Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Популізм і ліберальна демократія в державах Центрально - Східної Європи





У статті аналізується ймовірність наявності загрози з боку нових політичних рухів, зокрема

популістських, для ліберальної демократії в Європі, та можливі причини їх появи. Автор наводить

різні підходи до розуміння поняття «популізму». Розкривається специфіка популістських партій

у країнах ЦСЄ.

 

Одразу після занепаду комунізму у новій Центрально - Східній Європі почали виголошуватися сподівання на розвиток демократії та капіталізму. На той час деякі вчені висловлювали припущення, що успішний демократичний розвиток здебільшого залежить від досягнення балансу між демократичними домаганнями опозиції та схильністю до тоталітаризму, яка була глибинною течією регіональної політичної культури. Так само як термін повернення до Європи був надзвичайно аморфним, термін повернення демократії здавався проблематичним для кожного, кому хоч трохи відома історія докомуністичної політики у Центрально - Східній Європі. Це твердження можна проілюструвати на прикладі Польщі, в якій домінуюче у суспільстві поєднання католицизму й націоналізму зробило країну особливо неприйнятною до ідей комуністичної ідеології (порівняно з егалітаристською, соціал - демократичною ідеологією Чехословаччини). Поставало питання, чи допоможе ця характерна схильність польської політичної культури до вчинення опору встановленню ліберальної демократії після колапсу диктаторства. Сумнівів щодо цього було дуже багато, але політичний розвиток держави в останнє десятиліття довів, що побоювання були безпідставними. Польща продемонструвала вражаюче поєднання католицької етики та духу капіталізму. Якщо католики навіть у Східній Європі сьогодні поводяться як протестанти за часів Макса Вебера, та якщо досвід неволі й опору парадоксально забезпечив умови для встановлення демократичної культури, яка асоціюється із дисидентами та рухом Солідарності, то можна сміливо відкидати паралелі, які проводять з демократичними перетвореннями у 1920 рр. Консолідовані демократичні рухи, метою та символом яких був Євросоюз, стали підґрунтям створення нової ЦСЄ. Політична кон'юнктура ЦСЄ суттєво змінилась із часів революцій 1989 р., проте зберігаються спільні риси політичного життя, які ще більше викристалізувалися після приєднання країн до ЄС. І ця схожість може стати серйозною загрозою для стану демократії і майбутнього європейської інтеграції.

Метою пропонованої статті є аналіз імовірності існування загрози з боку нових політичних рухів, зокрема популістських, для ліберальної демократії в Європі та можливі причини їх появи.

«Примара ходить по Європі: популізм. Десятиліття тому, коли почали з'являтися нові незалежні нації, поставало питання: скільки з них повернуться до комунізму? Сьогодні це питання, таке ймовірне на той час, стало неактуальним. Настільки, наскільки це стосується ідеології правлячої еліти нових держав, вона має більше схильності до популізму» [6, c. 11]. Це спостереження Г. Іонеску та Е. Гелнера було зроблено 40 років тому. Період часу, достатній для того, щоб популізм спочатку зник, а потім з'явився знову як глобальний феномен, яким він є нині. Тепер, як і тоді, значущість популізму - безперечна, але тлумачення цього поняття повністю незрозуміле.

З одного боку, поняття «популізм» сягає своїм корінням протестного руху американських фермерів кінця ХІХ ст., з іншого - воно торкається російських народників, які діяли у той самий період. Згодом його використовували для опису ухильної природи політичного режиму у країнах третього світу, якими керували харизматичні лідери. Найчастіше цей термін застосовувався до політикуму країн Латинської Америки у 60-70-х рр. ХХ ст. Зміни у використанні поняття «популізм» відбулися за сприяння твердження І. Берліна про те, що це поняття страждає на комплекс Попелюшки: є черевичок у формі популізму, але немає ніжки, якій би він підійшов [10,c. 42].

Вражаючим у сучасному використанні цього поняття є незліченне різноманіття політичних систем і політичних акторів, до яких воно вживається. Наприклад, чи не суперечить здоровому глузду ставити один і той самий ярлик на лівоспрямовану революцію Уго Чавеза у Венесуелі та ідеологію і політику антикомуністичного уряду у Варшаві? Але науковці та політичні експерти, які наполягають на використанні популізму як спільного поняття для таких різних політиків, мають рацію. Лише нечітке та погано визначене поняття популізм може охарактеризувати сутність радикальних змін у політичній системі багатьох країн світу. Більше ніж будь-який інший вживаний нині термін, популізм осягає природу випробувань, які постають сьогодні перед ліберальною демократією. Ці випробування є результатом небезпечних змін у самій системі країн з ліберальною демократією, а не загрозою, яка постала внаслідок посилення антидемократичних сил та авторитарних режимів.

На думку Р. Марковського, західноєвропейський популізм відрізняється від східноєвропейського, хоча між ними є багато спільного. Зокрема, останній характеризується антиелітаризмом і націоналізмом. Так, популісти з ЦСЄ відрізняються від західних своїм ставленням до держави. Вони виступають проти держави не як інституту взагалі, а як інституту малоефективного. На Заході популізм - наслідок розчарування демократією, а у ЦСЄ - невиправдані очікування, пов'язані з демократією, тобто неповнотою її втілення. У Західній Європі популістські партії безкласові, вони базуються на найширших соціальних верствах, будучи продуктом заможного пост матеріалістичного суспільства, у Східній - популістські партії мають доволі яскраво виражений класовий характер і користуються підтримкою передусім тих, хто не знайшов свого місця на ринку праці, не має достатнього рівня освіти [1, c. 57].

Очевидно, що популізм втратив своє первісне ідеологічне значення як вираз аграрного радикалізму. Популізм є занадто еклектичним, щоб стати самостійною ідеологією на зразок соціалізму, лібералізму чи консерватизму. Але зростаючий інтерес до нього нині зумовлений тим, що це частина головної тенденції сучасного політичного світу - викривлення демократичної ідеології.

Новий популізм не являє собою загрозу демократії, яка трактується лише як вільні вибори або правління більшості. На відміну від екстремістських партій 1930-х рр., нові популісти не планують позбавитися виборів та встановити диктаторський режим. Навпаки, їм подобаються вибори і, на жаль, вони дуже часто їх виграють. Неопопулісти протистоять представницькій природі сучасного демократичного режиму, захисту прав меншин. Наприклад, польська політика цінностей, звісно, базується на припущенні, що мораль у поєднанні з релігією повинна домінувати над свободами, які гарантуються поблажливим лібералізмом щодо таких питань, як аборти, смертна кара. Але коли міністра освіти Польщі запитали про його наміри виключити теорію Дарвіна зі шкільної програми, він відповів: «Ми справлялися без толерантності досить довго. Проживемо без неї і тепер» [4, c. 195]. У Словаччині анти ліберальні заходи стосувалися політики щодо національних меншин. Незважаючи на те, що на практиці серйозні зміни відсутні, дискурс вже змінився: лідера Словацької Національної партії Я. Слота звинуватили у заявах, де він казав, що заздрить чехам, які змогли позбавитися німців, і що він не проти, щоб лідера угорської меншини Бугара відправити на Марс без зворотного квитка [4, c. 195]. Легітимація ксенофобії стає головною у нападках на політичний лібералізм.

Зростання популізму нині пояснюють руйнуванням ліберального консенсусу, яке почалося після закінчення холодної війни, із зростанням напруги між демократичним мажоритаризмом і ліберальним конституціоналізмом - двома головними підвалинами демократичних режимів. Посилення ролі популізму свідчить про поступову втрату привабливості ліберальних рішень у сфері політики, економіки та культури.

Вважаємо, що помилково вбачати у приході до влади популістських партій перемогу антидемократичних настроїв, адже це швидше побічний продукт хвилі демократизації 1990-х рр. Глобальне опитування «Голос народу», проведене організацією Гелап Інтернешенл у 2006 р., виявило, що 79% населення світу згідні, що демократія - найкраща доступна форма правління, але лише третина погодилася, що уряди різних країн чують голос свого народу. І саме тому, що популістів не можна назвати антидемократичними, ліберальним силам стає все важче опиратися їм. Згідно з тим самим опитуванням, саме у ЦСЄ люди найскептичніші щодо стану демократії. На відміну від більшості опитаних у Західній Європі, громадяни ЦСЄ не вважають вибори, які проводяться в їхніх країнах, чесними і справедливими. На запитання «Чи вважаєте Ви, що Ваш голос має значення?» лише 22% відповіли ствердно. Демократія нині безперечно суперників не має, але зменшується число її прихильників. Популістські рухи у певному сенсі виражають цю невизначеність і невдоволення [5].

У політиці популізм зазвичай асоціюється з емоційним, спрощеним, маніпуляційним дискурсом, спрямованим на інстинктивні почуття людей, чи з опортуністською політикою, спрямованою на те, щоб купити підтримку виборця. Але хіба звертання до людських почуттів заборонено при існуванні демократичного режиму? Хто вирішує, яка політика популістська, а яка - ні? Як писав Р. Дарендорф, «популізм одного є демократією іншого, і навпаки» [3].

По суті, визначальною рисою популізму є думка, що суспільство поділяється на гомогенну й антагоністичну групи: - народ і корумповану еліту. Політику розглядають як спільну волю людей, а соціальні зміни уявляються можливими лише за умови радикальної зміни правлячої еліти [9, c. 541].

Тож, можна виділити дві тенденції: застосування популістського мажоритаризму та зростаючу маніпуляцію з боку еліти. Столицею нового популізму в даному сенсі стає ЦСЄ. Після виборів у Словаччині у 2006 р. новий уряд сформували за участі поміркованих лівих популістів Р. Фіко, націоналістів Я. Слота та партії колишнього прем'єр - міністра В. Мечіара. Коаліція пропонує суміш ліберальних та лівих економічних обіцянок, про більшість з яких відомо, що вони не будуть виконані, та консервативну політику у сфері культури, яка є вираженням зростаючої невпевненості та ксенофобії.

Причини, з яких проєвропейські ліберальні реформатори програють вибори, важко визначити. Це зумовлюють і високий рівень безробіття, і зростаюча соціальна нерівність. Ще важче пояснити, чому популісти і партії з радикальною націоналістичною ідеологією стають єдиною можливою альтернативою. Чи проблема тут у самій ЦСЄ, чи проблема з демократією?

У день, коли Р. Фіко сформував уряд, Конституційний суд Словаччини оголосив, що словацький громадянин подав позов, вимагаючи від суду скасувати результати виборів. Позивач заявив, що Республіка Словаччина не змогла створити нормальну систему виборів і тому порушила конституційне право громадян Словаччини на розумне управління. На думку позивача, будь$яка електоральна система, що привела до влади таку різну за поглядами команду, якастворена у словацькому уряді, не може називатися нормальною. І словацький позивач все ж мав рацію. Право на розумне управління часто суперечить виборчому праву. Звісно, сьогодні ніхто не наважиться обмежити виборче право. Водночас у Польщі нещодавно був запропонований тест на політичну зрілість. Російські політики пропонували обмежити не кількість людей із правом голосу, а кількість кандидатів, за яких можна голосувати. Так політтехнологи Кремля намагаються створити виборчу систему, яка виключить шанси для небажаної партії чи кандидата перемогти на виборах [4, c. 213].

Звичною схемою для Вишеградських країн є гостра поляризація. Саме тут стає найбільш помітним відбиток комуністичної політичної культури: не існує політичних опонентів, з якими можна вести полеміку чи перемови, є ворог, якого необхідно знищити.

Ще одним аспектом антиліберального руху є економіка. Після років політики вільного ринку популісти у Варшаві, Братиславі та Будапешті прагнуть повернутися до державного регулювання економіки. Ті, хто зазнали невдачі під час трансформацій, не можуть схвально сприйняти єдиний податок. Враховуючи те, що за ці роки навіть соціалістичні партії лобіювали ліберальну економічну політику, не дивно, що тепер соціальні питання піднімаються серед правих сил (як лідер угорської опозиції В. Орбан), але вже у націоналістичному, протекціоністському забарвленні. Популісти знищили міф про лібе$ ральну нову Європу, яка звинувачує стару Європу у занепаді та безвиході.

Ще однією відмітною рисою нового популізму є його напади на консенсус серед політичної еліти, який був традиційним явищем з 1990 - х. Уряди змінювались, але вони здебільшого дотримувалися схожої політики щодо внутрішнього ринку та подібного курсу у зовнішній політиці - орієнтації на ЄС/НАТО. У популістів політичний курс щодо модернізації політичної та технократичної еліти, яка була правлячою з початку 1990-х рр., простежується у двох напрямах: з одного боку, це антикорупційна кампанія, а з іншого - це тотальна декомунізація. Так, у Польщі це виражається у поєднанні одразу двох напрямів у спробі відректися від того факту, що представникам поміркованої дисидентської еліти і поміркованої комуністичної еліти вдалося досягти компромісу у 1989 р., який дав змогу позбутися комунізму ненасильницьким шляхом. Ця моральна і політична помилка нібито дала можливість екс-комуністам перетворити свою політичну силу на економічну і зайнятися повсюдною корупцією, яка супроводила процес приватизації.

Парадоксом сучасної європейської політики є те, що елітам водночас вдається ніби неможлива річ: бути легітимними і на глобальному, і на локальному рівнях. Європейські еліти прагнуть системи, яка б позбавила невідповідальних виборців права підривати раціональну політику, і вони намагаються використати Європейський Союз для здійснення цього задуму. Одночасно більшість громадян переконані, що вони безперечно мають право голосу, але не мають права впливати на прийняття рішень і, можливо, саме це змушує їх негативно ставитися до подальшої європейської інтеграції.

У цьому сенсі ЦСЄ сьогодні можна порівняти із Францією 1847 р. перед великою хвилею народної революції 1848 р. Адже у 2008 р. головні дійові особи європейської політики прагнуть до політично коректної форми обмеженого виборчого права, тоді як люди переконані, що вони вже живуть за часів обмеженого права голосу.

Нова популістська більшість у різних країнах розглядає вибори не як можливість обирати серед політичних альтернатив, а як бунт проти привілейованої меншості - у випадку ЦСЄ це еліти та колективне поняття інших. У дискурсі популістських партій ці інші характеризуються тим, що вони відбирають права у чесної більшості, не платять податки, які повинні платити та їх підтримують іноземці (наприклад, Брюссель) [2, c. 430]. Антиелітні настрої були важливим елементом мотивації підтримки зростання ЄС у державах ЦСЄ; тепер ці настрої стають несприятливими для ЄС. Опитування населення свідчать про те, що під час процесу зростання ЄС більшість убачала в Брюсселі союзника у справі контролю за корумпованою елітою. Тепер, коли ці країни вже приєдналися до ЄС, Брюссель почав сприйматися як союзник еліти, який надає можливість уникнути демократичної підзвітності.

Результатом цих процесів є політичний курс, спрямований на відкритий лібералізм популістських рухів, тоді як еліти насправді приховано обурюються демократією. У цьому криється справжня небезпека популізму. У час популізму протистояння не відбувається між лівими та правими, між реформаторами та консерваторами. Ми є свідками структурного конфлікту між елітою, яка з дедалі більшою пересторогою починає ставитися до демократії, та невдоволеним народом, який з кожним днем стає щораз більше антиліберальним. Битва з корупцією, війна проти терористів і антиамериканські настрої - це три головні прояви нової політики популістів.

Західні ліберальні демократичні режими розробляють програму боротьби із корупцією таким чином, щоб спрямувати антиелітні настрої на підтримку демократії та економічного лібералізму: проблема полягає не в самій системі, а в корумпованих урядах. Коли ж пропагуються антиамериканські настрої, корумповані антиліберальні уряди намагаються отримати легітимність, переконуючи розчароване населення в тому, що США винні в усьому, що відбувається неправильно в їх власних державах та в світі.

Не можна заперечувати той факт, що антикорупційна риторика колись була головною зброєю лібералів, спрямованою на емоційне ставлення виборців та підтримуваною прихильниками лібералів на мультинаціональному рівні (у таких організаціях, як Міжнародний валютний фонд та Світовий Банк, у газетах Нью - Йорк Таймс та неурядових організаціях на кшталт Міжнародна Гласність). Організації ліберального спрямування витрачали великі суми грошей на антикорупційні програми, підтримуючи розумну зброю лібералів, яка в результаті виявилась націленою проти них же самих.

У середині 1990 - х рр. були вагомі причини використовувати боротьбу із корупцією як спосіб мобілізації підтримки населення. У ЦСЄ народне невдоволення політикою було досить відчутним. Більшість людей були глибоко нещасливі, вони були «ситі» зверненнями політиків, які закликали народ бути терплячим, поки не почнуть відчуватися результати реформ, антикапіталістичні настрої тоді здавалися досить привабливими для простого населення.

У подібному середовищі посткомуністичне населення, яке на собі відчуло обвал соціального статусу та прибутків, побачило у звинуваченнях у корупції єдиний спосіб висловити своє розчарування в політичній еліті, оплакувати втрату своїх несправджених сподівань 1989 р., водночас повністю відкидаючи власну відповідальність за теперішні умови життя. Для лібералів це стало справжньою політичною нагодою: антикорупційна програма виглядала більш доцільною, ніж альтернативні програми, які базувалися здебільшого на злості (люстрація або ксенофобницький націоналізм).

Зрештою, корупція була справжньою проблемою, яка вимагала негайних дій. Але цей політичний курс в решті - решт повернувся проти своїх творців. Лібералів при владі почали самих звинувачувати у корупції більше, ніж у непопулярній економічній політиці. І це сталося не тому, що вони були - стільки корумпованими (емпіричні дослідження не виявили значного зв'язку між не корумпованістю та партійною належністю), а тому, що ліберали неправильно оцінили антикорупційні настрої власного народу. Наприклад, дослідження в Болгарії свідчать, що судження населення про ступінь корумпованості їх держави не відображає їх власний досвід: корупція на дрібному рівні не має значення, тоді як з політичною корупцією все зовсім інакше. Виявляється, що чим більше урядів роблять своїм головним пріоритетом боротьбу з корупцією, тим більше людей схильні вважати свій уряд корумпованим. Антикорупційна перейняність суспільства позначаються на його власній діалектиці: люди починають з того, що вірять, що корупція скрізь, потім вони починають вірити, що всі, хто перебуває при владі, корумповані, і завершується все твердим переконанням, що всі члени уряду і всі їхні дії наскрізь корумповані. Уряди, які постійно говорять про прозорість і гласність, породжують навіть більшу підозру серед населення, яке потім намагається голосувати не за прозорі інститути влади, а за чесних політиків [7, c. 12].

В останні роки у ЦСЄ війна проти корупції зробила шанованими серед населення саме популістів, а не лібералів, які потрапили у ними   створену пастку, нині напади на популізм серед населення є захистом хабарництва та корумпованості.

 Ліберали повинні були насамперед зрозуміти, що популізм по суті не є лише закликом до інстинктивних почуттів людей або спробою отримати підтримку виборців за допомогою пристосовницьких політичних чисел. Скоріше за все, це світогляд, який розглядає суспільство крізь призму існування двох антагоністичних груп: невинного населення і корумпованої еліти, а тому політичний курс, спрямований на боротьбу з корупцією, є практичним втіленням подібного світобачення [7, c. 34].

Спроба представників ліберальних сил деполітизувати війну з корупцією шляхом перетворення її на інструмент інституційних реформ була від початку приречена на невдачу. Політичний дискурс, який зосереджується на корупції, моралізує політичний вибір так, що політика зводиться до альтернативи між корумпованим урядом та поки що некорумпованою опозицією. Тим часом головні гасла антикорупційної кампанії закликають «позбавитись їх усіх!» [11, c. 42].

Коли структурний конфлікт між елітою і населенням перестає розглядатись як перепона, а, навпаки, стає головним надбанням, можна говорити про те, що ліберальна демократія перебуває в серйозній небезпеці. Сучасне покоління європейських лібералів було виховане у політичних традиціях, лейтмотивом яких було завжди в історичному та теоретичному сенсі хибне уявлення про те, що антиліберальні партії є також антидемократичними. Наразі практика доводить помилковість подібного твердження. Справжня загроза, що постала нині перед ліберальною демократією, - це зростання демократичного нелібералізму. І ті, хто поставлять собі за мету врятувати демократію, повинні будуть боротися на два фронти: проти популістів і проти тих лібералів, які зневажають демократію як таку.

 

В статье анализируется вероятность угроз со стороны

 новых политических движений, в частности популистских,

для либеральной демократии в Европе, а также возможные причины их

появления. Автор указывает на различные подходы к пониманию

термина «популизм», раскрывает специфику популистских партий в странах

Центральной Восточной Европы.



Номер сторінки у виданні: 109

Повернутися до списку новин