Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Модель особистісного досвіду психолога





         Пастушенко Любомир Андрійович, здобувач кафедри вікової психології Рівненського державного гуманітарного університету
УДК 159.9
       

        В даній статті сформульовані складові особистості досвіду психолога; охарактеризовані виокремленні нами компоненти, а саме: ціннісний досвід, досвід рефлексії, операціональний досвід, досвід спілкування та психологічної взаємодії.
       
Ключові слова: особистісний досвід, компоненти та функції досвіду, ціннісний досвід, досвід рефлексії, операціональний досвід, досвід спілкування та діалогічної взаємодії.

 

      В данной статье сформулированы составляющие личностного опыта психолога; дана характеристика выделенным компонентам опыта, таким как: ценностный опыт, опыт рефлексии, операциональный опыт, опыт общения и диалогического взаимодействия.
       
Ключевые слова: личностный опыт, компоненты и функции опыта, ценностный опыт, опыт рефлексии, операциональный опыт, опыт общения и диалогического взаимодействия.

 

        In this article the main components of the personal experience of the psychologist were formed; these components - the experience of appritiation, reflexive experience, the operational experience, the experience of communication and dialogical interaction.
       
Key words: the personal experience, the experience of appritiation, reflexive experience, the operational experience, the experience of communication and functions of the personal experience.

 

         Досвід кожної людини є невід'ємною частиною її буття. Ним визначається здатність індивіда адаптуватися до мінливих умов життя, способи його життєдіяльності і соціальний статус, відношення до себе як цінності і характер взаємостосунків з оточуючими. Набуття досвіду, володіння досвідом, передача досвіду в усі часи і в любих суспільствах оцінювалась позитивно. Але в психологічній літературі до сих пір, на жаль, не існує ціннісної моделі особистісного досвіду психолога. Спираючись на аналіз наукової літератури щодо визначення особистісного досвіду людини, виокремлення його структурних компонентів, а також на виявлені узагальнення та міркування, ми побудували модель особистісного досвіду психолога. Тому, будуючи цю модель, ми також спиралися на ідеї системного підходу до вивчення психічних явищ, який, як зауважує Б.Ф. Ломов, дозволяє вивчати явища як єдину цілісну систему, але разом з тим структуровану. Також ми врахували основні положення системного підходу, які висловлювались, зокрема, Е.Г. Юдіним, Б.Г. Ананьєвим, Л.І. Анциферовою стосовно доцільності вивчення психічних явищ як складних структур, що утворюються різнорідними елементами, поєднаними у єдине ціле ієрархічними взаємозв'язками.
         Отже, завданнями нашої статті постають:
         1. Сформулювати складові особистості досвіду психолога.
        2. Детально охарактеризувати виокремленні нами компоненти, а саме: ціннісний досвід, досвід рефлексії, операціональний досвід, досвід спілкування та діалогічної взаємодії тощо.
         3. Описати функції, які висвітлюють роль кожного компонента особистісного досвіду.
         Модель особистісного досвіду психолога вміщує наступні складові:
         а) категоріальний простір;
         б) компоненти;
         в) функції, які характеризують роль кожного компонента.
         Категоріальний простір особистісного досвіду складається з таких підструктур, як "життєдіяльність" та "професіоналізація майбутнього фахівця". Перша підструктура є найбільш значущою для формування особистісного досвіду психолога,адже особистісний досвід є перетвореною формою життєдіяльності. Під час свого життя людина в результаті власної активності та діяльності стає активним чи пасивним учасником різних ситуацій, які й сприяють формуванню її особистісного досвіду. Щодо другої підструктури, а саме професіоналізації майбутнього психолога, то мається на увазі створення умов для ампліфікації особистісного досвіду фахівця. Одним з основних засобів ампліфікації вважається наратив, іншим - психологічний трепіт, під час якого відбувається моделювання ситуацій, в які людина не потрапляла в реальному житті, але "проживає" їх протягом тренінгової роботи, що й сприяє розвиткові у неї особистісного досвіду.
          До компонентів особистісного досвіду ми відносимо:
         1) ціннісний досвід;
         2) досвід рефлексії;
         3) операціональний досвід;
         4) досвід спілкування та діалогічної взаємодії.
         Ціннісний досвід вміщує ідеальні норми, на які особистість орієнтується і до яких прагне в процесі своєї життєдіяльності. Ціннісне становлення є визначальним у формуванні особистісних поглядів і переконань, адже лише особистісно-значущі цінності можуть стати основою тих чи інших переконань. В систему особистісних цінностей, на думку К. Роджерса, входять переконання в особистій гідності кожної людини залежно від її вільного вибору, власної відповідальності за наслідки, цього вибору, довіри до себе, відкритості, радості навчання та творчості. Розкриваючи поняття „цінність" К. Роджерс розрізняє „діяльнісні цінності" (які виявляються у поведінці людини у ситуаціях вибору чи надання переваги реальним об'єктам) і „цінності пізнання" (які виявляються у виробі особистістю символічних об'єктів). Аналіз проблеми цінностей дозволяє К.Роджерсу зробити наступні висновки:
        1) властивий людині ціннісний процес як частка її життя ґрунтується на довір'ї людини до мудрості цілісного „Я" (що втілює усі усвідомлювані та неусвідомлювані процеси особистості), а не певної його частини (свідомості, інтелекту і т.д.);
         2) ефективність цього процесу великою мірою залежить від відкритості людини свому особистісному досвіду;
         3) ці загальні, для всіх людей, цінності постають як гуманістичні та конструктивні за своєю природою, вони пов'язані із вдосконаленням людини і суспільства.
         К. Роджерс перераховує ряд таких загальнолюдських цінностей:
         а) відмова людини від „образу" претензійності, захищеності, лицемірства;
         б) відмова від будь-яких зовнішніх по відношенню до „Я" імперативів;
         в) відмова від повної відповідності очікуванням інших людей;
        г) позитивне оцінювання та приймання власного „Я", самостійності своїх почуттів і переживань, відкритості власному особистісному досвідові.
        Загальний висновок К. Роджерса полягає в тому, що універсальні цінності дійсно існують. Вони знаходяться не поза людиною, не в певній ідеології, яку приймає чи навіть пропагує людина, а в ній самій, в автентичному досвіді її власного життя. Тому їх не можна дати людині, можна лише створити певні умови для їхнього потенційного розвитку [10].
Г. Олпорт виділяє цінності, що сприяють самореалізації особистості. Це, насамперед, ті, які відображають її цілісність й гармонійність:
         - невимушеність поведінки;
         - позитивний образ „Я";
         - здатність відчувати радість під впливом повсякденних вражень;
         - позитивне чи принаймні спокійне (на противагу невротичному страху) ставлення до несподіваного, невідомого, таємного;
         - почуття гумору і здатність особистості адекватного його оцінювати.
         На провідну роль цінностей у дослідженні механізмів життєвих виборів вказував Л.С. Кравченко. Під впливом своєї ціннісної системи особистість має оцінювати незнайому ситуацію як таку, що можна розв'язати багатьма способами. Тоді цінності особистості постають тими дієвими психологічними інструментами, завдяки яким цей оточуючий світ стає відкритим для інших людей. Інакше кажучи, цінності обертаються на дійсність за допомогою вчинків, що виконують не лише перетворювальну функцію щодо навколишнього світу, а й за їх допомогою здійснюються певні інтеграційні процеси у психічній сфері людини. Зливаючись у єдиний цілеспрямований життєвий потік, вони синтезують розрізнені особистісні цінності у цілісну суб'єктивну систему, забезпечують гармонійне формування особистості та є умовою розвитку особистісного досвіду людини.
        Отже, ціннісна система постає показником розвиненої особистості, за допомогою якої вона впізнається, ідентифікується. Більше того, особистість володіє цими цінностями як власними якостями. При цьому важливо, щоб рівень володіння ними був такий, за якого можливе їх втілення в реальному процесі життєдіяльності. Психологічна природа цінностей характеризується тим, що вони є самоцінностями, так званим внутрішнім змістом, що визначається потребами людини.
         Компонент "ціннісний досвід" виконує пізнавальну функцію, адже сприяє пізнанню людиною невід'ємних для неї об'єктів та суб'єктів, їх співвіднесення зі сформованою ціннісною системою особистості, інтегративну функцію (визначення спільних рис, властивостей, які об'єднують окремі явища, предмети, що так чи інакше входять до сфери особистісного досвіду людини) та смисловизначальну функцію (надання цінностям певного смислу).
         Проаналізуємо зміст наступного компоненту особистісного досвіду - досвід рефлексії. Термін "рефлексія" в перекладі з латинської мови означає „відображення". Це - осмислення людиною власних дій та законів їх здійснення, діяльність спрямована на самопізнання, адже рефлексія розкриває специфіку духовного світу людини. Це - самоаналіз, роздуми та розмірковування людини щодо власного душевного стану.
         В.С. Дикинь розробив теорію „рефлексивного Я". Він проводить аналогію дзеркального відображення особистості та відображення в уяві людини того, як у думках інших відображається він сам. Саме тому теорію науковця ще називають „віддзеркалене Я". Продовжуючи дану думку, можна погодитися із загальноприйнятою точкою зору, що рефлексія - це не просто знання суб'єктом самого себе, але також з'ясування того, як інші його сприймають та розуміють. Тому рефлексією можна вважати процес подвоєного, дзеркального взаємовідображення суб'єктами один одного з метою відтворення їхніх особливостей. Відповідно, В.С. Дикинь зазначає, що за допомогою рефлексії представлені: сам суб'єкт у процесі реальної дійсності; особистий погляд суб'єкта на самого себе; бачення цього суб'єкта іншими особистостями [2].
        Е.І. Головаха та Н.В. Паніна також вважають, що в інших людях, які у дзеркалі, можна побачити свої найпотаємніші психологічні особливості. Тому для них рефлексія - це самопізнання, яке дає змогу подивитись на себе ніби зі сторони [4].
За допомогою механізмів самопізнання психолог не просто пізнає себе, свою особистість, але й активно формує самого себе. Самопізнання також виступає в якості підґрунтя для реалізації оцінкового ставлення фахівцем самого до себе, чи самооцінки. Досвід самооцінювання входять до складу компонента особистісного досвіду - "досвід рефлексії". Аналізуючи свої реальні та потенційні стани, співвідносячи свою поведінку з вимогами власної „Я"-концепції, особистість виробляє стійку самооцінку. Самооцінка дозволяє майбутньому психологу більш-менш адекватно оцінити свій фізичний і духовний стани, свої стосунки з зовнішнім світом та іншими людьми. На цій основі здійснюється регуляція та саморегуляція стосунків, потрібна корекція власної поведінки. Саме самооцінка лежить в основі самовиховання та самокерованого розвитку особистості. Самооцінка дозволяє людині критично ставитися до себе, постійно співвідносити свої можливості, здібності та здатності з вимогами життя, виробляти уміння ставити перед собою реальні цілі та відмовлятися від необґрунтованих, нереальних домагань, змінювати поведінку та уявлення щодо власного „Я" [1].
         Самооцінка, розуміється як найважливіше утворення особистості, що бере безпосередню участь у регуляції людиною своєї поведінки й діяльності. Отже самооцінка відображає якісну своєрідність внутрішнього світу особистості майбутнього психолога, її формування впливає на розвиток особистості досвіду фахівця.
         Самооцінка є компонентом самосвідомості, який вміщує в себе і знання людини про власну цінність, оцінку самої себе, і шкалу значущих цінностей, відносно якої визначається ця оцінка. В класичній концепції У. Джемса уявлення про актуалізацію ідеального „Я" покладено в основу поняття самооцінки, яке визначається як математичне відношення реальних успіхів індивіда до рівня його домагань. Другий фактор, важливий для формування самооцінки, пов'язаний з інтеріоризацією соціальних реакцій по відхиленню до даного індивіда. Іншими словами, людина здатна оцінювати себе так, як, на її думку, її оцінюють інші. Такий підхід до розуміння самооцінки був сформований у роботах Кулі та Міда.
         Р. Бернс у своїй „Я-концепції" виділяє дві складові самооцінки: когнітивну та оцінну. Когнітивний компонент бере свій розвиток від пізнання зовнішнього світу, інших людей, їх взаємовідносин. Накопичення знань про себе здійснюється за тими ж законами, за якими пізнається й навколишній світ. Пізнаючи інших людей, аналізуючи свої зовнішні реакції у власній діяльності та поведінці, оцінюючи ставлення до себе інших, людина починає співвідносити ці окремі аспекти пізнання і моделює оцінку своєї особистості. Друга складова за Р. Бернсом - це афективна оцінка уявлень індивіда про самого себе, яка відрізняється різним ступенем інтенсивності, оскільки певні риси образу „Я" можуть викликати більш сильні чи слабкі емоції, пов'язані з прийняттям цих рис чи осудом. Самооцінка розглядається І.І. Чесноковою як єдність раціонального й емоційного компонентів. У раціональному компоненті відбиваються знання особистістю відповідних її особливостей, а в емоційному - ставлення до них.
       Самооцінка визначає процес прийняття психологом своєї особистості. Самосприйняття є не стільки оцінкою, скільки стилем становлення людини до себе, загальною життєвою установкою, яка формується під час навчання у вузі. В науковій літературі зазначається, що високий рівень самоприйняття в ряді випадків призводить до зниження самооцінки. З іншого боку, дуже висока самооцінка може носити захисний характер і бути наслідком низького самоприйняття. Високий рівень само прийняття психолога сприяє формуванню сензитивності особистості майбутнього фахівця, розвиткові толерантного ставлення до недоліків інших.
        Самооцінка може бути адекватною (реальною, об'єктивною) і неадекватною. В свою чергу, неадекватна самооцінка оцінюється як занижена чи завищена. Завищена самооцінка призводить до формування таких особливостей особистості, як самовпевненість, нетолерантність і некритичність. Постійне заниження оцінки зі сторони оточуючих і самої особистості формує в ній страх, невіру у власні сили, замкненість, сором'язливість. Тому однією із умов розвитку особистісного досвіду майбутніх психологів буде формування адекватної самооцінки, яка забезпечить благоприємний емоційний стан, буде стимулювати діяльність, сприяти впевненому досягненню людини намічених цілей.
        Самооцінка відіграє дуже важливу роль в організації результативного управління фахівцем своєю поведінкою, діяльністю, і тому є регулятивною функцією у процесі розвитку особистісного досвіду майбутнього психолога. Самооцінка - це своєрідна когнітивна схема, що узагальнює вже отриманий в минулому досвід та організує, структурує нову інформацію відносно того чи іншого аспекту „Я особистості".
Компонент "досвід рефлексії" виконує функцію пізнання людиною самого себе (пізнавальна тощо), смисловизначальну (визначення смислу своєї діяльності з огляду на само ставлення, самооцінку та само прийняття), ціле визначальну (співвіднесення свого "Я - реального" з "Я - ідеальним", досягнення якого слід прагнути в майбутньому), корегувальну (здійснення впливу на своє власне життя, свою діяльність та особистість).
         Наступним компонентом особистісного досвіду ми вважаємо операціональний досвід. Даний компонент вміщує такі складові, як досвід самореалізації, самовизначення, самоактуалізації та досвід активності. Центральним поняттям серед названих, безперечно, постає феномен самовизначення, яке розглядається в науковій літературі як структури вчинку самовизначення в суб'єктивно-генетичній парадигмі. Проте, у М.Р. Гінзбурга не розроблений механізм ціннісно-смислової взаємодії, не виділені суб'єктні якості особистості, які реалізують етапи самовизначення, що робить його модель малоефективною для практичного застосування.
        Необхідність саморозвитку, самореалізації особистості. Тому самовизначення здійснюється через послідовність життєво важливих виборів, (за Б.Г. Ананьєвим ). При цьому вчений відзначає, що вибором вважається свідомо прийняте рішення, здійснення якого призводить як до зміни самої людини, так і до зміни образу її життя.
         Більшість авторів, які досліджують самовизначення, з психологічної точки зору, визнають, що само оцінювальний, саморегульований суб'єкт, який з урахуванням суспільних і власних потреб і можливостей може самостійно формулювати життєві цілі, досягти їх і нести відповідальність за свою діяльність, вчинки і поведінку, є самовизначальною особистістю [8]. Тобто, такий суб'єкт чітко усвідомлює, чого він хоче, що він собою являє, що він може і чого від нього очікують оточуючі.
         В.О. Татенко розуміє самовизначення особистості як реалізацію вчинку вибору мотивів. Самовизначитись, вказує вчений, дозволяє відповісти собі самому на запитання "Хто є я?", "Чого я хочу від життя?", "Що я можу зробити в цьому житті?" та ін. Йдеться про відкриття людиною свого "Я" через самопізнання своїх загальнолюдських та індивідуальних властивостей, якостей, про з'ясування глибинних потягів та намагань своєї душі, про оцінку своїх можливостей і здібностей [6, с. 431]. Адже, стверджує В.О. Татенко, вчинок самовизначення має за мету приймати самого себе як істоту, здатну скоїти реальний вчинок істини, краси, любові та добра. При цьому такий суб'єкт не може не вчиняти, якщо він є справжньою людиною [6, с. 432]. В детермінації самовизначення вчений розглядає самопізнання, що в комплексі дозволяють особистості суб'єкта, чий розвиток, окреслити перш за все, залежить від нього самого. Тому самовизначення постає наслідком активності людини, під час якої і формується особистісний досвід.
         І.С. Кон стверджує про взаємозв'язок процесів та самореалізації особистості. Вчений зазначає, що будь-яке дослідження життєвого шляху людини ставить два головні запитання: "Що людина робить, якою є її діяльність, і як вона сама до неї ставиться?" та "Які її взаємостосунки з оточуючими людьми?" [3, с. 209]. У відповідях на ці запитання І.С. Кон вбачає специфіку самовизначення зрілої особистості. Отже, не лише самосвідомість, але й само ставлення складає сутність самовизначення людини. На це звертає увагу також і Е. Фромм: "Не тільки інші люди, але і ми самі є "об'єктами" наших почуттів і установок. ...Любов до інших і любов до себе взаємозумовлені... Справжня любов - це вияв плідності, і вона передбачає турботу, повагу, відповідальність і знання. Це - не "афект", не захопленість, а активне сприяння зростанню і щастю коханої людини. Це - актуалізація і фіксація цієї сили на одній людині" [12, с.126]. результатом плідної любові до себе, за Е. Фроммом, постає "гуманістична совість як наша реакція на самих себе. Це - голос нашого справжнього Я, що вимагає від нас жити плідно, розвиватися повно і гармонійно, тобто стати тим, чим ми потенційно є... вона вміщує в собі сутність нашого морального досвіду... Це - вияв особистісного інтересу і цілісності людини" [12, с. 127]. слабка совість виявляється в почутті провини і неспокої і свідчить про байдужість і деструктивність суб'єкта відносно самого себе.
        Л.А. Коростильова визначає самореалізацію як здійснення можливостей розвитку "Я" за допомогою власних зусиль, співтворчості, співдіяльності з іншими людьми зокрема та соціумом і світом в цілому.
Процес самореалізації майбутнього психолога вважають Л. Рудкевич та В.Рибалко тісно пов'язаний з певним комплексом особистісних якостей, які стимулюють творчість фахівця: самостійність, критичність, поліфункціональність та динамічність переключення з однієї діяльності на іншу та т.п. В психологічній літературі найбільш близькими до терміну "самореалізація" є поняття "самоактуалізація" та "самоздійснення". Термін "самоздійснення" у зарубіжних психологічних і філософських словниках частіше трактується як кінцевий результат самореалізації, повна реалізація можливостей особистості. А "самоактуалізація", як правило, описується з посиланням на роботи А. Маслоу 7 та К. Роджерса, які вважають, що психологічними умовами ефективної взаємодії, що сприяє максимальній реалізації творчого потенціалу особистості (самоактуалізації), постають:
        1) безумовне позитивне сприйняття іншої людини, щира симпатія, інтерес і повага до неї внаслідок самого факту її існування;
        2) конгруентність - складне поняття, що означає взаємну відповідність переживання, усвідомлення і вираження своїх емоцій та думок, уміння бути самим собою без використання так званих "масок";
         3) емпатія - здатність до співпереживання та розуміння емоційного стану іншої людини.
Дотримання зазначених умов на заняття у вищій школі дозволить створити таку атмосферу, що заохочуватиме творче самовираження особистості в різних видах діяльності, гарантуватиме свободу вибору поряд з правом на ризик і добровільно взятою на себе відповідальністю за власні вчинки, розвиватиме самоконтроль і довіру до свого особистісного досвіду. Без емпатії, прийняття себе й іншої людини, на думку К. Роджерса, самореалізація взагалі є неможливою 10, 11.
        Самоактуалізація за А. Маслоу - це бажання людини стати тим, ким вона може стати, досягти вершин свого особистісного потенціалу. Самоактуалізація - це не лише результат, але й процес актуалізації людиною власних можливостей.
         За А. Маслоу, самоактуалізуючих людей характеризує:
- більш ефективне сприйняття реальності, тобто дійсність вони бачать такою, якою вона є насправді, а не такою, якою їм би хотілося її бачити, толерантне ставлення до невизначених, конфліктних ситуацій та умов когнітивного дисонансу;
         • прийняття себе, інших людей з усіма позитивними та негативними якостями, тобто, такими, якими є вони насправді;
         • центрованість на проблемі - концентрація на покликанні або улюбленій праці, яку вони вважають найбільш важливою в їхньому житті;
        • незалежність - незалежний погляд на ситуацію, висловлення власної точки зору, думки, незалежна поведінка в будь-яких умовах соціуму;
        • адекватність сприйняття - реально оцінюють звичайні події у житті, відчуваючи їх новизну;
        • суспільного інтересу - бажання допомагати людям виявляється у почуттях співчуття, симпатії та любові до всього людства;
        • глибокі міжособистісні взаємостосунки;
       • демократичний характер поведінки - повага до людей незалежно від того, до якого суспільного класу, релігії, етносу тощо, останні належать;
        • креативність;
       • гармонійність у взаємостосунках з іншими людьми - перебувають у гармонії з людьми своєї культури, відрізняються автономністю та впевненістю у собі.
       Процеси самореалізації, самовизначення, само актуалізації, а також активність людини допомагають їй визначити власний особистісний смисл в своїй діяльності:
      Адже, стверджує В.К. Вілюнас, смислові утворення виникають в свідомості людини внаслідок діяльності, однак нею самою не породжуються. Смисли утворюються на основі актуалізації складових "Я" суб'єкта. Пошук особистістю індивідуального смислу свого буття постає у вигляді концентрації складових "Я" "в одній точці (точці перетину всіх вимірів психологічного простору, що дозволяє побачити нові межі "Я"".
        Отже, операціональний досвід призводить майбутнього фахівця до набуття смислу буття, що в свою чергу, сприяє досягненню зібраності, інтегрованості, цілісності "Внутрішнього" Я людини. Це формує ціннісно-смислову сферу особистості людини, сприяє вияву суб'єктної активності, зрілості особистості. Істотною ознакою внутрішньої активності особистості постає її здатність приймати рішення внаслідок здійсненого вибору. Самовизначення людини детермінує здатність суб'єкта здійснювати особистісно значущий вибір, обирати альтернативи внаслідок боротьби мотивів які є сутністю вчинку. Процес самовизначення особистості виявляється у формі постійних, самостійних виборів себе на користь зростання своєї особистості, само актуалізації та самореалізації тощо.
        Операціональний компонент особистісного досвіду виконує наступні функції: диференційну (виокремлення вчинків, дій та ситуацій, що сприяли становленню особистісного досвіду людини), інтегративну (визначення подібних дій, вчинків, що сприяли становленню того чи іншого досвіду особистості), смисловизначальну (встановлення причинно-послідовних зв'язків між діями суб'єкта, життєвими ситуаціями, які призвели до утворення особистісного досвіду людини, а також утворення смислів на основі отриманого досвіду, співвідношення з ідеальним, абсолютним смислом) збереження (збереження досвіду, його "кодування"), пізнавальну (забезпечує отримання людиною нового особистісного досвіду).
        І, нарешті, наступний компонент особистісного досвіду - це досвід спілкування та діалогічної взаємодії. Під час участі у спілкуванні з іншими людьми отримує досвід володіння певними якостями, найбільш значущими для організації комунікації як виду діяльності. Це такі якості, як: контактність, комунікабельність, стриманість, вміння контролювати себе під час взаємодії, здатність розуміти людей, впевненість у собі, авторитетність, здатність вислуховувати і враховувати думки інших та т.п.
       Отриманий людиною під час спілкування досвід значно впливає на розвиток комунікативних здібностей особистості. Останні ми розуміємо як комплекс індивідуально-психологічних особливостей, що забезпечують здатність індивіда до активного й ефективного (продуктивного) спілкування, передачі та адекватного сприймання інформації, організації взаємодії з іншими людьми, дотичного до певної ситуації розуміння як себе та своєї поведінки, так і розуміння партнерів по спілкуванню, що також є необхідними умовами успішної життєдіяльності людини. З позицій гуманістичної психології, мета набуття особистісного досвіду полягає в тому, щоб кожна людина могла стати повноцінним суб'єктом діалогічної діяльності та взаємодії, пізнання та спілкування - вільним, духовним, відповідальним за те, що відбувається у цьому світі. Досвід спілкування у загальній структурі особистісного досвіду передбачає розвиток загальних здатностей спілкування, які сприятимуть подальшому розвиткові спеціальних комунікативних здібностей людини. Маючи добре розвинені загальні комунікативні здібності, особистість в процесі саморозвитку легко оволодіває спеціальними, суто професійними комунікативними здібностями.
         Аналізуючи психологічні основи становлення гуманістично зорієнтованої освіти, П.О. Ковальов, Г.О. Балл, М.С. Бургін, А.Г. Волинець та ін. та діалогічну стратегії психологічного впливу. У разі використання монологічної стратегії, педагог виступає носієм беззаперечної істини і діє як її „транслятор". Навпаки, діалогічна стратегія визнає суб'єктивну повноцінність партнерів, навіть якщо вони будуть різнитися за віком, соціальним статусом, рівнем знань й досвідченістю [5, с. 4].
        Діалогічний підхід в освіті визначає суб'єкт-суб'єктну взаємодію учасників процесу спілкування, передбачає їх самоактуалізацію і самоорганізацію [5, с. 9]. У свою чергу, діалогічне спілкування є універсальним психологічним механізмом аксіогенезу особистості, зазначає З.С.Карпенко. В процесі діалогічного спілкування відбувається включення "Іншого" в духовний світ "Я" як повноправного партнера, можливого взірця свого власного саморозвитку. Психологічний зміст діалогічної інтенції, вважає авторка, становить здатність до особистісної антиципації - передбачення духовної перспективи іншої людини, віра у можливість її досягнень, що здається можливим у разі поважного, неупередженого, ставленні суб'єкта до Іншого.
        Окреслюючи особливості діалогічної взаємодії суб'єктів по спілкуванню, Р.С. Нємов провідне місце відводить перцептивно-рефлексивним здібностям особистості. Високий рівень взаємовідносин, співробітництва та співтворчості на суб'єкт-суб'єктному рівні, вказує вчений, надає реальні можливості для розвитку особистісного досвіду, одним із аспектів якого є комунікативна компетентність, формування якої також забезпечується належним рівнем розвитку комунікативних здібностей людини.
Готовність до ефективного міжособистісного спілкування є інтегративною особистісною якістю, що включає в себе необхідні знання, вміння та навички (слухати, переконувати, розв'язувати конфліктні ситуації, швидко орієнтуватися під час взаємодії), ціннісні орієнтації, знання себе, вміння себе оцінити, здатність до саморегуляції тощо.
         Компонент особистісного досвіду "досвід спілкування" виконує комунікативну функцію (забезпечення досвіду співробітництва, взаємодії, обміну інформації між людьми, оцінки власних комунікативних здібностей, на основі яких формується комунікативна компетентність), пізнавальну (досвід отримання інформації від інших людей), перцептивну (досвід сприймання інформації від суб'єктів по дослідній взаємодії).
Модель особистісного досвіду психолога зобразимо на рис 1.        

        Дану модель слід враховувати викладачам вузів з метою розвитку особистісного досвіду у майбутніх психологів.



Номер сторінки у виданні: 157

Повернутися до списку новин