Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

До проблем українського книговидання (на матеріалі часопису «Книгарь»)





                Тарас Гринівський, кандидат із соціальних комунікацій, доцент кафедри журналістики Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

Ірина Копистинська, кандидат філологічних наук, доцент кафедри документознавства та інформаційної діяльності Івано - Франківського національного технічного університету нафти і газу

УДК: 655.5 (091)

 

У статті зроблено огляд та аналіз публікацій журналу «Книгар» з питань історії та теорії української видавничої справи початку ХХ ст. Виокремлено низку проблемних питань тогочасного книговидання.

Ключові слова: Книгарь, бібліографічний часопис, українське книговидання, видання для дітей.

 

Статья посвящена обозрению и анализу публикаций «Книгаря» по вопросам истории и теории украинского издательского дела нач. ХХ в. Выделено ряд проблемных вопросов книгопечатания того времени.

 

Ключевые слова: Книгарь, библиографический журнал, украинское книгоиздание, издания для детей.

 

In the article the «Knygar» magazine review is made. Publications about the history and theory of Ukrainian edition business at the beginning of the ХХ century are analyzed. A number of that time edition business' problems are detected.

Key words: Knygar, bibliographic magazine, Ukrainian edition business, edition for children.

 

Українська книга у своєму розвитку пройшла тривалий і важкий шлях. Її довго не визнавали, накладаючи найрізноманітніші цензурні заборони. Ситуація ускладнювалася тим, що власної незалежної держави як такої протягом століть українці не мали. Золотим віком українського рукописного творення можна вважати хіба що епоху Київської Русі. Опісля, практично до початку ХХ ст., Україна перебувала під владою чужинців. Українська мова та книга як носії національної культури піддавалися різноманітним утискам.

Зокрема, Російська імперія, яка набирала сили, поступово стала обмежувати будь - які прояви національної української культури, про що вона неодноразово нагадувала, затверджуючи різні цензурні заборони. Навіть спеціальна назва була придумана для цих земель - Малоросія, яка ніби вказувала на їх залежність.

Така ситуація щодо української видавничої справи існувала фактично до 1917 р. Саме після Лютневої революції українська книга могла «дихнути на повні груди» і зайняти на своїх землях належне їй перше місце як за кількістю видрукуваних назв, так і за накладом. Але в усі непрості часи поступу українства до своєї незалежності в його середовищі завжди знаходилося немало особистостей, які намагалися обійти різноманітні заборони і наперекір усьому донести друковане слово до свого народу. Саме висвітленню отого важкого шляху української книги до свого читача протягом століть присвячено ряд статей у «Книгарі».

Наша мета - проаналізувати публікації «Книгаря» і на їхоснові дати характеристику стану української видавничої справи початку ХХ ст., визначити її проблемні аспекти, які, безперечно, вплинули і на сьогочасне книговидання. Дослідженням витоків, розвитку та реалій українського книговидання вчені займаються давно. Про це свідчать низка праць М. Тимошика, Т. Ківшар, Д. Гнатюка, Я. Ісаєвича, О. Афоніна. Однак, роль журналу «Книгар» у книговиданні залишається малодослідженою, а його матеріали загалом невідомі читачу. Тому актуальною є потреба у їх пропагуванні.

З - поміж ґрунтовних публікацій у «Книгарі» з історії української видавничої справи привертають увагу праці К. Широцького. У статті «Церковні стародруки» дослідник проаналізував значення церковної книги в житті українського народу в ХVІІ-ХVІІІ ст. Зокрема, автор наводить ціни на книги того періоду. Наприклад, «Требник» Петра Могили коштував 120 золотих, київський «Антольогіон» 1734 р. - 112 золотих, почаївський «Трефолій» 1777 р. - 106 золотих [15].

Інколи книги могли слугувати засобом погашення боргу чи залишалися під заставу. Часто вони передавались у спадок або дарувалися священикам і церквам. І щоб ніхто не зазіхнув на них і не вкрав, на полях записувалися своєрідні прокльони чи погрози Божим судом: «Хто би міг віддалити цю книгу від цієї церкви й від братства, такий буде проклятий анафемою і з ним буду судитися під час другого пришестя перед справедливим Суддею [15]».

У другій праці К. Широцького «Наше стародавнє інтролігаторство» йдеться про історію розвитку мистецтва книжкового оформлення від княжих часів і аж до початку ХХ ст. Наприклад, у княжі часи замість палітурок зшиту книгу вкладали поміж дві дерев'яні дошки, які потім обтягувалися шкірою чи тканиною, а зверху прикрашалися різними оздобами, як тисненими, так і накладними з металу. До того ж, шкіра могла бути різного кольору - чорного, брунатного, жовтого, червоного, зеленого. Інколи колір оправи служив для визначення приналежності до якогось певного видавництва (чорний - друки Федоровича, жовтий - острозькі друки тощо), а також для визначення вартості книги. Звичайні видання мали оправу брунатного кольору, коштовніші - червоного чи зеленого. Хоч і ці особливості з часом зникли і цінність книг визначалася прикрасами на обкладинці.

У ХVІ ст. книги «вдягалися» ще у «плащі», оздоблені кованим чи ритим малюнком, з оригінальними застібками. Часто все це виготовлялося із золота чи срібла, що робило книгу дуже дорогою. На одній з таких книг було записано: «Ціну Євангелія цього один Бог відає [14]».

І хоча ці праці частково залишають враження поверховості, основне своє завдання - показати, що українська, як така, книга існувала давно - вони виконали. І місце книговидань, і самі написи, нанесені на друки, вказують на їх українську національну приналежність.

Розвиток українського книговидання через призму царських заборон і боротьбу з ними намагався показати В. Міяковський у працях «З історії української книжки. 1. Цензурні умови» та «З історії української книжки. 2. Видавничі плани Кирило - Мефодіївського братства». Навіть з назв видно, що автор ніби доповнював одну статтю іншою: спочатку зосереджує свою увагу на сутності заборон, а потім - веде мову про методи їх уникнення. Проводячи певні паралелі, він свідомо обмежується часом від 1847 р. до початку ХХ ст., зазначаючи, що «...до того часу українська книжка не мала широкого розповсюдження, була переважно белетристичного змісту і не звертала на себе урядової уваги. На неї дивилися [...] як на цікаве, але не поважне з'явище; книжка була засуджена на хатній ужиток [9]». Натомість із середини ХІХ ст. українська книга набирає ознак громадської та культурної ваги, починає широко впроваджуватися в усі сфери життя, що не могло не стривожити царський уряд. Автор детально зупиняється на кожному з указів і циркулярів, у яких ішлося про заборону української мови та книги. Це Валуєвський циркуляр 1863 р., Інструкції цензурним комітетам 1866 р., Емський указ 1876 р., а також так звані обіжники: 1876 р., від 16 листопада 1881 р., від 21 січня 1885 р., від 24 грудня 1889 р., 1890 та 1891 рр. Особливо відмітимо постанову від 10 січня 1892 р., в якій цензорам пропонувалося «з особливою строгістю та увагою розглядати всі оригінальні малоросійські твори, забороняючи не лише всі ті, що суперечать загальним правилам, але й з будь - якого приводу, по можливості, зменшуючи кількість таких бездарних творів в інтересах винятково державних [9]». І така цензура тривала до 1905 р., коли її тиск трішки зменшився, хоча пізніше заборони знову почали видаватися царським урядом аж до 1917 р. Тому й не дивно, що на початку В. Міяковський наводить такі слова: «Історію української літератури можна писати за тими рукописними матеріалами, що збереглися в Головному Управлінні у справах друку, а історію громадської думки - за матеріалами ІІІ - го відділу та генерал - губернаторських канцелярій [9]».

У другій публікації В. Міяковського йдеться про видавничі плани Кирило_Мефодіївського братства. Автор наводить слова П. Куліша: «Ми намірені були написати стислі підручники малоросійською мовою на тему священної і цивільної історії, географії, [...] і сільського господарства [10]». Реалізовано з цих заходів небагато. Так, О. Маркович завершив переклад «Історії грецької республіки»; до друку підготували короткий словник і граматику української мови, впорядковані Боровиковським.

Цікава за змістом стаття В. Модзалевського «З історії книги на Україні». Це, скоріше, популярно викладена оглядова стаття про стан книги в Україні в період Гетьманщини. Саме тому часовий проміжок, охоплений у праці, обмежується тісними рамками ХVІІІ ст. - від 1725 до 70 - х рр. того ж століття. Спираючись на достовірні факти, автор зазначає, що книга в ту пору користувалася популярністю серед вельможних прошарків населення. Незважаючи на високу ціну друкованих видань, багато хто з них мав навіть свої бібліотеки. В основу свого дослідження В. Модзалевський поклав так звану «Справу Корна», за якою відомий тогочасний торговець Теофіл Корн судився зі своїми покупцями, які, нібито, заборгували йому велику суму за придбані книги. Автор наводить список покупців, а також перелік назв книг та їх ціну.

Та не тільки в історичному аспекті цікавила українська книга дослідників. Чимало уваги приділялося і тогочасним проблемам книговидання. Проаналізувавши публікації «Книгаря», можна виділити декілька пріоритетних проблем з означеної теми.

Перша. Стан і особливості книговидавничої справи періоду Української революції. Це питання розглядається, зокрема, у праці С. Єфремова «Голод на книжку» (2, 52-54)1. Автор констатує: «Нема в продажу наших письменників - класиків українського письменства, нема поважнішої літератури на сучасні теми, нема підручників, нема популяризації, навіть тієї, що довгі не літа, а десятиліття завалювала собою полиці по книгарнях [4]». Причини такого стану, на думку автора, такі: важке становище української книги за часів Російської імперії, коли «безглузда цензура над змістом, а ще більше далеко безглуздіші вимагання щодо правопису примусили наших авторів і видавців закинути всяку видавничу роботу»; з початком І світової війни попит на книги різко скоротився, тому майже всі видавництва призупинили свою діяльність до кращих часів [4].

Це призвело до того, що з початком 1917 р., коли українська книга стала дуже популярною і скуповувалось усе підряд, поповнити ринок було нічим, бо «друкарні попсувались, не стало паперу, бракує робітників, до того ж дорожнеча така запанувала, що нашим видавництвам з їх, здебільшого досить скромним, капіталом просто вже не під силу стало відновити видавницьку діяльність на такий масштаб, якого вимагали широкі потреби часу [4]». Тому, перш за все, почали друкуватися заклики, відозви, листівки, прокламації тощо, бо їх найлегше було видати. Пізніше їм на зміну прийшли брошури, які розходилися тиражами у сотні тисяч примірників. Після цього, як зазначає С. Єфремов, настав час для видання солідних книг, бо саме така продукція - «справжня, солідна книжка, а не летючка, не брошура - становить ґрунт книжкової продукції, зміцнює його, закладає ті глибокі підвалини, на яких тільки може розвиватись і книжкова продукція, і саме письменство [4]».

Другою проблемою сучасного друкарства редакція вважала ціни на друковані видання та проблему спекуляції. Цьому присвячені, зокрема, стаття Г. Дмитренка «Ціна на книгу» (5, 239-243) та редакційна стаття «Дух часу» (2, 49-52). У першій автор простежує цінові коливання на книги від найдавніших часів аж до сучасності, намагається знайти причини подорожчання друкованої продукції на початку ХХ ст. У результаті аналізу доходить висновку, що на вартість видань впливають технічний прогрес і політико - економічні явища у суспільстві.

На підтвердження першої тези виступає той факт, що найдорожчими завжди були рукописні книги, виготовлення яких - кропітка і важка праця. Натомість у ХІХ ст. ціни стали рекордно малими, оскільки почали використовуватися різноманітні швидкісні друкарські верстати та машини. Як приклад, автор наводить видання «Кобзаря» Т. Шевченка, здійснене «Благодійним товариством видання дешевих і корисних книг». За обсягу у 640 сторінок її ціна становила лише 60 копійок.

Щодо другої тези, то автор порівнює оплату різних етапів видавничого процесу, гонорарів, ціни на папір, допоміжні матеріали тощо поч. ХХ ст. і у перші повоєнні роки. Стаття перенасичена цифровими показниками.

Та не лише вартість паперу та послуг друкарень впливали на ціну книги. У статті «Дух часу» редакція порушила питання про таке болюче явище книжкового цінового ринку як спекуляція. Величезний попит на українську книгу призвів до того, що дехто з видавців хоче просто, як висловилася редакція, «зашибать дєньгу»: «Вони видають книжечки з бездарними віршиками по карбованцю за 1,5 аркуші безграмотного друку; передруковують уривки чужих творів без згоди авторів і власників прав, і пачкарським шляхом намагаються загрібати своєю сверблячою долонею свіжу, хоч і паперову, копійчину [3]». Ще одним проявом спекулятивності є підвищення крамарями цін на книги, відповідно до попиту, а також на видання, видрукувані раніше. І з цим, на думку редакції, потрібно боротися.

Третя проблема - художнє оформлення видань. Сутність її сконцентрувалася ось у цьому небайдужому авторському спостереженні: «Надзвичайно вбогий, безнадійно сірий образ являє з себе наша теперішня книга своїм зовнішнім виглядом. Сірий, часто в одній книзі неоднаковий папір, брудний друк збитим шрифтом, нечепурний вигляд - ганчірка ганчіркою - такою є здебільшого теперішня книжка, нечепурна, періста, заяложена. Веселенькі кольорові обгортки так само відходять у безвість минулого і це лише посилює оте сіре враження від теперішньої сірої книжки [...] коректа - часто така недбала й потворна, що читати таку книжку суща мука навіть для людини, що звикла добре до книги [5]».

Автор статті звертає увагу на те, що часто на титульних листках уміщуються різні заклики та політичні чи комерційні лозунги, якимтут не місце. Тому логічним є звертання редакції до видавців більше дбати про зовнішність та охайність книги. Адже можна «...на папері друкувати за своїм уподобанням, надавати зовнішність книжці таку, щоб вона не кричала про свою убогість, не підкреслювала її ніби навмисно [5]». Тому «більше дбання, більше охайності, більше пошани до книги - то й ця пошана переходитиме і в маси, і сама книжка більше культурної роботи зробить [5]».

Четверта проблема - тематична палітра українських часописів. Дану проблему висвітлює стаття А. Вечерницького «Про потребу родинного журналу» (1, 3-5), а також передова редакційна стаття (1, 1-3). Автор висловлює свої думки щодо необхідності видання спеціального родинного журналу, викладає своє бачення структури і змісту часопису. Зважаючи на цінність таких думок, вважаємо за доцільне навести їх повністю. Отже, журнал має бути: «солідним і, разом з тим, легким для читання; цікавим за змістом і добре проілюстрованим; з різноманітними відділами, але головний з них - літературний, де б панувало красне письменство в його добірних зразках; всі твори повинні бути близькими до життя; політика повинна займати небагато місця і подаватись у вигляді основних фактів як українського, так і світового життя; техніка, українське і світове мистецтво, сатира і гумор, театр - теми, які повинні бути представленими на сторінках часопису; бібліотека класиків української та світової літератури в українському перекладі тощо [2]».

Редакція звертає увагу на проблему аналізу, систематизації та статистики друкованих видань. У час національного відродження відбувається значне зростання інтересу до української книги. Звідси виникає необхідність у виокремленні якісного друку від просто макулатурного, і часопис «Книгарь», видання якого зініціювало товариство «Час», покликаний був виконати назрілу місію щодо організації копіткої критико - бібліографічної роботи.

П'ята проблема - якість видання літератури для дітей. Актуальність її полягає в тому, що тогочасний український видавничий ринок заполонила дешева продукція, яка негативно впливала на читача. Особливо протипоказана така література була для дитячої аудиторії, оскільки не несла в собі майже ніякого навчального та виховного посилу.

Обговорювалася ця проблема у ряді публікацій. Г. Іваниця у статті «Український дитячий та шкільний театр» (25-26, 1675-1680) піднімає питання про забезпечення дитячого театру відповідною репертуарною літературою. Він зазначає, що «новітня педагогіка [...] яскраво переконує у великому значенні театру в житті дитини [...]. Він набуває у собі психологічно й педагогічно обґрунтовані основи, вводиться в усю систему виховної та освітньої справи як великий і важливий інгредієнт [6]». Тому варто всіляко сприяти його успішній роботі.

Автор пропонує своє бачення тематичного змісту видань для дітей:

- «літературапереважно теоретичного характеру, головним чином, статті й книжки, що давали би історію й теорію дитячого та шкільного театру, намічали б в історичних екскурсах зміну в характері цього театру і в поглядах на нього, також висвітлення всієї цієї справи в новітній педагогіці [6]»;

- література технічно - практичного характеру. Бо «часто (особливо в глибині провінції) на перешкоді впровадження в життя яких - небудь

теоретичних міркувань постають різні обставини технічного й практичного характеру. І в справі дитячого та шкільного театру дуже часто відбивається брак практичного з'ясування предмета або брак простісінької технічної свідомості [6]»;

- власне репертуар дитячого театру. Українською мовою він практично відсутній. Автор наводить дані «Порадника діячам позашкільної освіти та дошкільного виховання», за якими кількість зазначених п'єс для українського дитячого шкільного театру не сягає навіть десяти одиниць.

Вустами автора статті редакція пропонує своїм читачам задуматися над певними етапами, які проходить дитина в процесі свого драматичного усвідомлення. Їм повинен відповідати і репертуар. Перший етап - це гра, в якій би були присутні і художнє слово, і жести, і музика. Другий - театр ляльок. Тут доцільною була б інсценізація казок. Третій - це театр у його звичайній формі. Саме останньому автор найбільше приділив своєї уваги. Аналізована стаття цінна ще й тим, що в ній подається своєрідна репертуарна програма для дитячого театру. У цій програмі передбачені такі сюжетні напрями: «1. Сюжети біблійні. [...] 2. Сюжети казкові [а) з казок українських; b) слов'янських взагалі; с) західноєвропейських; d) східних]. 3. Сюжети фантастичні (так звані «дитячі феєрії» з широким використанням мотивів і персонажів різних казок). 4. Сюжети побутові (особливо з життя дітей: діти своєї країни; діти чужих країн; діти сільські; діти міські; діти вдома і в школі і т. ін.). 5. Сюжети історичні (з власної і чужої історії). 6. Сюжети географічні (інсценування мандрівок з різними пригодами і широким введенням етнографічного матеріалу). До цього можна додати як окремий відділ - сюжети з найулюбленіших дитячих книжок, хоча ці сюжети можна ввести і в зазначені вже відділи [6]». Також він рекомендує скласти збірники матеріалів для ранків та творчих вечорів. Виконання всіх цих умов, на думку Г. Іваниці, дуже б допомогло у вихованні та освіті української шкільної молоді.

Серед інших публікацій з цієї проблематики варто виділити також статті «Малюйте, діти!» М. Бурачека (18, 441-444), «В справі видання книжок для молоді» О. Саліковського (22, 1455-1458) тощо.

Шоста проблема, що перебувала в полі зору редакції, - це русифікація української молоді. Незважаючи на те, що з 1917 р. кількість виданих українських книг різко зросла, дитячих книг вийшло дуже мало: у 1917 - 21, у 1918 - 64 назви. І хоча навчання в школах велося українською мовою, автори публікацій наголошували на тому, що русифікує молодь не стільки школа, скільки книги, особливо - художня література. І тут є певна проблема, оскільки «російська бібліотека для дітей різного віку може бути складена з тисячі гарних книжок, а в нас ледве й набереться сотня [12]». Як наслідок - чимало українців стають представниками та окрасою іноземної, зокрема, російської культури, наприклад, М. Гоголь, В. Короленко.

Тому література для дітей «повинна зосередити на собі головну увагу вкраїнських видавництв, а також і наших письменників, бо не можна обмежитись самими технічними засобами до поліпшення цієї справи, не слід задовольнятись перекладами світових творів та юнацької літератури й взагалі існуючими книжками улюбленців молодої публіки. Треба одночасно творити також і свою національну літературу для молоді [12]».

З огляду на важливе значення видання для нового українського суспільства літератури для різних верств населення, редакція часопису замовляє у своїх авторів аналітичні статті про діяльність кращих видавництв. Цій темі присвячені статті О. Білоусенка «Північний вогник» (9, 489-498), М. Ішуніної «Просвіти та їх видавництва» (2, 54-56) та П. Кущенка «Десятиліття» (7, 365-370).

У першій аналізується діяльність українського «Благодійного товариства видання загальнокорисних і дешевих книг» протягом 1898-1918 рр. Для подолання цензурних заборон воно прикривало основну свою діяльність обтічною назвою та неконкретними фразами про своє завдання. Наприклад, «Товариство ставить за мету прийти на допомогу релігійно - моральному розвитку і економічному благополуччю малоросійського народу. З цією метою товариство видає одобрені цензурою і доступні за мовою і викладом книги як релігійно - морального змісту, так і з усіх галузей сільськогосподарського і взагалі промислового знання, а також художнього змісту [1]». Українські видавці вдавалися й до інших хитрощів. До творів науково - популярного характеру часто додавалися белетристичні початок і закінчення, оскільки красне письменство ще сяк - так можна було провести через цензуру. Інший варіант - це використання особливості закону, за яким до друку дозволялася третина всіх поданих на розгляд українськихвидань. Тому цензурні комітети засипалися додатково значною кількістю наперед «непрохідних» рукописів. Наприклад, «Благодійному товариству видання загальнокорисних і дешевих книг» вдавалося щороку, до зняття цензури у 1905 р., видавати шість - вісім брошур. А всього за двадцять років воно видало 72 брошури тиражем більше мільйона примірників. Це високий показник у порівнянні з іншими видавництвами того часу. Для порівняння: Петербурзький комітет грамотності за 14 років надрукував 39 брошур (дві - три на рік), Київське товариство грамотності за сім років - 15 брошур (дві книги на рік), Харківське товариство - 68 книг (шість - сім щороку). Зауважимо, що їх продукція переважно була російськомовною, це набагато полегшувало видання.

Щодо українськомовних видавництв, то, наприклад, «Вік» видавав щороку чотири - п'ять книг. Але чи не найбільшою заслугою Благодійного товариства було повне видання «Кобзаря» Т. Шевченка за редакцією В. Доманицького спільно з Товариством ім. Т. Шевченка у Петербурзі. Воно витримало два видання загальним накладом у 50 тис. примірників. Тому цілком заслужена висока оцінка діяльності видавництва, висловлена автором статті: «Цей скромний «північний вогник» силою ненормальних обставин нашого національного життя повинен був відігравати цілком невідповідну йому роллю. Становище його було виключне. Таке собі просте видавниче товариство, що за нормальних обставин не зважилося б навіть пишатися назвою «Просвіта», на ділі виконувало дуже серйозні функції національного представництва в той тяжкий час, коли всі шляхи до нормального життя нам було заказано і про відповідне національне представництво не було й мови [1]». Статтю доповнює бібліографічний огляд книг, виданих Благодійним товариством (20, 1327-1329). Загальна кількість розглянутих видань - 80.

У статті «Просвіти» та їх видавництва» М. Ішуніна намагається простежити історію просвітницького руху від ХVІІ ст. до другого десятиліття ХХ ст., а також осмислити ті питання та завдання, які постають перед українськими просвітами періоду революції. Як зазначає авторка, просвітницький рух в Україні зародився у ХVІІ ст., коли «сам народ утворював громадсько - просвітніінституції, що звались «братствами». З роками вони то видозмінювалися, то зникали. Остаточно були відновлені у 1906 р. Під назвою «Просвіти». Спочатку їх кількість була невеликою, близько двох - трьох десятків, і перебували вони переважно у великих містах і поблизу них. У 1917 році налічувалось уже кілька сотень, і розміщувались вони тепер і в найвіддаленіших містечках. Їх мета - «ширити освіту і організація людності для осягнення кращої долі [7]». І найкраще це можна зробити за допомогою книжки. Тому чимало «Просвіт» якнайшвидше намагались організувати видання свого часопису чи друк книг, попит на які в ті часи був великий.

Підтвердженням цієї тези можуть слугувати слова авторки «Книгаря» М. Ішуніної: «Добра книжка, видана в 25-30 тис. примірниках, розходиться протягом двох - трьох місяців. «Просвіта ім. Т. Шевченка» у Києві має ще яскравіший приклад: її перша книжка - «Про народне самоврядування» тиражем в 30 тис. розійшлася за три тижні [7]». Важливо лише, щоб така книжка була добротно зробленою, високохудожньою за змістом, доступною за сприйняттям.

Ще одна публікація із серії статей про діяльність нових українських видавництв - «Десятиліття» П. Кущенка, - присвячена аналізу друкованої продукції товариства «Час» від його заснування і до 1918 року, що становить рівно десятиліття. Про цікаву й динамічну программу цього видавництва засвідчує ось ця коротка хроніка:

- 1908 р. - видано серію збірок оповідань українських авторів загальним накладом у 50000 примірників;

- 1909 р. - початок видання щорічного народного календаря;

- 1910 р. - видано плакат - біографію Т. Шевченка та засновано власну друкарню;

- 1911 р. - налагоджуються стосунки із закордонними видавництвами, зокрема у Лейпцигу та Празі; - 1917 р., березень - засновано першу українську друкарню в Києві;

- 1917 р., липень - відкрито гуртову книжну комору;

- 1917 р., серпень - розпочато видання бібліографічного часопису «Книгарь» і шкільних підручників тощо.

Привертає увагу різноманіття тематичного репертуару: книги з красного письменства українських і зарубіжних авторів; історичні повісті, романи, оповідання; мемуари, біографії видатних українських діячів, підручники шкільні, наукові книжки, агітаційні видання, дитяча література, картки і портрети, відривні й настільні календарі, періодичний часопис. Загальний наклад усієї друкованої продукції «Часу» сягав 1781500 примірників, що становить 219238000 сторінок. «Коли розложити по землі листок за листочком, видрукуваних «Часом» видань, - наголошує автор дослідження, - то паперова стьожка займе 18111375 кілометрів, тобто обхопить майже половину землі по екватору. Загальна ціна всього випущеного в продаж матеріалу доходить до 1116925 карбованців [8]».

Замість висновків. Історія має здатність повторюватися. Тому сучасникам варто повертатися до ретроспективного аналізу. Адже, як видно з поданого, більшість проблем, характерних для української видавничої справи перших десятиліть ХХ ст., залишаються актуальними й нині: тематика видань, їх ціна, культура оформлення, грамотність, мовна приналежність. Зокрема, серед тенденцій сьогоднішнього українського книговидання і початку ХХ ст. знаходимо багато спільного. Для доказу коротко окреслимо їх. Отже, після прийняття Україною незалежності:

- на конституційно - правовому рівні задекларовано свободу друку, відмінено цензуру, впроваджено прозору систему отримання ліцензій на випуск продукції;

- розвиток книжкового ринку охопив усі регіони країни. Регіональні, обласні та районні видавництва стають активними учасниками книжкового ринку. Водночас, щороку частка реально діючих видавництв скорочується, а малопродуктивних - збільшується;

- значно розширився тематичний діапазон видань, запрацював фактор свободи вибору для аудиторії - що читати, слухати, дивитися;

- однак чітко простежуються і негативні тенденції. По - перше, книга перестала вважатися духовною та культурною цінністю, а читання набуло функціонального та прагматичного значення. По - друге, встановилася затяжна книговидавнича криза, яка негативно позначилася, насамперед, на розвитку і випуску художньої, дитячої, наукової та шкільної літератури. Зниження кількості українськомовних художніх і дитячих книг призвело до того, що більшість жанрово - тематичних ніш закривається продукцією з близького зарубіжжя, в основному з Росії;

- вводяться високі і нічим не виправдані податки на всі технологічні ланки процесу створення і розповсюдження книги; знищується державна мережа книгопоширення і, як наслідок, відсутня гуртова торгівля; різко скорочуються обсяги видань за накладами; підвищуються ціни на вітчизняну книгу; погіршується якість друку та культури видань, збільшується книжковий ширвжиток із культивуванням сексу та антиморальної поведінки, простежується тенденція до деукраїнізації книжкового ринку.

Цей короткий перелік далеко не вичерпний. Зокрема, перспективним є дослідження тенденцій видавничої справи України за умов економічної кризи.



Номер сторінки у виданні: 176

Повернутися до списку новин