Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

МОРАЛЬНО - НАЦІОНАЛЬНІ ПОЛЮСИ: УКРАЇНОЦЕНТРИЗМ І МАЛОРОСІЙСТВО





                Василь Лизанчук, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету імені Івана Франка, академік Академії наук вищої освіти України

УДК 007 : 304 : 070

 

Розглянуто національно"професійні засади функціонування засобів масової інформації. Схарактеризовано суть україноцентризму і малоросійства, форми і методи формування цих морально - психологічних якостей під впливом ЗМІ.

Ключові слова: засоби масової інформації, мова, культура, духовність, національна свідомість, україноцентризм, малоросійство.

 

Рассмотрено національно - профессиональные основы функционирования средств массовой информации. Охарактеризована суть украиноцентризма и малороссийства, формы и методы формирования этих морально"психологических качеств под влиянием СМИ.

Ключевые слова: средства массовой информации, язык, культура, духовность, национальное сознание, украиноцентризм, малороссийство.

 

National - professional principles of functioning of mass media are considered. The essence of ukrainian - centrism and malorosiystvo, forms and methods of formation of these moral and psychological qualities under the influence of mass media is characterized.

Key words: mass media, culture, spirituality, national consciousness, ukrainiancentrism, malorosiystvo.

 

Ще в давньоукраїнській державі, яка називалася Русь, а згодом - Київська Русь, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир  Мономах, митрополит Іларіон орієнтували покоління дітей на самопізнання й пізнання світу, Бога, людини, мови, природи, народу, держави,  культури, сповідування високих моральних ідеалів. У «Поученні» (назву цього твору також пишуть «Повчання», «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», «Повчання дітям» та ін.) Володимир Мономах закликав «премудрих слухати», «без лукавства розмовляти», «не лютувати словом» [7, с. 18].

Отже, щоб слово вбирало в себе і носило високі християнські, національні і загально - людські ідеали, журналістське мислення повинно бути моральним Лише за таких умов успішно буде здійснюватися головне покликання журналіста - вдумливо, із чистими помислами, професійно працювати з інформацією, доносити її до людей, допомагати людям орієнтуватися у світі, в українському політико - ідеологічному, соціально - економічному, духовно - культурологічному, морально - психологічному житті, відтворюючи його інформаційний образ. Від журналіста залежить, наскільки цей образ світу і України не є викривленим та спотвореним, наскільки він сприяє поглибленню поваги до української нації.

Без свободи творчості неможлива об'єктивність інформації, достовірність інформаційного відображення розмаїття соціально важливих фактів, подій, явищ. Отож, професіоналізм, сумлінність, покликання журналіста полягає в служінні Свободі й Правді. На ньому лежить величезна відповідальність за долю людей, громадян його країни, людства. Брехня завжди шкідлива, бо дезорієнтує, засмічує розум, затуляє очі. Брехня веде у прірву, лише Правда висвітлює шлях до порозуміння і злагоди у світовому співтоваристві, духовного і національного самоусвідомлення кожного народу, збереження і розвиток його мови, культури і, зокрема, самоствердження українськості, високої моралі, національної і громадянської гідності в Україні.

У своїй творчості кожний працівник ЗМІ повинен нині враховувати принаймні дві основні сучасні тенденції: а) глобалізацію (економіки, торгівлі, інформаційного простору тощо) і б) ренаціоналізацію світу, тобто духовне і національне відродження народів та народностей, творення їхніх нових держав. Однак вектори цих тенденцій «не лише не збігаються, а часто є протилежними за дією, за національними інтересами держав, особливо колишніх метрополій і колоній, - підкреслив професор С. Вовканич. - Відсутність рівнопартнерського діалогу не сприяє виникненню синергетичного (додаткового, спільнодіючого) ефекту співпраці світової спільноти» [3]. Нерідко до загострення цієї складної політичної проблеми причетні ті журналісти, які не усвідомлюють, що права і свобода людини не повинні нівелювати права і свободу нації на її історичній території. Немає Батьківщини без свободи і свободи без Батьківщини, але без свободи нації забезпечитно права людини неможливо. Це повинен розуміти кожний працівник ЗМІ, підтримувати в Україні національні пріоритети. Адже нація це насамперед люди, колективні права яких треба також поважати. Усвідомлення журналістами тези академіка С. Вовканича, що «кожна нація живе не лише в собі і для своєї самобутності, а силою збереження самобутності творить множинність і багатства світу як фундаментальних основ подальшого суспільного поступу» [4, с. 50], сприятиме утвердженню в Україні української сутності. Терпимість українців щодо змосковщення України чи англізації її інформаційного простору нічого не додасть до розвитку розмаїття світу, навпаки - збіднюватиме культуру світової цивілізації.

Лише чіткі національні орієнтири в усіх сферах життя України є найголовнішими передумовами зведення до мінімуму негативних наслідків глобалізації. У цьому контексті пріоритетного значення набуває освіта і національне виховання. Адже з наслідками глобалізації матиме справу насамперед сучасне молоде покоління, якому потрібно перебрати на свої плечі адаптацію українських реалій до глобалістичних процесів. Потрібно кожному усвідомити, що людина виступає не планетарною особиною, а конкретно - історичною і національно - культурною індивідуальністю.

Національно свідомі працівники ЗМІ у своїй діяльності сповідують принципи загальнолюдської моралі, суть якої полягає в тому, що завжди справедливо чинить той, хто захищає свою мову, культуру, релігію, традиції на своїй, не завойованій землі. І ніколи, ніде не має рації і діє аморально той, хто посягає на чуже. Якби в Україні всі політики, депутати, державні службовці, працівники освіти, силових структур, засобів масової інформації керувалися новим соціогуманістичним імперативом :«Права і людині, і нації!», утверджували його як ідеологічну стратегію державотворення, то за 20 років незалежності наше суспільство відчутно пройшло би вперед у побудові національної, демократичної, соціальної, правової держави. Адже наріжним каменем побудови самостійної держави є національна солідарність, а демократії - толерантність.

Чимало європейських країн прийшли до демократичних режимів уже після побудови національних держав. Україна ж має поєднати обидва процеси - одночасно збудувати і незалежну, і демократичну державу. Найбільшу перешкоду на цьому шляху становить напівасимільований, змаргіналізований рівень масової свідомості значної частини населення. Тому так гостро стоїть проблема подолання комплексів меншовартості і роздвоєння національного самоусвідомлення. Через деформовану мовну ситуацію Україна, відокремившись від Росії, лишилась у спільному з нею мовно - культурному просторі, а тому першорядної ваги для утвердження державної самостійності набула справа убезпечення від інформаційно - пропагандивного впливу Росії.

Серед причин, що впливають на мовну ситуацію в українських ЗМІ, переважають два аспекти - політичний та комерційний. Власне, вони взаємозв'язані, бо ті політики, які грають на настроях насильно зросійщених громадян, мають достатню фінансову базу для «втілення своїх ідей у життя». Тому так активно реєструються сьогодні нові видання, які не лише за мовою - за суттю своєю антиукраїнські. Наприклад, на титульній сторінці журналу «Русское слово» за листопад 2010 р. (журнал зареєстрований 26.02.1996 р., переєстрований Держкомітетом України 30.08.2004 р., засновник «Движение Владимира Мономаха «Русь» у м. Красный Луч Луганської області) великими літерами без будь_якого сорому написали: «Русские, украинцы, белорусы - единый народ русский». На першій сторінці безпардонно зазначено, що «Григорий Саввич Сковорода - русский философ и писатель», на 28 сторінці також цинічно нав'язується думка, що немає української культури, а є лише «общерусская». Вихваляючи Сталіна, доктор філософських наук В. Л. Акулов зухвало стверджує, що «вектор исторического развития страны был определен И. В. Сталиным абсолютно точно. Верно были избраны и средства, которые могли привести к реализации вставших перед государством геополитических задач» (С. 11). Невже у «науковій методології історичного дослідження», якої дотримується В. А. Акулов, не знайшлося місця для правдивого інформування про голодомор - геноцид в Україні, організованого Сталіним і його поплічниками, винищення національно свідомої української інтелігенції, про найбільші втрати українців у Другій світовій війні у процентному відношенні до кількості населення в Україні.

Сотні друкованих видань, теле- і радіоорганізацій в Україні, як і «Русское слово» (головний редактор В. А. Гончаров), намагаються сформувати в українців особливу форму російської імперської свідомості. Адже фактично громадяни України постійно перебувають у російськомовному інформаційному середовищі. А тим часом наші опоненти по - фарисейському галасують на кожному перехресті про якусь міфічну українізацію.

Якщо порівняти нинішній стан справ у друкованих ЗМІ із 1991 р., то тиск російськомовної преси на пересічного українського громадянина за роки незалежності збільшився у 40 разів. Утім, у галузі електронних ЗМІ стано вище не краще. За останній рік вся система українського телерадіомовлення настійно перебудовується на російський лад.

На очах у мільйонів співвітчизників наші електронні ЗМІ цинічно порушують законодавство про мовний режим в ефірі, принижуючи національну гідність свідомої частини українства. Українськомовний радіослухач чи телеглядач зазнає обмежень на отримання інформації рідною мовою. Обмежуються також права українських журналістів та режисерів на власну професійну самореалізацію.

Кажуть, що в умовах інформаційної відкритості кращий спосіб боротьби із засиллям іншомовних телепрограм - це виготовлення конкурентного вітчизняного телепродукту. Але жалюгідний фінансовий стан державних телекомпаній не дозволяє здійснювати навіть переклади російськомовних телефільмів українською мовою. А комерційні телекомпанії, здебільшого, забезпечують реалізацію політичних та економічних інтересів своїх «опікунів» олігархів - чужинців. У свою чергу, зросійщені вітчизняні олігархи, зазвичай, не бажають виступати спонсорами такої «екзотики», як українськомовні телепрограми.

Підписаний у жовтні 2000 р. двосторонній договір між Росією й Україною розв'язав руки російським ретрансляторам. Згідно з цим документом, тепер росіянам немає потреби отримувати ліцензію на транслювання своїх телерадіопрограм в Україну. У 1999 - 2000 рр. Росія у прикордонних регіонах на Сході України збудувала потужні ретранслятори. Тепер декілька областей України, що межують з Російською Федерацією, безперешкодно приймають на свої антени всі телепрограми сусідньої держави, серед яких чимало антиукраїнських.

Ще кілька років тому у матеріалах російських репортерів про події в Україні хоча б відчувалося, що йдеться про закордон. Тепер коментарі москвичів такі безцеремонні, ніби йдеться про який - небудь Сахалін. На Заході у подібних випадках уряд ображеної країни вимагає від держави - контрагента публічного спростування викладених у ЗМІ фактів чи вдається до дипломатичних демаршів. Україна ж поки що не наважується вимагати від російських ЗМІ спростування тенденційної інформації.

Оскільки культура, духовні надбання розвиваються методом нагромадження, а не революцій, враховуючи тривалий час нашого перебування на узбіччі вселюдського прогресу, в лабетах несвободи тоталітарно - імперської системи та вразливості української культури щодо експансії інших культур, шляхи оздоровлення культурної ситуації, формування духовного світу особистості в українському суспільстві полягають, на мою думку, насамперед в оволодінні тими національними і духовними цінностями нашого народу, які були недоступними, штучно обмеженими або сфальшованими в комуністичні часи. Це стосується нашої мови, яка є державною, але абсолютно беззахисною, і без реанімації якої ми ніколи не будемо повноцінною й шанованою іншими народами нацією. Це стосується нашої історії, що століттями замовчувалася та сприймалася українською людністю у спотвореному вигляді. Зґвалтування мови та історії призвело до колосального дефіциту елементарного патріотизму, отого «духу, що тіло рве до бою» (за І. Франком). І це болісно відчувається у розбудові нашої відродженої, але надто молодої держави. Якщо справді дивитися в корінь, це - велика проблема нашої української школи.

Не поставивши на міцні національні підвалини, під сильною егідою державної політики, українська школу, вищі навчальні заклади, марно сподіватися, що ми відчутно зрушимо поступ нашої культури загалом, включаючи і мистецтво, і освіту, і науку, і політику у всіх їх іпостасях. Наша найслабкіша ланка - економіка - величезною мірою також залежить від змісту нашої духовності, національної гідності в психологічному вираженні.

Соціальна психологія свідчить, що духовна основа людини закладається до десятилітнього віку. Але духовна основа може бути різною, навіть діаметрально протилежною. Процес національного виховання особистості, а суспільству потрібно якнайбільше яскравих, талановитих особистостей - повинен поєднувати освіту й культуру, (хоч формально на державному рівні вони представлені в різних відомствах), бо освіта є в культурі, а культура, духовність є і має бути в освіті. В той же час ми спостерігаємо, як часто школа лишається поза національною культурою, і культура поза школою.

Зрозуміло, що Україною мають управляти ті, кому, передусім, притаманні патріотизм, професіоналізм і порядність. На жаль, більшості наших держслужбовців, депутатів Верховної Ради ці три якості не властиві. Бо хіба можна вважати українським патріотом того, для кого українська мова - чужа, хто вважає її сільською і непрестижною, хто соромиться нею розмовляти не лише у громадських місцях, у транспорті, а й у робочих кабінетах державних установ? Звісно, ці чиновники володіють українською в якомусь невеликому обсязі, бо нею складають документи, інколи відповідають на запитання тих відвідувачів, які повірили, що мова корінного народу справді є державною і нею звертаються до працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Ситуацію, що склалася в нашому суспільстві, можна схарактеризувати так: Муравйов уже давно крокує Україною. Він поки що не відстрілює українців, тільки топчеться кирзовим чоботом по наших провославних святинях (Києво - Печерська і Почаївська лаври), глумиться з нашої мови, заганяє в підпілля українську культуру, плюндрує наші звичаї, традиції, духовність. Найяскравішим прикладом є цинічний «наїзд» правоохоронних органів на письменницю, лауреата Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка Марію Матіос, яка своїми творами, можливо, не усвідомлюючи цього, стала чинником спротиву концепції «Русского мира», згідно з якою українського чи білоруського народу не існує. Творці «Русского мира» відверто нищать національну та релігійну ідентичність українців. Національно свідомих українців в Україні переслідують, арештовують, знущаються. Також брутально порушуються права української громади в Росії. Показником цього є ухвалене Верховним судом рішення про ліквідацію Федеральної національно - культурної автономії українців Росії, юридичне переслідування об'єднання українців Росії, а також події у Бібліотеці української літератури в Москві.

Для «аншлюсу» України закладено інформаційні, ідеологічні, культурні, паливно - енергетичні та соціально - економічні передумови. Залишається одна перепона - українська мова, становий хребет українства, одна із головних складових державного самоствердження України та національної самоідентифікації українців. Проти неї саме теперскерований основний удар п'ятої колони імпершовінізму в Україні.

Спадкоємці Валуєва, Богговута, Брежнєва, Суслова не захищають право росіян на свою мову. Вони проти того, щоб українці послуговувалися своєю рідною мовою, на основі якої утверджується україноцентризм. Нинішні очільники намагаються сформувати з українців малоросів - покірних слуг Москви. В юридично - правовому аспекті їхні дії можна розглядати як антиконституційні. З антиукраїнцями не можна йти на компроміс - їх потрібно ставити на місце, як це робиться у подібних випадках в усіх державах світу. У нас же відбувається все навпаки, приблизно за такою схемою. Будь - яка спроба реалізації 10 статті Конституції, будь - які спроби піднести престиж української мови викликають у російськомовного чорносотництва хвилю «обурення», офіційна Москва надсилає ноти протесту, погрожує захистити «русскоязычных» в Україні, до неї підключаються російські ЗМІ, окремі політики, діячі культури і т. ін. Дуже прикро, що московська інформаційна агресія пронизує всі клітини українського організму. Жодної відсічі не видно. Керівники держави не лише зайняли позицію страуса, що заховав голову в пісок, а більше того - своїми діями сприяють поглибленню російщення українців. Як можна оцінювати діяльність Д. Табачника в галузі освіти? Приховано і відверто він та подібні йому опричники роблять усе, щоби в Україні було якнайменше України, адже людина без національної пам'яті, без знання української мови, української літератури - це просто фізична сила, біологічна маса, якою можна успішно маніпулювати в інтересах чужинців. На різке обмеження вивчення української мови і української літератури спрямовані Концепції мовної та літературної освіти в Україні.

Вороги української державності все більше і нахабніше ламають волю українців до боротьби за свої права у своїй державі. «Зросійщення України стає доконаним фактом» [6] - підкреслює М. Гнидюк. Ми приперті до стіни гамлетівським «бути українській Україні чи не бути». Відступати далі нікуди. «Якщо Україна знову потрапить під вплив Росії, вона вже більше ніколи не здобуде незалежності. Її денаціоналізують остаточно, як кубанських козаків та українців у Російській державі. Казахам, таджикам та іншим у СНД російська мова не несе тенденції денаціоналізації. Небезпека денаціоналізації України йде не з боку НАТО, ЄС, США, а з боку Росії, носіїв великодержавності та українофобії, - роздумує Анатолій Вертійчук. - Небезпека денаціоналізації закладена і в тих, яким байдуже, якою мовою говорити й молитися, «аби краще жилося». Але такий погляд призвів до таго, що українці за економічним розвитком стали «жити так, як люди в найбідніших країнах світу» [2].

Деструктивний процес у прямій залежності від такого явища, як культурна ентропія. Другий закон термодинаміки: якщо щось свідомо ­не підтримується, то воно руйнується. Для утвердження української мови, розвитку національної культури і духовності потрібні серйозні зусилля. А якщо немає зусиль, вони самі собою, згідно із законом ентропії, просто розпадаються і перетворюються на деструктивні чинники. Це, на жаль, побутує в Україні, бо не маємо повноцінної національної держави, яка б підтримувала і плекала українську мову, пресу, своє телебачення й радіомовлення, свою культуру й духовність. Не відчувається, щоб на державному рівні намагалися викорінити з нашого життя смертоносне малоросійство.

«Малоросійська ментальність завжди безпосередньо впливала й на стан медіаринку східної України, визначаючи якість тієї інформаційної продукції, що там випускалася й пропонується зараз» [5], - підкреслив В.Гвоздєв - Каневський. Сьогодні лише мізерна частина друкованих ЗМІ, що видаються у Донбасі, - українсько - мовні. До того ж, їх навряд чи можна охарактеризувати як впливові і популярні. Причому така ситуація спостерігається попри те, що більшість зареєстрованих видань задекларували себе як двомовні. Але що означає ця двомовність насправді? А те, що та чи інша газета може дозволити собі умістити матеріали українською в середньому раз - два на рік або не публікувати таких взагалі.

Багато періодичних видань і телерадіоорганізацій ЗМІ засмічують медіаринок безнаціональною, бездуховною, навіть антиукраїнською «масовою культурою» - цинічною, брехливою, агресивною, насильницькою, порнографічною, пропонуючи аудиторії недоброякісні або просто шкідливі для її морального здоров'я інформаційні товари, зате, як правило, російськомовні, до яких аудиторія звикла і які мають більш - менш стабільний комерційний успіх. Саме тому на інформаційному ринку Донбасу й України в цілому спостерігається справжня експансія зарубіжних видань, насам перед, російських.

Отже, важливе надбання українців - виборена впродовж століть незалежність, демократизація суспільства, політичний та ідеологічний плюралізм без глибоко продуманого, прозорого механізму контролю, захисту, регулювання перетворюється на непримиренну протилежність: з одного боку - демократичний принцип свободи слова, вибору, діяльності ЗМІ, а з іншого нехтування українськими національними інтересами, яке може призвести до повної втрати незалежності: психологічної, духовно - моральної, культурної, економічної, державної.

Масштаб тих духовних злиднів, у які скотилася країна, досі ніким не заміряний. З певністю можна ствердити тільки те, що українська чиновницька невігласократія примудрилася в історично стислі терміни виконати колосальну руйнівницьку роботу. Інформаційний простір нації - той, без якого неможливі її політична єдність і формування самої національної ідентичності, було роздроблено, розпайовано і великою мірою віддано на відкуп колишній метрополії, щоб та справляла на наших просторах свої ідеологічні впливи як сама схоче, - чим вона преуспішно й користається, зокрема й через наші національні телеканали. Такий стан справ має у світовій політології давно усталене визначення - це називається культурним колоніалізмом. Щоби виправити цю антиукраїнську ситуацію, потрібна досконала законодавча база, що сприяла би формуванню й утвердженню українського національного інформаційного простору, в якому був би потрібний сегмент для задоволення культурних потреб національних груп (меншин), які живуть в Україні. «Має бути єдина мова державного управління, міжнаціонального спілкування, інформаційного еквіваленту, інформаційного кордону, національного єднання, тобто одна державна офіційна мова, що забезпечує комунікативний канал між усіма громадянами України» [1]. Водночас держава створює умови для збереження мов і культур національних меншин без виокремлення «старшого брата» чи «старшої сестри».

На Заході, де ринок давно править бал, виписано чіткі правила його поведінки: як тільки він вступає у суперечність із державними, а отже, національними інтересами, закони такого ринку в тій чи іншій сфері перестають діяти. В Україні ж телерадіоефір, за оцінками фахівців, на 90% заполонений чужоземною агресивною, насильницькою, порнографічною масовою «культурою», брехливою і цинічною рекламою. Велика кількість FM - організацій і телекомпаній, на відміну від дротового мовлення Національної радіокомпанії, годує українських громадян спримітивізованими витворами сурогатів, видаючи їх за модерне мистецтво, пропагує «естетику зла», денаціоналізує, тобто зросійщує, американізує і навіть африканізує дітей, підлітків, молодь. Псевдобізнесова, псевдоринкова політика, у якій застрягла переважна більшість радіотелеорганізацій, не допомагає утвердженню високих моральних, духовних, національних ідеалів, української патріотичногромадянської свідомості. Навпаки, велика кількість так званих рейтингових передач - витончений засіб масового психопрограмування, нівелювання природної сутності українців, знищення культурно - національного життєвого середовища, історичної пам'яті, українського державницького духу, що загрожує безпеці української нації, держави.

Інформаційна війна за серця і розум українців набирає найнебезпечніших обертів. Її зміст втілюється у старі й нові форми впливу на читачів, глядачів, радіослухачів. Кардинальна мета агресорів - не допустити всебічного формування і утвердження української національної ідентичності, яка є найпотужнішим морально - психологічним підґрунтям, фундаментом розвитку української України.

Головним складником національної ідентичності є правдива історична пам'ять. Тому колонізатори різних мастей упродовж століть її розмивали, насаджували свої трактування й оцінки фактам, подіям, явищам, щоби покалічити генетичний код, позбавити українців національної сутності, перетворити їх у безвільних, слухняних слуг. Гіркі плоди тривалого російщення, полонізації, мадяризації, румунізації пожинаємо й сьогодні. Найглибшу рану, що й нині кровоточить, спричинили московські агресори - асимілятори, які, на жаль, не змирилися із тим, що Україна виборола незалежність, і не перетворили свою руйнівну зброю у засоби доброчинного, братерського ставлення до вічних сусідів - українців.

До антиукраїнських агресивних інформаційних складників належить імперський постулат про загальноросійський народ. Ця тема була присутня у багатьох доповідях на конференції у Москві «Україна і Росія: історія та образ історії», яка відбулася 3 - 5 квітня 2008 р. Відомо, що ідеологічною зброєю дореволюційних російських політиків була концепція загальнослов'янської єдності. У часи комуністичного режиму для білорусів, росіян і українців придумали концепцію єдиної «древнерусской» народності. Після XXII з'їзду КПРС (1961) активно пропагували нову історичну спільність людей різних національностей - радянський народ, для якого пріоритетними є російська мова, культура, духовність. Все, що не російське, комуністичне керівництво вважало консервативним, пережитками українського буржуазного націоналізму.

Нині під гаслами «єдина російсько - українська православна церква» намагаються зруйнувати Київський патріархат. Найближча мета: до візиту Московського патріарха в Україну влітку цього року набрати якнайбільше тушок - перебіжчиків, щоби підтвердити свою тезу про масове бажання «розкольників» повернутися в Московську канонічну церкву, яка у 1686р. знищила канонічність Української православної церкви і століттями зросійщувала мирян. Стратегічна мета недругів: не дати можливості створити єдину Українську помісну православну церкву, тобто остаточно перерізати коріння живлення духом Володимира Великого - хрестителя Руси - України.

Відомо, що безпам'ятні після себе не залишають нічого. Національно безпам'ятні є генетичною сировиною для інших культур, а значить і для інших держав. Політика національної пам'яті - це політика поваги до себе і до інших. Етнос, народ повертається до своєї гідності через історію, національну історичну пам'ять, на основі якої формується історична свідомість народу у визначенні його майбутнього. Недарма стільки визначних мислителів людства - від Свіфта до Джорджа Орвелла - писали про те, що той, хто контролює минуле, той визначає й майбутнє. Тому нинішня суспільно - політична, морально - ідеологічна ситуація в Україні вимагає особливо уважного і виваженого підходу до очищення пам'яті від брехні, утвердження правди як духовного поняття. Адже нація не може жити й успішно розвиватися, коли вона не має чіткої духовної платформи, сформованої на основі фактів історично - культурного середовища, де не надається належної уваги патріотичному вихованню людей.

Кожний службовець, політик, журналіст, національно свідомий українець покликаний пропагувати й утверджувати у народній свідомості переконання україноцентризму, сутність якого визначається категоріями патріотизму, національної гідності, поваги громадян до української держави, цілеспрямованою працею задля добробуту і всебічного розвитку всіх життєвих сфер, необхідністю розглядати всі політичні події у світі та в Україні крізь призму національних інтересів України, її духовних і культурних цінностей, потребою обстоювати добре ім'я та рівноправність України у світовому співтоваристві.



Номер сторінки у виданні: 17

Повернутися до списку новин