Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ: ПРОБЛЕМИ ДЕФІНІЦІЙ ТА ПОЛІТИКО - ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ





              Лариса Лойко, доктор політичних наук, старший науковий співробітник відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького

 

Аналізуються існуючі точки зору щодо сутності поняття національної ідентичності та визначаються основні сучасні проблеми політико - правового характеру на шляху її формування в Україні.

Ключові слова: нація, етнос, ідентичність, національна держава, політична нація.

 

Анализируются существующие точки зрения относительно понятия национальной идентичности и определяются современные проблемы политико - правового характера на пути ее формирования в Украине.

Ключевые слова: нация, этнос, идентичность, национальное государство, политическая нация.

 

The existing terms of the notion of national identity and the principal problems of modern political and legal nature in the way of its formation in Ukraine.

Key words: nation, ethnicity, identity, nation state, political nation.

 

Минуло вже більше двадцяти років відтоді, як один із авторів оригінальної теорії націй Бенедикт Андерсон, констатував очевидність сучасних реалій: уже неодноразово напророчений «кінець ери націоналізму» ніяк не збирається наставати, а національний статус і надалі залишається загальновизнаною вартістю політичного життя. І хоча процеси глобалізації набувають дедалі більшої інтенсивності, що, здавалось би, мало поставити під сумнів вартість національного статусу (держави, спільноти, особистості), насправді ми спостерігаємо все нові й нові вияви націоналістичних тенденцій, міжнаціональних суперечок, національної ідентифікації та інституціалізації, які розвіюють поширені раніше ілюзії щодо асиміляції націй. Ці проблеми все частіше стають предметом наукового аналізу і широкої громадської дискусії не лише в так званих пострадянських країнах (прикладом є й сьогоднішні парламентські слухання), але й старої Європи. Так, у Франції на початку листопада позаминулого року за ініціатива Президента країни Н.Саркозі стартувала широка дискусія з проблем національної ідентичності. У ході даної дискусії, що триватиме до 31 січня 2010 року, громадянам пропонується дати відповідь на питання про те, що для кожного з них особисто означає «бути французом» і в чому, на їхню думку, полягає внесок іммігрантів у справу національної самоідентифікації.

Повертаючись же до теми сьогоднішніх парламентських слухань про національну ідентичність в Україні, до речі дуже своєчасних, доцільно перш за все, визначитися зі змістом, який ми вкладаємо в саме поняття нації, співвіднести поняття «нація» і «етнос», «політична» та «етнічна» нації, «етнічна держава» та «національна держава».

Відразу зазначимо, що, звернувшись до етимології, легко помітити той факт, що давньо - грецький і латинський терміни «етнос» та «нація» мали майже тотожне початкове значення - «народ», «плем'я», причому у значенні інших народів і племен - не римлян і не греків. Отже, їх застосування в науковій традиції в подальшому значною мірою залежало від суб'єктивного вибору, хоча можна висловити припущення, що якимось чином на цей вибір впливав відповідно грецький і римський менталітет, що й сприяло більшій прив'язаності «етносу» до культурно - історичних характеристик, а «нації» - до державно - політичних.

Не вдаючись зараз до детального аналізу існуючих на сьогодні у світі наукових шкіл з даної проблематики, зауважимо лише, що вітчизняна політична думка досить багата на різні націологічні підходи. Слід тільки враховувати, що теорії нації та націоналізму, що розвивались українськими політичними мислителями, стосувались майже винятково проблеми самовизначення української нації, і йшлося при цьому не про проблему «національної меншини», а про «право нації на самовизначення». При цьому важливу роль відігравало політичне розуміння нації - але не у протиставленні її як спільноти громадян, що забувають свою етнічну ідентичність, власне етносу, а саме як державно - політичної форми розвитку етносу.

Серед сучасних українських дослідників, схоже, домінує думка, що для України визначальною має стати політична концепція нації, яка ґрунтується на спільності громадянства, юридичних і політичних прав, території держави. Відтак політична нація об'єднує різні етнічні спільноти - як титульний етнос, так і численні етнічні групи, що проживають на державній національній території - і набуває ознак поліетнічності, політичності та плюралістичності. У політичній нації титульний етнос відіграє консолідовану роль.

Згідно із західною політичною теорією, нації - це передусім політична спільнота, що об'єднує всіх громадян певної держави незалежно від їхнього етнічного та соціального походження, мовно - культурних та інших особливостей. Однак політична нація - це не просто населення країни і співгромадянство, а спільнота, об'єднана спільними мовою, символами лояльності до держави та її законів, волею, інтересами, сподіваннями на майбутнє тощо. Становлення й розвиток консолідованих національних держав з міцною внутрішньою солідарністю їх громадян відбувалися зазвичай у двох варіантах. Або політизована етнічна спільнота у боротьбі за самовизначення та незалежність творила власну державу і на арені історії виникла «нація - держава» в етнічному розумінні; або, навпаки, сама держава з етнічно гетерогенним населенням формувала в своїх громадянах почуття спільного «ми» і в такий спосіб немовби етнізувала певний політико - громадянський соціум, перетворюючи його на політичну «націю - державу».

Беручи до уваги проблематику національних меншин, які в Україні складають майже 22% населення, важливо не тільки з'ясувати концепти «політичної» та «етнічної» нації, але й співвіднести ці поняття із поняттями «етнічна держава» та «національна держава». Візьмемо як робочий інструмент таке співвідношення «етнічності» та «національності»: «етнічність» означає сукупність культурних, мовних, історичних ознак та пам'яті (символів, міфів тощо); національність не є прямим розвитком етнічності, хоча й включає її у свій склад; вона ґрунтується на громадянсько - політичній єдності, проте для цієї єдності також важливими є спільники культури, мови, символіки, і тут етнічність може відігравати суттєву роль.

Що стосується «етнічної держави», то таких у сучасному світі практично немає. Щоправда, дехто намагався домогтися етнічної чистоти в межах політичних кордонів, але це тягло за собою море крові. Інколи цей термін застосовується як аналогічний терміну «національна держава» у тому розумінні, що йдеться швидше про державу, в якій переважна більшість населення належить до єдиної чи домінантної етнонаціональної групи, а політичнаспільнота визнає правочинність засад націоналістичної ідеології. З цього випливає, що термін «національна держава» цілком може містити в собі етнічне розуміння нації, і саме це розуміння визначає позиціювання терміна в ідейно - політичному дискурсі. «Етнічна нація», або етнос, що усвідомив себе як націю, тобто свою здатність та необхідність досягти державного стану, прагне саме «національної держави», і така держава буде мати суттєвий етноцентричний присмак.

Розглянемо тепер варіант поєднання понять «національна держава» та «політична нація», яке (поєднання) у своєму граничному прояві формулюється досить суперечливим терміном «нація - держава». Зайво вказувати на логічну безпідставність цього термінологічного гібрида, який поєднує спільноту та інститут в одне ціле. Важливо підкреслити лише цілковиту амбівалентність терміна «національна держава» - він так само поєднується із поняттям політичної нації, як раніше ми його поєднали із поняттям нації етнічної. Ця подвійність випливає, зрештою, з подвійності розуміння поняття нації - етнічного або політичного. Але якщо на рівні цього визначального терміна ми можемо говорити лише про теоретичну дискусію, то на рівні термінологічного конструкта «національна держава» у хід ідуть суто ідеологічні, політичні та правові інструменти, які при необхідності підкріплюються механізмом легітимованого насилля.

Так само, як розрізняється етнос і нація, розмежовуються й поняття етнічної та національної ідентичності. Останнє належить до розряду соціально - політичних, які орієнтовані на вироблення еталонів етносоціальної, політичної поведінки.

В історії української суспільно - політичної думки можна простежити різні підходи до розуміння ідентичності - з акцентом або на етно - культурній, або на національно - громадській складовій. Так, скажімо, у П. Куліша українська ідентичність є проявом патріархального життя, вкорінення у ґрунт, виразом «внутрішнього» на противагу «зовнішньому», має певне етнопсихологічне трактування. Проте у М. Драгоманова національна ідентичність пов'язана з громадянськими ідеями, вона є ґрунтом (формою, засобом), щослужить головному поступу політичному, соціальному і культурному, тобто розглядається в соціально - політичному аспекті.

Національна ідентичність, на думку сучасних вітчизняних науковців, спирається на культурні й громадянсько - політичні традиції, інтереси, перспективи політичного розвитку, спільні політичні інститути, права та обов'язки, економічний і соціальний простір, спільність громадянства. Цілісність національної ідентичності сприяє збереженню консенсусу із фундаментальних питань розвитку держави. Національна ідентичність - це не вроджена риса народу, а результат суспільного виховання у поєднанні з етнічною ідентичністю, вона може перетворитися на рушійну силу суспільно - політичних перетворень.

Почуття етнічного єднання виникає не тільки стихійно (зі схожого життєвого досвіду, об'єктивної спільності «крові» і «ґрунту»), але й формується цілеспрямовано. Навіть не поділяючи крайніх точок зору про те, що етнос цілком і повністю «конструюється» елітою, необхідно визнати: віра в наявність певних природних зв'язків між членами етнічної спільноти важить більше, ніж реальна наявність цих зв'язків. Стосовно України це підтверджують результати опитування, що провів центр соціальних досліджень «Софія» у 2009 році. На думку переважної кількості респондентів, для того щоб вважатися справжнім українцем «дуже важливо» чи «скоріше важливо»: «відчувати себе українцем» - 94,9%, знати історію України та її культурну спадщину - 86,4%, поважати політичний устрій та її закони - 83,1%, а також мати українське громадянство - 80,4%.

Що ж стосується «фактора крові», то на його важливість наголошувало значно менше респондентів: наявність батька чи матері українців - близько 51% респондентів.

Саме ідеологи декларують єдність на підставі спільної історії етносу (про яку пересічний член спільноти може інколи мати вельми слабке уявлення), єдиної культури (незважаючи на те, що в умовах панування масової культури етнодиференційний аспект культура має значення, головним чином, лише для інтелігенції), релігії (хоча йдеться у більшості випадків про світові релігії) і т. ін.

Тобто національна ідентифікація є своєрідним наслідком «національної агітації», коли інтелектуали не обмежуються теоретичними студіями, а намагаються активно формувати національну самосвідомість. Ідеологи знаходять у процедурі етнічної ідентифікації той ритуал, який дає змогу виражати солідарність досить великих анонімних спільнот і є каталізатором соціальної активності. А політики не спекулюють на проблемних питаннях в історії країни та її народу, намагаючись «загравати» зі своїм електоратом, навпаки - своєю діяльністю прагнуть забезпечити баланс інтересів громадян, етнічних спільнот і держави в цілому.

Але, наразі, прикладів деструктивного характеру чимало. Проаналізуємо, приміром декілька законодавчих ініціатив народних депутатів України, зокрема, особливо показових у цьому сенсі. Проекти Законів України «Про основи запобіганнята протидії пропаганді нацизму і фашизму в Україні» (реєстр. № 5247 від 20.10.2009р., автори - О. А. Царьов і Д. О. Шенцев), «Про заборону пропаганди фашизму та нацизму в Україні реєстр. (№ 5247-1 від 12.11.2009р. - автор Мірошниченко Ю.Р.)

По - перше, у тексті обох законопроектів фактично відсутнє змістовне обґрунтування необхідності їх прийняття в якості Законів України, адже замість наведення конкретних фактів, статистичних і соціологічних даних, що підтверджують гостроту проблеми пропаганди нацизму і фашизму в Україні - суб'єктивні оцінки, некоректне застосування понять «нацизм» і «фашизм». Як відомо, історично термін «фашизм» належить до відповідної політичної течії Італії, для якої було характерно прагнення корпоративної єдності держави і заперечення як класової боротьби, так і демократичної боротьби партій. «Нацизм» (націонал - соціалізм) сформувався у Німеччині - Націонал - соціалістична робітнича партія під проводом Адольфа Гітлера у 1933 році прийшла до влади. Націонал - соціалізм - це доктрина Третього рейху. І якщо поняття «фашизм» використовується для позначення широкого спектра політичних рухів, то термін «націонал - соціалізм» застосовують лише у зв'язку із нацистською партією і Третім рейхом. Сьогодні ідеологія фашизму і нацизму, як правило не розрізняються. Для них характерний антикомунізм, шовінізм і расизм, нестримна соціальна демагогія, знищення демократичних свобод, культ насильства. Тому запропоновані проектами заборони щодо пропаганди нацизму і фашизму в Україні не можуть мати однозначного правового змісту і стати інструментом запобігання протиправних дій. Навпаки, вони можуть стати підґрунтям для різноманітних суто політичних звинувачень, замаскованих квазіюридичною формою. Так, у ст. 1 законопроекту № 5247 пропагандою нацизму визначається пропаганда дій Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, 14-ої гренадерської ваффен - дивізії СС «Галичина», батальйонів «Нахтігайль» та «Роланд», Київського куреня, Буковинського куреня. Іншими словами, законопроектом пропонується притягувати до відповідальності громадян України за вшанування пам'яті загиблих у боротьбі за незалежність України як за пропаганду нацизму та фашизму. Цей документ суперечить ст. 23 Конституції України, яка надає кожній людині право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. Отже, українці мають право вшановувати та пропагувати діяльність ОУН-УПА. Також законопроект порушує ст. 24 Основного закону, яка гарантує рівні конституційні права і свободи; ст. 34, яка гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Відповідно до неї, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Низка статей даного законопроекту забороняє альтернативний погляд на історію України, зокрема на діяльність ОУН-УПА. До прикладу, ст. 4 передбачає, що «демонстрація, публічне виставляння, показ, вивішування і носіння нацистської символіки, окрім відтвореної безпосередньо на предметах релігійного культу, на території України забороняється, а за будь - яку із цих дій винні особи підлягають кримінальній відповідальності».

Таким чином, є цілком очевидним, що законопроект, у разі його ухвалення Верховною Радою України в якості Закону лише поглибить існуючий розкол між Сходом і Заходом України.

Іншим негативним прикладом у цьому відношенні можна вважати проект Закону України «Про мови» (р. н.1015 - 2 від 06.04.2009, автори - народні депутати України П. М. Мовчан і В. О. Яворівський. Законопроектом, на думку авторів, встановлюються загальні принципи мовної політики в Україні, правові та організаційні засади використання та розвитку державної мови та мов національних меншин України, права громадян на користування рідною мовою, але фактично він спрямований на врегулювання проблем фунціонування української мови та залишає поза увагою інші мови, зокрема російську. Але ж, досить високий відсоток другої національності у населенні країни - 17 % росіян - і її величезний відрив від інших етнічних меншин (жодна з яких не перевищує 1 %) можуть бути навіть підставою для того, аби віднести Україну до категорії біетнічних.країн. До цього слід також додати, що майже 15 % відсотків українців вважають рідною російську мову, а загалом російськомовне населення України становить майже 15 млн., або 30 %.

За даними перепису 2001 року, українську мову вважали рідною 67,5 % населення України, що на 2,8 відсоткового пункту більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову зазначили як рідну 29,6 % населення, і цей показник знизився на 3,2 відсоткового пункту. Частка інших мов, які були вказані як рідна, за між переписний період збільшилася на 0,4 відсоткового пункту і становила 2,9 %. Зазначимо також, фактично ми маємо в Україні ситуацію двомовності, адже 87,8 % населення країни засвідчили вільне володіння українською мовою, водночас майже дві третини - вільне володіння російською. Щоправда, перший показник порівняно із переписом 1989 року збільшився майже на 10 %, тоді як другийзменшився на 12,7 %.

Загалом в Україні склалась бікультурна ситуація, коли українській етнокультурній групі протистояла етнокультурна група, орієнтована переважно на російський варіант євразійської, слов'яно - православної цивілізації, - це майже всі росіяни, російськомовні українці, відносно нечисленні національні меншини, в середовищі яких російськомовність дорівнює в середньому 50 %, а у деяких досягає 70-80 %. У Криму і на Сході України російська етнокультурність (російськомовність) була переважаючою для всіх етнічних спільнот. Ось чому вищеназваний законопроект не може сприяти консолідації всіх етнічних складових українського суспільства, що вкрай необхідно для успішного розвитку України як європейської держави.

Таким чином, формування національної ідентичності сьогодні потребує перш за все, політичної волі для консенсусу та розуміння суспільством української держави як спільного історичного надбання, а також об'єднання зусиль заради запровадження ефективних механізмів загальногромадянського залученняукраїнців до цього процесу.



Номер сторінки у виданні: 23

Повернутися до списку новин