Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Республіканська форма державного правління: сутність та особливості її різновидів крізь призму державного режиму





Юлія Сурганова, аспірантка кафедри політичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка

УДК 342.38:321.01

 

Стаття присвячена теоретичному осмисленню конституційноправових характеристик президентської, парламентарної та змішаної форм республіканського правління. Дослідження переваг і недоліків, які властиві цим формам правління, відбувається на основі аналізу не лише конституційно закріпленого правового становища державних інститутів, а й реального механізму взаємодії вищих органів державної влади. Через аналіз поняття державного режиму виокремлюються можливі варіанти змін конституційно закріплених засад поділу влади за президентськоїпарламентарної та змішаної форм правління, що надає можливість зробити висновки стосовно політико"юридичної природи трьох різновидів республіки.

Ключові слова: республіканська форма державного правління, поділ державної влади, система стримувань і противаг, державний режим, дуалізм, президенціалізм, парламентаризм, міністеріалізм.

 

Статья посвящена теоретическому осмыслению конституционноправовых характеристик президентской, парламентарной и смешанной форм республиканского правления. Исследование преимуществ и недостатков, присущих этим формам правления, проводится на основе анализа не только конституционно установленного правового состояния государственных институтов, но и реального механизма взаимодействия высших

органов государственной власти. При помощи анализа понятия государственного режима выделяются возможные варианты изменений конституционно закрепленных основ разделения власти при президентской, парламентарной и смешанной форм правления, что позволяет сделать выводы о политикоюридической природе трех разновидностей республики.

Ключевые слова: республиканская форма государственного правления, разделение государственной власти, система сдерживаний и противовесов, государственный режим, дуализм, президенциализм, парламентаризм, министериализм.

 

This article is dedicated to the problems of the presidential, parliamentary and mixing republican government constitutional legal characteristics theoretical rethinking. Investigating the govern forms advantages and disadvantages we have found that it is based both on the analyses of the constitutionally secured legal status of the state institutions and high range public authority real cooperation mechanism. Analyzing the state regime concept, we could find possible variants of the changes for the constituently established power division supposition for presidential, parliamentary and mixing forms of government. Such analysis gives opportunities to summaries politically legal nature or three different forms of republican government.

Key words: republican form of government, division of state power, the system of control and counterbalances, State regime, dualism, presidency, parliamentary, ministers.

 

Проблема пошуку оптимального способу організації державної влади стоїть чи не на першому місці як в історіїполітикоправової думки, так і на сучасному етапі суспільного розвитку. Особливо це стосується країн колишнього соціалістичного табору, які, перебуваючи в трансформаційному процесі, безпосередньо стоять перед необхідністю конституційних перетворень.

Серед них і Україна. Можна сказати, що всенародне схвалення Акту проголошення незалежної України 1 грудня 1991 року [15] cтворило умови для радикальних демократичних перетворень у нашій державі. До їх числа належать суттєві інституційні зміни — поділ державної влади на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову; запровадження інституту президентства. Але характерною особливістю конституційного процесу в Україні була і залишається неврегульованість повноважень та системи взаємовідносин між головними державними інститутами. Всі зміни в системі державного правління, які стосуються компетенції Президента та

Верховної Ради щодо виконавчої влади, нагадують експеримент, наслідки якого повною мірою не усвідомлюються і за які ніхто не несе відповідальності.

З огляду на це мета даної роботиузагальнення і критичний аналіз основних різновидів республіканської форми правління, виокремлення їх переваг і недоліків, а також особливостей втілення конституційно закріпленого способу організації державної влади на практиці.

Варто зазначити, що досліджувана проблема широко вивчається не лише в наукових працях зарубіжних дослідників (прикладом можуть слугувати відомі праці М. Шугарта, Д. Кері, Х. Лінца, Дональда Л. Горовица, Фрідберта В. Рюба, Ф. Ріггса, О. Зазнаєва, В. Кувалдіна, А. Кинева), а й в Україні, де після ухвалення Конституційної реформи 2004 року інтерес до форми правління значно підвищився. Останнім часом захищенні дисертаційні роботи та випущені монографії, присвячені аналізу окремим аспектам цієї проблематики (до цих науковців належать С. Бостан, В. Протасова, О. Харченко).

 

Поняття та критерії розрізнення форми державного правління

Форма державного правління як базова категорія політикоправової науки має свою історію розвитку, в межах якої було здійснено чимало спроб надати визначеності цьому поняттю. Різноманітність дослідницьких позицій з даної проблематики обумовлена поступовим розвитком державознавчої науки, яка формувалася спільно із розвитком людства під впливом багатьох чинників. В історичному плані видається можливість виокремити три етапи наукової розробки досліджуваної проблеми: перший етап бере свій початок з другої половини ХІХ ст. та закінчується на початку ХХ ст. Цей час характеризується появою таких цілісних систем знань, як теорія держави й права, конституційне право, політологія, предметом вивчення яких стає форма державного правління як один з елементів форми держави.

Другий етап охоплює період з 1917 року до початку 90 років ХХ ст. На цьому етапі через виникнення двох протилежних соціальнополітичних систем, державознавча наука починає поділятися за ідеологічною ознакою на «буржуазну» та «соціалістичну». Дослідження радянських науковців зосереджуються на класовій сутності держави, а форма залишається поза межами їхнього інтересу.

З початком лібералізації радянського режиму картина починає змінюватисявивченню підлягає вже проблема співвідношення держави з формою та її сутністю, що трансформувалося у чітку теорію залежності форми держави від її складових елементів і їхній вплив на сутнісні властивості держави (Й. Благож, С. Петров, В. Чиркін). У межах зарубіжної державознавчої науки, навпаки, увага приділялася проблемі класифікації форми правління із ототожненням останньої з політичним режимом (Р. Даль, М. Дюверже, К. Левенштейн).

Третій етап розпочався разом із процесом розпаду «соціалістичного табору» наприкінці 80–90 років ХХ ст. і ще не закінчився. Особливістю цього етапу є те, що вивченню підлягають як типові, так і нетипові різновиди форми державного правління з точки зору їх стабільності, ефективності та потенціалу до утвердження демократичного політичного режиму, особливо у постсоціалістичних країнах. Проблема порівняння різних моделей взаємодії вищих органів державної влади починає включати дослідження партійної системи (певний тип якої залежить від вибору виборчої системи), типи яких можуть змінювати юридичну модель відносин між гілками влади (А. Лійпгарт , С. Мейверінг, М. Уоллерстайн).

Як було сказано, третій етап ще триває. Поруч з проблемою виокремлення позитивних і негативних рис президентської, парламентарної та змішаної форм правління, відчувається проблема недосконалості понятійнокатегоріального апарату та деяких класифікаційних схем форми правління. Це пов’язано з тим, що, поперше, форма державного правління є невід’ємним елементом форми держави поруч з іншими її складовими. Найчастіше виділяють трьохелементну структуру форми держави, що складається з форми державного правління, територіального устрою та політичного режиму [22, с.136]. Варто зазначити, що ті, хто прагнуть описати розбіжності між юридичною моделлю державного механізму і особливостями його реального функціонування, часто забувають про те, що політичний режим — це спосіб взаємодії суспільства і держави, що виражає методи та засоби здійснення влади в країні. Це призводить до того, що форма державного правління ототожнюється з політичним режимом і вносить певну плутанину у класифікаційнісхеми при виокремленні її різновидів. Засобом подолання цієї проблеми виступає ще один елемент форми правління, а саме — державний режим. Він доповнює трьохелементну структуру і виступає інструментом відображення реального порядку функціонування і взаємодії вищих органів державної влади [9, с. 312; 26, с. 120].

Хоча поняття «форми державного правління» і не набуло єдиного чітко визначеного термінологічного позначення, та думки більшості науковців щодо загального смислового його навантаження все ж таки збігаються. Даний елемент форми держави виступає способом організації вищих органів державної влади. При цьому, як зазначає О. Зазнаєв, одні автори роблять акцент на організації верховної влади, а саме — на правовому положенні глави держави (традиційний підхід), тоді як інші максимально розширюють поняття, що розглядається [7, с. 93].

З точки зору представників вузького підходу, форма правління залежить від визначення правового положення вищого органу державної влади — глави держави, який може займати свій пост шляхом престолонаслідування або шляхом прямих чи опосередкованих виборів [18, с. 54]. Вказаний традиційний критерій дає змогу поділити форму правління на два основні її різновиди — монархію і республіку [27, с. 269].

З іншої точки зору, це поняття наповнюється ширшим змістом і не обмежується лише правовим становищем глави держави. До уваги беруться особливості компетенційних взаємозв’язків між вищими органами держави, до числа яких включаються ті, що співвідносяться із законодавчою і виконавчою гілками влади [24, с. 49]. Колектив авторів доповнює своє визначення тезою про участь громадян у процесі обрання цих органів [2, с. 116]. Та зустрічаються і такі визначення, які до складових елементів форми правління включають ледь не всю політичну систему, що не дає можливості розкрити суть цього поняття. Ці автори до форми правління в широкому значенні відносять і органи місцевого самоврядування, що здійснюють владу на місцях, і різного рівня добровільні об’єднання громадян, які виражають інтереси суспільства, а також зв’язок вищих органів державної влади з населенням [3, с. 194; 10, с. 131]. На цей предмет є доречним зауваження В. Чиркіна, який, погоджуючись із тим, що форма правління не обмежується лише правовим статусом глави держави, зазначає однак, що «будучи формою управління державою, вона не може включати все політичне середовище» [22, с. 139]. Отже, зупинимося на визначенні форми державного правління як способу організації державної влади, який включає порядок формування і окреслює межі компетенційної взаємодії вищих органів державної влади, а саме — глави держави, парламенту, уряду.

Варто зазначити, що до вищих органів державної влади, повноваження яких поширюється на всю територію країни, належать: глава держави, парламент, уряд, а також вищі загальні і спеціальні суди, конституційний суд [26, с. 65]. Проте є не припустимим включення судової гілки влади до складових елементів форми державного правління. Адже судова гілка влади має бути повністю деполітизована і перебувати за межами будьякого політичного впливу, інакше порушується основний конституційний принцип правосуддя — незалежність суддів, які нікому не підзвітні і підкоряються лише закону [26, с. 288].

Поруч із різними підходами до визначення поняття «форма державного правління», політикоправова теорія виробила також декілька її класифікацій. Ще у Стародавній Греції та Римі філософи і юристи висловлювали різноманітні, навіть суперечливі думки з приводу того, які форми правління існують і чим вони відрізняються одна від одної. Найбільш поширена з них є та, яка розмежовує їх відповідно до кількості та характеру правління осіб, що мають владу. До прихильників такої класифікації можна віднести Платона, який виділяв п’ять форм правління: аристократію — законна влада небагатьох; тимократію — правління честолюбства і сили; олігархію — влада не багатьох, але жадібних і багатих; демократію — влада народу (натовпу); тиранія — панування беззаконня і насильства, де влада в руках тирана [13, с. 298–299]. Такий підхід у майбутньому був розвинутий і Арістотелем, який виділяв три пари форми правління, де правильні можуть (за умов владарювання лише у власних інтересах) перероджуватися у неправильні форми: монархія — тиранія, аристократія — олігархія, демократія — охлократія [1, с. 507]. Полібій також звернув увагу на тенденцію кожної форми правління до спотворення і переходу в інший тип [14, с. 603]. Інструментом протидії такій деформації він вважав змішану форму правління, що виступала як синтез монархічного, аристократичного і демократичного елементів. Такого ж змішаного підходу дотримувався і Цицерон, який вважав найкращою формою правління синтез царської влади, аристократії і влади народу [21, с. 65–66].

Загалом було зроблено чимало спроб класифікувати поняття «форма державного правління». Підставами для класифікації виступали різноманітні чинники. Серед них і вже згаданий кількісний і моральний критерій, а також «класичний» спосіб заміщення посту глави держави. На цій основі в процесі історичного розвитку поступово починає формуватися інший рівень теоретичного вивчення феномену держави — держава розглядається як така, що складається з сукупності владних органів і посадових осіб, які в процесі свого функціонування виробляють певні принципи взаємодії, що мають назву принципу поділу влади.

Дана ідея поділу державної влади була однією із головних у вченні такого відомого французького філософа і історика як ШарльЛуї Монтескє. Йому належить ідея поділу влади, яка б мала шляхом унеможливлення зосередження влади в одних руках, виключити будьяку можливість зловживання нею [8, с. 99–100]. Загалом можна стверджувати, що цей критерій залишається актуальним і є тією основою для класифікації форми правління, яку використовують як вітчизняні, так і зарубіжні науковці. Він доповнюється дослідженням системи стримувань і противаг, яка властива певному виду поділу влади і є сукупністю повноважень гілок влади, що дозволяє їм урівноважувати одна одну [26, с. 499]. Проте доволі часто зустрічаються випадки, коли у спробі наукового дослідження всіх конституційних способів організації влади основою для типології обираються несуттєві ознаки. Цьому сприяє часте поєднання форми правління з політичним режимом, що призводить до появи великої кількості її різновидів, які не розкривають сутність досліджуваного об’єкта. Таке змішування спричинене бажанням визначити реальний порядок функціонування державного механізму, який на практиці може суттєво відрізнятися від конституційно закріплених засад розподілу влади. Як уже зазначалося вище, інструментом подолання цієї проблеми має виступити поняття «державний режим», більш вузьке, аніж поняття «політичний режим», що характеризує взаємодію держави з суспільством у цілому. Спираючись на особливості партійної та виборчої системи, які суттєво впливають на юридичну модель організації влади, це поняття розкриє реальний порядок їх функціонування.

Тому в процесі класифікації доцільно використовувати традиційний критерій заміщення посту глави держави, відповідно до якого форма правління поділяється на монархію і республіку. За рівнем обмеження влади монарха з боку загальнопредставницької установи варто розрізняти абсолютну, дуалістичну і парламентарну монархії. Організація ж влади за різних видів республіканської форми правління виявляється в межах дослідження взаємодії трьох вищих органів влади — глави держави, парламенту і уряду. Тобто залежно від поділу державної влади, а також від властивої певному його виду системи стримувань і противаг, доцільно виділити президентську, парламентарну та змішану (президентськопарламентарну, та парламентарнопрезидентську) республіканську форму державного правління.

 

Особливості поділу державної влади за республіканської форми правління Президентська форма державного правління

Найбільш послідовно і повною мірою ідея поділу державної влади розкриває свою суть за

жорсткого її різновиду, який характерний для президентської форми правління. За логікою жорсткого поділу влади відбувається максимальне відокремлення органів законодавчої влади (яка зосереджується в руках загальнонаціональної представницької установи), і виконавчої (яка належить президенту, що формує уряд і очолює його). Таке розмежування двох гілок влади призводить до відсутності у президента права на розпуск парламенту. Відповідно до цього постає вимога несумісності мандата члена парламенту і уряду, що призводить до формальної відсутності у президента та інших носіїв виконавчої влади права законодавчої ініціативи. На жорсткий поділ влади вказує і те, що на противагу відсутності у президента права дострокового розпуску парламенту виступає відсутність у законодавчого органу права формувати, контролювати і відправляти у відставку уряд [25, с. 57]. Це вказує на головну з ознак даної форми правління, а саме — відсутність конституційноправової відповідальності виконавчої влади (уряду в цілому та окремих його членів) перед парламентом за проводжувану ним політику [9, с. 312]. Уряд повністю підзвітний і підконтрольний главі держави, який визначає програму його діяльності і офіційно керує його роботою. Перераховані ознаки, які свідчать про відсутність в обох гілок влади засобів «шантажувати» одне одного достроковим припиненням повноважень, наштовхують на думку про дві найбільші переваги президентської форми правління — це стабільність уряду та незалежність парламенту. Проте за таких умов повного підпорядкування членів уряду винятково президентові виконавча влада повністю вислизає зпід парламентського контролю. І можна повністю погодитися з думкою X. Лінца, що у президентському кабінеті значно менша вірогідність появи сильних, незалежно мислячих членів уряду [11].

Сумнівною видається і незалежна від глави держави діяльність парламенту. До засобів, які надають йому можливість активно впливати на законодавчу гілку влади, можна віднести право глави держави на щорічні і позачергові звернення, які фактично сприймаютьсяяк законодавча програма діяльності уряду, яку парламент просто змушений враховувати [26, с. 369]. Другим засобом є право президента накладати вето на законодавчі акти. Будучи елементом системи стримувань і противаг, це право покликане бути засобом компромісного узгодження позицій. Але практика його частого використання може призвести як до політичної кризи, так і до порушення балансу всередині державного механізму. Обмежуючим чинником влади президента в системі стримувань і противаг передбачена процедура імпічменту. Проте її механізм настільки громіздкий і довготривалий, що рідко доходить до свого логічного завершення. Контрасигнування актів глави держави з боку урядовців як засіб контролю за діяльністю глави держави є відсутнім, що зумовлено повною залежністю уряду від його керівника. Однією з особливостей президентської форми правління є її дуалізм, який породжений прямими виборами президента. В такому разі і глава держави, і парламент унаслідок народного голосування отримують однакову легітимність: невідомо, хто з них має більше право виступати від імені народу. В таких умовах розділеного правління державний механізм може функціонувати лише на основі компромісу, що важко досягається в ідеологічно поляризованому суспільстві. Як зазначалося вище, юридична модель відносин між гілками влади на практиці може змінюватися. За президентської форми правління в умовах чіткого дотримання жорсткого поділу влади ми отримуємо дуалістичний державний режим — обов’язково в такому варіанті існують незалежні один від одного сильний парламент, що здійснює законотворчість, та президент, який очолює виконавчу гілку влади. У разі, коли президент і парламентська більшість представляють одну політичну силу і глава держави не лише очолює виконавчу владу, а й через парламентську більшість контролює законодавчу владу, дуалістичний державний режим трансформується у президенціальний. Він характеризується домінуванням всенародно обраного глави держави в системі органів влади. Це не виключає демократичних методів правління, але лише за умов жорсткого правового нагляду з боку судової влади, розвинутої двопартійної системи (яка забезпечує потужну опозицію президентові з боку однієї партії) і демократичної політичної культури [27, с. 276].

 

Парламентарна форма державного правління

Система парламентарної форми правління ґрунтується на принципі взаємопроникнення функцій гілок влади (так званому гнучкому поділі влади). Управління державою тут здійснюється на основі співпраці виконавчої і законодавчої влади через посередництво уряду [6, с. 98]. На чолі державного механізму стоїть парламент та сформований на його основі уряд, який наділяється реальними владними повноваженнями у сфері виконавчої влади. Уряд несе політичну відповідальність перед парламентом і повинен зберігати підтримку правлячої партії. Глава держави обирається непрямим шляхом за результатами парламентськихвиборів, що знімає властиву президентським формам правління проблему подвійної легітимності. За умов парламентарного правління і незалежності уряду від президента контрасигнуються всі або майже всі акти глави держави. Усунення президента від прямого скріплення актів покликане обмежити широкі повноваження президента, якими він може наділятися відповідно до конституції. Збалансованість структури державної влади забезпечується передусім політичною відповідальністю уряду перед парламентом, який формує кабінет з числа представників коаліції партій. Така функціональна взаємодія двох гілок влади надає уряду право законодавчої та бюджетної ініціативи. З метою обмеження сильної урядової влади з боку парламенту передбачено певні контролюючі засоби. Перший з них є резолюція недовіри (осуду) — рішення парламенту про несхвалення діяльності уряду [26, с. 455]. Іншим засобом є інтерпеляція — вимога до уряду з боку парламенту надати пояснення з приводу певних дій чи загальної політики [4, с. 160]. Якщо пояснення урядовців не задовольняє парламентарів, то як наслідок може бути поставлене питання про недовіру уряду. Варто застерегти, що часте використання цього права може призвести до частих відставок уряду. Проте механізм резолюції недовіри варто розглядати як засіб швидкого виходу держави з політичної кризи в умовах відсутності компромісу між політичними силами. Такий спосіб вирішення проблеми є недоступним президентській формі правління, яка не наділяє президента правом розпуску парламенту, а парламент — правом відправити уряд у відставку.

Уряд також наділяється певними засобами захисту від всевладдя парламенту. Поперше, він може ініціювати розпуск парламенту «руками» глави держави. Подруге, дієвим засобом тиску уряду на парламент є так званий «шантаж відставкою» — можливість виконавчої влади ставити питання про свою відповідальність перед парламентом (питання про довіру) [6, с. 99–100]. Тобто уряд, який не може знайти підтримку своїй урядовій політиці, загрожує парламенту своєю відставкою, яка, безперечно, завдасть парламентарям зайвого клопоту. Варто наголосити також на тому, щона відміну від президентських систем, парламентарні системи «підтримують» і «захищають» партії [20, с. 159]. Адже передбачається їхній дієвий вплив на формування та діяльність уряду, що сприяє становленню розвинутої партійної системи.

Також необхідно мати на увазі, що, як і президентська форма правління, парламентарна модель може змінювати свою юридичну природу. За умов, коли жодна політична партія не має абсолютної більшості мандатів у парламенті, а уряд формується на основі коаліції, то державний режим може бути визначений як парламентарний, що характеризується верховенством парламенту в системі органів державної влади. У разі існування двопартійної системи або багатопартійної з однією домінуючою партією парламентарний режим перетворюється на міністеріалізм (система кабінету). Це сприяє формуванню партією більшості однопартійного уряду, який починає повністю контролювати роботу парламенту, домагаючись від нього необхідних рішень. Адже в цьому разі механізми, передбачені для приведення в дію інституту відповідальності уряду, насправді не функціонують, і уряд не боїться голосування з питання резолюції недовіри, що викликає його відставку [6, с. 169]. За таких умовах часто говорять про заміну сильної влади президента сильною владою прем’єрміністра. Проте не варто повністю заперечувати наявність парламентського контролю за діяльністю уряду, яка здійснюється опозиційною меншістю. Так само, як і президенціальний державний режим, система кабінету сумісна з критеріями демократії за наявності певних умов — це чергування партій при владі завдяки виборчій системі (коли правляча партія розуміє, що на наступних виборах вона може втратити владу в разі невиконання обіцянок) і висока політична культура суб’єктів політики (що передбачає належне ставлення до опозиції, яка, у свою чергу, має спиратися на конструктивну критику).

 

Змішана форма державного правління

В основі змішаної форми правління лежить поєднання рис, що властиві для жорсткого і гнучкого поділу влади. Такий симбіоз часто пов’язують із прагненням правлячих сил одночасно використати у своїх цілях різні сторони як президентської, так і парламентарної форми правління. Ця система на відміну від її класичних попередниць передбачає активну дію трьох суб’єктів державної влади: глави держави, уряду, і парламенту. Досягається це завдяки прямим виборам президента (президентська складова) і наділенням уряду на чолі з прем’єрміністром статусом самостійної і рівноправної гілки влади (парламентарна складова). Дуже часто таке поєднання є джерелом суперництва між президентом, який, будучи всенародно обраним, наділяється значними повноваженнями у сфері виконавчої гілки влади та прем’єрміністром, який, будучи главою уряду, має здійснювати покладені на нього виконавчі функції [12, с. 8]. Як і за президентської форми правління, в умовах розділеного правління глава держави може протиставляти себе парламенту, адже вони володіють однаковою легітимністю. Змішаний поділ влади також вплинув на спосіб формування уряду і на питанняйого політичної відповідальності. Процедура вирішення кадрового складу уряду передбачає обов’язкову участь як президента, так і парламенту, що породжує одну з основних ознак змішаної республіки — подвійну політичну відповідальність уряду. Встановлення такої відповідальності закладає основу для інституційного конфлікту. Особливо це стосується країн колишнього соціалістичного табору. Як зазначає Б. Страшун, «у посттоталітарних країнах дуже часто встано влюється тенденція, за якою уряд опирається на парламентську більшість, а всенародно обраний президент, що володіє загальною популярністю, не втручаючись у поточне управління, спрямовує політичний курс. Якщо щось не виходить, то причини не в політичному курсі президента, а в поганому проведенні цього курсу урядом — глава уряду у такому разі виступає в ролі «хлопчика для биття» [9, с. 315]. Реально зростає загроза частих відставок уряду, за які політичної відповідальності не несе ані парламент, ані президент.

Загалом процедура формування і притягнення до відповідальності уряду в кожній країні відрізняються. Особливості такого розподілу спричинили появу ряду підходів до класифікації змішаної республіканської форми правління. Якщо основні повноваження у сфері виконавчої влади належать президентові, то цю форму нерідко класифікують як президентськопарламентарну республіку. В разі ж концентрації основних виконавчих повноважень в руках уряду — як парламентарнопрезидентську [19, с. 95].

Доволі специфічною є утворена цим поєднанням система стримувань і противаг. Її особливістю є те, що президент змішаної форми правління володіє вдвічі більшими повноваженнями, аніж глава держави за президентської моделі. Він наділяється такими повноваженнями, як право вето, право законодавчої ініціативи та право розпуску парламенту. При цьому парламент та уряд позбавлені інструментів ефективного зворотного впливу на нього, які зазвичай передбачає парламентарна система. Всенародно обраний глава держави за умов розділеного правління може часто користуватися правом вето і гальмувати законодавчий процес. Право законодавчої ініціативи, яке не припустиме за президентської системи і надається переважно членам уряду і парламенту за парламентарних, перетворює президента на нормотворчий орган. А право на розпуск законодавчого органу, яке контролюється урядом за парламентарної форми правління, у змішаній системі повністю віддається президентові, оскільки зазвичай надання президентові суттєвих повноважень призводить до повної підконтрольності йому уряду.

Такий стан речей зазвичай характерний для президентськопарламентарної форми правління, за умов юридичного і фактичного зосередження державної влади в руках президента. Основа такого президенціального державного режиму закладається юридично у вигляді широких владних повноважень, що надаються президенту. До президенціалізму може призвести і однакова партійна приналежність глави держави і парламентської більшості. Проте неконтрольована влада однієї люди може бути властива і парламентарнопрезидентським системам. У такому разі авторитарна влада глави держави замінюється авторитарною владою глави уряду, що утворює систему правління кабінету. Тобто змішана форма правління може перейняти властиві для чистих різновидів типи державного режиму. Це також стосується як дуалістичного, так і парламентарного режимів.

На пострадянському просторі змішана форма правління є засобом поступового відходу від тяжкого тоталітарного спадку в напрямку демократичних перетворень. Проте, впроваджуючи такий механізм взаємодії гілок влади, часто не враховується та небезпека, яка властива цій формі правління. Проблема полягає в тому, що, надаючи великі владні повноваження президентові, змішана форма правління тяжіє до персоналізації влади і до авторитаризму. Окрім цього, неминучим є і політичне суперництво між гілками влади, що часто призводить до політичної кризи. В цьому можна переконатися, прослідкувавши конституційний процес сучасної України, яка теж обрала для себе змішану форму правління. Як бачимо, неврегульованість повноважень та системи відносин між головними державними інститутами постійно породжує конфлікти. Зміни, які були внесені Конституційною реформою 8 грудня 2004 року, хоч призвели до певних позитивних зрушень в модель взаємодії гілок влади, та все одно не змогли стабілізувати політичний процес і залишають простір для подальшого вдосконалення механізму взаємодії інститутів влади, що має бути здійснений на основі ґрунтовного наукового аналізу. Важливим є те, щоб подальші зміни відповідали не лише інтересам вузького кола осіб, а й дійсно сприяли демократичним перетворенням і розвитку країни в усіх сферах суспільного життя країни.



Номер сторінки у виданні: 39

Повернутися до списку новин