, psychological conditions.

 

        Сьогодні існує потреба методологічного і теоретичного обґрунтування засад, форм і методів вирішення проблем соціально-педагогічного характеру, зокрема, тих, які виникають та вирішуються у взаємодії школи й суспільства. Позитивно зорієнтована соціалізація особистості сприяє соціальному розвитку, самовдосконаленню та самореалізації особистості, що у кінцевому результаті впливає на відродження суспільства. Особливої значущості набуває проблема виховання і розвитку особистості учня початкової школи в колективі на гуманістичних засадах, оскільки в цей період формуються морально-психологічні якості. Є безсумнівним те, що для успішного розв'язання педагогами даної проблеми необхідні поглиблені психологічні дослідження закономірностей цього розвитку, наукова потреба у визначенні психологічних та соціальних особливостей розвитку особистості молодшого школяра.

 До проблем соціалізації та формування особистості молодшого школяра в колективі, психологічних теорій особистості зверталося багато радянських і українських учених: О.М. Леонтьєв, С.Д. Максименко, К.К. Платонов, О.В. Киричук, О.М. Лутошкін, Л.І. Уманський, О.І. Донцов, А.В. Петровський, Р.С. Немов, В.С. Висоцький, Г.О. Люблінська, К.Н. Волков та інші.

 Мета статті - здійснення теоретичного аналізу з проблеми розвитку особистості в колективі в умовах гуманізації суспільства, встановлення особливостей психологічних основ соціально цілісної життєдіяльності молодшого школяра в дитячому колективі, що дасть змогу в нових соціальних умовах розв'язати проблеми міжособистісних стосунків, соціалізації, самоствердження та самореалізації особистості.

         Поняття "соціалізація" досліджували Каптерєв В.П., Кон І.С., Андрєєнкова А.В., Уотсон Д, Торндайк Е, Гіддінсон Ф.Г., Франклін Н., Ольшанський В.Б., Парсон Т і Мертон Р. (як процес повної інтеграції особистості в соціальну систему), Олпорт Г та Роджерс К. (як процес самоактуалізації). Проаналізувавши поняття, ми зупинилися на визначенні соціалізації як процесу інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот, шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості [1, с.194].

І.С. Кон в праці "Социология личности" розглядає соціалізацію як засвоєння індивідом соціального досвіду певної системи соціальних ролей і культури. Людина стає особистістю, об'єктом і суб'єктом суспільних відносин, послідовно проходячи різні стадії соціалізації [3, с.23].

Дослідження проблем соціалізації ми можемо побачити у працях Фрейда З. (механізми соціалізації), Парсонса Т. (соціальна дія та соціальна роль), Мертона Р. (соціальний статус), Адлера А. (унікальна соціальна діяльність), Мейна Г.Д.С. та Виготського В.С. (соціальна ситуація розвитку), Гварда Г. (педагогічні можливості соціалізації), Мудрика А.В. (фактори соціалізації), Каптерєва В.П. (соціально обумовлене виховання) та інших. Теорії та концепції соціалізації особистості розробляли Мід Д. та Мертон Р. (теорія особистості), Парсонс Т. (теорія соціальної дії), Муляр В.І. (технологія самореалізації особистості), Лінтон Р. та Мерілл Ф. (теорії соціального статусу), Локк Д. (соціальна концепція розвитку особистості).

Соціалізація включає виховання -це поступове набуття індивідом у процесі діяльності, спілкування і відносин особистісних, духовно-моральних якостей, соціального досвіду, культури і багатства людських взаємин, розширення його комунікативної сфери, становлення самосвідомості, доброчинної життєвої позиції [4, с.19]. Отже, виховання можна розглядати як процес цілеспрямованої, свідомо контрольованої соціалізації [264, с.48].

Бех І.Д. зазначає, що виховання, є ведучим і визначальним фактором розвитку і формування особистості в наших умовах, де основною метою всього суспільства є забезпечення умов для всестороннього розвитку людини [5, с.4-5].

Каптерєв В.П. простежує лінію соціальної обумовленості виховання. Обмеженість такого виховання дослідник вбачав у досить вузькому розумінні людської природи однією соціальною групою властивостей, що відповідає переважаючій ознаці даної суспільно-політичної організації [2, с.96].

Формування гуманістично спрямованої та соціально активної особистості зумовлюється багатьма чинниками. Ми визначили психологічні особливості розвитку молодших школярів, які слід враховувати у процесі соціалізації.

Молодший шкільний вік охоплює життя дитини від 6 до 10 років і обіймає два мікро-вікових періоди - 1-2-х класів і учнів 3-4 класів, які мають виразні вікові характеристики. Молодший шкільний вік, як ніякий інший етап шкільної освіти, багатий своїми ресурсами, які треба вчасно виявити і підтримати, розвинути і вдосконалити [7, с.1]. Савченко О. зазначає, що психічний розвиток на даному періоді є результатом взаємодії біологічного і соціального чинників та власної активності дитини. Активність молодшого школяра виявляється у різних формах: наслідування дій дорослих, у численних іграх, навчанні, спілкуванні, формуванні вмінь і навичок [8, с.4].

Запорожець О.В., вивчаючи взаємозалежність формування психічних процесів та їх якостей і практичної діяльності дітей, дійшов висновку, що самі психічні процеси - не що інше, як орієнтовні дії, що виконуються у внутрішньому плані, і наскільки дитина повно обстежує ситуацію, залежить легкість і швидкість засвоєння дії та успішність її виконання [13, с.39].

Задесенець М.П. характерним для дітей називає виявлення інтересу до всього, що їх оточує. Вони хочуть все знати, здатні розвивати у своїй діяльності велику активність, виявляють бурхливу енергію, якщо тільки організувати їх і надати їхній діяльності ясної для них мети [12, с.96].

Крутецький В.А. зазначає, що істотно змінюється ставлення школяра до своїх однолітків. Міжособистісні взаємини не існують абстрактно, незалежно від діяльності людини і незалежно від того положення, яке він займає в колективі, вони відображають об'єктивні взаємовідносини дітей [11, с.233].

Діти цього віку більш свідомо, ніж дошкільники, спроможні сприймати вимоги щодо своєї поведінки. До того ж вони характеризуються підвищеною сприйнятливістю до зовнішніх впливів, здатністю до наслідування [9, с.20]. Учителі початкової школи, особливо у четвертому класі, мають працювати над розвитком рольової поведінки учнів, поступово вводити у процес навчання і виховання нові соціальні ролі: дослідник, критик, організатор, опонент, керівник діяльності [10, с.36]. Спокійно входять у шкільне життя діти самостійні, цілеспрямовані, які вміють долати труднощі, доводити розпочате до кінця, не підмінюють і не спрощують мету, за власною ініціативою перевіряють зроблене, знаходять свої помилки, виправляють їх [15, с.9].

         Основною особливістю особистості молодшого шкільного віку є зміна соціальної позиції, набуття певної соціальної ролі. До кінця цього віку колективні інтереси і спілкування з товаришами починають виокремлюватися для дитини в особливу сферу життя, наповнену особистісним спілкуванням, радощами та інтересами [22; с.137]. Люблінська Г.О. наголошує, що соціальна роль розуміється як безособистісна норма, що не залежить від особистих рис характеру виконуючих її індивідів. Фрідман Л.М. вказує, що поняття "соціальна роль" ніби пов'язує діяльність особистості та її самопізнання з функціонуванням соціальної системи [21, с.196].

         Ще наприкінці 20-х років минулого століття Л.С. Виготський увів до наукового обігу поняття соціальної ситуації розвитку дитини. Вчений вказував, що основним компонентом соціальної ситуації є сукупність соціальних і міжособистісних дій людей, які оточують дитину. Кремень В.Г. наголошує, що загальну соціальну ситуацію розвитку дитини в початкових класах визначають: школа (навчальний заклад) з властивою їй системою правил і вимог; вчителі з властивими їм педагогічними поглядами, індивідуальними особливостями й рівнем майстерності; колектив класу, що в сукупності характеризується соціокультурним та інтелектуальним рівнем розвитку дітей [23, с.117-118].

Бех І.Д. зазначає, що саме школі належить важливе місце у розвитку гуманістичної соціально активної позиції вихованця, оскільки в дитячі роки формуються найважливіші риси особистості [209, с.17].

Школу та колектив як інструменти соціалізації розглядали Рагга Д, Чайдлс Д, Макаренко А.С., Блонський П.П., Божович Л.І., Волков К.Н., Костюк Г.С., Фрідман Г.М..

П.П. Блонський говорив, що дитячий колектив наділений величезною виховною, формувальною силою. Л.І. Божович зазначала, що формування особистості дитини визначається насамперед тим становищем, яке вона займає в системі доступних їй людських взаємин, і тим, в якому співвідношенні перебувають вимоги, які ставлять до неї життя й дорослі, з наявними у неї в цей час психологічними особливостями [14, с.7].

К.Н. Волков у своїй книзі "Психологи о педагогических проблемах" звертає увагу на те, що в колективі, де всі його члени добре знають один одного та емоційно зміцнені настільки, що можуть вільно висловлювати свою думку, хоча вона і відрізняється від думки інших, ступінь переконливості стає значно меншим. На цій основі виникає нова якість - колективістське самовизначення. Таким чином, саме в колективі особистість знаходить істинну свободу [19, с.102].

Г.С. Костюк зазначає, що в колективі, зґуртованому цілеспрямованою діяльністю, створюються складніші життєві взаємини, виділяються функції, які закріплюються за кожним членом, визначаються вимоги до поведінки, виробляється єдина суспільна думка, складаються оцінні стосунки, яким належить провідна роль у формуванні моральних рис. В умовах колективу індивід може здійснювати свої наміри щодо співробітництва з іншими, утвердити себе як особистість, реалізувати свої можливості [20, с.178].

П.М.  Фрідман звертає увагу на те, що будь-який індивід закономірно проходить три фази свого становлення в даній групі як особистість [21, с.162]: адаптація особистості в групі - засвоєння індивідом діючих у групі норм і оволодіння відповідними формами і засобами діяльності; індивідуалізація - мобілізують всі внутрішні ресурси для того, щоб продемонструвати свою індивідуальність; інтеграція - взаємна трансформація індивіда і групи.

Одним із основних чинників соціалізації виступає соціально-комунікативна активність, як одна із форм вибіркового ставлення дитини до ровесника та інших людей [21, с.162]. Різні аспекти взаємодії учасників виховного процесу розглядали Сисоєва С., Фурман А., Філіпчук Г., Головаха Є.І., Лутошкін А.Н..

Філіпчук Г. вказує. що залежно від індивідуальних особливостей, рис характеру, готовності і потреби в спілкуванні по-різному складаються взаємини в колективі. В учнів 1 класу таке товаришування починає формуватися насамперед між тими учнями, що сидять за однією партою, разом ходять до школи, розважаються, граються. Проте спілкування дуже нестійке. У 2-му класі вимоги до товариша зростають, набуваючи моральної спрямованості, зумовленої почуттям обов'язку у навчанні і поведінці. У їхніх взаєминах вже виявляються зародки дружби, яка іноді набуває глибокої прив'язаності, взаємної симпатії. У 3-му класі взаємини між учнями набувають більш глибокої моральної спрямованості. Діти цього віку вже глибше розуміють свій обов'язок перед колективом класу, школи і здебільшого без вагань йог виконують. Спілкування з однолітками дає дитині можливість побачити наслідки тієї чи іншої своєї поведінки, отримати соціальний досвід, який не завжди може дати сім'я [16, с.227].

Основним показником міжособистісних взаємин, на думку Головахи Є.І. є психологічний клімат - настрій колективу, його морально-психологічна атмосфера. Знаходячись у груп, людина потрапляє в особливу психологічну атмосферу, яка змінює і її власну психологію [17; с.31]. Лутошкін А.Н. зазначає, що психологічний клімат залежить від рівня загальної культури членів колективу. Мікроклімат колективу може бути сприятливим та несприятливим. Задача вчителя - створити сприятливий психологічний клімат, здорову психологічну атмосферу в колективі [18; с.22].

        Дитина завжди намагається ствердитися в колективі, бо самоствердження особистості - фундаментальна потреба людини в самовираженні й саморозкритті. Проблему самоствердження особистості вивчали Маслоу А, Рожерс К., Комбс Н., Піаже Ж. Природа соціального самоствердження особистості має суперечливий характер і зумовлена розвитком потребо-мотиваційної сфери особистості. Процес соціального самоствердження особистості розглядається як поступове набуття людиною соціального досвіду та самоактуалізації її метапотреб [24, с.69]. Мотивом особистісного самоствердження є прагнення досягти максимальної повноти життя за конкретних умов [23, с.113]. Ця фундаментальна потреба реалізується у процесі організованої освітньої співдіяльності учасників навчально-виховного процесу. Досить цікаві ідеї щодо процесу соціального самоствердження особистості дитини пропонує Дж. Дьюї. На думку вченого, дитина - активний суб'єкт свого навчання, тому що в неї є потреба пізнання світу. Цих потреб чотири: соціальні, конструювання, художнього вираження, дослідницькі. Тому головна роль учителя полягає у створенні умов для самореалізації цих потреб. Згідно з теорією Дж.Г. Міда та К. Чулі, особистість зростає з множини інтеракцій людей із навколишнім світом, передусім завдяки міжособистісному спілкуванню, в результаті чого вона навчається дивитися на себе очима інших, тобто думати про себе, як про інших, а також розуміти поведінку оточуючих людей і те, як вони передбачають її власну поведінку. Ця теорія робить акцент на вирішальній ролі колективу й соціальних груп у поступовому розширенні соціального досвіду особистості та її подальшого самоствердження.

Корнєв М.Н. зазначав, що виступаючи як суб'єкт спілкування, займаючи певну позицію, особистість завжди характеризується, оцінним, вибірковим ставленням до оточуючих людей, самої себе, умов життя. У будь-якій колективній діяльності людина зіставляє, оцінює і вибирає партнерів для співробітництва, спілкування, виходячи з можливостей групи і власних потреб [26, с.252]. Рева Ю. наголошував, що колективна діяльність здійснюється без видимої участі дорослих, за умов використання колективних, групових, парних робіт, для чого створюються тимчасові чи постійні мікроколективи вихованців [25, с.68]. Завдання соціальної діяльності: соціальна адаптація - активне пристосування до умов середовища, суспільства відповідно до потреб суспільства й власних потреб і мотивами; соціальна індивідуалізація - реалізація сукупності установок на себе, виділення себе із групи; інтеграція - досягнення взаємодії між особистістю й групою, сполучення особистих інтересів з інтересами навколишніх.

У своїй роботі вчителі можуть спиратися на деякі психологічні принципи, які слід враховувати в процесі забезпечення соціального розвитку сучасних школярів. По-перше, всім людям, і особливо дітям, притаманні потреба у ствердженні та реалізації себе як особистості, потреба стати значущим для інших, прагнення належним чином бути оціненим оточенням. Саме ці потреби мають стати основою діяльності сучасної школи. По-друге, ефективний соціальний розвиток відбувається тільки за умов власної активності особистості в різноманітних формах діяльності. По-третє, соціальний розвиток - це становлення відповідальної особистості. Взаємодія має ставати гуманнішою, демократичнішою, більше перейнятою відчуттям взаємної поваги та довіри. По-четверте, особливу увагу слід приділити формуванню шкільних колективів, бо саме у спільній діяльності закладаються головні цінності й норми соціального буття дитини. По-п'яте, соціальне становлення особистості в сучасній школі передбачає також розвиток її чуттєво-емоційної сфери.



Номер сторінки у виданні: 131

Повернутися до списку новин