Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Основні принципи системного аналізу





Дмитро Неліпа, кандидат політичних наук, доцент кафедри політології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

УДК 321.1

 

У статті аналізується важливість системного аналізу при дослідженні політичних процесів.

Зокрема розкрито сутність самого поняття «система» та визначено ознаки соціальних систем.

Особлива увага приділяється принципам та процедурі системного аналізу.

 

Ключові словасистема, системний аналіз, соціальна система, політична система.

 

Предмет політології передбачає використання дослідником багатьох методів для того, щоб виявити взаємозв'язки та закономірності в політичних процесах. Враховуючи це, системний метод (підхід) в політології є одним з основних, оскільки передбачає стандартизацію й уніфікацію наукових понять, упорядкування знань про політичні феномени та реальність.

Специфіка системного аналізу в політологічних дослідженнях полягає в тому, що він дав змогу розкласти складну проблему на компоненти аж до постановки конкретних завдань і водночас зберігати цілісність проблеми.

Системний аналіз у політології надає можливість дослідити не тільки зв'язки та елементи системи, але й розглядати проблему в її взаємодії із зовнішнім середовищем.

Центральною процедурою в системному аналізі є побудова узагальненої моделі (або моделей), що відображає всі фактори та взаємозв'язки реальної ситуації, що можуть проявитися під час здійснення політичного рішення.

Специфіку системного підходу досліджували такі науковці, як А. А. Богданов, Л. фон Берталанфі, Н. Вінер, Д. Істон, Т. Парсонс, Г. Хакен, І. Пригожин, Н. Н. Моісеєв та ін. Наразі зазначену проблематику розробляють В. С. Білоус, І. С. Добронравова, О. Л. Добржанська, С. А. Губерський, М. Згуровський та ін.

У працях цих дослідників розглядались різноманітні аспекти системного підходу й акцентувалась увага на різних його принципах, що було зумовлено вимогами часу (починаючи від аналізу подій під час Другої світової війни і завершуючи аналізом розвитку складних соціальних систем за допомогою комп'ютерного моделювання). Відповідно завданням сучасних науковців є використання досвіду та здобутків попередників для ефективнішого дослідження й адекватнішого пізнання наявних процесів і явищ.

Зважаючи на це, слід докладніше спинитися на основних принципах системного аналізу, розглянувши перед цим поняття «система», «соціальна система» та «політична система».

Поняття «система» є базовою категорією системного аналізу, а саме слово «система» (від грец. σvστημα - організм, союз, ціле, складене з частин) виникло в Стародавній Греції приблизно 2 тис. років тому. Стародавні вчені (Арістотель, Демокріт, Платон та ін.) розглядали складні речі, процеси і міфи про створення світу як складені з різноманітних систем (наприклад, атомів). Розвиток астрономії (Коперник, Галілей, Ньютон та ін.) дав змогу перейти до геліоцентричної системи світу, до категорій «річ і властивість», «ціле і частина», «субстанція й атрибути», «подібність і відмінність» тощо.

Однак і дотепер не існує загальновизнаного значення терміна «система». Сучасна наука потребує вироблення чіткого наукового визначення системи, що є складним завданням, оскільки розглядуване поняття належить до найбільш загальних й універсальних дефініцій.

Варто відмітити також той момент, що система, як цілісна множина взаємозалежних елементів, не зводиться до простої суми властивостей її елементів.

Загалом термін «система» вживається в різноманітних смислових варіантах, а саме:

1. Система як теорія (наприклад, філософська система Платона);

2. Система як класифікація (наприклад, періодична система елементів Д. І. Менделєєва);

3. Система як закінчений метод практичної діяльності;

4. Система як деякий спосіб мисленнєвої діяльності (наприклад, система числення);

5. Система як сукупність об'єктів природи (наприклад, Сонячна система);

6. Система як певне явище суспільства (наприклад, правова система);

7. Система - це сукупність установлених норм життя та правил поведінки. Австрійський біолог Л. Берталанфі розглядав систему як комплекс елементів, що взаємодіють. Це визначення і сьогодні служить за основу більшості інших визначень.

Російські дослідники В. М. Садовський та Є. Г. Юдін поняття «система» наділяють такими характеристиками: взаємопов'язаність елементів системи; система утворює особливу єдність із середовищем; будь_яка система є елементом системи вищого рівня; елементи будь - якої системи зазвичай виступають елементами нижчого рівня.

Таким чином, система - не тільки певне ціле, складене із визначених взаємодіючих елементів; це сукупність елементів, яка характеризується певною поведінкою у складі іншої, складнішої системи - зокрема, навколишнього середовища [1, c. 52].

Дослідником А. І. Уємовим система розуміється як множинність об'єктів, на яких реалізується раніше визначене відношення з фіксованими властивостями.

Розуміння поняття «система» є необхідним для застосування у політологічних дослідженнях системного аналізу, відповідно до якого в системі мають задовольнятися дві вимоги:

1. Поведінка кожного елемента системи впливає на поведінку системи загалом; істотні властивості системи втрачаються, коли вона розділяється;

2. Поведінка елементів системи та їх вплив на ціле взаємозалежні; істотні властивості елементів системи при їх відділенні від системи теж втрачаються.

Таким чином, властивості, поведінка або стан, якими володіє система, відрізняється від властивостей, поведінки або стану складових її елементів (підсистем).

Для будь - якої системи характерною є наявність власної, специфічної закономірності дії, невидимої безпосередньо з одних лише способів дії елементів, що її складають.

 Будь - яка система є системою, яка розвивається, вона має свій початок в минулому і продовження в майбутньому.

Виходячи з багатоманітності визначень поняття «система», виокремимо такі основні ознаки, що мають бути притаманні системі:

1. Кожна система володіє сталими зв'язками між її елементами.

2. Система володіє певною якістю, що не притаманне окремим її частинам.

3. Система і її частина не можуть розглядатись ізольовано одна від одної. Найяскравішим прикладом є зв'язок системи з її елементами в живому організмі.

4. Зв'язки системи з її частинами сильніші за зв'язки системи або її елементів з іншими системами. Таким чином, система, взаємодіючи із середовищем, виступає як єдине ціле.

5. Усі системи не є незмінними. Вони не є вічними, оскільки їм притаманні внутрішні суперечності, вони зазнають зовнішніх впливів. Будь - яка система переживає періоди свого зародження, становлення, розвитку, розквіту, занепаду та загибелі. Перераховані системо - утворювальні ознаки є універсальними і характеризують усі види систем.

Початкове дослідження системи полягає в розкладанні її на підсистеми та вивченні кожної підсистеми окремо і у взаємозв'язку з іншими, що дає інтегровану картину досліджуваної системи, тобто дослідження її структури (від латин. structura - устрій, порядок, зв'язки; це сукупність зв'язків і відносин між частинами цілого) [2, с. 49].

Структури систем бувають різного типу, різної топології. До основних структур відносять лінійні, ієрархічні (деревоподібні), мережеві структури, матричні структури.

Найбільш складними та значущими є соціальні системи, загальною ознакою яких виступає їх людська природа та сутність: соціальні системи створюються людьми, служать сферою діяльності та об'єктом їхнього впливу. Це зумовлює творчий характер соціального управління, з одного боку, та можливість виявлення суб'єктивізму, валюнтаризму, абсолютизму - з іншого.

Соціальні системи характеризуються такими ознаками:

1. Цілеспрямованість (наявність мети) системи, тобто організації, суспільства, класи, соціальні групи створюються або об'єднуються з певними цілями.

2. Наявність функцій системи (для досягнення певної мети система вживає певних зусиль, дій).

3. Прагнення до самозбереження (кожна система прагне збереження в існуючій якості; якщо система достатньо високоорганізована, вона не тільки пристосовується, а й прагне впливати на інші системи).

4. Інформаційність (існування та розвиток соціальних систем не можуть здійснюватись без інтенсивного обміну інформацією між системою та середовищем, між ланками системи, між різними системами).

5. Відкритість (передбачає інтенсивний обмін із зовнішнім середовищем інформацією, предметами тощо). Ступінь відкритості залежить від об'єктивних (державна, службова та професійна таємниця) та суб'єктивних факторів (надумані причини, викликані бюрократизмом, необґрунтованими заборонами тощо).

6. Здатність до самоуправління, тобто до підтримання своєї діяльності в оптимальному для системи режимі з метою підтримання її цілісності.

Задля кращого розуміння у дослідженнях соціальних систем варто звернутися до концепції Т. Парсонса, а також ідей М. Леві та інших представників їхньої школи, які пізніше були доопрацьовані Д. Істоном, Г. Алмондом, У. Мітчеллом і К. Дойчем у концепцію «політичної системи» з характерними для неї структурними елементами та функціями. Ця концепція стала претендувати на досить високий рівень узагальнення, комплексність і науковість.

Основним предметом аналізу соціальної системи є не інститут, а соціальна взаємодія між індивідами і групами, які виконують певні політичні ролі. Політична взаємодія орієнтована на авторитетний розподіл цінностей в суспільстві, причому так, щоб досягти балансу інтересів і зберегти систему як єдине ціле [3, с. 31].

У зв'язку з необхідністю проведення наукових міждисциплінарних досліджень складних систем під час Другої світової війни зародився такий розділ науки, як «системний аналіз». Дані дослідження вимагали об'єднання зусиль спеціалістів різних наукових профілів для уніфікації й узгодження інформації, яку отримували в результаті досліджень конкретного характеру. За сучасних умов системний аналіз застосовується на етапі узагальнень при дослідженні законів динаміки різних систем (зокрема суспільних) і абстрактного виділення з реальних систем окремих характеристик, що є спільними для всіх або хоча б для одного класу систем. Це стимулює зацікавленість до кібернетичних систем, що піддаються управлінню, і водночас підвищує інтерес до математичних моделей, які можна використовувати для отримання додаткової інформації про реальні системи. Всі методи, які передбачені таким підходом, об'єднуються під загальною назвою «системний аналіз».

Успішний розвиток системних досліджень зобов'язаний тим можливостям обробки інформації й математичним методам, які виникли разом з ЕОМ і водночас дали не тільки інструмент, а й мову високого ступеня універсальності.

За більш ніж піввікову історію свідомого застосування системного підходу для вивчення, аналізу та моделювання різних сфер суспільного розвитку в системному аналізі накопичився значний досвід щодо вирішення державно - політичних, соціально - економічних, національно - культурних, екологічних та інших проблем.

Проте вважається, що концепцію системного підходу створив Л. фон Берталанфі у 30-ті рр. ХХ ст., але сприйняли її лише в 50-х роках ХХ ст.

Обґрунтовуючи необхідність впровадження системного підходу в політичну науку, американський політолог Девід Істон писав: «Саме останнім часом поняття системи стало привертати особливу увагу, ставши основою для певної точки зору на речі: від розгляду дрібної клітини людського тіла як системи до дедалі більших і місткіших систем - самої людської істоти або організму, людської особистості, малих груп і великих установ, суспільств і сукупності суспільств, таких, як міжнародна система» [3, с. 325].

Однією з причин, що сприяють впровадженню системного підходу, став своєрідний теоретичний голод, що відчувався багатьма представниками політичної науки. Насамперед він повинен був сприяти розробленню загальної теорії політики. Але все_таки прихильники цього підходу бачили своє завдання в побудові так званих теорій середнього рівня або порівняльної політичної теорії, покликаних забезпечити перехід від емпіричних даних до теоретичних узагальнень.

Системний аналіз є методологією наукових досліджень існуючих та штучно створюваних систем. За його допомогою політичну систему можна розглядати:

1) як систему поведінки, що існує в навколишньому середовищі та відкриту для впливу на неї самого навколишнього середовища й внутрішніх джерел;

2) як низку взаємодій, за допомогою яких у суспільстві авторитетно розподіляються цінності;

3) як таку, що має реагуючий й саморегулюючий потенціали, які дають змогу змінювати, коригувати внутрішні процеси та структури з тим, щоб уникнути саморуйнування;

4) як динамічну й мінливу;

5) як таку, що зберігає стійкість при наявності відповідного балансу між вхідними та вихідними факторами.

Для характеристики та формування моделі політичної системи суспільства американський політолог Девід Істон вперше застосував системний аналіз і досить переконливо розкрив можливість існування загальної теорії політичної системи в соціальній філософії, в науці про політику, розробив концептуальну структуру теорії політичного життя суспільства, виділив основні категорії і поняття теорії, методи і способи реалізації структури концепції політичного життя.

Виходячи з розгляду розвитку системного аналізу та системного мислення загалом, можна визначити основні принципи та призначення системного аналізу.

Основне призначення системного аналізу - одержати рекомендації з питань керування системою й удосконалити це керування.

Головними принципи системного аналізу є:

1. Вимога розглядати сукупність елементів системи як єдине ціле чи навіть заборона на розгляд системи як простого об'єднання елементів.

2. Визнання того, що властивості системи - це не тільки сума властивостей її елементів. Тим самим підтверджується можливість того, що система має особливі властивості, яких може і не бути в окремих елементів.

3. Кожна система має свій максимум ефективності, бо завжди існує функція цінності системи у вигляді залежності її ефективності від умов побудови та функціонування. Така функція обмежена, а отже, існує її мінімум і максимум.

4. Заборона розглядати систему у відриві від навколишнього середовища - як автономну, відокремлену. Це означає обов'язковість урахування зовнішніх зв'язків чи, в більш загальному вигляді, вимога розглядати систему як частину (підсистему) якоїсь більш загальної системи.

5. Можливість (а іноді й необхідність) розподілу системи на частини, підсистеми. Якщо останні виявляються недостатньо простими для аналізу, з ними поводяться так само. Але в процесі такого розподілу не можна порушувати попередні принципи, і поки ви їх дотримуєтесь, розподіл виправданий.

Названі принципи дають змогу формалізувати визначення терміна системи у вигляді багаторівневої конструкції, що складається з елементів, які взаємодіють для досягнення єдиної мети функціонування (цільової функції).

Основними процедурами системного аналізу є:

1. Формулювання цілей, їх пріоритетів і проблем дослідження.

2. Визначення й уточнення ресурсів дослідження.

3. Відокремлення системи від навколишнього середовища.

4. Визначення меж досліджуваної системи.

5. Визначення всіх надсистем, до яких входить досліджувана система.

6. Визначення напрямку розвитку всіх надсистем, до яких належить дана система, зокрема, формулювання їх цілей і протиріч між ними.

7. Визначення підсистем, з яких складається система, виділення частин та елементів системи.

8. Визначення ролей підсистем у функціонуванні досліджуваної системи.

9. Визначення структури системи, сукупності зв'язків між її компонентами.

10. Виявлення інтегруючих факторів, тобто умов, що об'єднують окремі частини в єдине ціле.

11. Визначення всіх можливих зв'язків системи, комунікацій системи з зовнішнім середовищем та зв'язків між її елементами.

12. Вивчення досліджуваної системи в динаміці.

13. Тестування системи (системної моделі), її функціонування.

Перераховані процедури системного аналізу не повною мірою вичерпують арсенал прийомів дослідження систем, тим більше, що ці процедури носять скоріше формальний, ніж змістовний характер. Адже тільки при дослідженні конкретної системи виникають спеціальні прийоми, формуються особливі методології, які надалі дають змогу використовувати отриманні знання для дослідження даної системи.

Отже, спочатку системний аналіз базувався переважно на застосуванні складних математичних прийомів. Через деякий час учені дійшли висновку, що математика неефективна при аналізі широких проблем із багатьма невизначеностями, які характерні для дослідження та розробки техніки як єдиного цілого. Тому почала вироблятися концепція такого системного аналізу, в якому акцент робиться переважно на розроблення нових діалектичних принципів наукового мислення, логічного аналізу теорії систем із урахуванням їх взаємозв'язків і протилежних тенденцій. З таким підходом на передній план висуваються уже не математичні методи, а сама логіка системного аналізу, упорядкування процедури прийняття рішень. І очевидно, не випадково, що в останній час під системним аналізом зазвичай розуміється певна сукупність системних принципів.

 

В статье анализируется важность системного анализа при исследовании политических процессов.

В частности, раскрыта сущность самого понятия «система» и определены признаки социальных систем.

Особенное внимание уделяется принципам и процедуре системного анализа.



Номер сторінки у виданні: 35

Повернутися до списку новин