Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

ПОЛІТОЛОГІЧНІ ПАРАДИГМИ І МЕТОДИ: ФІЛОСОФСЬКО - КАТЕГОРІАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО АНАЛІЗУ ТА СИСТЕМАТИЗАЦІЇ





                Євген Отдєлєнцев, здобувач кафедри суспільно - політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

УДК 303

 

У статті проведений аналітичний огляд основних парадигм і методів політології, а також показана можливість застосування філософсько - категоріального методу до їх аналізу та систематизації.

Ключові слова: філософсько - категоріальний метод, підхід, парадигма, політологія.

 

В статье произведен аналитический обзор основних парадигм и методов политологии, а также показана возможность применения философско - категориального подхода к их анализу и систематизации.

Ключевые слова: философско - категориальный метод, подход, парадигма, политология.

 

The article made an analytical review main paradigms and methods of political science and also the possibility of philosophical and categorical approach to their analysis and systematization.

Key words: philosophical and categorical method, approach, paradigm, political science

 

Вступ

Об'єктом вивчення політичної науки є політика, політична сфера суспільного життя. Предметом політології є закономірності взаємовідносин соціальних суб'єктів з приводу політичної влади. Ці проблеми вивчаються не тільки політологією, але й філософією, соціологією, державно - правовою наукою і т. д. Політологія ж вивчає їх, інтегруючи в собі окремі аспекти цих дисциплін.

В уявленні багатьох учених предмет політології являє собою міждисциплінарну науку, предметом вивчення якої є тенденції і закони функціонування та розвитку політичного життя, яка відображає реальний процес діяльності суб'єктів політики щодо політичної влади і політичних інтересів. Але, водночас, багато вчених дотримуються точки зору, згідно з якою немає необхідності для відкриття політичних законів. Це пов'язано з тим, що політологія є наукою неточною, гуманітарною, міждисциплінарною, вивчає суспільні системи, які є надскладними, внаслідок чого виникають ситуації, коли щось, що здається істиною одному теоретику, для іншого такою не є. Для вирішення таких протиріч і знаходження спільних точок зору пропонується вдосконалення та розширення наявних підходів і методів політології. Для узагальненої характеристики специфічних підходів до аналізу і пояснення політики нерідко використовується поняття парадигми.

Парадигма - це визнана всіма специфічна логічна, розумова модель, що визначають способи сприйняття та інтерпретації дійсності і протягом певного часу дає науковому співтовариству спосіб постановки проблем та їх рішень. Парадигма панує в науці певний час, а зміна пануючої парадигми новою розглядається як наукова революція. Поняття парадигми відображає зв'язок політичної думки із типами світогляду, із загальними філософськими картинами світу, які панували в ті чи інші історичні епохи. Втілювані в парадигмах різні картини світу протягом людської історії ставили загальні параметри і межі розвитку політичної думки. Однак на відміну від методів політології не всі парадигми політичної думки є науковими, деякі з них орієнтують на хибний шлях пояснення політичних явищ

Наукова парадигма - засіб вибору об'єкту дослідження і пояснення фактів, що мають відношення до нього у формі обгрунтованих принципів і законів. Вважається, що фундаментальне значення для сучасної політичної науки мають тільки ті парадигми, які тлумачать утність та природу політики та інтерпретують джерела її розвитку.

Кожна парадигма має в основі певну філософську, природно - або гуманітарно - наукову категорію і розглядає проблеми політології з позиції відповідної науки. Для реалізації цілісного погляду на проблему і її вивчення пропонується комплексний категоріальний підхід, що використовує категорії філософії, які виникли як узагальнення всіх наукових парадигм і категорій і, отже, характеризуються максимальною повнотою та універсальністю.

 

Парадигми політології

В історії політичної думки використовувалися різні парадигми, перш за все, теологічна (релігійна), натуралістична, соціальна, раціонально - критична.

Теологічна парадигма базується на надприродному поясненні державної влади, бачить її витоки у божественній волі і релігійних засадах. На ранніх етапах існування суспільства панувало надприродне тлумачення політичної влади, тому що люди ще не могли обгрунтувати внутрішні та зовнішні чинники політичних явищ. Вважається, що могутність влади виходить від бога, а роль і призначення людини складаються з необхідності точного і повного відображення у своїй поведінці його розпоряджень. Теологічна парадигма виходить із того, що люди у своїй масі не можуть зрозуміти високі визначення Бога і тому влада несе в собі вічну таємницю, з'ясувати яку можуть тільки посередники між людьми та Богом.

Натуралістична група парадигм грунтується на розгляді людини як частини природи і поясненні політики природним середовищем: географічними умовами, біологічною конструкцією, психічними властивостями людини і т.д. Прихильники цих парадигм намагаються з'ясувати природу політики, виходячи з домінуючого значення факторів, що мають несоціальний характер: територіальних, економіко - географічних, фізико - кліматичних та інші явищ. Тому натуралістична група парадигм включає в себе географічну, біологічну та психологічну парадигми. Найбільш суттєвими підходами при натуралістичному поясненні явищ політики вважають географічний (геополітичний), біополітичний та психологічний.

Географічна парадигма (геополітика) стверд жує вплив географічних і кліматичних факторів на політичну поведінку людей, про можливості порівняння історії людства та історії природи, вона стала попередницею політичної географії.

Біологічна парадигма (біополітика) сягає корінням у доктрину про біологічну природу пануючого класу та будується на визнанні наявності загальних для людини і тварин засад та понять. Сутність біологічної парадигми полягає у визнанні одностороннього впливу фізіологічних властивостей людини на політичне життя суспільства.

Психологічна парадигма доводить, що основний фактор, який пояснює політичний та соціальний розвиток суспільства - психологічні властивості людей. Її автори зводять усі політичні явища до дії психологічних якостей людини.

Соціальна група парадигм тлумачить політику через вплив на неї інших сфер суспільства: економіки, соціальної структури, права, культури. Вона представлена різними теоріями, які пояснюють природу та походження політики через дію інших сфер суспільного життя або соціокультурних властивостей політичного суб'єкта. Ця група парадигм оперує соціальними, зовнішніми щодо політики величинами. Природа і походження політичних явищ пояснюються роллю тієї чи іншої сфери суспільного життя і соціокультурними властивостями соціальних суб'єктів. Наприклад, широко відоме теоретичне положення марксизму, яке пояснює походження та природу політики визначальним впливом економічних відносин. При такому підході політична надбудова підпорядкована впливу тенденцій, які панують у матеріальному виробництві. Поряд із такими інтерпретаціями політики поширені і спроби розглядати в якості породжуючих її причин також право, культуру, релігію.

Багато прихильників соціальної парадигми розглядають політику тільки як продукт діяльності людей і тому різні політичні явища ставлять у залежність від якостей людини, отримані в процесі соціальної еволюції.

Раціонально - критична група парадигм пояснює внутрішню природу політики, її найважливіших елементів та їх взаємодії не зовнішніми щодо політики факторами, а її внутрішніми причинами, властивостями та елементами. Орієнтує на розкриття внутрішньої природи політики, її найважливіших елементів та їх взаємодії. Складається із різних теоретичних підходів, які виходять із того, що політика - цілком самостійне соціальне явище, яке виникає і розвивається згідно зі своїми внутрішніми законами і правилами. Спроби відкрити внутрішні джерела природи політики виявилися дуже плідними. Тому зараз існує багато концептуальних підходів, що пояснюють політику як самостійне явище. Крім інших, до цієї групи входять парадигми конфлікту та злагоди. Парадигма конфлікту базується на ідеї внутрішнього протиріччя, конфліктності політичного життя. Згідно з цією парадигмою, політичний конфлікт не розглядається як загроза політичному розвитку суспільства, а конкуренція - це джерело руху та еволюції політичних організмів. При цьому ніяким конфліктам не присвоюється антагоністичний характер. Знаменням нашого часу вважається повільний перехід від групових до індивідуальних цінностей. Такий підхід до конфліктів стимулює їх безперервне виявлення та врегулювання. А це, у свою чергу, є гарантією не тільки розвитку суспільства і політики, але і запобігання схованих джерел напруження та підриву балансу соціальних і політичних сил.

Парадигма згоди (консенсусу) склалася на противагу парадигмі конфлікту. Основним методом її є згода. При такому підході соціальні та політичні конфлікти мають другорядне значення порівняно із цінностями, яких дотримується ільшість населення. Парадигма згоди виникла априкінці ХІХ ст. і не мала переважного впливу перед теорією конфлікту. Але у подальші часи, який принесли значні ускладнення політичних зв'язків у суспільстві, поширення ідеалів соціальної держави, відбулося теоретичне зближення конфліктної та консенсусної парадигм. Парадигма консенсусу (згоди) не заперечує ролі та важливості конфлікту, але акцент робиться на його вторинності.

Таким чином, виділення основних парадигм дає змогу пояснити зв'язок політологічних теорій із найбільш загальними науковими та соціально - філософськими дослідженнями, побачити, як змінюються уявлення про політичну картину світу. Але аргументи надприродного пояснення життя і світу, як і положення біополітичних учень у сучасних умовах мало переконливі у порівнянні із раціональними та соціокультурними концепціями.

Крім того, виділення основних парадигм політології дає можливість побачити зв'язок політичної науки із загальними науковими теоріями, простежити еволюцію уявлень про політичну сферу суспільного життя.

 

Методи (підходи) політології

Методами (підходами) політології є засоби аналізу, побудови, перевірки та оцінки політичної теорії. Основні типи методів і рівнів методології політичних досліджень склалися поступово, в ході історичного розвитку політичної думки. Періодизація розвитку методології політичної науки може бути представлена таким чином: 1) класичний період (до XIX ст.), пов'язаний переважно із дедуктивним, логіко - філософським і морально - аксіологічними підходами, 2) інституційний період (Х1Х-початок XX ст.) - характеризується історикопорівняльним та нормативно - інституціональним методами; 3) біхевіористський період (20 - 70 - рр. XX ст.), коли стали активно впроваджуватися кількісні методи; 4) в останній третині XX ст. настав новий, постбіхевіористський етап, який характеризується поєднанням «традиційних» і «нових» методів.

Політологія має великий арсенал дослідницьких методів, оскільки є міждисциплінарною наукою і використовує методологічну базу всіх суміжних дисциплін. Найбільш важливі і часто використовувані в політології методи можна підрозділити на три групи.

Перша група - загальні методи дослідження політики.

Друга група - загальнонаукові (або загальнологічні) методи, пов'язані з процедурою пізнавального процесу як такого.

Третя група - методи емпіричних досліджень.

Загальні методи та методологія (концептуальні практико - теоретичні підходи до дослідження) об'єднують сукупності специфічних методів політичної науки [1]. Вони відрізняються безпосередною спрямованістю на об'єкт, що вивчається і дають його специфічну інтерпретацію (наприклад, системний і діяльнісний підходи) або орієнтують на особливий підхід до нього (порівняльний та історичний методи). Основними течіями в рамках даної методології є «традиціоналістське» (сповідує якісні методи класичної та інституційної політології) і «біхевіористське» (ратує за пріоритет «точних», емпіричних та кількісних методів).

Нормативно - ціннісний підхід припускає з'ясування значення політичних явищ для суспільства й особистості, їх оцінку з точки зору загального блага, справедливості, свободи, поваги людської гідності, орієнтує на розробку ідеалу політичного устрою і шляхів його практичного втілення. Цей підхід вимагає виходити із етичних цінностей і норм, з належного чи бажаного, відповідно до них будувати політичну поведінку та інститути. Нормативно - ціннісний підхід визначаєполітику, як деяку норму цінностей, які служать для регулювання відносин у суспільстві. Він має на меті обгрунтувати форму оптимального політичного устрою суспільства та засоби її досягнення. Але цей підхід має такі недоліки, як ідеалізація політичної дійсності, відірваність від реальності, умоглядність, тому що ціннісні судження відносні, залежать від світогляду, соціального стану та індивідуальних особливостей людей.

Інституційний підхід орієнтує на вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність, тобто держав, партій, інших організацій і об'єднань, права. Він панував у політичній науці до початку ХХ ст. поряд з нормативним методом, але і сьогодні він використовується досить плідно, дозволяючи створити цілісне уявлення про те, як інституціональна підсистема впливає на функціонування політичної системи в цілому. Інституційний метод пов'язаний з прагненням виявити певні юридичні норми, проаналізувати основні закони суспільства, починаючи із конституції, і їх зміст для існування і нормального розвитку суспільства. У даному підході основна увага приділяється політичним інститутам (парламенту і уряду, партіям та виборчим процедурам, механізмам поділу влади і конституційному устрою). Аналіз будується виходячи зі сформованих і суспільно укорінених політичних форм. Ці форми або інститути, з одного боку, є логічним продовженням і закріпленням соціальних відносин і норм, а з іншого - покликані вносити в суспільство стабілізуючі засади.

Історичний підхід заснований на вивченні політичних явищ у їх послідовному часовому розвитку, виявлення минулого, сьогодення і майбутнього. Він вимагає хронологічної фіксації політичних подій і фактів, їх дослідження у часовому розвитку, виявлення зв'язку сьогодення, минулого і майбутнього. Цей метод переважає в історичних науках. Перевага підходу полягає насамперед, у тому, що він дає можливість вивчати політичні процеси в контексті тієї історичної обстановки, в якій вони виникають і розвиваються.

Соціологічний підхід широко використовується в аналізі політичної системи суспільства. З його допомогою з'ясовується залежність політичних процесів від розвитку суспільства в цілому, від його соціальної структури, від системи економічних відносин, від ідеології та політичної культури суспільства. Соціологічний підхід припускає з'ясування залежності політики від суспільства, соціальної зумовленості політичних явищ, у тому числі вплив на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, ідеології та культури. Соціологічний метод являє собою сукупність прийомів і методів конкретних соціологічних досліджень, спрямованих на збір та аналіз фактів реального політичного життя. Методи соціологічних досліджень - опитування, анкетування, експерименти, статистичний аналіз, математичне моделювання - дозволяють зібрати багатий фактичний матеріал і на його основі вивчити політичні явища і процеси [2]. Їх перевага полягає в тому, що дослідник має справу із матеріалом, який можна математично формалізувати, простежити тенденцію і кореляцію. Важливо й те, що на основі соціологічного матеріалу, можливо, зробити політичні прогнози. У сучасній політології соціологічні методи набули великого поширення. На їх основі склалася прикладна політологія, орієнтована на практичне застосування результатів дослідження, які в даному випадку є специфічним інтелектуальним товаром. Замовником такого роду досліджень виступають центральні та місцеві влади, державні установи, політичні партії і т.д. За допомогою соціологічного методу можна виявити взаємозв'язок політики та інших сфер життя, розкрити соціальну природу влади, держави, права тощо, визначити соціальну спрямованість прийнятих державою рішень, виявити, в інтересах яких політичних груп вони здійснюються.

Антропологічний підхід багато в чому протилежний соціологічному. Виходить із природи людини, широко використовується при аналізі механізмів, інститутів влади і соціального контролю переважно в доіндустріальних суспільствах, а також проблем адаптації і трансформації традиційних механізмів контролю при переході до сучасних політичних систем. Віддає перевагу природі людини в обгрунтуванні політичних процесів. Антропологічний підхід вимагає вивчення обумовленості політики не соціальними чинниками, а природою людини як родової істоти, що має незмінний інваріантний набір основних потреб (в їжі, одязі, житлі, безпеки, вільному існуванні, духовному розвитку). Сьогодні він виходить з таких принципів, як: сталість, інваріантність фундаментальних властивостей людини як істоти біологічної, соціальної і розумної (духовного), спочатку володіє свободою; універсальність людини, єдності людського роду і, незалежно від етнічних, расових, соціальних, географічних та інших відмінностей, рівноправності всіх людей; невід'ємність природних, основоположних прав людини, їх пріоритету стосовно принципівустрою, законів та діяльності государства. Стосовно до дослідження реальних політичних процесів, антропологічний підхід вимагає не обмежуватися вивченням впливу соціального середовища або розумної (раціональної) мотивації, а виявляти й ірраціональні, інстинктивні, біологічні та інші мотиви політичної поведінки. Психологічний підхід має певну схожість з антропологічним, проте, на відміну від антропологічного, він має на увазі не людину взагалі, а конкретного індивідуума, що передбачає врахування як його родових якостей, так і соціального оточення та особливостей індивідуального розвитку.

Психологічний підхід орієнтує на вивчення суб'єктивних механізмів політичної поведінки, індивідуальних якостей, рис характеру, несвідомих психічних процесів, а також типових механізмів психологічних мотивацій. В основі цього методу покладені найбільш значимі ідеї Арістотеля, Сенеки, Макіавеллі, Руссо, Гоббса та інших, про співвідношення особистості і влади, про природу людини в політиці, про виховання громадянина, про те, яким належить бути правителю. Психологічний підхід широко застосовувався протягом історії політичних учень: ще Конфуцій рекомендував правителям Китаю враховувати в своїй поведінці психологічну реакцію підданих для забезпечення їхньої довіри і слухняності. Детально психологія влади була проаналізована в роботі «Государ» Н. Макіавеллі. Сучасний психологічний підхід багатоваріантний і важливу роль грає в ньому психоаналіз, основи якого розробив З. Фрейд, вони і стали одним із його джерел. Психоаналіз виявляє приховані несвідомі мотиви вчинків політичних діячів і знаходить їх в особливостях дитячого розвитку, в тих конфліктах, які, залишили в душі майбутнього політика шрами психологічних травм. На основі психоаналізу можливе пояснення різних типів політичної поведінки (зокрема, поведінки натовпу, авторитарного типу особистості, яка прагне за допомогою здобуття влади до подолання почуття власної неповноцінності, розвиток особистого роду комплексів, внутрішньої напруги). Політичний психоаналіз необхідний при вивченні процесу політичної соціалізації мотивів поведінки лідера і малих груп.

Діяльнісний підхід дає динамічну картину політики. Він припускає розгляд її як специфічного виду живої та громадської діяльності, як циклічного процесу, що має послідовні стадії, етапи: визначення цілей діяльності, прийняття рішень, організація мас і мобілізація ресурсів на їх здійснення, регулювання діяльності, облік та контроль за реалізацією цілей, аналіз отриманих результатів і постановка нових цілей. Діяльнісний підхід служить методо - логічною базою теорії політичних рішень. Розглянута під цим кутом зору політика виступає як процес підготовки, прийняття та реалізації обов'язкових для всього суспільства рішень. З використанням діяльнісного підходу пов'язане і трактування політики як специфічної форми управління суспільством.

Соціально - психологічний підхід аналогічний психологічному, однак стосовно до індивідів, залежно від їх приналежностідо соціальних груп, етносів. З його допомогою досліджується психологічний характер цих груп (націй, класів, малих груп, натовпу і т. д.). Критико - діалектичний підхід є своєрідним, він особливо широко використовується в марксизмі. Орієнтує на критичний аналіз політичних явищ, виявлення внутрішніх протиріч як джерела саморуху політики, соціально - політичних змін.

Критично - діалектичний метод широко використовується у неомарксизмі, у ліберальній та соціал - демократичної думці. Він є провідним у такій важливій соціологічній та політологічній дисципліні, як конфліктологія.

Порівняльний (компаративний) підхід передбачає зіставлення однотипних політичних явищ, наприклад, політичних систем. Його особливість полягає в зіставленні двох (або більше) політичних об'єктів, різних засобів виконання одних і тих же політичних функцій і т. д. з метою виявлення їх загальних і специфічних рис, знаходження найбільш ефективних форм політичної організації. Метою порівняльних (компаративістських) досліджень є знаходження найбільш ефективних форм політичної організації чи оптимальних шляхів вирішення завдань. Застосування порівняльного методу розширює кругозір дослідника, сприяє плідному використанню досвіду інших країн і народів, дозволяє вчитися на чужих помилках. Як зрозуміло із самої назви, на порівняльному методі базується спеціальна галузь політичних знань і досліджень - порівняльна політологія. Порівняльний підхід спрямований на порівняльний аналіз різних політичних систем, а також елементів цих систем: парламентів, партійних і виборчих систем, форм правління і політичних режимів. Порівняльний метод дозволяє встановити, в чому полягає їх подібність, вичленувати загальні риси або показати, за якими ознаками вони (політичні об'єкти) розрізняються. Будь - яке порівняльне дослідження включає такі етапи: а) відбір та опис фактів, б) виявлення та опис тотожності та відмінностей; в) формування взаємозв'язків між елементами політичного процесу та іншими соціальними явищами у формі експериментальних гіпотез; г) подальша перевірка гіпотез; д) «визнання «деяких осново - положних гіпотез. Порівняльний політичний аналіз дозволяє: 1) перевіррити систему знань про політику; 2) дати оцінку політичному досвіду, інститутам, поведінці і процесам з точки зору причинно - наслідкових зв'язків; 3) прогнозувати події, тенденції та наслідки. Для того щоб збагнути справжню сутність світу

політики, необхідно вивчати різні форми його прояву в різних країнах та регіонах, соціально - економічних, суспільно - історичних ситуаціях, у різних націй і народів і т.д. У цьому контексті в якості об'єктів порівняльного аналізу можуть виступати не тільки політична система у всій цілісності, її форми, типи і різновиди, але і її конкретні складові, такі, як державні інститути, законодавчі органи, партії та партійні системи, виборчі системи, механізми політичної соціалізації і т.д.

Субстанціальний або онтологічний підхід належить до числа традиційних і фундаментальних методів політичної науки. Він вимагає виявлення і дослідження першооснови, що становить специфічну якісну визначеність політики. Такою першоосновою звичайно вважають владу, відносини панування та підпорядкування в їх різноманітних проявах або поділ суспільства на «своїх» і «чужих». Серед величезної кількості визначень політики явно домінують її характеристики через владу та панування.

Юридичний метод аналізує політичне життя шляхом вивчення державно - правових і політичних інститутів, їх формальної структури, процедур їх діяльності.

Біхевіористський («поведінковий») метод припускає вивчення політики за допомогою конкретних досліджень політичної поведінки в різних громадських і професійних групах, його типізації та моделювання [3]. Біхевіоризм виник під впливом позитивізму і швидко поширився на всі суспільні науки. Застосування біхевіористського методу в політології грунтується на переконанні, що політика як суспільне явище має, перш за все, індивідуальний вимір, і тому всі групові форми діяльності вона прагне вивести саме з аналізу поведінки індивідів, поєднаних груповими зв'язками. Підхід такого роду передбачає, що домінуючим мотивом участі в політиці є психологічна орієнтація, психологічні мотиви. Вони можуть мати соціальне обгрунтування, але можуть мати й особисту, індивідуальну природу. Суть біхевіористської методології полягає у вивченні політики за допомогою конкретного дослідження різноманітної поведінки окремих осіб і групп (але не інститутів). Конституючі засади данного підходу: 1) політика має особистісний вимір, групові дії людей так чи інакше складає поведінка окремих особистостей, які і є об'єктом дослідження; 2) домінуючі мотиви поведінки людей - психологічні, вони можуть мати й індивідуальну природу; 3) політичні явища вимірюються кількісно і це відкриває перед політологами можливість використання математики. Для біхевіористів політика - це вид соціальної поведінки індивідів (груп), що характеризується установками і мотиваціями, пов'язаними з участю у владі і владарюванням. Із психології та медицини у політичну науку почали приходити тести та лабораторні експерименти, із соціології- анкетні опитування, інтерв'ю, спостереження, із математики і статистики - регресійний, кореляційний, факторний та інші види аналізу, а також математичне моделювання і методи теорії ігор. Згодом почали активно створювати інформаційні бази політичних даних і експериментальні системи «штучного інтелекту» на основі електронно - обчислювальної техніки. Значний внесок біхевіоризм вніс до вивчення поведінки електорату, політичного лідерства, процесу прийняття рішень. Особливе місце в методології стали займати методи вивчення виборчого процесу та електоральної поведінки. Отримують поширення методи передвиборного зондажу громадської думки та техніка різноманітних опитувань виборців. Біхевіоризм зіграв помітну роль у становленні та розвитку порівняльної і прикладної політології. У рамках постбіхевіорістского періоду формуються і отримують розвиток такі типи політичного дослідження, як структурнофункціональний аналіз і системний підхід.

Функціональний підхід вбачає сутність політики у розподілі обов'язків і повноважень при їх неодмінному узгодженні [4]. Він потребує вивчення залежностей між політичними явищами, що виявляються в досвіді, наприклад, взаємозв'язків рівня економічного розвитку і політичного устрою, ступеня урбанізації населення і його політичної активності, виборчої системи та кількості партій і т.п. Цей метод передбачає абстрагування від етичної оцінки політики та орієнтацію лише на факти і логіку. Функціональний підхід не розкриває соціального сенсу політики, природи тих інтересів, які вона реалізує. Специфічним розвитком і якісним збагаченням функціоналістських методів виступає біхевіористський підхід.

Структурно - функціональний аналіз передбачає розгляд політики як певної цілісності, системи, включає в себе складну структуру та структурні елементи, кожен елемент якої має певне призначення, які підпорядковуються певним закономірностям розвитку і функціонування та виконує специфічні функції (ролі), спрямовані на задоволення відповідних потреб системи. Діяльність елементів системи мовби запрограмована її структурною організацією, безпосередньо займаними ними (людьми, інститутами) позиціями і виконуваними ролями (президентів, міністрів, громадян тощо). Структурно - функціональний аналіз виступає в якості одного із принципів системного аналізу. У структурно - функціональному аналізі за одиницю дослідження приймається «дія», а суспільство подається як сукупність складних соціальних систем дії (концепція Т. Парсонса, Р. Мертона). Кожен індивід у своїй поведінці орієнтований на загальноприйняті зразки поведінки. Норми, об'єднані в інститути, що мають структуру і володіють функціями, спрямованими на досягнення стабільності суспільства. Мета структурно - функціонального аналізу полягає у кількісній оцінці тих змін, до яких дана система може пристосуватися не на шкоду своїм основним функціональним обов'язкам. Цей метод доцільний для аналізу способів збереження і регулювання системи, максимальний же його ефект проявляється у порівняльному дослідженні політичних систем. Структурно - функціональний аналіз включає вивчення функціональних залежностей елементів політичної системи: єдності інститутів влади, відповідності їх дії (функціонування) потребам політичних суб'єктів; виявлення того, як реалізується потреба в пристосуванні системи до змінного середовища і т.д.

Системний підхід розглядає політичну сферу суспільства як цілісний, складноорганізований, саморегульований механізм, як певну цілісність, що складається із сукупності елементів, які перебувають у безперервній взаємодії з навколишнім середовищем через «вхід» (сприймає вимоги громадян, їхню підтримку або несхвалення) і «вихід» (прийняті політичні рішення і дії) системи, що має функції діяльності, періоди «активності» і «спаду», переходу. Системний підхід був уперше розроблений у 50-60-і рр. американськими вченими Т. Парсоном і Д. Істоном.

Політичній системі належить верховна влада в суспільстві. Вона прагне до самозбереження і виконує, за Істоном, дві найважливіші функції: розподіл цінностей і ресурсів і забезпечення прийняття громадянами розподільних рішень в якості обов'язкових. За допомогою системного підходу вдається чітко визначити місце політики у розвитку суспільства, її найважливіші функції, можливості при здійсненні перетворень. В основі методу експертних оцінок лежить їх проведення фахівцями в тій галузі політичної діяльності, з приводу якої ведеться експертиза. Досвід показує, що найбільш ефективним є застосування даного методу для вирішення широкого кола неформалізованих проблем політичного життя - вироблення управлінського рішення, оцінки політичної ситуації, прогнозу політичного розвитку і т.д.

Комунікативний метод дозволяє розробити кібернетичну модель політичного процесу, розглядаючи політичні структури як комунікативні одиниці, одиниці спілкування. Політичні взаємодії розглядаються як інформаційні потоки, головний із яких - політичне рішення і реакція на нього агентів політики. Останні повинні бути адекватні поставленій меті, що можливо при врахуванні всіх інформаційних потоків, що виходять від людей.

Метод моделювання полягає в дослідженні політичних процесів і явищ шляхом розробки і вивчення їх моделей. Можливі різні класифікації моделей. Наприклад, за призначенням виділяють вимірювальні, описові, пояснювальні, критеріальні та передбачувальні моделі. Потреба в цьому методі виникає тоді, коли аналіз реального політичного явища неможливий або скрутний, занадто дорого коштує або вимагає багато часу. Модель тут виступає аналогом реального політичного об'єкта. Моделюванню підлягають: певний механізм політичної системи (наприклад, механізм реалізації політичної влади) або ж процес (припустимо, процес прийняття рішень), або окремий фрагмент функціонування системи (управління нею), інститути, їх елементи об'єднання (держава, політичний режим), взаємодія з іншими політичними системами (міжнародні відносини) і т.п. Моделювання політичних процесів може здійснюватися не тільки на підставі вже відомих, емпірично перевірених даних, але і на підставі гіпотез. Моделювання гіпотез і проведення обчислювальних експериментів з отриманими моделями дозволяє, з одного боку, перевірити гіпотези на несуперечливість, з іншого - виявити чутливі параметри моделі, ті ознаки зв'язку, зміни яких здійснюють найбільш істотний вплив на вихідні параметри моделі. Сьогодні, у зв'язку з удосконаленням електронно - обчислювальної техніки і програмних засобів, моделювання політичних макро- і мікропроцесів стало одним із перспективних напрямків у розвитку методології політичної науки, який, у свою чергу, має множину власних розгалужень. Одне лише системне моделювання політики охоплює і динамічні, і стохастичні моделі політичного життя, що активно застосовуються для аналізу циклічно повторюваних виборчих процесів і кампаній, а також для прогнозування результатів виборів парламент.

 

Загальнонаукові (загальнологічні) методи

Логічні методи використовуються політологією як однією із суспільствознавчих наук (філософія, соціологія, економіка), вони не є власними методами політичної науки, а запозиченими. Використання перелічених вище методів дозволяє дати різноманітні характеристики політичної реальності, однак арсенал пізнавальних засобів політології не вичерпується загальними методами дослідження політики. Він включає і другу групу методів, які належать не до дослідження політичних об'єктів, а безпосередньо до організації та процедури пізнавального процесу. Їх називають загальнонауковими або загальнологічними методами. Ці пізнавальні засоби не дають специфічної картини політики, та належать не тільки політиці, а всій науці в цілому. Це індукція і дедукція, аналіз і синтез, поєднання історичного та логічного аналізу, моделювання, уявний експеримент, математичні, кібернетичні, прогностичні та інші подібні методи. Наприклад, політичний аналіз - це метод дослідження політичних процесів, явищ, ситуацій шляхом їх розчленування на складові частини з метою вивчення джерела розвитку, структури, діючих сил, виявлення основних факторів, що обумовлюють логіку їх дій.

 

Методи емпіричних досліджень

Третю групу пізнавальних засобів політології складають методи емпіричних досліджень, які дозволяють отримати первинну інформацію про політичні факти. Ці методи, як і загально - логічні, не відображають специфіку політології і, в основному, запозичені нею із соціології, кібернетики та деяких інших наук. До цих методів належать використання статистики (в першу чергу, електоральної), аналіз документів, анкетне опитування, лабораторний експеримент, ділові ігри (особливо плідні при прийнятті політичних рішень), спостереження та інші. Найбільш широке застосування емпіричні методи знаходять у прикладній політології. Аналізуючи емпіричні методи в політології, особливу увагу слід звернути на роль біхевіоризму в їх розвитку. Саме із появою біхевіоризму пов'язують революцію в політології та суспільних науках у цілому. Згідно із біхевіоризмом, політологія повинна вивчати безпосередньо спостережувану (вербальну, словесну, практичну, усвідомлену і мотивовану підсвідомістю) політичну поведінку людей за допомогою строго наукових, емпіричних методів. Конституючими засадами цього підходу в політології виступають наступні парадигми:

- особистісний вимір політики. Колективні, групові дії людей, так чи інакше, складають поведінку конкретних особистостей, які є головним об'єктом політичного дослідження. Політолог повинен орієнтуватися на точний аналіз спостережуваних феноменів індивідуальної та групової поведінки;

- домінування психологічних мотивів у політичній поведінці;

- розмежування фактів і цінностей, звільнення науки від ціннісних суджень. Цінності й оцінки можуть бути об'єктом, але не результатом дослідження. У процесі пізнання вчений повинен бути вільний від особистої упередженості і суспільних запитів та керуватися лише фактами і логікою. Його завдання - виявлення закономірностей і пояснення подій, але він не повинен давати їм оцінку і практичні рекомендації про те, що слід робити;

- використання в політології методів і досягнень інших наук, у тому числі природних;

- квантифікація, кількісне вираження і вимірювання політичних явищ. Це відкриває перед політологією широкі можливості використання математичних та інших точних методів, статистичних даних, результатів анкетних та інших опитувань, комп'ютерної техніки.

Біхевіористський підхід сприяв перетворенню політології в строгу наукову дисципліну. Він стимулював широке застосування методів конкретної соціології: спостереження, вивчення статистичних матеріалів та документів, анкетного дослідження, опитування і т.д. Все це створило передумови для розвитку прикладної політології. Як складова частина політичної науки прикладна політологія спирається на ті ж загальнонаукові підходи і принципи аналізу, що й теоретичні дослідження. Але домінуючу роль тут відіграють засоби мікрополітичного аналізу, де панують індуктивні методи, що грунтуються на вивченні приватних, одиничних явищ. До таких методів, перш за все, належить спостереження - метод збору первинної політичної інформації шляхом прямої і безпосередньої реєстрації дослідником подій і умов, в яких вони мали місце. Воно може проводитися у формі «відкритої» констаціі фактів (відстеження конкретних подій довготривалих наслідків тих чи інших рішень) і у формі «включеного спостереження» (коли дослідник протягом певного часу перебуває всередині досліджуваної групи або «поринає» у будь - яку конкретну ситуацію, наприклад, в атмосферу проведення переговорів). При цьому одержувана інформація повинна бути гранично достовірною, незалежною від особистих пристрастей спостерігача. Інший важливий метод прикладної політології - контент - аналіз - метод кількісного вивчення змісту політичної інформації [5]. Він припускає цілеспрямоване вивчення певних документів (конституції, правових актів, програм, інструкцій) або ж інших безпосередніх носіїв інформації: книг, картин, кінофільмів, гасел і т.д. Цей метод спирається на широке застосування комп'ютерних технологій, що дозволяє в результаті індексування ключових слів підрахувати частоту їх використання і вибрати інформацію з вельми значних за обсягом текстів. До контент - аналізу тісно примикає факторний аналіз - метод багатомірної математичної статистики, що застосовується зазвичай для вимірювання взаємозв'язків між ознаками політичних об'єктів та класифікації ознак з урахуванням цих взаємозв'язків [6]. Факторний аналіз дозволяє звести безліч емпіричних даних до основних, визначальних. Цей методичний прийом дозволяє створювати когнітивні карти - тобто матриці, в яких фіксуються типові реакції лідерів (та інших осіб) на кризові ситуації, зразки їхніх дій у стабільних умовах, біографічні дані - все те, що дозволяє прогнозувати їхні дії. Широко використовується у прикладній політології метод опитування прямих або непрямих учасників політичних подій, а також експертів, здатних дати професійний аналіз ситуації, і ряд інших більш приватних методів.

 

Категоріальний підхід

Розглядаючи можливості вдосконалення і розширення наявних підходів та методів політології, необхідно зазначити, що всі парадигми та підходи (методи) являють розширення та інтерпретації будь - якої філософської категорії, природно - наукової або соціальної, що узгоджується із теорією пізнання, згідно з якою людина в процесі пізнання шляхом узагальнення йде від конкретного до абстрактного [7]. При цьому, як відомо, вона концентрує в нечисленних загальних поняттях істотні властивості безлічі конкретних предметів, створює категорії і використовує їх у подальшому пізнанні. Одним із випадків такого застосування є створення політологічних парадигм. Причому, через обмеженість здібностей окремої людини, кожна з парадигм або підходів, створених, знову ж таки, окремою людиною, або в кращому випадку, обмеженим колективом, які розглядають політологію з певної, позиції, та у багатьох випадках, емоційно забарвлено. Водночас прарадигма або підхід, за визначенням, є конструкцією синтетичною і покликаною охоплювати досліджуваний предмет як можна більш усебічно. У цьому моменті проявляється природне обмеження людського пізнання, яке хоч і переборюється в міру прогресу науки та її інструментарію, але все - таки має місце на певних етапах наукового прогресу. При цьому виникає завдання: якщо не усунути ці етапи становлення та розвитку парадигм (підходів), то принаймні, скоротити кількість етапів і прискорити їх проходження.

Це можна зробити, свідомо застосовуючи і вдосконалюючи категоріальний апарат наукової філософії, що становить базу для створення парадигм і який творці парадигм використовують неусвідомлено й інтуїтивно. При цьому, природним чином, виникає також задача розробки методик застосування категоріального апарату наукової філософії, вже не тільки при інтуїтивному, творчому «створенні» парадигм, а й при свідомому, методичному і навіть «технічному» їх «конструюванні». Шляхи вирішення даної науково - методологічної проблеми лежать через уточнення категорій, побудови певної їх класифікації, ієрархії, системи, стосовно до змісту і суті сфери їх застосування, в даному випадку до сфері політології.

В основі найбільш відомих парадигм і підходів лежать такі поняття, як Бог (теологічна парадигма), природа (натуралістична), держава (інституціональний підхід), етика та аксіологія (нормативно - ціннісний підхід), організм (біологічна парадигма), управління (діяльнісний підхід), соціум (соціологічний підхід), система (системний підхід), поведінка (біхевіористський підхід), діалектика протилежностей (парадигми конфлікту і згоди), структура і функція (структурнофункціональний підхід). Сукупність парадигм та підходів відображає не тільки процес пізнання на основі переходу від конкретного до абстрактного, але й процес становлення та розвитку людського пізнання. Так, існування теологічної та натуралістичної парадигм відображає перехід від міфологічного світогляду до наукового, Натуралістична та соціологічна відображають перехід від механіцистичного світогляду до комплексно - системного, діалектичного.

Політика виникла в процесі ускладнення соціального життя, зумовленої постійним розвиток людських потреб і видів масової продуктивної діяльності, покликаних задовольняти їх. І звичайно ж, розвитку соціального життя безперервно супроводжував розвиток свідомості, мислення, які нерозривно пов'язані із соціальним життям. Так, примітивні суспільства мисливців і збирачів не знали політики. Нерозвиненості матеріального виробництва відповідала примітивність потреб, що зводилися до можливості фізичного виживання, а також нерозвиненість свідомості, примітивність світогляду. Свідомість була повсякденною, а світогляд - міфологічним. Нерозчленованість потреб визначалася нездатністю окремих індивідів до самостійного існування, їхньою залежністю від роду або племені. Самі ці суспільства ще не виокремилися із природи, існували, пристосовуючись і використовуючи її можливості (їжа, природні житла і т. д.). Взаємодії всередині подібних утворень грунтувалися на природних, кровноспоріднених зв'язках і регулювалися нормами общинно - колективістської моралі, вкоріненими традиціями, звичаями і віруваннями.

Але поступове виділення із природи і створення штучного середовища проживання руйнували природно - природний характер взаємозв'язків усередині примітивних суспільств. Панування родоплемінного «цілого» над індивідуальним слабшало у міру переходу від привласнюючого до виробничого типу господарства і поступового розкладання родоплемінної організації. Подальший розвиток суспільства дозволив виробляти продуктів більше, ніж вони були потрібні для задоволення щоденних потреб. З'явився додатковий продукт, який помітно розширив можливості людини за розвиток економіки. Активні вкладення власності у виробництво сприяли розвитку обміну, торгівлі, ремесел, міст. Приватна власність зумовила появу принципово важливого моменту в розвитку соціального життя - відокремлення окремої людини, набуття ним якостей автономної особистості, незалежної від родо - племінної влади. Хоча домінуюче значення в організації соціального життя зберігали кровноспоріднені зв'язки, з'явилися політичні інститути (лідери, радники, апарат примусу), коротше кажучи,  з'явилися суб'єкти політики, діяльність яких була заснована вже на досить розвиненому абстрактному мисленні.

Пізніше, суб'єкти політики вступають у політичні відносини, тобто відносини розподілу і використання державної влади на основі політичних інтересів, а також цілей, установок, ціннісних орієнтацій, вірувань, ідеалів, якими вони керуються у своїй діяльності. Співвідносячи їх із реальними умовами власного буття, суб'єкти політики усвідомлюють зміст своїх політичних інтересів. Так формується система оцінок, смислів і тверджень, які складають зміст політичної свідомості. Оцінка реальної дійсності, участь у політичному житті можуть здійснюватися на основі емоцій, почуттів, переживань, що утворюють політичну психологію. Але політична діяльність повинна бути раціонально осмисленою та будуватися на основі проходження системі уявлень - політичної ідеології, яка залежить від світогляду її носіїв. І по тому, який шлях пройшла політика від давньогрецьких полісів до сучасного однополярного світу, можна оцінити те, який генезис пройшла політична свідомість, а разом з ним, як його основа, і категорії політології.

Кожні із парадигм або підходів моделює певну частину змісту світу політики. Так, психологічний, біхевіористський та нормативно - ціннісний підходи орієнтовані на врахування установок, інтересів і цілей різних соціальних груп. Інституційний підхід вивчає переважно політичні суб'єкти та об'єкти політичних взаємодій (соціальні інститути, організації, партії), структурно - функціональний - відображає зв'язки і відносини соціальнихсуб'єктів та об'єктів, їх внутрішню структуру і динаміку. Системний та діяльнісний підходи вивчають процеси регулювання і узгодження соціальних інтересів політичних суб'єктів, соціальних груп, діяльність з управління, постановки цілей і вибору засобів їх досягнення, порівнюючи витрати і ресурси.

 

Висновки

Головне завдання дослідників полягає в по шуку раціонального варіанта використання методології та підходів. При цьому, відносність уявлень не допускає їх трактування як істин в останній інстанції. Тільки певна орієнтація філософського погляду може випереджати відповідні досягнення наук. Дійсно нове, а не старе, хоча й по-новому інтерпретоване, в науках може бути встановлене тільки після відповідного розвитку філософського підходу до дійсності. Розвиток філософії забезпечує раціоналізацію наукового відображення дійсності [8]. Всі вчені, що добилися нового в науці, зазвичай були філософами. Прикладом такого вченого можна вважати П. К. Анохіна, який філософськи осмислив проблеми фізіології і тим самим збагатив науку теоріями функціональних систем, системогенезу, випереджаючого відображення дійсності. Вивчаючи об'єкт, учені рано чи пізно починають приділяти більше уваги науці як формі відображення дійсності. В якості дослідників наукового відображення світу вони виходять за рамки спеціальності і вриваються в філософію. Особливість філософії полягає в тому, що вона визначає підходи всіх інших наук до дійсності. Будь - яке дослідження свідомо чи несвідомо приводить кожного дослідника до міркування про використаний стиль наукового мислення, а не тільки до вникання в досліджуване, про те, як слід доводити, а не тільки про те, що доводиться. Тому всі вчені завжди певною мірою філософи, хоча і не всі усвідомлюють це, чи не мають достатньої філософської підготовки. Водночас необхідно виходити з того, що представники всіх наук, а не тільки філософи, розвивають філософське вчення про наукове відображення дійсності. Більш того, професійні філософи, залишаючись у рамках тільки філософії, мають менше можливостей для розвитку науки. У той же час дослідники в спеціальних науках мають справу з науковим відображенням дійсності. Вони розробляють наукові моделі аналізованих об'єктів і на їх основі творять нові об'єкти дійсності, як концептуальні, так і матеріальні. Життя неодноразово показує, що філософія потрібна не тільки філософам і навіть не стільки їм, і разом з тим, що філософію розробляють не тільки філософи, а всі фахівці, вишукуючи все нові абстракції, і збагачуючи тим самим зміст базових філософських категорій. Виходячи із діалектичності Буття, слід очікувати, що існує і «зворотний зв'язок», від філософських категорій до спеціальних наук, особливо міждисциплінарних і гуманітарних, однією із найбільш яскравих представниць яких є політологія, парадигми, методи і підходи якої нагадують цілі розділи наукової філософії. Розвиток методології, застосування категорій наукової філософії в політології є тим тернистим, але багатообіцяючим шляхом, який виведе політологію на якісно нові рівні і розкриє перед нею необмежені перспективи.



Номер сторінки у виданні: 32

Повернутися до списку новин