Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Специфіка здійснення інституалізації громадянського суспільства в умовах політичної модернізації в сучасній Україні





                Оксана Михайловська, кандидат політичних наук, доцент кафедри політології Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля

УДК 323.21

 

На сучасному етапі політичного розвитку України виникає потреба у дієздатних інститутах громадянського суспільства, які можуть виступати стабілізаційним чинником політичної системи. На основі здійсненого аналізу зроблено спробу визначити специфічні риси інституціоналізації громадянського суспільства в процесі

модернізаційних змін сучасної України.

Ключові слова: громадянське суспільство, політична система, політична модернізація.

 

На современном этапе политического развития Украины возникает необходимость в дееспособных институтах гражданского общества, которые могут выступать стабилизирующим фактором политической системы. На основании проведенного анализа определены специфические черты институционализации гражданского общества в процессе модернизационных изменений современной Украины.

Ключевые слова: гражданское общество, политическая система, политическая модернизация.

 

At the present stage of political development of Ukraine there is a necessity for capable institutes of the civil society which can act as the stabilizing factor of political system. On the basis of the carried out analysis specific features of development of the civil society are determined during modern changes in Ukraine.

 Key words: civil society, political system, political modernization.

 

Громадянське суспільство як цілісний феномен виникає на певному етапі історичного розвитку суспільства. Основними передумовами його формування є наявність індивідів, які мають фундаментальні громадянські права і свободи; існування в соціальному просторі вільних від прямого державного втручання сфер, необхідних для створення таких інститутів; наявність у громадянському середовищі ідей злагоди, плюралізму, толерантності, взаємоповаги, які мають стати основою об'єднання людей, мотивом їхньої участі у громадськополітичному житті.

Створення політико - правових умов надає можливість об'єднанням громадян брати участь у суспільно - політичній діяльності, а згодом - інституціоналізуватися. Метою даної статті є розкриття специфіки здійснення інституціоналізації громадянського суспільства в умовах політичної модернізації в сучасній Україні.

Інституціоналізація громадянського суспільства відбувається в рамках процесу модернізації, тобто комплексу соціальних, економічних, політичних, культурних, інтелектуальних трансформацій, які на відміну від традиційного, ведуть до формування сучасногосуспільства. Із набуттям незалежності в Україні відбувається своєрідний перехідний період від тоталітарного політичного режиму до демократичного. У цьому сенсі актуальність і значущість теорії модернізації для політичної науки полягає в тому, що дозволяє співвіднести сьогоднішні проблеми з досвідом та загальним напрямком цивілізаційного процесу, знайти точки відліку для визначення конкретних шляхів демократизації. В українській політичній науці ці питання досліджують В. Бебик, В. Горбатенко, Г. Зеленько, А. Колодій, М. Михальченко, Ф. Рудич, Г. Щедрова та ін.

Розвиток теорії модернізації та розгляд її з точки зору цивілізаційного підходу сприяє диференціації самого поняття «модернізація». У рамках сучасної ліберальної теорії виділяють два історичні типи модернізації - первинну та вторинну.

Первинну модернізацію можна охарактеризувати як теоретичну конструкцію, в якій вона органічно одночасно проводиться і згори, і знизу. Ці обопільні процеси охоплюють усі сфери життя суспільства та не порушують поступовість розвитку держави. Первинна модернізація включає різноманітні зміни, які супроводжують період індустріалізації і виникнення капіталізму в окремих країнах Західної Європи й Америки. Її пов'язують з руйнуванням колишніх, перш за все, успадкованих традицій та традиційного укладу життя, проголошенням і реалізацією рівних громадянських прав, становленням демократії.

Головна ідея первинної модернізації полягає в тому, що передумовою й основою її здійснення є індивідуальна свобода й автономія людини, поширення сфери її прав. Вона знаходить своє відображення у більшості концепцій громадянського суспільства і відповідає сучасним устремлінням України.

Вторинна модернізація охоплює зміни, які відбуваються в державах, що розвиваються в оточенні вже високорозвинених держав - сусідів та копіюють їх позитивний досвід. Причинами вторинної модернізації є вплив розвинених держав, конкуренція, що загострилася, або навіть загроза втрати економічної і політичної незалежності. У кожному разі такий вплив виявляється для модернізацій цього типу вирішальним, вони розглядаються як зразки для копіювання. У цих випадках процеси змін, що відбуваються в основних сферах громадського життя, різко дисонують один із одним. Вторинна модернізація характеризується й тим, що одні сфери громадського життя вириваються далеко вперед (у напрямку до найбільш розвинених держав), а інші - перебувають у занепаді. Тому вторинна модернізація має одну перевагу порівняно з первинною: можна врахувати досвід розвинених держав - першопрохідців та уникнути багатьох типових помилок.

Тим не менше, найбільший інтерес у науковій літературі викликають концепції та погляди на модернізацію колишніх соціалістичних країн або тих, які позбулися диктатури. Цьому присвячена, на наш погляд, найбільша кількість наукових публікацій, що дозволяє окремим дослідникам заявляти про відродження ідеї громадянського суспільства [2; 5; 7; 8]. Деякі з авторів вважають за необхідне ввести термін - «третинна модернізація», яка визначається ними як перехід до сучасних індустріально розвинених або середньорозвинених країн. Але їм властиве збереження багатьох рис колишньої політичної та ідеологічної систем, що гальмує сам процес суспільних перетворень.

Звертаємося до думки щодо відродження ідеї громадянського суспільства, яку висловили Е. Арато і Дж. Коен у відомій праці «Громадянське суспільство і політична теорія» (2003 р.). На їхнє переконання, процес відродження громадянського суспільства та визволеннявід панування авторитарної держави починається з етапу лібералізації, тобто відновлення і поширення втрачених прав людини, та закінчується етапом демократизації, утвердженням принципу громадянськості і соціальної участі в політичній галузі. У перехідний період від диктатури до демократії вони виділяють також такі стадії, як початок ініціювання, консолідацію або мобілізацію і закінчення. Різним стадіям формування громадянського суспільства має відповідати й різна стратегія. Еволюційна стратегія передбачає поступовий перехід до демократії по мірі становлення громадських спілок і асоціацій, які виконують роль «посередників» між приватною сферою та державою.

На нашу думку, Україна обрала саме таку стратегію. Як зазначає український науковець М. Михальченко, на сьогодні постають три головні завдання розвитку держави «...модернізація інституціональної структури в Україні; стабілізація соціально - групової структури на базі розвитку «середнього класу» та активізація людського потенціалу» [7]. Тому дані завдання пов'язані одне з одним, у цьому сенсі інституціональні зміни являють собою зовнішній бік процесу модернізації, структурні зміни суспільства, збільшення середнього класу.

Однак установлення демократії Е. Арато і Дж. Коен пов'язують, перш за все, із активною участю громадян у вирішенні політичних питань, появою механізмів контролю над поставторитарною державою за допомогою інститутів громадянського суспільства, а саме - системи виборів і представництва інтересів, соціального тиску та громадської думки.

У представлених концепціях модернізації можна виділити такі особливості формування і розвитку як громадянського суспільства в цілому, так і окремих його інститутів. Громадянське суспільство визначається як таке, яке приходить на зміну традиційному суспільному впорядкуванню; або як суспільство, яке виходить із сучасного стану та вбирає в себе всі властиві йому риси. В обох випадках - це не різні типи, а лише різні фази або стадії існування та розвитку громадянського суспільства.

На нинішньому етапі в усіх сферах життя суспільства співіснують та взаємодіють досучасні, сучасні й постсучасні системи розвитку суспільства. Найбільш розвинені в економічному, політичному й культурному відношеннях країни Заходу являють постсучасний етап розвитку суспільства. Значна частина країн, зокрема й Україна, перебувають на сучасній стадії розвитку або на етапі переходу до неї. Так звані країни «третього світу» належать за даною типологією до просучасних форм суспільства, в яких у громадянському суспільстві тільки зароджуються його інститути. Тож, як бачимо, статус громадянського суспільства на різних фазах його історичного розвитку є різним. У постсучасному суспільстві утверджується його повне панування, при цьому держава стає лише одним із суб'єктів і учасників політики поряд із іншими автономними суб'єктами. Одночасно із поширенням сфери впливу громадянського суспільства та зміцненням його статусу як основного суб'єкта інституціональних змін на етапі постсучасності відбувається глобалізація інституціоналізації. У сучасному суспільстві держава продовжує бути арбітром та єдиним координаційним центром, хоча й не такою мірою, як у традиційних суспільствах. Тому можемо розглядати громадянське суспільство як творіння сучасної цивілізації, яке породжене всім ходом її історії.

Багато дослідників підкреслюють наявність факту глобалізаційних впливів на інститути громадянського суспільства. Так, на думку Е. Гідденса, національна держава, яка панувала раніше, відходить у минуле, й виникає глобальна суспільна система. Влада здійснюється на рівні локальних, регіональних центрів, у яких на перший план виходять впливові соціальні рухи та громадські асоціації [9, с. 17 - 18]. Під прагненням відмітити подолання просторових обмежень і національно - державних рамок розуміється той факт, що в останні часи в науці все активніше відроджується та розробляється ідея І. Канта про «всесвітній громадянський стан». Його прихильниками є Е. Уоллерстайн, Х. Булл, Дж. Розенау та ін., які прагнуть довести необхідність глобальної комунікації, вільної від впливу політичних суб'єктів. Зокрема, американський політолог Х. Булл першим уводить у науковий обіг термін «глобальне громадянське суспільство» [4]. На його думку, «...це громадянське суспільство є «глобальним» не тільки тому, що воно створене зі зв'язків, які перетинають національні кордони та проходять через «глобальний, позатериторіальний простір», але й тому, що серед членів глобального громадянського суспільства набирає силу глобальне мислення» [4, с. 162].

В українській політичній науці цю проблему досліджує, зокрема, доктор політичних наук В. Бебик. Глобальне громадянське суспільство він визначає як планетарну сукупність усіх громадян світу, їх вільних об'єднань і асоціацій, пов'язаних суспільними відносинами, що перебувають за межами новостворюваної глобальної держави (наддержавних, міждержавних і державно - національних політичних структур), її директивного регулювання і регламентації, що гарантуються й охороняються політичними структурами глобального світу[1, с. 141].

«Глобальне громадянське суспільство» - організоване в глобальному масштабі об'єднання людей, які незалежно від національної приналежності або громадянства поділяють загально - людські цінності [3, с. 51]. Ці люди виявляють активність у вирішенні проблем світового розвитку, особливо в тих сферах, де уряди не здатні або не бажають уживати необхідні дії. Політичною основою глобального громадянського суспільства стає глобальний рух неурядових організацій (екологічних, антивоєнних, культурних, релігійних тощо), вони служать альтернативними або неофіційними каналами спілкування у світовому співтоваристві, сприяють установленню взаємної довіри між народами.

Основою такого суспільства виступають різні рухи й організації із захисту навколишнього середовища, миру, прав людини та культурної самобутності корінного населення. Вони значно більше, ніж державні системи, мають свободу в створенні нових політичних і культурних просторів, які об'єднують людей, поділених своїм місцезнаходженням та громадянством, в єдину соціальну мережу.

Як показують дослідження авторів книги «Глобальне громадянське суспільство», до 2000 року в світі налічувалося понад 37 тис. глобальних неурядових організацій (проти 31 тис. в 1990 році). Чверть із них, або 9,5 тис., спеціалізувалася на питаннях економічного розвитку й соціальної інфраструктури, інші (близько 12 тис.) займалися дослідницькою, правозахисною й природоохоронною діяльністю, активність третіх (8 тис.) поширювалася на сфери соціальних послуг, охорони здоров'я. Кількість постійних членів глобальних неурядових організацій зросла з 148 тис. у 1990 році до 255 тис. у 2000 році, тобто більше ніж на 70%. Кількість же тих, хто бере участь у їх акціях спорадично, навряд чи піддається обліку. Відповідно до опитувань, проведених тими ж авторами в 41 країні світу, на рубежі XX і XXI століть у різних громадських групах і організаціях було в середньому від 1 до 5,5% респондентів [13, с. 24].

Слід сказати, що загальною рисою всіх зазначених теорій модернізації є орієнтація науковців на пошук системоутворюючих факторів формування громадянського суспільства. Для більшості з них характерний погляд на формування громадянськогосуспільства багато в чому є спонтанним процесом, що обумовлено причинами випадкового характеру та свідомими діями людей. Сучасний зміст громадянського суспільства визначається, перш за все, причинами нематеріального походження. Якщо на етапі його зародження першорядне значення мав розвиток ринкових відносин, промислової індустрії та техніки, то на етапі переходу до постсучасності переважним стає вплив культури, менталітету народу.

Разом із тим, і постмодерністські теорії звертають свою увагу не на аналіз систем соціальних інститутів, у тому числі економіки та держави, а на вивчення культури. Це свідчить про посилення тенденції до антропологізації новітніх концепцій модернізації. Трансформації і динаміка культури, які відбуваються у сучасному суспільстві, стають головним предметом їх інтересу. Його повною мірою поділяють і сучасні українські вчені, підкреслюючи, що у вітчизняній політичній науці малодослідженою залишається проблема впливу історично обумовлених ментально - психологічних особливостей населення на втілення різних варіантів політичної модернізації [5, с. 64].

Отже, в оцінці якісного стану політичної модернізації дослідники мають як спільні підходи, так і змістовні розходження. Залежно від того, як вони кваліфікують тип політичної системи, соціуму, культури, спостерігаються й розходження у розумінні інституціоналізації громадянського суспільства. Зупинимося лише на двох характерних підходах. Один із них полягає в тому, що постіндустріальне або інформаційне суспільство розглядається як новий етап історичного розвитку, що фактично співпадає з розвитком власне громадянського суспільства, оскільки держава та економіка стають підпорядкованими елементами. Цю позицію представляють американські дослідники Д. Белл, О. Тоффлер. Відповідно до другого підходу, інформаційне суспільство являє собою етап або фазу індустріального суспільства взагалі, яка проходить за фазами індустріалізації та технологізації. Цю точку зору доводять Ю. Габермас, Ф. Ферраротті, Е. Гідденс та ін. Авторці дана позиція здається переконливішою, бо постсучасність має бути розглянута не як прихід епохи постмодерну, а як особлива, пізня фаза модерну, яка характеризується подальшим поглибленням та реалізацією його ліберальних принципів і основ існування.

Інституціоналізація громадянського суспільства є результатом ускладнення та диференціації соціальної системи в цілому як ефективний механізм, який дозволяє оптимізувати процеси, що відбуваються у системі, підвищити її стійкість і адаптаційні можливості. Відповідно, часові рамки формування інститутів громадянського суспільства, способи здійснення цього процесу визначаються типом модернізації.

Ініціаторами і першопрохідцями модернізації були західні держави. Початок процесу модернізації було покладено в духовно - ідеологічній сфері, потім трансформувалася економіка, тобто визрівали реальні інтереси в суспільстві та відбулася диференціація форм власності. Як наслідок, виникли горизонтальні зв'язки, які сформували інституціональну структуру громадянського суспільства, і тільки тоді вже відбувалася зміна політичної системи, закріплення в ній представництва реальних соціальних інтересів. Модернізація на Заході мала в цілому органічний характер, відрізнялася синхронністю визрівання передумов, тривалістю та поступовістю. Ті самі риси характеризували і формування громадянського суспільства. Воно органічно виростало з архаїчних інститутів, які поступово коректувалися та пристосовувалися до потреб все більш складного суспільства.

Інші регіони переживали так звану «навздогінну модернізацію». Вона припускає, що одні елементи суспільства «втекли» вперед, більш - менш відповідають розвитку в передових країнах, а інші ще не «визріли», відстають у своєму розвитку або зовсім відсутні. У регіонах «навздогінної модернізації» перетворення почалися під впливом прикладу західних країн значно пізніше. Однак спроби втілити західні моделі модернізації та громадянського суспільства в інших соціополітичних умовах, пов'язаних, перш за все, з більшою «присутністю» держави, незмінно призводили до значних модифікацій. Зрештою, успішність модернізації залежить від того, наскільки органічно вона вписується в національні інститути і підтримується суспільством або хоча б його значною частиною.

На нашу думку, політична модернізація в сучасній Україні має на меті формування таких пріоритетних напрямків:

- створення нових політичних інститутів для вирішення новітніх проблем у всіх сферах життєдіяльності суспільства;

- кардинальну зміну підготовки політичної еліти і лідерів щодо здійснення ефективної політичної діяльності;

- формування раціональної бюрократії, здатної здійснити сучасний менеджмент.

Політична модернізація має на увазі зміни політичної системи в процесі переходу від традиційного до сучасного суспільства. Її сутність полягає в напрацюванні сучасних напрямів змін, удосконаленні соціально - класової структури суспільства, створенні нормативно - правових основсучасних перетворень. Особливо маємо виділити засвоєння масовою свідомістю норм демократії, створення диференційованої політичної структури з високою спеціалізацією ролей та інститутів; поширення і засвоєння норм чинного законодавства, політичної активності громадян; постійне розширення участі в політичному житті різноманітних соціальних груп та інтересів. Важливою ознакою демократичного устрою держави має бути порядок, при якому ключові політичні рішення, насамперед, визначення політичної лінії за допомогою періодичного вибору тієї або іншої політичної сили, зводяться до колективної волі всього суспільства. У демократичному суспільстві еліти перебувають під загальногромадянським контролем та обмежені у своїй діяльності виборцями. Таке суспільство повинне забезпечити існування каналів, за якими суспільна воля досягає політичного рівня та впливає на процес прийняття рішень.

Початок модернізації в Україні засвідчив, що за слабко розвиненого представництва політичних інтересів і непрозорого процесу прийняття рішень, приватизацію й лібералізацію можуть здійснювати старі та нові групи інтересів, що домінують у політиці й інститутах держави. На сучасному етапі політичної модернізації велика роль відводиться правлячій еліті. Їй доводиться вдосконалювати свої методи роботи, а також вирішувати проблеми розширення соціальної бази модернізації. Необхідність розв'язання такого комплексу проблем може позначитися як у досить своєрідних способах використання і мобілізації енергії мас, так і в тяжінні до авторитарного політичного режиму. Процес здійснення модернізації на цьому етапі припускає підпорядкування індивіда суспільству. Соціальними суб'єктами модернізації на даному етапі виступають сили, які орієнтуються на науково - технічний прогрес, загальний розвиток. Здебільшого, це - підприємці, інтелектуальна, технократична та військова еліти, частина державної бюрократії. Як свідчить досвід нових індустріальних країн, спроба здійснити політичну модернізацію до того, як стала незворотною соціально - економічна модернізація, неминуче веде до зриву, оскільки антимодерністські сили використовують демократію винятково в популістських цілях.

Успіх або невдача навздогінної модернізації пов'язані здебільшого з тим, наскільки її впровадження відповідає соціокультурним особливостям народу. Більше того, еліта, що проводить модернізацію, особливо ретельно повинна піклуватися про збереження культури, традицій свого народу. Сприяння подальшому розвитку національної культури, самобутності народу є необхідним чинником мобілізації енергії громадян. Не треба забувати, що саме на «низовому рівні», в процесі виробничих, ділових та інших відносин між людьми відбувається вироблення «правил життя». Зрозуміло, що на рівні вдач, на «низовому рівні» йде складний, суперечливий процес адаптації людей до нових умов життя.

По - перше, в суспільстві, в масах існує гостра потреба в ясній ідеологічній доктрині. Вона має надати впевненості у майбутньому, визначити орієнтири на близьку й далеку перспективи державного розвитку.

По - друге, в пошуку нових правил громадяни практично не одержують допомоги від інтелектуальних, професіональних, політичних еліт. І в цьому ми вбачаємо одну із причин надзвичайно нестійкого, дезорієнтованого, розірваного стану масової свідомості, яка перебуває в суцільній невизначеності.

За існуючих умов функціональної неспроможності еліти, відсутності механізмів її відносин із суспільством саме активна громадянська позиція, консолідація нації здобувають особливо велику питому вагу в процесах модернізації та інституціоналізації. Надзвичайно важливо ініціювати максимально широку участь, підтримувати соціальну ініціативу та залучати інститути громадянського суспільства. Інакше, ігнорування їх потенціалу звужує можливості процесу інституціоналізації знизу та стає перешкодою як для політичної модернізації, так і модернізації взагалі.

Ці тенденції чітко проглядаються в характері сучасного політичного розвитку, який має амбівалентний характер, одночасно модернізаторський та антимодернізаторський. Перша тенденція проявляється у поширенні включення в політичне життя соціальних груп та індивідів, у послабленні традиційної політичної еліти та занепаді її легітимності. Друга - виражається в специфічній формі здійснення модернізації. Ця специфіка виявляється в авторитарних методах діяльності та менталітеті політичної еліти, які дозволяють тільки згори вниз спрямовувати команди при закритому характері прийняття рішень. Таким чином, політичний режим являє собою різновид поєднання демократичних інститутів, норм і цінностей з авторитарними. А сама динаміка трансформаційних процесів є вкрай слабкою.

Перспективи політичної модернізації будуть визначатися здатністю режиму розв'язати такі групи проблем, які містять як загальний, так і специфічний український характер. Перш за все, треба вивести з - під політичного контролю переважну частину економічних ресурсів, створити відкриту соціальну структуру шляхом подолання стійкої територіальної та професійної закріпленостілюдей. Необхідно розгорнути формування політичних інститутів і культури, які б забезпечили відкрите політичне суперництво багатоманітних сил у боротьбі за владу. До того ж, потрібно створити ефективну систему місцевого самоврядування, яка б перетворилась на реальну альтернативу традиційному бюрократичному централізму.

Вирішувати такі доленосні завдання не просто, оскільки українське суспільство не випробувало таких фундаментальних духовно - інтелектуальних переворотів, якими на Заході були Ренесанс, Реформація, рух за права людини, що заклали основи раціоналістичних форм господарської діяльності та сучасної системи політичного представництва. Окрім цього, деякі риси соціальної структури пострадянської системи мають специфічні особливості, що виникли в результаті складної взаємодії історико - психологічних, етнічних, демографічних і культурно - релігійних факторів. Сучасні інтеграційні процеси поки що не сформували однорідний соціально - політичний простір, а прискорена масова політизація призводить до значного збільшення навантаження на інститути влади. Тож від правлячих груп потрібна політична воля і державний професіоналізм, щоб здійснити назрілі структурні перетворення.

У першу чергу, привертає увагу той факт, що інститути громадянського суспільства виникали та функціонують, як певний відгук на потреби життя. Тобто, інститути формуються історично, і визначальною умовою їх становлення є відповідні виклики історичних обставин. Із огляду на ці виклики, інститути громадянського суспільства є як історично сформовані, самовідтворені форми взаємодії щодо реалізації індивідуальних потреб і розподілу суспільних ресурсів на певному етапі розвитку суспільства. Саме вони, як сукупність дій, забезпечують на висококваліфікованому рівні реалізацію законних прав, приватних потреб людини та громадянина.

Становленню інститутів громадянського суспільства сприяють потреби суспільства в реалізації професійних, аматорських та інших громадських інтересів. Інститути громадянського суспільства мають діяти більш ефективно порівняно з державними органами. Цьому сприяє властива їм гнучка система управління, здатність швидко адаптуватися до умов і потреб, що змінюються, певна незалежність від рішень державних органів. Таким чином, інститути громадянського суспільства діють у суспільних інтересах, забезпечують доступ до загальнолюдських цінностей, відстоюють принцип плюралізму та рівних можливостей для всіх його членів.

До основних форм взаємодії організацій громадянського суспільства з владою належить практика проведення «круглих столів», участь у роботі комісій та громадських рад. Дедалі ширше розповсюдження набувають спільні з органами влади проекти. Перманентно виникають асоціації або коаліції неурядових організацій, які виявляються малоефективними через низький рівень професіоналізму і слабкий менеджмент, а тому реальної сили вони не мають. Є й локальний вплив на прийняття окремих рішень, однак поки що він є несуттєвим щодо формування окремих напрямів регіональної політики. Така ситуація пояснюється статусом громадських організацій. Так, провладні і пропартійні організації активно позиціонують себе в засобах масової інформації. Активність же інших значною мірою зумовлюється професіоналізмом складу та особистими якостями лідерів. Загалом, консолідація сил «третього сектора» є слабкою, а сам сектор розвинутий недостатньо та здебільшого орієнтований на реагування, а не формування політики [10, с. 195].

Ефективний розвиток та функціонування громадянського суспільства має базуватися на координованості та узгодженості дій його структур. Для забезпечення оптимальної взаємодії інститутів необхідні певні умови й чітке розмежування сфер їх впливу. Кожен із них має виконувати власні функції, не підміняючи й не поглинаючи решту інститутів. У загальному механізмі взаємодії вони повинні посідати рівноправний статус й функціонувати на основі принципу додатковості. Такі умови створюються у процесі політичної модернізації.

Із іншого боку, процес політичної модернізації корисний для громадянського суспільства з огляду на те, що воно поступово позбавляється ідеологічних стереотипів, міфів, що суперечать політичній реальності. Зростає здатність конверсійних процесів політичної системи адаптуватися до нових соціальних зразків. Громадянське суспільство демонструє нові цінності й на цій основі забезпечує більш тісне співробітництво влади і народу. Як результат, можливі подолання відчуження населення від політичного життя та забезпечити широку участь у якості антикризових ініціатив. Це не лише послабить та поступово змінить традиційну еліту, але й удосконалить нормативну та ціннісну системи суспільства.

Подібна модель тією чи іншою мірою здійснюється лише в демократичній правовій державі, де плюралізм наявний у всіх сферах суспільного життя, а політика носить системний характер, де є реальний механізм її коректування і врахування можливих наслідків реалізації ухвалених рішень. Однак, незалежно від ступеня стабільності й відтворюваності, інституціоналізація можлива тільки за наявності певних суспільних передумов. По - перше, при формуванні та визнанні нових соціально - політичних та економічних потреб, що виникають на даному етапі. По - друге, інституціоналізація можлива тільки на основі розвитку необхідних організаційних структур і пов'язаних з ними стандартів та норм як регуляторів суспільного життя. Ще однією стартовою умовою стає необхідність інтеграції нових видів діяльності в структуру, яка формується, або в структуру, яка має наповнитись новими змістом і функціями. Також необхідно створити такі соціокультурні умови та суспільні можливості, які б відповідали успішній політичній соціалізації, інтернаціоналізації нових цінностей та стандартів.

Громадянське суспільство формується в Україні на основі вітчизняної специфіки, культурно - історичних традицій. Чільне місце серед них посідають православ'я, за повної поваги до інших релігій, соборність, патріотизм, жертовність, прихильність моральним цінностям, прагнення до колективних форм життя, національної згоди, соціальної справедливості. Трансформаційні процеси, що тривають, охопили всі сфери функціонування суспільства. Не є винятком і такий важливий чинник, як релігійний. Церква - специфічний інститут громадянського суспільства, який одночасно є складовою частиною у відносинах з державою, але має свої особливі відносини з іншими інститутами суспільства. Суспільна значущість церкви визначається не лише її духовним чи метакультурним впливом, а й активною політичною, соціальною та економічною діяльністю як у процесі етногенезу, так і в створенні та розвитку держави [13]. Хоча церква є відокремленою від держави, але вона не відокремлена від суспільства і народу та служить їх духовною та моральною опорою. Підтвердженням цього є дані опитування громадян. На запитання: «Що з нижчепереліченого, на Вашу думку, не викликає сумнівів і поділяється більшістю громадян України?» респонденти відповіли: «Суспільні норми моралі (25,5 %) і релігійні канони (21,9 %)» [11].

Системі суспільно - релігійних відносин, що утвердилася в сучасній Україні, притаманна особлива специфіка. Серед найістотніших рис доречно виокремити такі: деідеологізацію державної політики в царині релігійно - церковного життя; лібералізм нормативно - правової бази щодо свободи совісті й релігійних організацій; перманентну регіоналізацію конфесійного простору; кризовий стан українського православ'я; визрівання симптомів клерикалізації українського суспільства.

За останній час в Україні накопичився достатній потенціал вільних та відповідальних громадян, що дає змогу формувати нові економічні, політичні та правові відносини, які змінюють громадянські інститути й змушують змінюватися державну владу. Відповідно, для досягнення цих цілей влада повинна заохочувати громадян формувати структури, які відповідають потребам їхніх прав і свобод. Тому владі необхідно максимально спростити й зробити відкритою та прозорою структуру державних органів, посиливши їх відповідальність, професійність і ефективність.

Разом з тим, визначальними перешкодами на шляху інституціоналізації громадянського суспільства в Україні, як зазначають дослідники, стають розчарування та зневіра населення в демократичних інститутах, відсутність дієвого судового захисту громадян, перехідність соціальної структури, бідність широкого загалу, низький рівень громадянської політичної культури. До цього ж слід додати такі фактори, як відсутність ідеї, яка інтегрує та об'єднує суспільство, відсутність середнього класу, несформованість незалежного індивіда - носія громадянських цінностей і етносу, генератора громадянських традицій. Більшість населення маргіналізована, при цьому у масовій свідомості все ще домінують патерналістські настрої, не відбувається радикального відновлення політичних еліт [12, с. 258 - 360].

Слід зазначити, що реальна взаємодія інститутів громадянського суспільства дуже слабка та нестійка, їх можливості досить обмежені. Так, у найбільш вигідній позиції перебувають однотипні громадські організації. Вже налагоджені зв'язки між структурами, створена мережа жіночих організацій, організацій ветеранів, інвалідів тощо. У традиційних галузях діяльності, таких, як захист прав споживача, правозахисна екологічна діяльність, між громадськими організаціями різної спрямованості ці зв'язки дещо слабші, ніж, наприклад, у фізкультурно - спортивних об'єднаннях та науково - технічних товариствах. Та зовсім слабкі зв'язки існують між громадськими організаціями та бізнесом. Починають проявляти свою роль деякі асоціації за професійною спрямованістю. Наприклад, кризовий стан у системі охорони здоров'я породив Всеукраїнське громадське об'єднання «Український медичний союз» та інші організації.

Існуюча роз'єднаність не дає змоги ефективно протидіяти владі, привернути увагу владних структур до тих проблем, які інститути громадянського суспільства не можуть вирішити власними силами. До того ж, дається взнаки низький ступінь усвідомлення українським суспільством таких базових понять, як громадянське суспільство, демократія, права людини і верховенство закону, розподіл влади, узгодження інтересів, світський характер держави, толерантність та пошук консенсусу, багатоконфесійність і повага до прав меншин. Змістовне наповнення та вкорінення цих категорій у громадській думці засновані, більше, на закордонному, ніж на вітчизняному досвіді, якого поки що бракує українському суспільству. Нездатність влади й опозиції вивести Україну на стійку траєкторію модернізації ставить наше суспільство перед необхідністю пошуків парадигми, що включає в себе стратегію економічного та політичного розвитку.



Номер сторінки у виданні: 82

Повернутися до списку новин